Світова історична наука у ХХ ст. 13 страница

Мьозер звернув увагу на залежність земельного устрою від родючості ґрунту. На його думку, мораль, закони, релігія повинні пристосовуватися до цих природних умов. Звідси, землезнавство повинно входити до компетенцій історика. Вивчаючи селянство, Мьозер, таким чином, здійснив першу спробу подати соціальну історію.

Отож, просвітницька історіографія здійснила великий крок вперед, як в осмисленні минулого людства, так і в удосконаленні техніки історичного дослідження.

ЛЕКЦІЯ 8. Історична думка Західної Європи епохи Романтизму

Загальні тенденції розвитку історичної науки в Європі. Романтизм в історичній думці. Критика романтиками просвітницької історичної традиції Новий «образ середньовіччя». Розвиток історичної науки в Німеччині. Історична школа права. Творчість Леопольда фон Ранке. Методологічні уявлення Ранке. Консервативний і ліберальний напрями романтичної історіографії. Історичні погляди Жозеф де Местра. Творчість Огюстена Тьєрі і Франсуа Гізо. Історична наука Англії першої половини ХІХ ст.

Більшість ідей просвітителів з питань суспільного устрою пройшла жорстоку перевірку під час Великої Французької революції. У результаті, відбулись суттєві зміни не тільки в соціальному житті, але й у суспільній свідомості європейців. З одного боку, ліберальні політичні теорії сприяли поширенню демократії, утвердженню капіталістичних виробничих відносин і обґрунтували початок нової ери «індустріалізму». З іншого боку, просвітницькі концепції досконалого суспільства, що базується на розумі, під час революційних подій були, в основному, дискредитовані, отож ваги набувають нові ідеї правильного суспільного облаштування. І Велика Французька революція і криваві «наполеонівські війни», що наступили услід за нею, зумовили розчарування такими ідеями просвітителів як справедливий суспільний устрій, загальна рівність і суспільний прогрес. «Царство Розуму» навіть після страти короля Людовіка ХVІ у Франції так і не настало. Виявилося, що суспільство – це не механічне поєднання індивідів-атомів, а більш складніше і важко-пізнаване середовище. В історичному процесі люди діють, часто керуючись внутрішніми темними мотивами, або ж стихійно підпадаючи під вплив яскравих зовнішніх подразників. Освітою, наукою «перекувати» людей у добропорядних, чесних, справедливих, волелюбних і т.п. виявилося справою безнадійною. Прямолінійний раціоналізм не давав інтелектуалам можливості осмислити сутність подій і передбачити хоча б попередні їх наслідки. Розпочинається активний пошук нових орієнтирів у сфері осмислення основ суспільного буття. Більше уваги філософи й історики почали звертати на інші, окрім розуму спонукальні мотиви людської діяльності.

Нові підходи до осмислення людського буття упродовж першої половини ХІХ ст. відбувалися в межах унікального інтелектуально-культурного руху, який отримав найменування «романтизму». Переважна більшість істориків цього часу працювала, спираючись на філософські основи нового напряму. У зв’язку з цим історіописання епохи романтизму набуло низку відмітних ознак. Передусім, історики-романтики по-новому почали розглядати ті періоди історії людства, коли панували спокій і стабільність. Звідси, ідеалізація середніх віків, в яких історики побачили гармонію між суспільними станами й у сфері духовного життя. Якщо для інтелектуалів-просвітителів на першому плані була особистість, то для представників романтичної філософії та історіографії більше значення набуває особлива спільнота – «народ-нація» з унікальними культурно-психологічними рисами, які проявляються у мові, міфології, традиціях, звичаях, національній психології. Згодом, все це набуває означення «національний дух». Історики-романтики з особливим захопленням описували життя видатних історичних осіб, які своєю діяльністю втілювали «волю» народу-нації. Романтики відійшли від суто раціонального пояснення поведінки людей у складних історичних умовах, застосовуючи ірраціональний підхід. На їхню думку, деякі події світової історії можна осягнути винятково за допомогою інтуїції, або у результаті творчого осяяння. Представники романтичного історіописання зосереджуються на вивченні унікальних і неповторних історичних феноменів. Історики першої половини ХІХ ст. відходять від сприйняття історії як універсального процесу, що було властивим для істориків епохи Просвітництва. Вони обирають предметом свого дослідження минуле окремих народів і держав. Для істориків-просвітителів було аксіомою твердження про те, що джерело суспільного розвитку криється в можливостях людського розуму. Історики-романтики відкидають цю теорію, а універсальним рушієм суспільного розвитку визнають колективний «національний (народний) дух». Саме «національний дух» зумовлює зміст суспільної свідомості і спрямовує історичний поступ народів і країн.

Від епохи Просвітництва романтична історіографія перейняла ідею «історизму», яка в ній набула подальшого розвитку. Класичне розуміння «історизму» передбачає принцип змінності історичних епох, кожна з яких вирізняється своєю свідомістю і власними сталими суспільними формами і суспільним устроєм. Для романтиків було властивим зосереджуватися на духовних компонентах людського буття, які були особливими для кожної конкретної епохи і конкретного народу. Удосконалюючи категорію «історизму», романтики вводили до історичного дослідження принцип «вживання» історика в епоху та історичну ситуацію. Історик задля успішного відтворення історичної реальності зобов’язаний «втілитися» в людину, яка жила і діяла в тій реальності, відчути її психологію і мотивацію вчинків. Такий підхід дає можливість виявити не тільки суто ментальні аспекти історичної реальності, але й вивчити та розкрити суть інших проявів суспільного життя.

Швидке поширення ідеї «історизму» в Європі в першій половині ХІХ ст. зумовило зростання престижу історичної думки. Відбувається інтенсивна інституалізація історії як науки. Історія відособлюється від літератури та філософії. Історія вийшла на перше місце серед гуманітарних наук, а історичне дослідження та викладання історії стали окремими професіями. В європейських університетах відкриваються кафедри історії, з’являються науково-дослідні історичні установи, асоціації істориків, наукові журнали, музеї, архіви. Огюстен Тьєрі, французький історик, писав з цього приводу: «Саме історія накладе свій відбиток на XIX ст. Вона дасть йому ім’я, так само як філософія дала своє ім’я XVІІІ століттю».

У цей період активізується справа публікації історичних документів. Так, у Німеччині від 1826 р. почали виходити багатотомні «Пам’ятки історії Німеччини». У Франції науковці-історики оприлюднили «Невидані документи з історії Франції» у понад 400 томах. Свідченням загального зростання інтересу до історичного знання стала надзвичайна популярність історичних видань. Історик став популярною постаттю в епоху романтизму. Лекції відомого історика збирали величезні аудиторії. Відлунням «віку історії» стала неабияка популярність історичної белетристики. Твори В. Скотта, В. Гюго, О. Бальзака, О. Дюма розходилися небаченими накладами. Отож, можна з певністю зазначити, що ХІХ століття стало дійсно «століттям історії».

Філосоські ідеї Гердера, Шеллінга, Фіхте, Канта лягли в основу романтизму. Вони започаткували також історіософію. Завершення історіософських пошуків відбулось у творчості видатного німецького філософа Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770 – 1831 рр.). Філософ розробив універсальне вчення про природний і людський історичний розвиток. Буття природи і людства він представляє як процес – безперервний, взаємозв’язаний, внутрішньо суперечливий рух, який зумовлений Абсолютним Духом.

Смисл історії, за Гегелем, полягає у прогресі духу в усвідомленні і розкритті свободи. На першому етапі саморозвитку Дух осягає матеріальне буття, стає природним. Тут його вивчення стає предметом науки, у тому числі й антропології. Наступний етап саморозвитку Духу полягає в самоусвідомленні через людське мислення і волю. Третій етап саморозвитку Духу – самоусвідомлення своєї ідеальної сутності. Отож, сутність вчення Гегеля про суб’єктивний Дух полягає у безперервному зростанні і посиленні ідеального начала – свідомості, самосвідомості і їх синтезу – розуму.

Потім дух об’єктивується у повсякденні людського буття через право і моральність. Право виступає як зовнішня сторона свободи, а моральність – як внутрішня. Об’єктивний Дух відтепер підноситься на базі суспільних відносин і здійснення моральності до самоосягнення у формі сім’ї, громадянського суспільства, держави. Сім’я, громадянське суспільство, держава становлять щаблі розвитку Духу від втілення через самоусвідомлення до самореалізації. Найдосконалішою формою тут виступає держава, оскільки тільки вона знімає суперечності приватних інтересів.

На рівень світової історії об’єктивний Дух виходить як світовий Дух. Світовий Дух виступає рушієм історії у формі прихованої від людського розуму необхідності. Всі народи, нації, раси підпорядковуються цьому невидимому Духу-необхідності. Отож, історія є прогресом свободи як поступового пізнання необхідності. Виступаючи на арені світової історії ті, чи інші народи, нації, спільноти втілюють різні рівні, щаблі світового Духу, що і є історією.

Світовий Дух, за Гегелем, проходить послідовно три щаблі розвитку у формі деспотичного східного світу, античного греко-римського світу, германо-християнського світу. Народи зі своїми національними рисами вносили у реалізацію ідеї свободи свою долю, забезпечуючи поступальний хід історії. Гегель вважав, що німці стали найвищим втіленням ідеї світового духу. Щоправда, й інші народи, згідно з вченням філософа, через «національний дух» ставали засобом втілення світового Духу. Найвищим виявом «національного духу», вчив Гегель, є держава. Тільки держава дає можливість народові стати надбанням світової історії. Хоч французи, за вченням Гегеля, своєю революцією прискорили світовий прогрес, все ж німецький державний устрій є кращим проявом самореалізації світового Духу.

Гегель завершив процес становлення «філософії історії». Його концепція була універсальною, оскільки від неї бере початок ціла низка соціально-історичних теорій суб’єктивно-ідеалістичного, об’єктивно-ідеалістичного і матеріалістичного характеру. Філософи Просвітництва, Гегель і, згодом, Маркс сформували «класичний історизм», тобто, уявлення про історію як закономірний процес розвитку суспільства, культури і людини.

Німецька романтична історіографія отримала потужний імпульс у творчості інтелектуалів «йєнського гуртка». До угруповання входили Фрідріх і Август Шлегелі, Людвіг Тік, Фрідріх Гарденберг (Новаліс), Фрідріх Шлейєрмахер. У своїх творах вони ідеалізували цінності і традиції, які склалися в епоху Середньовіччя. Патріархальність, камерність, непорушність і тривалість форм життя середньовічних німців представники «йєнського гуртка» вважали орієнтиром для забезпечення національної єдності. Члени цієї групи стверджували, що історичні явища мають унікальність і ніколи не повторяються. Для них був властивим містицизм та ідеалістичне бачення довколишнього світу.

До справи пробудження національних почуттів німців чимало доклали зусиль історики «гетінгенської школи». Відсутність єдиної німецької держави, поразки від військ Наполеона стимулювали інтерес німецької студентської молоді до питань держави і права. На цій основі виникла німецька «історична школа права». Засновник «школи», професор Гетінгенського університету, Ґустав Гуго (1764 – 1844 рр.) доводив, що природного права не існує. Є лише «позитивне право», що складається історично поряд із нагромадженням досвіду народом. Джерело права знаходиться в «народному дусі». Право є породження національної природи відповідного народу, яке виникає на основі норм спілкування людей, що складаються стихійно. Розвиток «народного духу» зумовлює розвиток права.

Георг Фрідріх Пухта (1798 – 1848 рр.) розвинув ідеї «історичної школи права». Так, він вважав, що право засноване не на розумі, а на свободі. Без визнання свободи, як можливості вибору, в принципі неможливе існування права. Пухта був переконаний, що тільки внаслідок наявності свободи у людини вона стає суб’єктом права. Із свободи витікають всі юридичні відносини. На його думку, тільки з виникненням народів починається власне історія права, адже джерелом права є «народний дух». «Народний дух» тлумачиться істориком як свідомість, що проникає у свідомість всіх представників народу, як щось спільне, притаманне їм і що їх духовно об’єднує.

Фрідріх Карл Савіньї (1779 – 1861 рр.) був найавторитетнішим представником «історичної школи права». Замолоду став професором Марбурзького університету, згодом обіймав посаду ректора Берлінського університету і навіть міністра юстиції Пруссії. Йому належать ідеї про те, що закон і право, які виникають з «національного духу», поширюються через традиції, звичаї й історичну еволюцію. Право не можна ні створити, ні скасувати, оскільки воно є основним продуктом історії, місія якого полягає в тому, щоб виявити властивості «національного духу» кожного народу. Савіньї вважав, що наступні історичні епохи тільки доповнюють і удосконалюють право. Історик блискуче показав, як римське право розвивалось разом із римським народом і занепало внаслідок падіння римського суспільства разом з імперією.

Загалом, «історична школа права» багато уваги приділяла вивченню і критиці джерел. Ту критику, яку застосував історик Вольф до Гомера, представники «історичної школи права» застосовували до правових джерел. Вони відійшли від переважного використання наративних джерел в історії права, а все більше залучали для свої досліджень документальні джерела, зокрема, грамоти.

Однак найбільш послідовно застосував принцип критики історичних джерел Бартольд-Георг Нібур (1776 – 1831 рр.). Нібур народився в Данії і тривалий час працював у фінансовому відомстві Копенгагена, а згодом у Берліні. Але незабаром розпочав займатися проблемами філології та історії. Перебуваючи в Римі на дипломатичній службі, Нібур активно вивчав римську історію. У 1823 р. молодий вчений обійняв посаду професора Боннського університету. Його лекції з історії, які він почав читати ще у 1810 р. у Берліні були надзвичайно популярними. Їх відвідував навіть Савіньї, який сам був професором університету.

Головною працею Нібура стала «Римська історія». Перші два томи монографії вийшли ще в 1811 р. Тут викладено римську історію до самнітських війн. Після смерті історика вийшов третій том, у якому висвітлено історію Риму до Пунічних війн. Для історіографії Риму Нібур зробив значне відкриття, довівши, що не було в його історії ніяких «темних віків» – «епохи царів» і перших років республіки. Однак найважливішим у роботі історика є його нова наукова позиція щодо джерел. На його думку, не можна отримати достовірну інформацію з суб’єктивного історичного джерела, не розкривши історію походження самого джерела. Нібур вперше у світовій історіографії написав історію джерел римської історії. Він сформулював низку важливих думок щодо філологічної критики, інтерпретації текстів, формул права. Історик прагнув встановити час і походження кожного історичного джерела і розробити принципи, за якими можна було це встановити.

Нібур вважав, що перші книги Тіта Лівія про ранню історію Риму базувалися на римському героїчному епосі, який до нас не дійшов. Тому вчений спробував його реконструювати. Для Нібура було також властивим відтворювати окремі фрагменти ранньої історії, до яких не залишилося ніяких джерел, за аналогією з сучасними формами життя. Нібур дотримувався думки, що історикові важко буде відтворити минуле, якщо він погано знає сучасне життя. Історик здатен правильно описати тільки те, що сам особисто значною мірою пережив і відчув. На його думку, римська республіка занепала з тих пір, коли римляни перестали займатися землеробством. Оскільки вільний селянин – це основа національного розвитку. Історик критично оцінює римських патриціїв, які відбирали у римських хліборобів землю, тому що, таким чином, вони нівелювали силу римської піхоти, без якої не змогла б утвердитись Римська держава. Виходячи з такої оцінки ролі вільного селянства, Нібур доводив, що справді «золотим віком» Риму була найдавніша епоха.

Найвидатнішим німецьким істориком першої половини ХІХ ст. можна вважати Леопольда Ранке (1795 – 1886 рр.). Його предки належали до протестантських священиків і тільки батько був правником. Ранке виріс в атмосфері консервативній і глибоко релігійній. Значний вплив на нього як на дослідника минулого здійснили твори історика Нібура, філософа Фіхте і письменника Вальтера Скотта. Ранке вирізнявся феноменальною працездатністю. Його творчий доробок ледве вмістився в 54 томи.

Вже в першому історичному творі «Історія романських і германських народів з 1494 до 1535 рр.» Ранке заявив про себе як про історика зі своїм власним ставленням до минулого. Найбільше уваги Ранке приділяє історичній особистості, ретельно досліджуючи її індивідуальність. Така позиція випливала з основного принципу Ранке – творчою силою історії є особистість. Отож, важливим завданням історика повинен бути детальний портрет індивідуальності історичного героя. Хоча, загальним завданням дослідника він вважав об’єктивний виклад подій. Ранке чітко артикулював свою власну вимогу до історика-науковця, щоб він не судив історію і не повчав. Головна мета історика – показати «як було насправді».

Леопольд Ранке написав також і суто історіографічну працю «До критики нової історіографії». В цій роботі німецький історик критично оцінив історичні праці цілої низки істориків-гуманістів. З 1825 р. Ранке – професор Берлінського університету, де започаткував курс загальної історії Західної Європи. Працюючи над лекціями до курсу, історик залучив такий вид джерел як дипломатичне листування, передусім листування венеціанських послів.

Кілька років Ранке працював редактором «Історико-політичного журналу». Деякий час історик мандрував по Європі, збираючи історичні документи. А з 1834 р. у Берлінському університеті він започатковує унікальний семінар для студентів. Цей семінар відіграв важливу роль у розвитку німецької історіографії. Тематика семінару складалась із проблем ранньої історії Німеччини, із історії салічних і швабських імператорів. Згодом, у 1837 р. Ранке опублікував перший том досліджень своїх студентів «Літописи Німецької держави». У виданні викладалась по роках історія Німеччини, починаючи від Генріха І. Лепольд Ранке писав свої масштабні історичні праці винятково на основі історичних джерел. Такими були його «Римські папи, їх церква і їх держава в ХVІ і ХVІІ стст.», «Німецька історія в епоху реформації», «Дванадцять книг з прусської історії», «Французька історія, переважно в ХVІ і ХVІІ стст.», «Англійська історія, переважно в ХVІІ ст.».

Історична концепція Леопольда Ранке містила такі погляди. Кожен народ має свою власну особливу ідею, яка впливає на політичні форми і зовнішню політику. Всесвітня історія являє собою боротьбу окремих національних існувань. Через це головну увагу в своїх історичних дослідженнях Ранке приділяв міжнародним відносинам. У боротьбі національних організмів немає правих і винних. Свою правоту мають усі народи. Але все ж таки, виявляються правими ті народи, що перемогли у боротьбі, а винними ті, що показали нездатність відстояти свою правду. Основний зміст історії полягає в боротьбі за існування, за територію, за політичний вплив. А кожна держава так повинна влаштувати свій внутрішній лад, щоб він сприяв зовнішньополітичній силі.

Оскільки історичне дослідження має базуватися на джерелах, Ранке визначає критерії відбору джерел. Історик повинен відбирати такі джерела, які дають можливість висвітлити події, що підносяться над загальним рівнем, тобто є неординарними.

Як історик Ранке виділяється майстерністю історичного портрета. На перше місце при характеристиці історичного діяча дослідник ставить ті його риси, які виражають зміст епохи. При цьому Ранке ніколи не засуджує і не вихваляє видатну особистість. Таким є його історичний портрет лідера Реформації Мартіна Лютера.

Його погляди на всесвітню історію зводяться до таких позицій. Так, Ранке заперечував ідею прогресу, особливо в її гегелівській інтерпретації. На його думку, у світі є народи, які зупинилися у своєму розвитку, а деякі, взагалі переживають регрес. Виняток, щоправда, складають романо-германські народи. Він вважав, що замість загального прогресу кожна історична епоха має свою визначальну тенденцію розвитку. Всі головні досягнення людства вже відбулися, доводив Ранке. Вже не може бути кращого епічного поета ніж Гомер, кращого історика – за Фукідіда, кращого філософа – за Платона.

Ранке вважав, що історик не може пізнати історичні закономірності, оскільки їх не існує. Історик повинен вивчати тільки визначні події. Така установка Ранке зумовила те, що він майже не цікавився соціальної історією.

Історію Риму німецький історик вважає універсальною, оскільки в ній поєднується історія більшості народів. Римські завоювання в Європі, на його думку, були викликані прагненням римлян принести варварам культуру і цивілізацію. Римляни створили всесвітню літературу, унікальне державне право і всезагальне право, централізовану монархію і піднесли християнство до статусу панівної релігії.

Ранке вважав, що давні германці, які прийшли на територію Римської імперії мали монархію, створену на релігійних засадах. Крім цього, германці мали дружинний устрій, скріплений принципом особистої і спадкової вірності. Германці не руйнували римську культуру, а натомість відбувся продуктивний синтез римської і германської культур. Західна Європа отримала від Риму християнську церкву, владу монарха, організацію управління, право та літературу.

Великого значення Леопольд Ранке надавав епосі Карла Великого. Всі війни цього правителя він розглядає як боротьбу християнства з язичництвом. Карл Великий у зображенні німецького історика виступає як правитель з високою культурою. Завдяки Карлові, вважав історик, Німеччина, Франція й Італія отримали усвідомлення своєї національної ідентичності. Але, все ж Карл більше відчував себе германцем ніж представником римської культури. Ранке пояснює розпад імперії Карла Великого чварами між його наступниками.

Час між ХІ і ХІІІ стст. Ранке означив як ієрархічна епоха, тобто епоха панування теократії, посилення влади католицької церкви і римських пап. Хрестові походи, на його думку, були спричинені чисто духовними обставинами – прагненням повернути Гроб Господній у руки християн. Головним наслідком Хрестових походів стало значне посилення папства.

Наступний період історії Європи, за Ранке, припадає на ХІV – ХV стст. Це період падіння авторитету пап, церковного розколу, Столітньої війни, внутрішніх смут у Франції, Англії та Німеччині. Цей період завершується завоюванням турками Константинополя і перенесенням центру християнської культури з Візантії до Італії. Ослаблення католицької церкви стимулювало інтерес до античної спадщини і культурне відродження в Європі.

Черговий період у концепції всесвітньої історії німецького історика – це епоха Реформації і релігійних війн ХVІ – ХVІІ стст. Він вважав, що причини Реформації крилися в політичній боротьбі німецьких князів з імператором і римськими папами. Селянська війна в Німеччині також, на його думку, виникла у результаті політичних обставин. Через військове протистояння правителі змушені були піднімати податки селянам, що й прискорило народний вибух. Релігійними причинами пояснює Ранке такі загальноєвропейські конфлікти як Нідерландська революція і Тридцятилітня війна.

Виникнення і розвиток великих держав у Європі, що припадає на ХVІІ – ХVІІІ стст. Ранке виділяє в окремий період. Замість панування церкви, що було властивим попереднім епохам, в цей період починає переважати світське правління. Англійську революцію Ранке означає як заколот, а Кромвеля – батьком царевбивства.

Леопольд Ранке спробував дати своє тлумачення феномену посилення Росії. Так, він вважав, що цьому сприяли особливості слов’янського національного духу, що більш сприйнятливий до монархії і вірності навіть ніж германський національний дух, вплив православної (східно-християнської) церкви, яка традиційно прихильна до монархії, запозичення Петром І сучасної західноєвропейської культури в тих обсягах, що стимулювали матеріальний розвиток країни.

Ранке дійшов висновку, що в Європі утвердились п’ять головних держав, кожна з яких базувалася на своїх специфічних основах. Це – Франція, що ґрунтувалась на фундаменті католицизму і монархізму (романський принцип); Англія, в основі якої був германо-морський і парламентський принцип; Росія, що мала за основу слов’яно-грецький принцип; Австрія, яка базувалася на принципі католицизму, монархії і германізму; Пруссія, для якої головним був принцип германізму, протестантизму, мілітаризму й адміністрації.

Після періоду формування великих держав, за Ранке, наступає період революції, яку спричинили ідеологічні розходження між філософами і прихильниками католицької теології. Ідеї народовладдя поширились у світі від Американської революції. Ці ідеї, на думку історика, були активно сприйняті у Франції, що й зумовило Велику Французьку революцію. До причин Французької революції німецький науковець відносить також французьку літературу матеріалістичного й атеїстичного змісту. А жорстокість, з якою народ намагався втілити в життя ідеї свободи, рівності і братства, була викликана поступливістю і слабкістю короля Людовіка ХVІ.

Останній період в історії Європи, згідно з концепцією Ранке, припадає на сучасну йому епоху, яку він називає «конституційною». В цей час відбувається боротьба двох тенденцій – монархічної і народного суверенітету. Компромісом, як він вважав, повинна бути конституційна монархія.

Творчість Леопольда Ранке започаткувала «німецьку класичну історію» і стала надзвичайно популярною в Німеччині, оскільки в працях історика був яскраво виражений німецький націоналізм та ідея територіального розширення держави. Незважаючи на свій еклектизм і поверховість, його історичні дослідження прислужилися німецькому імперіалізму і мілітаризму, який тільки почав піднімати голову в Німеччині.

Романтична історіографія поділялася на дві течії: консервативну і ліберальну. Перша течія отримала значний розвиток у Франції, особливо в період Реставрації. Упродовж цього періоду (1815 – 1830 рр.) в країні відновилася система вищої та історичної освіти, з’явились оригінальні науковці-історики. Перша наукова проблема, яка набула особливого значення в історіографії цього періоду – це Французька революція 1789 – 1794 рр. Для консервативного напряму романтичного історіописання було властивим негативно оцінювати перебіг і результати революційних подій. Романтизм став своєрідною відповіддю на антиісторизм тієї течії Просвітництва, яка була представлена Руссо.

Фундатором консервативних поглядів в історіографії був представник французької аристократії Жозеф де Местр (1753 – 1821 рр.). Революційні події змусили Местра покинути батьківщину і тривалий час перебувати в еміграції. 14 років колишній аристократ провів у Росії як посол. Всю свою наукову енергію французький мислитель спрямував проти ідей просвітництва. На його думку, для людини більш властивим є гріховність, потяг до зла і несправедливості, оскільки перші люди були канібалами. Історія є суцільна дія підсвідомих грубих інстинктів і пристрастей, які непідвладні розуму. Нівелюються ці негативні риси тільки вірою і моральністю. Людські негативні пристрасті можуть вгамовуватися винятково релігією і державою. Релігія втихомирює душу, а держава – тіло.

Де Местр був прихильником Провіденціалізму, тобто віри в Божественну передвизначеність всього, що відбувається у світі і в людському суспільстві. Однак поряд з цим він вважав, що в історії важливе місце займає «народний дух». «Народний дух», на його думку, має глибоке історичне коріння, йде ще від часів, коли народ перебував у стані язичництва і втілюється в звичаї, традиції, забобони. Людина несвідомо підкоряється впливові «народного духу» і здійснює вчинки згідно з ним. Через призму таких уявлень де Местр розглядає революцію. Для нього революція у Франції – це покарання французів за відпадіння від Бога

Консервативний романтизм набув особливого забарвлення у творчості Франсуа Рене де Шатобріана (1768 – 1848 рр.). Для нього Просвітництво – це духовний рух, що підготував криваву революцію. У своїх літературних творах він привабливо змалював життя та моральні цінності людей у середні віки. У своїй книзі «Геній християнства» Шатобріан створив новий – позитивний образ Середньовіччя. Читачі дізналися, що середні віки – це не вік застою і суцільної духовної темряви, а період розквіту і поширення християнських чеснот. У своїй науковій праці «Історичний, політичний і моральний дослід про давні й нові революції» Шатобріан піддав жорсткій критиці філософію Просвітництва за нездатність об’єктивно розглянути суспільне життя, за те, що вона спрямовувала європейців по неправедному шляху. Задовго до Шпенглера Шатобріан висловив думку про циклічність історичних процесів. Так, на його думку, в історії Античного Риму вже були події, що багато в чому повторювали страхіття якобінського терору і перебіг всієї Французької революції.

На відміну від загалом песимістичних уявлень про людину в історії, які властиві для представників консервативного романтизму, у Франції утверджується більш оптимістична течія романтичної історіографії – ліберальний романтизм. Для істориків цього напряму насамперед було важливим встановити зміст такого феномена соціального буття як народ і його роль в історичних процесах.

Поиск по сайту: