Світова історична наука у ХХ ст. 15 страница

Позитивізм в історичній науці позначився посиленням уваги науковців до «техніки» історичного дослідження, способів роботи з історичними джерелами і підготовки історичних праць. Склався відповідний перелік вимог до історика. Історик-позитивіст повинен бути сухим інформатором без власних емоційно-забарвлених міркувань. Ретельна і тривала робота з джерелами перетворилася на своєрідний позитивістський стандарт. Позитивізм здійснив великий вплив на інтелектуальне життя Європи і Америки. Особливо багато послідовників Конта було у Франції і, зокрема в галузі історіографії.

До середини ХІХ ст. у Франції відбулась інституалізація історичної науки, про що свідчить наявність навчальних закладів, де готували істориків: Французький коледж (готував істориків широкого профілю), Вища нормальна школа (тут навчали майбутніх вчителів історії) і Школа хартій. У Школі хартій отримували ґрунтовні знання з палеографії, дипломатики, генеалогії майбутні архівісти і палеографи. Свідченням повороту історичної науки в Франції до позитивізму стало відкриття в 1868 р. Практичної школи історичних досліджень, де провінційні молоді історики проходили підготовку як дослідники.

Першим активістом поширення ідей Огюста Конта в історіографії став Габріель Моно (1844 – 1912 рр.). Саме він тривалий час очолював Практичну школу історичних досліджень і заснував знамените видання «Історичний огляд». Навколо журналу об’єдналися французькі історики різного спрямування – античники, медієвісти, історики Нового часу. Моно в програмній статті нового журналу «Про прогрес вивчення історії у Франції з ХVІ ст.» закликав колег перетворити історію в справжню науку, застосовуючи природничо-наукові дослідницькі методи. Він вважав, що певне відставання французької історіографії відбулось тому, що історики занадто багато уваги приділяли релігійним і політичним пристрастям і не використовували найновіші досягнення критичного методу при аналізі джерела. «Відтепер, – писав Моно, – журнал буде органом «позитивної науки» і вільним від дискусій, він обмежиться галуззю фактів і буде закритим для політичних і філософських теорій».

Найближчим соратником Габріеля Моно був видатний французький медієвіст Ернест Лавісс (1842 – 1922 рр.). Працюючи в Нормальній школі, а потім у Сорбонні, Лавісс багато зробив для того, щоб запровадити нові форми навчання історії, а також прогресивні методи історичного дослідження. Він написав відомі в медієвістиці історичні праці «Бранденбурзька марка в період Асканійської династії» і «Нариси з історії Пруссії».

Його учнями стали Шарль Ланглуа (1863 – 1929 рр.) і Шарль Сеньобос (1854 – 1942 рр.). У 1892 р. вони опублікували працю під заголовком «Вступ до вивчення історії». Книга містила низку методичних рекомендацій щодо відбору, критичного аналізу, інтерпретації джерел, а також про можливості підбивати підсумки на основі цих джерел. Зокрема, в книзі поміщено визначення важливого поняття позитивістської історіографії «історичний факт». Автори вказують на те, що головною властивістю «історичних фактів» є те, що вони пізнаються побічним шляхом, по слідах, які історичні факти залишили для наступних поколінь. Французькі історики підкреслювали, що історичний факт не належить до відповідного роду фактів, як, наприклад хімічний елемент, чи хімічна реакція. Один і той же факт дійсності може бути історичним фактом, а може й не бути, у залежності від того, як про нього дізнаються. «Засідання Сенату для того, хто на ньому присутній, складає факт безпосереднього спостереження. Але те ж засідання Сенату стає історичним фактом для того, хто вивчає його по звіту», – зазначали дослідники. Ці міркування знайшли й інше, більш ґрунтовніше вираження: «Історію вивчають за допомогою текстів». Методи критики джерел, які вдосконалювалися від ХVІ ст., у роботі Ланглуа і Сеньобоса набули небувалої системності і впорядкованості. Логіка історичного дослідження у викладі французьких істориків має такий вигляд. Історичне дослідження розпочинається з відшукування документів (евристика), далі, слідує аналіз (зовнішня, підготовча критика), потім – внутрішня критика (критика тлумачення – герменевтика, негативна внутрішня критика достовірності – через перевірку щирості і точності свідоцтв і як її результат – встановлення окремих фактів). Потім наступає етап синтезу, який, згідно з позитивістською парадигмою, досягається шляхом групування виявлених раніше фактів і побудови загальних формул. Викладення результатів дослідження завершує створення історичної оповіді (наративу). Кожен етап дослідницької роботи історика відкритий для наукового співтовариства і його можна проконтролювати. Робота Ланглуа і Сеньобоса стала своєрідним еталоном позитивістського бачення історичного дослідження.

Позитивістський підхід у французькій історіографії набув значного розвитку у творчості історика Іполіта Тена (1828 – 1893 рр.). Предметом наукового інтересу французького історика були питання методології історії, літератури, мистецтва, соціології, філософії. Він відомий тим, що започаткував культурно-історичний метод вивчення літератури й мистецтва. Як послідовник Конта, Іполіт Тен намагався сцієнтичні (наукові) методи запровадити до історичного дослідження. На його думку, історія повинна стати «експериментальною» наукою. Для достовірності історичної реконструкції минулого, доводив Тен, слід застосовувати під час дослідницького процесу методи біології і психології. Він навіть називав історію своєрідною «психологічною анатомією».

Предметом наукового пізнання Тен вважав тільки закони, події, відносини і факти, які «добре підібрані і детально описані». Оскільки французький історик більше спеціалізувався на літературі й мистецтві, він дійшов висновку, що літературний твір є явищем, яке закономірно обумовлене тим середовищем у якому живе автор твору. Вивчаючи літературний твір як документ епохи, зазначав Тен, дослідник знаходить психологію душі і психологію епохи. Отож, вивчаючи психологію, історик вивчає рушійну силу історії, оскільки людська психіка є провідним чинником історичного процесу.

Тен поставив перед собою завдання знайти загальний принцип, який би дав можливість охопити в єдине ціле хаос індивідуальних і неповторних явищ культури. Науковець сформулював ключову свою ідею про залежність змін у мистецтві від зростання і ускладнення суспільних потреб, побуту, звичаїв і уявлень. Для нього, мистецтво це органічна складова суспільного цілого. Історик визначив і обґрунтував фактори, які визначають своєрідність мистецтва в той чи інший історичний період, у масштабах тієї чи іншої національної традиції. Такими факторами, на його думку є:

1) раса як сукупність вроджених схильностей, які передаються у спадок і які зв’язані з особливостями темпераменту і тілесної конституції;

2) середовище існування, яке містить географічне місцерозташування країни, моральні уявлення її народу, побут і форму політичного устрою;

3) історичний момент як відповідний етап існування даної культури в часі.

Теорію раси, середовища і моменту Тен системно викладає в науковій праці «Історія англійської літератури». Спираючись на багатий матеріал англійської літератури, Тен виявляв головні рушії цивілізації (расу, середовище і момент) і спробував показати внутрішній механізм, за допомогою якого варвар англо-сакс перетворився в англійця. Французький історик розпочинає своє дослідження з характеристики властивостей ґрунту, неба, моря, клімату, які оточували англо-сакса, вплив клімату на його характер, фізичні властивості народу, його харчування, схильності, звичаї, релігію, сімейні і суспільні відносини, літературні пам’ятники. Тен підкреслює значення і вплив християнства та латинської культури на англо-саксів і навіть вплив завойовників-норманів. Науковець виділив характерні риси англо-саксонської раси і довів їх незмінну і навіть метафізичну сутність. Ці риси приховані пізнішими нашаруваннями чужих впливів і вимірів, які були викликані тиском середовища і моменту. Але на кожному повороті історичного процесу раса залишається фундаментом, провідним чинником англійської художньої літератури, стверджував історик.

Унікальність історичного методу Тена, обумовлювалась його прагненням перетворити вивчення літератури в точну науку, яка нічим не відрізняється від природничих наук, що базуються на експерименті. Щоправда, фактичний матеріал з минулого англійської літератури дещо не вписувався в рамки теорії трьох факторів, тому Тен змушений був обґрунтувати і ввести ще один фактор історико-культурного процесу – «пануючу здібність». Для нього «пануюча здібність» – це таємнича сила творчості, яка є незалежною від волі і свідомості художника і яка визначає вибір його тем, форму і зміст його творів. «Пануюча здібність» керує літератором, вона дає можливість пояснити його переваги, недоліки і схильність підкорятися одним впливам і протистояти іншим. Таким чином, Тен рішуче відкинув суб’єктивно-емоціональний підхід до питання художньої творчості і чітко заявив про історію і теорію літератури як позитивну науку. Тен заслужив повагу наукового співтовариства також своєю працею «Походження суспільного ладу сучасної Франції».

Французька історіографія другої половини ХІХ ст. значно розширила тематику досліджень. Підтвердженням цього стала творчість Ернеста Ренана (1823 – 1892 рр.). Про нього знали, передусім як про спеціаліста з давніх мов і історика релігій. Найвідомішою його працею стала «Історія походження християнства» у 8 томах. Перший том цього твору присвячений Ісусові Христові. Тут автор застосував свій метод раціоналістичної критики, пояснюючи чудеса, які здійснив Ісус Христос з позицій позитивізму. Книга набула надзвичайної популярності в Європі. Сприяв цьому унікальний стиль автора, який полягав у художньому змалюванні головних діючих осіб християнської історії і того середовища, в якому вони жили й проповідували. Ренан відтворив живу картину початку християнства і ранній період його історії. Цьому сприяло глибоке знання автором психології сучасних йому релігійних діячів і власний релігійний досвід. Для ґрунтовного вивчення життя людей у самій Палестині Ренан здійснив дві подорожі на Близький Схід.

Особливе місце серед французьких істориків другої половини ХІХ ст. займає Ньома Дені Фюстель де Куланж (1830 – 1889 рр.). Вже першою своєю роботою «Германське завоювання у V столітті» молодий історик привернув увагу наукової громадськості. Головною його працею стала «Історія суспільного ладу давньої Франції». Щодо методологічних підходів до історичного дослідження, то Фюстель де Куланж належить до числа послідовних позитивістів. Для нього історія є такою ж емпіричною наукою як і природничі науки. Але на відміну від інших позитивістів, французький історик вважав, що предметом історії мають бути соціальні факти, а історія повинна бути справжньою соціологією. Головним завданням історії, доводив він, є встановлення закономірних зв’язків, виведення широких історичних узагальнень. На історичний процес, згідно з науковою позицією історика, однаковою мірою впливають як матеріальні, так і духовні чинники. Звідси, й обов’язок кожного історика – вивчати всі фактори історичного процесу: право, господарство, інтелектуальне життя, традиції, звичаї, повсякденний побут. Щоправда, сам Фюстель де Куланж вивчаючи ту, чи іншу історичну епоху, віддавав перевагу або духовному, або матеріальному факторам. Так, античність він розглядав через призму релігії, а середньовіччя через осмислення способу земельного володіння. Слідуючи за вимогами позитивістської історіографії, французький історик дотримувався ідеї еволюції. Історію він вважав повільним, цілеспрямованим процесом, який забезпечується спадкоємністю поколінь. Науковець рішуче заперечував теорію походження класів і рас у результаті завоювання. Класи, на його думку, породжуються відповідним відношенням людей до власності і місцем у господарській системі. Але, визнаючи наявність класів, Фюстель де Куланж не визнавав класову боротьбу суттєвим чинником історичного процесу.

Фюстель де Куланж здобув наукову славу запровадженням свого власного «історичного методу». Цей метод полягав у тому, що кожен справжній історик повинен піддавати сумніву історичні дослідницькі здобутки навіть найавторитетніших авторів. Для історика головним завжди має бути своє власне бачення минулого, в основі якого лежить глибокий аналіз джерел. Крім цього, французький вчений вважав повноцінним джерелом винятково писемні джерела – «тексти». Фюстель де Куланж так ставив завдання перед істориком: «Вивчати винятково і безпосередньо тексти в самих дрібних деталях, вірити лиш тому, що вони показують, і рішуче видаляти із історії минулого сучасні ідеї, які були занесені брехливою мораллю». Історик любив повторювати: «Цілі роки аналізу підготовлюють один день синтезу».

Оригінальними були погляди французького науковця на історію античності. Так, він вважав, що досліджувати історію античних Греції і Риму слід паралельно. Осмислити зміст історичного процесу античності можна з урахуванням того, що головним джерелом суспільних змін тут була релігія. Антична релігія була втіленням колективної свідомості греків і римлян. Зародження античної цивілізації супроводжувалося виникненням унікальної релігії. Релігія забезпечувала цілісність соціального організму, а зміни у суспільному житті зумовлювали зміни релігійних вірувань. Розвиток релігійних вірувань спричиняв розвиток всієї системи духовного життя: свідомості, світогляду, законів, звичаїв. Якщо історик, на думку Фюстель де Куланжа, зможе розкрити зміст античної релігії, то перед ним розкриваються першооснови усіх форм життя і установ, які склалися в античному світі. Історик доводив, що в індоєвропейських народів держава походить від сім’ї, сім’я ж (рід) виникає на основі культу предків, а культ предків, відповідно, породжується вірою у загробне життя. Віра ж у загробне життя спричиняє утвердження поняття домашнього вогнища, виникнення моралі, громадського порядку. Вона також сприяє установленню влади батька, визначає виникнення власності і спадкового права. Науковець підбиває підсумок – релігія є організуючим духом давнього суспільства. Всі революційні зміни в античному суспільстві: виділення аристократії із первісної (патріархальної) монархії, відособлення нижчих класів (клієнтів, плебсу), зникнення самостійних численних громадянських общин шляхом їх об’єднання через завоювання, право і цивілізацію в єдину державу були зумовлені революційними змінами в релігійних віруваннях греків і римлян. Замість окремих родових богів римських громадян приходить поклоніння богу-покровителю Риму Юпітеру Капітолійському. Далі, біля цього верховного бога займають своє місце боги підкорених Римом країн. Потім всі вони розчиняються в загальній революційній ідеї єдиного Бога. Остання революція в релігійних віруваннях – поява християнства зумовила падіння античної держави, суспільства, сім’ї, релігії.

Оригінальною є також інтерпретація Фюстель де Куланжом історії феодалізму в Європі. Передусім, він заперечив думку багатьох дослідників пізньої Римської імперії, згідно з якою падіння імперії було викликане остаточним занепадом установ, соціальної енергії, високоморальних звичаїв, негативним впливом на суспільство імперського деспотизму. На його думку, імперія ще зберігала чимало внутрішніх сил для того, щоб здолати великі проблеми, що виявилися в політичній, господарській і морально-релігійній сферах. Крім цього, Фюстель де Куланж заперечував яку-небудь плідну роль германського завоювання Західної Римської імперії. Історик обґрунтував ідею, згідно з якою, історія не є послідовною низкою різних катаклізмів, а виступає як послідовний перехід від одного історичного типу існування до іншого під впливом всієї сукупності культурної спадщини, яку одна епоха залишає іншій. Зокрема, становлення феодалізму в Західній Європі автор описує таким чином. Римська імперія утвердила свою культуру на території давніх кельтів, які були асимільовані через засвоєння римських форм життя і цінностей. Загальний закон переродження соціальних організмів призвів до того, що римська імперія почала втрачати єдність і централізуючу силу. Германці принесли в римські провінції тенденцію розпаду, якій тривалий час протистояла римська тенденція єдності й універсалізму. В епоху Меровінгів тимчасово ще панує римська тенденція в державних установах. У королівстві франків ще діють римські правова, господарська і станова системи. Однак під впливом нового поєднання умов життя суспільства ці елементи римської спадщини зазнають глибоких змін. Карл Великий спробував поєднати і спрямувати до державного і культурного розвитку так звані «сеньйоріальні світи». Але «сеньйоріальні світи» представляли вже іншу соціальну систему – феодалізм і спроба Карла закінчилася крахом. Отож, феодалізм, на думку Фюстель де Куланжа, зароджується в окремих формах пізньоантичного життя, а далі під впливом повільної дії економічних, соціальних, політичних та духовних умов V – ХІ стст. виростає у всеохоплюючу споруду нового суспільного ладу.

Жак Жоффруа Флакк (1846 – 1919 рр.) запропонував свою оригінальну концепцію феодалізму. У своїй праці «Походження давньої Франції» історик виклав основи свого бачення суспільства як організму, що склався природно і перебуває у стані перманентного розвитку. Цей організм складається з людей, які поєднуються не тільки матеріальними інтересами, але й спільним традиціями, мовою, соціальними інстинктами і духовними прагненнями. Флакк доводив, що суспільний організм ніколи не гине. Відбувається лише процес його трансформації. Трансформація суспільного організму відбувається двома способами: шляхом збереження своєї давньої цілісності з деякими новими елементами, які модифікують його і шляхом повного розпаду давнього суспільства і заміни його новою соціальною організацією. На думку французького історика, утвердження феодалізму у Франції відбувалося шляхом повної заміни одного суспільного устрою іншим.

Флакк як дослідник, на відміну від Фюстель де Куланжа, до історичних джерел відносив не тільки писемні джерела, але й результати археологічних, топонімічних, лінгвістичних і етнографічних досліджень. Також історик активно залучав до арсеналу своїх дослідницьких засобів порівняльно-історичний метод. Головним завданням історика Флакк вважав – спираючись на комплекс джерел, змалювати живу картину минулого.

Досліджуючи становлення феодалізму у Франції, Флакк відобразив увесь комплекс суспільного життя Франції ІХ – ХІ стст.: персональні, патронімічні зв’язки, розвиток алоду, політичну роздробленість, общинну організацію, складання феодальних відносин, інститут рицарства, взаємовідносини королівської влади з феодалами. Особливістю дослідження французького науковця було те, що кожен із означених компонентів суспільного життя він дослідив у його розвитку. Головним історичним джерелом, на базі якого Флакк аналізував феодалізм у ранньосередньовічній Франції, були хартії, яких дослідник вивчив близько ста тисяч. Крім цього, історик вперше в позитивістській історіографії залучив до свого комплексу історичних джерел пам’ятники рицарської епічної поезії, канонічного права і навіть «Житія святих».

Науковим відкриттям Флакка стало визначення важливої ролі у виникненні феодалізму в Франції особистісних зв’язків. Історик ретельно вивчив усі форми цих зв’язків: сімейні, компаньйонажні, відносини комендації, відносини васалітету. Флакк простежив ґенезу цих зв’язків з давньокельтських, давньоримських і давньогерманських часів.

Наступним відкриттям історика в медієвістиці було встановлення факту, що вільний франкський алод не зник остаточно з падінням імперії Каролінгів, як раніше вважалося, а зберігся повністю на півдні Франції і в модифікованому вигляді на півночі навіть у ІХ – ХІ стст.

На відміну від Фюстель де Куланжа, Флакк вважав, що еволюція давньогерманської общини сприяла становленню основ феодального ладу. Автор дав детальну і яскраву картину поземельних ієрархічних відносин всередині класу феодалів, зокрема так званих «ф’єфних договорів». Вперше в західноєвропейській медієвістиці історик проаналізував і яскраво описав ґенезу рицарства. Використовуючи обширний матеріал, Флакк неспростовно довів значну роль у становленні феодальних відносин прямого насильства.

Флакк визначав феодалізм як політичну систему, яка заснована на «ф’єфному контракті» – пожалування землі за військову та інші повинності. На відміну від більшості медієвістів, які дотримувались думки, що феодалізм в Європі утвердився упродовж «аграрної революції» VІІІ – ІХ стст. внаслідок запровадження «бенефіційної системи», Флакк запропонував власну теорію. Він поділив раннє середньовіччя на три періоди: період відносної централізації, що тривав від падіння Риму і до початку ІХ ст; період сеньйоріального розпаду і панування особистих зв’язків – ІХ – ХІ стст.; період феодалізму і панування ф’єфних зв’язків – від початку ХІІ ст. Основним принципом концепції Флакка виступають «відносини покровительства». Вся історія західноєвропейського суспільства від найдавніших часів до завершення складання феодалізму була, на його думку, процесом поступальних змін переважних форм покровительства – від сімейного і кланового в системі франкського приватного покровительства (мундіума) і королівського покровительства VІ – ІХ стст., а потім до системи особистого патронату Х – ХІ стст. Отож, уся складність історичного розвитку французьким істориком зводиться до інстинктивних почуттів відданості і покровительства, які одвічно притаманні людині.

Англійська історіографія другої половини ХІХ ст. також розвивалася під значним впливом позитивізму. В центрі уваги англійських істориків цього часу були питання національної унікальності, походження і зміст конституційної монархії в Англії, мирного і еволюційного характеру суспільних змін. Активізувалася справа публікації історичних джерел, яка розпочалася ще наприкінці ХVІІІ ст. Архівною комісією. Архівне управління з 1869 р. започаткувало практику публікацій приватних колекцій. А з 1863 р. почалось оприлюднення рукописів – хронік, листів, наукових і філософських трактатів, поетичних творів епохи середньовіччя, які отримали найменування «Серія сувоїв». З середини ХІХ ст. регулярно публікуються реєстри державних паперів, королівських листів, розпоряджень, постанов тощо. Функціонували об’єднання істориків: «Сельденівське товариство» і товариство імені Кемдена. З 1887 р. почав регулярно виходити науковий журнал «Англійський історичний огляд». Незважаючи на те, що в англійських університетах не було спеціальних історичних факультетів, історія активно вивчалася на історико-філологічних і юридичних факультетах. З 70-х рр. ХІХ ст. Вільям Стеббс започаткував у Оксфордському університеті семінар з історії середніх віків, на якому, як і на семінарі німецького історика Леопольда Ранке, студенти аналізували історичні джерела. Згодом з’являється аналогічний семінар і в Кембриджі. У другій половині ХІХ ст. в англійській іcторіографії виділяються такі основні напрями: політичний, історико-правовий, історико-економічний, культурно-історичний.

Протягом другої половини ХІХ ст. в Англії утверджується погляд на історію як на повноцінну науку. Чимало зусиль для цього доклав Генрі Томас Бокль (1821 – 1862 рр.). Бокль належав до числа перших англійських соціологів. Свої соціологічні погляди він активно впроваджував до історичних досліджень. Спираючись на нові соціологічні ідеї, Бокль спробував написати багатотомну історію всесвітньої цивілізації, але змушений був звузити поле досліджень до цивілізації в Європі. У 1859 р. історик опублікував двотомну «Історію англійської цивілізації». В цій праці історія Англії розглядається в контексті загальноєвропейської історії та історії таких країн як Франція, Іспанія, Шотландія. На відміну від своїх попередників, які зосереджувалися на дослідженні політичної складової суспільного життя, Бокль зосереджував свою дослідницьку увагу на матеріальній стороні історичного процесу. Він закликав вивчати «нагромадження багатств», тобто ставив перед істориками завдання вивчати результати продуктивної працю людей. Але головним рушієм суспільного прогресу, Бокль бачив знання, людський розум, ідеї. У своїй праці англійський історик прагнув встановити загальні закономірності, що спрямовують розвиток людського суспільства. В монографії Бокля зазнали нищівної критики ті історики, які зводили своє дослідження винятково до встановлення «фактів» і уникали ґрунтовних узагальнень. Завдання справжнього історика полягає в тому, вважав науковець, щоб узагальнювати масштабний матеріал, який нагромадили такі науки як політекономія, юриспруденція, теологія, філософія, статистика, географія, хімія, механіка тощо.

Суспільство, за Боклем, розвивається під впливом двох груп закономірностей. Природні географічно-кліматичні закономірності визначали матеріальні умови існування людських спільнот, а розумово-психічні закономірності впливають на здатність людей протистояти жорсткій обумовленості людського буття природним середовищем. Науковець підкреслював, що перша група закономірностей панує над людиною на ранніх стадіях розвитку, а друга – набуває значимості в епоху цивілізації. Бокль спробував у своїй книзі дати реконструкцію світової цивілізації на основі цивілізаційного розвитку Англії, оскільки він, на його думку є універсальним. Відхилення у розвитку цивілізації інших народів від англійського зразка Бокль пояснював впливом географічно-кліматичних умов.

Явищем у позитивістській історіографії Англії можна вважати творчість історика Вільяма Стеббса (1825 – 1901 рр.). Вчений належав до історико-правового напряму англійської історіографії. Головним предметом його історичних досліджень стала історія конституції Англії. Результати своєї копіткої роботи історик виклав у монографії «Конституційна історія Англії». Автор дослідив тривалий період від епохи давніх германців до початку правління перших монархів династії Тюдорів. Загалом, бачення конституційного процесу в історії Англії Стеббсом вкладається в рамки апології англійського політичного режиму, яку сформулювали представники націонал-ліберальної політичної течії вігів.

Зміст історичних поглядів Вільяма Стеббса зводиться до наступного. Суспільний лад давніх германців за часів Цезаря і Тацита став загальним джерелом історії Англії, Франції, Німеччини, Італії і Іспанії в період раннього середньовіччя. Найважливішою позитивною рисою цього ладу, на думку історика, була наявність общинної організації. Общинна організація мала своєю основою демократичні установи місцевого самоуправління. Важливим було також і те, що влада конунга (монарха) обмежувалась радою старійшин («національною радою»). Далі, історія германських народів диференціюється і наступає період феодалізації. Феодалізм в Англії утверджувався надзвичайно повільно, на відміну від континентальних країн. Давні общинні германські установи в англо-саксонському суспільстві існували тривалий час аж до норманського завоювання. Щоправда, на відміну від інших англійських істориків вігської історичної традиції, Стеббс не вважав збереження цих традицій позитивним явищем. Навпаки, на його думку, общинні демократичні традиції англо-саксів містили руйнівні тенденції і вели до політичного розпаду і тільки норманське завоювання усунуло вказану небезпеку.

Норманське завоювання 1066 р. Стеббс розцінює як позитивну подію, оскільки після 1066 р. відбулося органічне поєднання «краще консолідованої норманської державності» з «краще організованою англосаксонською системою місцевого управління, яке спиралося на старі вільні германські інституції». На такій подвійній основі англо-норманського синтезу відбувалася наступна конституційна історія Англії, вважав Сттебс. Упродовж наступного періоду (1066 – 1300 рр.), історик завважив, що відбувалось балансування між двома тенденціями політичного розвитку – англо-саксонською і норманською. Завершився цей період встановленням парламенту за правління Едуарда І. «Велику Хартію вольностей» 1214 р. Стеббс розцінював як першу англійську конституцію, яка зміцнила політичну тенденцію «народної свободи» від англо-саксів. До утвердження принципу «народної свободи» всупереч адміністративному тискові норманської державницької традиції, доклав зусиль Сімон де Монфор під час «баронської війни».

Англійський парламент, в оцінці Стеббса, був одночасно становим представництвом феодального суспільства і центром поєднання старих місцевих установ дофеодального походження – зборів сотень і графств. Парламент в Англії склався в результаті тривалої боротьби «народу» за свободу проти тиранії королів, підбивав підсумок свого дослідження англійський історик.

Найяскравішим вираженням позитивістської лінії в англійській історіографії другої половини ХІХ ст. став історико-економічний напрям. Засновником цього напряму був Торольд Роджерс (1823 – 1890 рр.). Він написав багато праць з економічної історії Англії. Найзначимішою з них була 8-томна «Історія сільського господарства і цін в Англії з 1259 – до 1793 рр.». Стислий виклад головних наукових здобутків цієї фундаментальної праці вчений помістив у монографії «Шість століть праці і цін в Англії з ХІІІ по ХVІІІ стст.». Крім цього, Роджерс оприлюднив лекції з економічної історії, які він прочитав в Оксфорді під заголовком «Економічна інтерпретація історії». Наприкінці ХІХ ст. вийшла в світ його монографія «Промислова і торгова історія Англії».

Поиск по сайту: