Світова історична наука у ХХ ст. 12 страница

Зробив свій внесок у просвітницьку історіографію й абат Габрієль де Бонно де Маблі (1709 – 1785 рр.). Його історичні погляди зумовлені загальною соціально-філософською концепцією. Основні положення цієї концепції абата зводяться до наступного. Суспільство виникає на природних властивостях людини, тобто, на її соціальних якостях, що спонукають індивіда вступати у взаємодію з іншими індивідами. Першим суспільством людей було комуністичне, де панували спільне володіння землею і загальна рівність. Чисельність населення була невеликою і люди переважно займалися мисливством і рибальством. Тут не було умов для виникнення приватної власності. Але зростання народонаселення підштовхує людей до залучення до своєї господарської діяльності землі. Спершу землеробство велося також на комуністичних засадах рівності. Але згодом, як доводить Маблі, внаслідок невігластва давніх людей виникає приватна власність на землю. Для абата-просвітителя приватна власність – це велика руйнація закону природи і удар по людській природі, що призвело до розвитку таких негативних людських рис як жадібність, егоїзм, жорстокість і, в результаті зумовило соціальну диференціацію і поділ суспільства на класи.

Найбільша історична праця Маблі «Зауваження з приводу французької історії». Історія людства, на його думку, є суцільним регресом, поступовим відходом від законів Природи. Закон Природи сприймає власність як велике зло, а люди, згідно з цим Законом, створені рівними, з однаковими правами. Загальний занепад людства значно прискорився після ХVІ ст., бо саме тоді швидкими темпами почала розвиватися торгівля і посилилась тяга до розкошів. Торговець – це людина без батьківщини, а ремісничі мануфактури розбещують робітників. Держава повинна бути бідною, стверджував Маблі, і краще коли б взагалі держава не мала фінансів та всіляких боргів. Автор вважав, що в історії перемагали винятково бідні народи. Розглядаючи проблему раннього середньовіччя, Маблі всупереч Буленвільє вказував на те, що після експансії франків на територію Римської імперії, франки разом з галлами склали спільний народ. Варварську демократію франків перейняли галло-римляни, тому на початку політичного розвитку Франції панувала германська демократія. Але, заперечуючи також історичні висновки противника Буленвільє Дюбо, Маблі не надає ніякого значення галло-римським правовим і муніципальним інституціям у період раннього середньовіччя. На його думку, вони зовсім не впливали на життя нового франко-римського народу. Карл Великий, в оповіді Маблі, постає як правитель-філософ, який управляє з позицій природного права і захищає інтереси «третьої верстви». Маблі, як історик помилково вважав, що Генеральні штати були засновані ще при Карлі Великому. Насправді ж, Генеральні штати як інституція станової монархії з’явились значно пізніше, за правління Філіпа ІV. Мислитель доводив, що Карл Великий припустився великої помилки, розділивши єдиний французький народ на три стани. У подальшому спадкові посади, судові права сеньйорів та інші феодальні нововведення закріпили за аристократами політичне панування і усунули народ від влади. Але найбільше зла французькій державі приніс король Карл V, який ліквідував Генеральні штати, бо саме після цього розпочинається низка поразок і втрат. Отож, відновлення Генеральних штатів, на думку історика, може значно поліпшити загальне становище Франції у другій половині ХVІІІ ст.

Цікавими з точки зору розвитку просвітницької історіографії є вимоги, які ставить Маблі перед істориком у своїй праці «Про спосіб писати історію». Науковець-історик повинен чітко уявляти мету своєї роботи. Історик повинен знати природне право, знати походження державної влади і суспільства, знати права і обов’язки людини як громадянина і посадової особи. Крім цього, історик мусить знати політику, яку Маблі розділяє на два типи: політика, заснована на природному праві і політика, яка зумовлюється страхами, що затуманюють розум людини. Знаючи ці два типи політики, історик зможе встановити наскільки та чи інша держава наближається в своєму устрою до ідеалу. Історикові слід також вивчати і політику пристрастей, яка є переважною в суспільному повсякденні і спотворює управління державою.

Маблі вважав, що історія повинна не тільки просвітлювати розум, але й спрямовувати серце і спонукати людей до добрих справ, суспільного блага, любові до батьківщини і соціальної справедливості. Завдання історика – підносити добрі справи і критикувати недоліки суспільства, яке відійшло від закону природи. Через це Маблі високо оцінював історичні твори Боссюе, які на його думку, відповідали цим високим вимогам.

Низку соціально-філософських ідей запровадив у науковий обіг і Жан-Жак Руссо (1712 – 1778 рр.). Погляди на історію людства Руссо виклав у своїй праці «Міркування про походження і причини нерівності між людьми». Людство, на думку мислителя, пережило стадію досуспільного стану, який мало чим відрізнявся від тваринного стану. Первісні люди мали два головні інстинкти – себелюбство, відчуття самозбереження і жалість до інших. Із інстинкту жалості згодом виникла доброчинність. Первісні люди були щасливими, бо вони не знали пригноблення. Розмноження первісних людей спонукало їх до пошуків їжі. Звідси – застосування знарядь праці і використання вогню. Винайдення первісними людьми житла прискорило створення родини. Застосування знарядь праці інтенсифікує процес добування їжі і в людей з’являється вільний час, через що виникають нові винаходи і нові зручності в житті. Це – період щасливого життя первісних людей, але з переходом до землеробства і з початком застосування металів, на думку Руссо, з’являється власність, соціальна нерівність і експлуатація. Починається загальний грабіж, сутички, вбивства. Тому, підсумовує мислитель, заможні виступають з ініціативою створення держави.

У своєму незакінченому трактаті «Про суспільний договір, або принцип політичного права» Руссо розкриває зміст «суспільного договору». Держава виникає тому, що заможні пропонують усім заключити договір, згідно з яким кожному гарантується недоторканість майна і особиста безпека. Держава виникла внаслідок соціальної нерівності, але й сама вона тільки посилила цю нерівність. Суспільний договір містив низку умов, які в подальшому були порушені. Руссо наголошував на тому, що суспільний договір – це неписана угода, яка включала умови, що входили в поняття держава. Згодом, ці умови панівні верстви проігнорували, зокрема, принцип прямого народоправства. Для Руссо ідеалом держави є невелике суспільне утворення, де всі громадяни (дорослі чоловіки) мали б можливість безпосередньо брати участь у державному житті. Афіни й Рим, на думку філософа, не можуть бути ідеалом суспільного устрою через те, що антична демократія базувалася на рабстві. Руссо вважав, що культура людства свідчить про його старість, тобто є закономірним, але небажаним періодом розвитку людства. Найкращою суспільною формою за Руссо є патріархальна родина, яка все необхідне для життя виготовляє сама і навіть обходиться без покупок. Кращим суспільством є суспільство без грошей, а весь обмін цінностями тут відбувається в натуральній формі. Приватна власність у такому суспільстві перебуває в жорстких рамках. Отож, для Руссо є властивим негативне ставлення до тих форм соціального життя, які віддавна утвердилися і призвели до соціальної несправедливості та експлуатації. Тому ідеалом суспільного устрою мислитель бачить примітивні патріархальні форми людського співжиття.

Оригінальні ідеї в галузі історичної науки залишив Жан Антуан Кондорсе (1743 – 1794 рр.). Переховуючись від якобінського терору, Кондорсе написав трактат «Ескіз історичної картини прогресу людського розуму». Найважливішим соціально-філософським відкриттям Кондорсе є ідея прогресу. Прогрес, як вважає мислитель, є головним змістом історії. Прогрес же полягає у розвитку окремої особистості. Суспільство, що прогресує, є сумою особистостей, які інтенсивно розвиваються. Необхідними умовами прогресу виступають політична і духовна свободи. Наука розвиває кращі властивості людської природи. Розвиток наук і людських знань, вважає Кондорсе, ділить людську спільноту на суспільні класи. Люди, які володіють знаннями, освічені і мислячі панують над іншими. Для Кондорсе смисл історії зосереджується в розвиткові освіченої і мислячої верхівки людства. Інша частина людства тільки пасивно прилучається до нових знань, здобутих мислячою елітою.

Хід історії, за Кондорсе, полягає в прогресі освіченості, наук і мислення. Звідси, вся історія людства ділиться мислителем на 10 епох. Перша епоха – люди об’єднуються в племена і починається суспільство. Друга епоха – перехід до землеробства. Третя епоха – розвиток землеробських спільнот до створення алфавітного письма. Четверта епоха – прогрес людського інтелекту в Греції до моменту розчленування цілісного знання на різні науки. П’ята епоха – від розподілу наук в давній Греції до їх занепаду в період, що наступив відразу після падіння Римської імперії. Шоста епоха – це часи від занепаду освіченості до її відновлення в часи Хрестових походів. Хрестові походи, на думку Кондорсе, сприяли ознайомленню європейців з духовними надбаннями Сходу. Просвітитель високо оцінює діяльність засновника ісламу Мохамеда. Він показав, що від арабів Європа отримала великий масив античних знань. Сьома епоха – час від перших успіхів науки до винайдення книгодрукування. Восьма епоха – це епоха поширення знань за допомогою книги і ліквідація панування духовних та інтелектуальних авторитетів. Для дев’ятої епохи є властивим поряд зі звільненням людського розуму поступове політичне звільнення людства. Описуючи зміст майбутньої десятої епохи прогресу людства, Кондорсе говорить про подолання нерівності між націями, встановлення соціальної рівності в межах окремої нації і дійсне удосконалення людства. Ці ідеї набагато випередили час і стали особливо актуальними в минулому ХХ столітті. Залишаються такими вони й сьогодні.

Англійська історіографія зазнала впливу французької історіографії, передусім Вольтера і його історичного трактату «Вік Людовіка ХІV». Але, на відміну від французьких істориків-просвітителів, англійські історики були більш схильними дотримуватися традиційних принципів історіописання. Вони намагалися надати історичному викладові повчально-моралістичного і привабливого характеру. Історичний текст, вважали вони, повинен виховувати і водночас приносити задоволення читачеві. Для англійських історичних творів цього періоду є властивим пихатий і зарозумілий тон.

Найтиповішим втіленням такої історіографії став Девід Юм (1711 – 1776 рр.). Головним історичним твором Юма стала «Історія Англії від вторгнення Юлія Цезаря до революції 1688 р.» На відміну від французьких істориків-просвітителів, Юм не обирає своїм предметом всесвітню історію, а повністю присвячує своє дослідження минулому Англії. Він залишає поза увагою економічну історію, історію культури, мистецтв і науки. Для нього історія – це передусім діяльність окремих осіб, які діють винятково з чіткого розрахунку. Історію середньовічної Англії Юм розглядає через призму традиційної просвітительської концепції цього періоду, як періоду занепаду і варварства. Більш ґрунтовніше автор досліджує історію Англії епохи Тюдорів. На його думку, вже за цієї династії парламентська демократія була зведена нанівець і в Англії встановився політичний режим, який був надзвичайно близьким до абсолютної монархії. Звідси, Юм робить висновок, що династія Стюартів не порушувала ніяких народних прав, а лише намагалися продовжувати ту політику, яка склалася до них. Причини Англійської революції Юм вбачає в релігійному фанатизмі, нетерпимості, сектантстві, невігластві і грубості представників пуританської частини англійського суспільства і, передусім її вождів. Історик, щоправда вказує і на низку помилок і нетактовних дій Карла І, які підштовхнули революційний процес. «Славна революція» 1688 р., на думку мислителя, принесла Англії найкращу у світі конституцію і політичні свободи її громадянам.

Розвиток англійської історіографії спостерігається у творчості Вільяма Робертсона (1721 – 1793 рр.). Він підбив підсумок просвітительській історіографії середніх віків, сформулювавши першу послідовну концепцію цього періоду всесвітньої історії. Свої погляди історик виклав у вступі до історичного трактату «Історія царювання Карла V». На його думку, Римська імперія як світова держава дала підкореним народам мир і матеріальне благополуччя, однак, не забезпечила сприятливих умов для вдосконалення основ духовності, моралі та інтелекту («духу»). Бойовий дух римлян був знищений важкими податками, засиллям воєнщини, корупцією державних чиновників, звичкою до покірності. Немало цьому посприяли розніженість, схильність до розкоші римської еліти і падіння економіки. Таке суспільство довго існувати не могло і тому прихід варварів лише прискорив падіння Риму.

Робертсон вважав, що варвари повністю знищили римську культуру і запровадили свої форми життя в усіх сферах. Анархія варварського панування завершилася поступовим утвердженням нової феодальної системи. На його думку, феодалізм виникає як військова організація для захисту від нових нападів завойованої варварами території. Кожен вільний воїн поступився частиною своєї свободи (васалітет) задля загального блага. Земельні пожалування королів зумовили ієрархізацію панівного класу. Оскільки васалітет був винятково військовою інституцією, то це не могло не привести до політичного розпаду. Запровадження спадкових посад і титулів стимулювали створення незалежної від монархії аристократії, а це спричинило феодальну анархію. Посилення жорстокості, віроломства, насильства зруйнувало культуру і сприяло виродженню християнства в мракобісся і суцільні забобони. Кульмінація такого стану припадає на середину ХІ ст. Ситуацію кардинально змінюють Хрестові походи. Вони створили умови для контактів з іншою, більш розвиненою культурою Сходу. Новою історіографічною думкою Робертсона щодо впливу Хрестових походів на суспільне життя Європи, є твердження про суттєвий перерозподіл власності і посилення центральної влади в Західній Європі. Щоб підготуватися до Хрестового походу, рицарі змушені були продавати свої землі, які за безцінь скуповували монархи. Більшість рицарів загинула в боях, або залишилась на Близькому Сході. В результаті, відбулось послаблення феодального класу і посилення центральної влади. Хрестові походи стимулювали торгівлю Європи зі Сходом. Робертсон вважав, що другим ключовим моментом у розвитку Європи в ХІ ст. стало піднесення міст, звільнення їх від влади феодалів і набуття прав і привілеїв. Історик особливо наголошував на тому, що монархи у своїй боротьбі з феодальною анархією незмінно спиралися на мешканців міст. Звільнення міст стимулювало також звільнення селянства від кріпосної залежності. Ключову роль тут, на думку Робертсона, відіграв відомий ордонанс Людовіка Х Сварливого 1315 р., яким звільнялися від кріпосної залежності селяни в маєтках, які належали королю в його домені. Посилення королівської влади зумовило поліпшення правопорядку і активізацію юриспруденції. Королі забороняють приватні війни і судові поєдинки. Відтепер феодали повинні були звертатися до королівського суду, що зруйнувало феодальну юрисдикцію. Відбувався розвиток також інституту рицарства через поширення куртуазності, галантності, прищеплення цінностей особистої мужності і хоробрості. Розвиток торгівлі також, на думку англійського історика, сприяв покращенню морального стану європейського суспільства епохи середньовіччя. Загалом, зазначені ідеї Робертсона лягли в основу медієвістики ХІХ ст.

Оригінальні ідеї щодо історіописання залишив відомий мислитель лорд Генрі Сент-Джон Болінгброк (1678 – 1751 рр.). Його «Листи про вивчення і користь історії», що вийшли у світ після смерті автора, викликали серйозний резонанс в інтелектуальних колах тодішньої Європи. Епістолярна форма звернення англійського лорда до молодого історика Корнбері не завадила йому викласти свої головні ідеї щодо історіописання. Насамперед, Болінгброк висловлює думку щодо тісного поєднання новітньої філософії й історичного дослідження. Джерелом людського досвіду мислитель бачить довколишній, об’єктивний світ. Отож, морально-етичні норми людського життя виникли у результаті задоволення конкретних потреб та інтересів людини у її взаємодії з природою й іншими людьми. Ці ж людські інтереси і потреби зумовлюють дію закон «соціабельності» – прагнення до об’єднання в спільноту. Людське суспільство у своєму розвитку, вважав мислитель, проходить дві фази: політичного суспільства («малі держави») і громадянського суспільства. Болінгброк у загальних рисах змалював також ідеальний суспільний устрій у формі держави з «ідеальним монархом» на чолі й «рівновідповідальними станами». Суспільство «рівної відповідальності станів» можливе, оскільки кожна людини рівною мірою прагне до задоволення подібних потреб та інтересів.

Болінгброк виділяє два способи історіописання: «поетичний» спосіб, метою якого є вплив на почуття читача і «раціональний» спосіб, який прагне вплинути на розум людини. Тільки другий спосіб, «раціональний», на думку мислителя, може дати «справжню історію». Справжня ж історія може бути тільки філософською, тобто такою, що встановлює вічні і незалежні від часу істини. Історик не повинен занадто відволікатися на дрібниці фактів і подій, а зосереджувати свій дослідницький потенціал на встановленні «загальних правил», тобто закономірностей. Виявлення закономірностей в історичному процесі повинно стати метою і смислом історичної науки. «Загальні правила» містяться в моралі, етиці, психології. Самі по собі факти і події не можуть дати істинних знань. Такі знання можна встановити за допомогою розуму, філософських міркувань і узагальнень. Тобто, як стверджував мислитель, філософія починає з розуму і закінчує уявою, а історія як наука, розпочинає з фактів, а закінчує розумовими узагальненнями. Болінгброк чи не першим серед істориків поставив питання предмету історії і спробував на нього відповісти: «Людина є предметом будь-якої історії; щоб добре її знати, ми повинні бачити і зрозуміти людину в кожному віці, у всіх країнах, у всіх державах, у житті і смерті – і тільки історія може нам так її змалювати». Історичні погляди Болінгброка здійснили великий вплив на європейську історіографію.

Знаменитим англійським істориком ХVІІІ ст. був Едуард Гіббон (1737 – 1794 рр.). Славу собі він здобув великим історичним трактатом «Історія занепаду і руйнування Римської імперії». Гіббон вбачав основну причину падіння Римської імперії в християнстві, оскільки воно було вороже культурі Риму, його моральним засадам доблесті і громадянства і внесло в життя імперії розлад і анархію.До інших руйнівних обставин історик відніс послаблення військового духу, вплив провінціалів з їх рабською мораллю, розкіш, падіння моралі, податковий гніт. На думку автора, Рим загинув би і без варварів, германці лише завершили руйнування імперії. Візантію Гіббон розглядає як продовження Римської імперії, в якій період занепаду розтягнувся на цілих тисячу років. З «легкої руки» англійського історика таке бачення історії Візантії стало пануючим на цілих два століття.

Упродовж ХVІІІ ст. в Единбурзі в місцевому університеті склалася шотландська філософсько-історична школа. Теоретичною базою школи стали філософські ідеї європейського Просвітництва. Водночас шотландські історики до предмету історичних досліджень крім політичних і правових активно залучають соціально-господарські компоненти минулого. Так, Адам Фергюсон (1723 – 1816 рр.) вказував на величезну роль в історичному процесі соціальних суперечностей і конфліктів. Ці конфлікти ж спричинювалися уявленнями про добро і зло, які переважали в свідомості різних груп людей. Джон Міллар (1735 – 1801 рр.) виявив взаємозалежність між різними видами соціальної діяльності людини – матеріальної, політичної, культурної. Відмінності в поглядах людей визначаються відмінностями стосунків між людьми в кожному конкретному суспільстві.

Шотландські історики, не виходячи за рамки просвітницької парадигми, спробували вивчати соціальні прояви людської діяльності із залученням статистичних методів.

Німецька історіографія епохи Просвітництва розвивалася під значним впливом ідей Реформації. Це виразилось у переважному інтересі до морально-теологічних питань минулого. Чимало німецьких інтелектуалів цього часу як філософів, так і істориків були вихідцями з клерикального середовища. Предметом обговорення в освічених колах була проблема єдності Німеччини, що мало своїм результатом розробку проблематики єдиного державного права. Історичні дослідження тривалий час у Німеччині були тісно пов’язані з наукою державного права. Ідеї Просвітництва в Німеччині не мали для сприйняття і поширення такої численної і освіченої верстви як у Франції. Ними обережно послуговувалися винятково університетські професори та поодинокі філософи. Для переважної більшості німецьких істориків цього часу властивим був еклектизм, тобто, некритичне механічне поєднання різнопорядкових історико-філософських ідей.

Історичні ідеї в Німеччині розроблялися передусім у рамках філософії історії. Філософію історії розвивав у своїй творчості Імануїл Кант (1724 – 1804 рр.). Німецький мислитель по-новому визначив смисл історії. Для нього, зміст і самоціль історії – Людина.

У своїй «критичній філософії» Кант накреслив прогресивну еволюцію людини і суспільства, в основі якої лежали пізнавальні потенції людини і її нагромаджений досвід. Історія людства за Кантом, це історія свободи – від її зародкового стану до «категоричного імперативу», коли свобода виражається в усвідомленні людиною і втіленні у її поведінку принципу, згідно з яким, людина є метою, а не засобом буття природи і суспільства.

Кант аналізує історичний процес розвитку людської здатності користуватися можливостями розуму, який проходить через три «стани». Перший «стан» – люди лише навчалися користуватися розумом. Другий «стан» – розум використовувався для врегулювання відносин. На «третьому стані» – розум виступає засобом вдосконалення відносин на основі пізнавального досвіду. Внаслідок цього людина виходить із «царства природної причинності і необхідності» і вступає до «царства вільного вибору» моралі і свободи, що відбиває досягнутий рівень духовного розвитку. Вся людська історія є ареною боротьби двох людських начал – природно-чуттєвого і культурно-розумового. Суспільні негаразди і розбрат поступово долаються внаслідок безперервного вдосконалення пізнавальної діяльності людини.

Серед німецьких просвітителів було немало творчих людей, для яких історія мала велике значення. До них можна віднести поета Фрідріха Шіллера (1759 – 1805 рр.), який обіймав посаду позаштатного професора всесвітньої історії в Ієнському університеті. Йому належать такі історичні праці: «Історія відокремлення сполучених Нідерландів від іспанського панування в 1576 р.», «Історія Тридцятилітньої війни», «Що ми називаємо всезагальною історією», «Природа і цінність універсальної історії».

Його історичні дослідження тісно переплітаються з поетичною творчістю. Поряд з цим Шіллер заперечував як мету прогресу майбутній «золотий вік». На його думку, мета історії як науки полягає в тому, щоб показати якомога точніше, якими були реалії минулого життя – мова, право, держава, громадські інституції тощо. Шіллер визначає два типи історика: історик-фактолог і філософ-історик. Якщо перший займається збиранням «голих» фактів, то філософ-історик використовує факти з метою «вжитися» в них задля переосмислення минулого через власний досвід і власні почуття. Тому історик другого типу є більш важливішим в історіографії. Поет-історик поставив проблему відповідальності історичної особи перед суспільством, оскільки часто мета діяльності окремої людини дає суспільно негативні наслідки.

Оригінальною була концепція всесвітньої історії Йогана-Готліба Гердера (1744 – 1803 рр.). У своїй основній історичній праці «Ідеї про філософію історії людства» Гердер розкриває своє бачення історичного процесу. Історію людства він розпочинає з історії сонячної системи, утворення земної кори, розвитку тваринного і рослинного світу. І природа, і історія мають своєю основою одні й ті ж загальні закони, вважав він. Природа для історика є живою істотою. Людство – також особливий живий організм – «світова душа». Людина, на думку Гердера, це продукт природи, а закони розвитку людини – це також закони природи. Від тварини людину відрізняє культура. Вся історія – це шлях до вищої мети – мети людяності і гуманності. Ця мета міститься в самій людині і досягається вона шляхом розвитку властивостей людини, закладених в самій її природі, шляхом звільнення духу, що й є метою історичного прогресу. Гердер доводив, що, незважаючи на диференціацію людства на народи і нації, воно є цілісним у своїй основі. В історії нічого не повторюється, кожен щабель історичного процесу є винятковим та глибоко індивідуальним. Кожен народ додає до історичного процесу щось своє в якій-небудь галузі, досягаючи в ній найбільшої досконалості.

Важливими є спостереження Гердера про незмінність національного характеру. Культура кожної нації розвивається органічно й генетично і не може бути перенесеною на інше місце. Окремий народ не може освоїти культуру іншого народу. Гердер вводить у науковий обіг поняття національного характеру.

У ХVІІІ ст. у німецькій історіографії особливе місце займає гетингенська історична школа. При Гетингенському університеті було засновано Історичний інститут, який розпочав видання історичних джерел. Ініціатор створення Інституту – Йоганн Кристоф Гаттерер (1727 – 1799 рр.). Він докладав чимало зусиль для того, щоб перетворити історію у справжню науку. Так, він сформулював чотири завдання для переходу історії на суто науковий ґрунт. Це, передусім визначення предмету історії, створення теорії історичного пізнання, методики дослідження, а також організація спеціалізованих історичних установ. Гаттерер доводив, що історія повинна розкривати рушійні сили суспільного поступу і приховані зв’язки між причинами і наслідками суспільних явищ. Вирішити такі завдання можна лише за умови ретельного вивчення духовних і матеріальних підстав подій, географії і клімату, соціальних і політичних відносин, торгівлі, демографії, вірувань, науки і мистецтва. Він чітко артикулював два головних методи історичного дослідження – хронологічний і синхронний. Через деяку абстрактність філософсько-історичних побудов Гаттерер докладав зусиль для розвитку і викладання допоміжних історичних дисциплін – дипломатики, хронології, нумізматики, генеалогії.

Професор Гетингенського університету Карл Тройгот Готліб Шенем ан у 1788 р. опублікував «Основи енциклопедії історичних наук», яка стала одним із перших довідників з історичних знань і методології історичнх досліджень.

Розвиткові історичної науки в Німеччині ХVІІІ ст. сприяло також і «Гомерівське питання». Воно виникло ще в античності і вже тоді містило такі проблеми: 1) особистість і час життя автора або авторів поем «Іліади» і «Одіссеї»; 2) рівень відповідності запису поем, що дійшов до нас з первинним текстом; 3) зв’язок між гомерівськими поемами і усними епічними сказаннями, які передували їм; 4) історична реальність гомерівських героїв. Незважаючи на те, що це питання активно обговорювалось ще в епоху античності, воно набуло актуальності в Німеччині наприкінці ХVІІІ ст. Історик Вольф Ф.А. доводив, що поеми не є творіннями одного автора, а текст, що дійшов до Нового часу – це механічне поєднання окремих, пов’язаних лиш темою усних сказань. Послідовники Вольфа («аналітики») намагалися виділити в поемах або окремі «малі пісні», або перешопочаткове «ядро». Противники «аналітиків» «унітарії» наполягали на єдності поетичного замислу і тексту кожної з поем, визнавали історичність Гомера (Г.В. Ніч, К.О. Мюллер). Сьогодні завдяки цій суперечці історики встановили, що поеми виникли у результаті тривалого розвитку усної народної творчості, що поемам передували більш стислі сказання. «Іліада» виникла в кінці VІІІ і в середині VІІ стст., а «Одіссея» з’явилася на 50 років пізніше.

Німецька історіографія цього періоду поповнилася працями Йоганна Вінкельмана (1717 – 1768 рр.). У своїй фундаментальній праці «Історія античного мистецтва» історик поклав початок розуміння культурного значення класичного мистецтва, запровадив його наукову критику. Він відкрив послідовність стилів в давньому мистецтві, показав європейцям античне розуміння прекрасного. До предмету історичної науки він додав також історію культури і мистецтва.

Особливе місце в німецькій історіографії Просвітництва займає Юстус Мьозер (1720 – 1794 рр.). Він належить до найперших німецьких медієвістів. Ключові ідеї своєї історичної концепції він виклав у головній праці «Історія Оснабрюка». Всі вони просякнуті консерватизмом. Мьозер захоплюється традиційними цінностями і виявляє несприйняття нових установ, нових соціальних відносин і навіть моди. Ядром німецької нації, на думку історика, є селянство, яке на початку середньовіччя було вільним. Перші селянські місця проживання були поселеннями у вигляді окремих індивідуальних дворів, між якими існувала земельна рівність, а кожен господар двору був необмеженим власником свого наділу. Господарі виступають у ролі королів і жерців на своїх обійстях, панами над життям членів своєї родини і рабів. Кожен двір був своєрідною державою, що перебував із іншими такими «державами» в стані миру, чи конфлікту. Земля і двір знаходились у приватній власності кожного господаря. На думку Мьозера, це й було споконвічною основою життя давніх германців. У кожному дворі перебував воїн племінного ополчення, а господар, ще не опинився в залежності від сеньйора. Почуття власної гідності і честі було притаманним вільним хліборобам. Але, на думку історика, від часу Карла Великого розпочинається занепад, що значно посилився за Людовіка Благочестивого. У своїй праці Мьозер визнає, що поряд з приватною власністю у германців була також і спільна власність на ліси, пустирі, луги, болота, пасовища, дороги. Занепад германського суспільства відбувався у формі поступової втрати свободи вільним общинниками і формування основ феодального ладу.

Поиск по сайту: