Світова історична наука у ХХ ст. 1 страница

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

УМАНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ПАВЛА ТИЧИНИ

В.В. ГОРДІЄНКО

ІСТОРІОГРАФІЯ ВСЕСВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ

Навчальний посібник

Умань 2012

Рецензенти:

Коваль А.У. кандидат історичних наук, професор кафедри соціально-гуманітарних і правових дисциплін Уманського національного університету садівництва

Сокирська В.В. кандидат історичних наук, доцент кафедри всесвітньої історії і правознавства Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини

Рекомендовано до друку на засіданні вченої ради історичного факультету Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини

(протокол №1 від 24 січня 2012 року)

Гордієнко В.В.

Історіографія всесвітньої історії: Навч. посібник. – Умань: ПП Жовтий, 2012. – 309 с.

Курс лекцій призначається для забезпечення навчання з дисципліни «Історіографія всесвітньої історії» у вищих навчальних закладах. Курс лекцій розроблено згідно з навчальною програмою для студентів історичних факультетів, яка передбачає вивчення історії історичної науки від зародження історичної думки в духовному житті ранніх цивілізацій до утвердження постмодерністських напрямів світової історичної науки наприкінці ХХ ст.

Для викладачів, аспірантів і студентів вищих навчальних закладів зі спеціальністю «Історія».

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………….. 5

ТЕОРЕТИЧНА ЧАСТИНА

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 1

Історична думка з найдавніших часів до кінця ХVІІ ст.

ЛЕКЦІЯ 1. Історіографія всесвітньої історії як наука…………………………...7

ЛЕКЦІЯ 2. Історична думка Античної Греції …………………………………..19

ЛЕКЦІЯ 3. Історична думка Стародавнього Риму……………………………...37

ЛЕКЦІЯ 4. Історична думка західноєвропейського Середньовіччя…………...51

ЛЕКЦІЯ 5. Історична думка європейського Відродження……………………..70

ЛЕКЦІЯ 6. Історична думка Західної Європи в ХVІІ ст………………………..86

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 2

Історіографія ХVІІІ – ХІХ стст.

ЛЕКЦІЯ 7. Історична думка доби Просвітництва……………………..............104

ЛЕКЦІЯ 8. Історична думка Західної Європи епохи Романтизму……………121

ЛЕКЦІЯ 9. Історична наука другої половини ХІХ ст…………………………137

ЛЕКЦІЯ 10. Німецька класична історіографія другої половини ХІХ ст…….152

ЛЕКЦІЯ 11. Марксистська концепція історичного процесу………………….166

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 3

Світова історична наука у ХХ ст.

ЛЕКЦІЯ 12. Криза історичної науки наприкінці ХІХ – на початку ХХ стст…………………………………………………………………………….......181

ЛЕКЦІЯ 13.Основні тенденції розвитку історичної науки в першій половині ХХ ст……………………………………………………………..................................196

ЛЕКЦІЯ 14. Історична школа «Анналів»………………………………………212

ЛЕКЦІЯ 15. Історична наука в другій половині ХХ ст………………………..228

ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА

ОПИС НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ «ІСТОРІОГРАФІЯ ВСЕСВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ»……………………………………………………………………………247

СТРУКТУРА ЗАЛІКОВОГО КРЕДИТНОГО КУРСУ (ДЕННА ФОРМА НАВЧАННЯ)………………………………………………………………………248

ТЕМИ СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ (ДЕННА ФОРМА НАВЧАННЯ)...............249

СТРУКТУРА ЗАЛІКОВОГО КРЕДИТНОГО КУРСУ (ЗАОЧНА ФОРМА НАВЧАННЯ)………………………………………………………………………250

ТЕМИ СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ (ЗОЧНА ФОРМА НАЧАННЯ)…………..250

РОЗПОДІЛ БАЛІВ ОЦІНЮВАННЯ УСПІШНОСТІ СТУДЕНТІВ НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ «ІСТОРІОГРАФІЯ ВСЕСВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ»……………………………………………………………………………251

ШКАЛА ОЦІНЮВАННЯ…………………………………………………………251

МАТЕРІАЛИ ДЛЯ СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ………………………………..252

ЛІТЕРАТУРА З ІСТОРІОГРАФІЇ ВСЕСВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ……………………267

ПИТАННЯ ДЛЯ ПОВТОРЕННЯ З ІСТОРІОГРАФІЇ ВСЕСВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ…………………………………………………………………………......272

ІНДИВІДУАЛЬНІ НАВЧАЛЬНО-ДОСЛІДНІ ЗАВДАННЯ……………………275

ТЕСТИ З ІСТОРІОГРАФІЇ ВСЕСВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ……………………………277

ПРАВИЛЬНІ ВІДПОВІДІ…………………………………………………. …......308

ВСТУП

Підготовка фахового історика передбачає освоєння ним цілого комплексу різноманітних знань соціального і гуманітарного змісту, серед яких, зрозуміло, найважливішими є історичні знання. Для історика завжди залишатиметься необхідним не тільки вільне володіння історичними знаннями, але й сприйняття їх як масиву інформації, що постійно доповнюється, змінюється і розвивається. Кваліфікований історик мусить також чітко усвідомлювати, що знання про минуле упродовж тисяч років мало неоднакове значення для людських спільнот. Різними були упродовж цих років і способи пізнання та осмислення минулого у формі історичної думки. Протягом історії людства історична думка змінювала предмет своєї уваги, виникали нові форми історіописання, удосконалювалися дослідницькі техніки. У ХІХ ст. завершилось становлення історії як академічної науки. Всі ці, вкрай необхідні для повноцінної кваліфікації історика знання, дає навчальна дисципліна «Історіографія всесвітньої історії».

Значимість курсу «Історіографія всесвітньої історії» посилюється й тим, що на протязі ХХ ст. предмет історії значно розширився. З’явились нові підходи до історико-історіографічного аналізу, через що історіографія здобула значно вищий суспільний статус. Сьогодні історики набагато більше уваги приділяють не суто історичним проблемам, а питанням функціонування історичного знання й історичної науки в постмодерному суспільстві. Враховуючи цю обставину, ми в даному посібнику «Історіографія всесвітньої історії. Курс лекцій» зосередилися на висвітленні не тільки еволюції історичного знання, але й на розвиткові форм пізнання минулого і їх залежності від стану суспільства, рівня розвитку його культури і соціальної організації.

Посібник містить 15 лекцій, в яких викладено розвиток історичної думки, історичного знання та історичної науки від моменту зародження цивілізації до сучасності, тобто до кінця ХХ століття. Базою «курсу лекцій» став навчальний курс «Історіографія всесвітньої історії».

Лекції розроблялися з урахуванням специфіки історичного пізнання і відносності показників достовірності та істинності здобутих істориком знань. На даний час ключові елементи історичного дослідження: історичний факт, історичне джерело та метод історичного дослідження ще не набули науково вивіреної однозначності. Ми враховували в нашому посібнику той факт, що кожен історик тією чи іншою мірою соціально заангажований і на його дослідженнях лежить відбиток його суб’єктивних індивідуальних рис. Тому результат історичної реконструкції завжди буде однобічним і певною мірою відносним. Водночас, у посібнику ми намагаємося показати, що історична наука здатна давати раціональне пояснення історичного процесу, володіє власними способами опрацювання джерел, має свій категоріальний апарат, свою мову і виконує важливу соціальну місію.

Лекції дають можливість зробити висновок, що результати історичних досліджень від моменту свого виникнення і до сьогоднішнього дня ніколи не були чисто академічними. Історія так чи інакше була залучена до сучасного буття суспільства. Адже історичне знання є частиною соціальної свідомості, пануючої політичної ідеології і виступає як базовий матеріал для наступного суспільного розвитку. Без знань про минуле свого народу, своєї спільноти, неможлива повноцінна інтеграція індивіда у суспільство. Якщо стан суспільства, рівень розвитку його культури впливають на історичне пізнання, то й результати історичних досліджень у формі історичного знання впливають на колективні уявлення про минуле.

Дидактична мета посібника «Історіографія всесвітньої історії. Курс лекцій» полягає в тому, щоб актуалізувати раніш вивчений студентами матеріал. Актуалізований матеріал з допомогою «курсу лекцій» чіткіше структурується у відповідні інформаційні блоки. Посібник вводить у систему знань фахівця-історика інформацію про рушійний механізм історичного знання – метод дослідження минулого. Знайомство з технікою історичного пізнання допомагає студентові відчути унікальну якість історичного знання – дивовижне поєднання об’єктивності й умовності.

«Курс лекцій» спрямований на те, щоб показати силу, а подекуди й неспроможність історичної науки, її внутрішню складність, багаторівневість і залежність від соціокультурного контексту. Ми мали намір розкрити перед студентами неоднозначність історичної реконструкції минулого. Прагнення встановити раз і назавжди удостовірену картину минулого означає підміну наукового підходу суто ідеологічним. Тому, наш посібник спрямований на те, щоб студенти оволоділи навичками критичного ставлення до всякого історичного знання.

Послідовність лекцій в посібнику відповідає етапам розвитку історичної думки та історичного знання, починаючи від міфологічних уявлень про минуле і закінчуючи сучасними поглядами на історичний процес.

Розвиток історичного знання в посібнику розглядається у взаємозв’язку з розвитком суспільної свідомості і культури суспільства. Важливим завданням «курсу лекцій» було показати все розмаїття і змінюваність форм пізнання минулого в історичній перспективі.

Отож, посібник сприятиме досягненню головної мети навчального курсу «Історіографія всесвітньої історії» – розкриття теоретичних основ і шляхів розвитку світової історичної думки, історичного знання та історичної науки.

Опанувавши курс, студент знатиме провідні напрямки, течії та теорії в історіографії, які за своїм впливом на розвиток історичної науки набули світового або європейського значення, вмітиме їх аналізувати і на основі цього буде формулювати свою власну позицію й бачення історичного процесу.

На вивчення дисципліни «Історіографія всесвітньої історії» в університеті відводиться 2 кредити – 72 години, із них 30 годин – лекційних, 20 годин – семінарські заняття, 10 годин – індивідуальні заняття і 12 годин відведено на самостійну роботу.

ТЕОРЕТИЧНА ЧАСТИНА

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 1

Історична думка з найдавніших часів до кінця ХVІІ ст.

ЛЕКЦІЯ 1. Історіографія всесвітньої історії як наука

Поняття «історіографія», «історія історичної науки», «історія історичної думки», «історія історичних знань». Предмет і завдання курсу «Історіографія всесвітньої історії». Методи і принципи історіографічного дослідження. Основні категорії історіографічного аналізу. Зародження історичної свідомості та історичних уявлень. Історична свідомість на Близькому Сході.

Термін «історіографія» набув поширення в науковому світі ще з часів середньовіччя. Встановлено, що його запровадили у Франції, де художника, який на полях рукописів «хронік», «історій» чи «житій святих» малював мініатюри історичного змісту, називали «історіографом». Згодом це звання у всій Європі закріпилося за придворними письменниками, які займалися укладанням офіційної історії держави або правлячої династії. Так, Йоганн Густав Дройзен ще в ХІХ ст. носив титул «історіографа Бранденбурзького дому». Тобто, ще в епоху середньовіччя і Нового часу за терміном «історіографія» утвердилося значення безпосереднього процесу «писання» тексту історичного змісту.

Слово «історіографія» походить від давньогрецьких – «історія» – дослідження минулого і «графо» – пишу. Сьогодні поняття «історіографія» неоднозначне. Цим терміном часто називають історичну літературу з якогось питання, проблеми, періоду (наприклад, історіографія Української національної революції ХVІІ ст.). У даному випадку йдеться про бібліографію й аналіз, критичну інтерпретацію літератури. Часто слово «історіографія» розглядається як синонім історичної літератури, написаної «історіографами».

Після завершення процесу становлення історичної науки в ХІХ ст. постає потреба критичного осмислення історичних праць. У науковому середовищі формується розуміння того, що розвиток «історіописання» сам може бути об’єктом дослідження. З’являється нове поняття «історія історичної науки». Це поняття стає загальновживаним тільки на початку ХХ ст. Поряд зі становленням і розвитком професійної історичної науки відбувається звуження значення терміну «історіографія». В цей період крім необхідності узагальнення досвіду історичних пошуків, виникають потреби укладання бібліографії та життєписів істориків. Визначення предмету «історії історичної науки» відбувалося доволі непросто. Деякий час «історія історичної науки» тлумачилась як сума біографій окремих істориків з переліком їх праць. Крім цього, в науковому обігу застосовуються терміни «історія історичної думки», «історія історичного знання».

У середині ХХ ст. з’явилася потреба дати чітку й однозначну дефініцію історіографії. Ініціаторами цієї справи стали радянські історики. На їхню думку («Очерки истории исторической науки в СССР»), історіографія – це наука, яка вивчає історію нагромадження знань про розвиток людського суспільства, історію вдосконалення методів історичного дослідження, історію боротьби різних течій в галузі тлумачення суспільних явищ. Щоправда, згодом з’ясувалося, що таке визначення мало чим відрізнялося від визначення історії суспільної думки. Варто зазначити, що аналіз наукових концепцій підмінявся в «Очерках» аналізом суспільно-історичних поглядів дослідників.

Згодом у науковому обігу утвердилися такі визначення предмету історіографії:

1. Історіографія – це історія історичної думки. Тут спостерігається зближення визначення предмету історії історичної науки з історією філософії, соціології, суспільної думки.

2. Історіографія – це історія історичних знань. Для цієї дефініції властиве розширення поняття предмету історіографії через включення до нього історичних знань всіх верств суспільства і навіть відображення минулого у творах літератури і мистецтва.

3. Історіографія – історія історичної науки. Ця дефініція поступово закріпилася як одна з провідних.

Історіографія всесвітньої історії є важливою складовою історичної науки. Вона потрібна молодим історикам як у повсякденній професійній діяльності, так і для зміцнення власних теоретичних поглядів. Без елементарної фахової грамотності історик буде неспроможний вірно оцінити роботи своїх попередників і сучасників. Повне знання історіографії дає можливість історикові вірно оцінити новації сучасних історичних ідей, концепцій, дослідницьких методів, відрізняти справжню новизну від «відкриття велосипеда».

Становлення історіографічної тематики відбувається в доволі складних умовах. Сама історія завжди відчувала вплив двох потужних чинників. Зокрема, на історичну думку суттєво впливають економічні, політичні, соціальні, культурні фактори. Історична думка не може бути абсолютно вільною від суспільного життя. Але, водночас, зміст історичної думки визначається також і тим, якою була історіографія у попередній період і якою є логіка розвитку цієї науки на даний момент. Адже важливим для історичної науки є спадковість історіографічної традиції, взаємовплив між різними, навіть іноді й ворожими історичними школами. Власне, в цьому і полягає складність природи історії історичної науки. Це обумовлює необхідність комплексного, багатопланового її вивчення. Історіографія покликана виясняти соціально-політичні основи розвитку історичної науки, вивчати методологічний фундамент різноманітних історіографічних напрямів і історичних поглядів окремих істориків, розглядати розвиток проблематики історичної науки (що є більш актуальним для істориків на відповідному відрізку часу), аналізувати розвиток джерелознавчої і фактологічної бази історичної науки та систему її методів дослідження.

Історіографія оцінює результати розвитку історичної науки на рівні відповідного періоду часу, на рівні якоїсь історичної течії, напряму, школи або на рівні окремого історика. До предмету історіографії іноді включають також історичні погляди видатних діячів культури, філософів, соціологів, громадських активістів. Щоправда, це поки що залишається в науці дискусійним.

Розвиток історіографії закономірно призвів до того, що сьогодні фахівці-історики розрізняють «історію історичної науки» й «історіографію».

«Історія історичної науки» – це процес розвитку історичної науки і всіх її підсистем.

Історіографія– це наука, яка вивчає цей процес.

Історіографія в широкому розумінні – це спеціальна історична дисципліна, яка вивчає процес виникнення, сприйняття і поширення історичних знань, змін в організації і методах їх отримання, складний процес розвитку історичної науки і її соціальні функції.

Отже, предмет історіографії – історія історичної науки.

Історіографія вивчає зміст і форму історичних знань, дозволяє розкрити рушійні сили історичної науки, основні її етапи, тенденції розвитку.

Історіографія як спеціальна історична наука виділяється з усього комплексу історичної науки у відповідний час. Науковці виявили обставини відособлення історіографії. На їхню думку, критеріями визначення часу виділення історіографії як самостійної наукової дисципліни є:

1. Досягнення в галузі теорії і методології історичних досліджень.

2. Формування центрів по розробці історико-наукових проблем.

3. Поява кадрів істориків, які професійно займаються вивченням минулого своєї науки.

4. Створення наукових досліджень з історії історичної науки.

5. Формування особливої наукової лексики.

Науковцями також було встановлено, що зародження історіографічних ідей відбувається одночасно з появою історичних знань і являє собою внутрішню рефлексію авторів історичних творів.

Оскільки історіографія стала повноцінною наукою, незабаром фахівцями було встановлено наукові завдання, які вирішує нова наука. До головних завдань історіографічного дослідження було віднесено:

1. З’ясування соціальних умов розвитку історичної науки на різних етапах. Вивчення тих або інших проблем минулого, розробка певних концепцій історичного розвитку завжди пов’язано з обґрунтуванням соціально-політичних позицій різних суспільних груп. Встановлено, що історія історичної науки має і свої специфічні закономірності. Відзначаючи одну з важливих рис наукового пізнання, Фрідріх Енгельс писав: «...наука рухається вперед пропорційно масі знань, успадкованих нею від попереднього покоління...» Історик також має в своєму розпорядженні відомий матеріал, який утворився в ході попереднього розвитку історичної науки і містить не тільки факти, але і певні ідеї, положення, висновки. Кожен подальший ступінь розвитку науки значною мірою залежить від підсумків її розвитку в попередній період.

Таким чином, в аналіз умов розвитку історії історичної науки на будь-якому її етапі разом з вивченням суспільно-політичних передумов входить також і оцінка її попереднього стану.

2. Виявлення того, як розвивалися і змінювалися теорії, з позицій яких вивчався історичний процес, аналіз теоретико-методологічних принципів історичного пізнання, властивих кожному напряму історичної думки. Історіографія цікавиться принципами і засобами добування знань про минуле, систематизації і тлумачення їх для з’ясування суті і об’єктивної спрямованості історичного процесу. Історіописання залежить від світогляду історика і тому тісно пов’язане з різними галузями суспільно-політичної думки – філософією, соціологією, економічною теорією, з рівнем культурного розвитку суспільства в цілому. Історіографія зазнавала впливу й природничих наук. Яскравим прикладом є вплив математики і фізики на соціологічну та історичну думку в XVII ст., біології і психології на історичну науку другої половини XIX ст., математичних методів на сучасну історичну науку.

3. Аналіз кола і характеру джерел, використаних істориком, конкретних методик їх дослідження. При цьому розглядається вся сукупність прийомів вивчення, тлумачення, використання джерел, які властиві різним школам і напрямам.

4. Вивчення формування проблематики історичного дослідження. Які проблеми минулого і чому в той або інший період є більш пріоритетними за інші? У відповідях на ці питання відображається як стан джерел і розвиток теорії пізнання, так і вплив сучасного суспільно-політичного життя на вивчення минулого.

5. Аналіз організації і форм дослідницької роботи у галузі історії, включаючи систему наукових установ і архівів, питання підготовки кадрів, видавничої діяльності і т.д.

Всі ці аспекти історіографічного дослідження тісно пов’язані між собою і спроби абсолютизувати один з них ведуть до спотворення загальної картини розвитку історичних знань.

Історіографічне дослідження також має свою спрямованість і впорядкованість. Забезпечується це відповідними методологічними принципами. До найважливіших принципів історіографії слід віднести два принципи: принцип історизму і принцип цілісності.

1. Принцип історизму. Його суть полягає в тому, що всяке історичне явище (концепція вченого, позиція напряму, школи) повинне розглядатися у розвитку й у зв’язку з факторами, які його обумовили. При аналізі історико-наукового факту слід враховувати досягнутий рівень розвитку історичної науки, об’єктивні можливості для наукової творчості, стан досліджень у суміжних галузях знань і т.п.

2. Принцип цілісності. Він орієнтує дослідника на необхідність підходити до вивчення кожного періоду чи напряму в історії історичної науки як до системи взаємозв’язаних елементів історичного знання і причин, які визначають їх зміни. Так, вивчення історичних поглядів вченого передбачає аналіз концепції дослідника, проблематики його творів, стан джерельної бази, методів і прийомів джерелознавчої критики. Всі ці компоненти зв’язує в єдине ціле методологія історичного пізнання. Саме вона виступає як провідний елемент історичних поглядів ученого.

Як повноцінна наука історіографія володіє розвиненою системою способів дослідження свого предмета. Сьогодні історики виділяють наступні методи історіографічного пізнання:

1. Порівняльно-історичний метод. Дозволяє проводити належні порівняння різних історичних концепцій з метою виявлення їх загальних рис, особливостей, самобутності і ступеня запозичення.

2. Хронологічний метод. Спрямовує на аналіз руху наукової думки, зміну концепцій, поглядів, ідей у хронологічній послідовності, що дає змогу розкрити закономірності нагромадження і поглиблення історичних знань.

3. Проблемно-хронологічний метод. Дозволяє розчленувати широкі теми на низку вузьких проблем, кожна з яких розглядається в хронологічній послідовності.

4. Метод періодизації.Спрямований на виділення окремих етапів у розвитку історичної науки з метою виявлення провідних напрямів наукової думки, виявлення нових елементів в її структурі.

5. Метод ретроспективного (повернутого) аналізу. Дозволяє вивчити процес руху думки історика від сучасності до минулого з метою виявлення елементів старого знання, що збереглося, перевірити висновки колишніх дослідників даними сьогоднішнього дня.

6. Метод перспективного аналізу. Визначає перспективні напрями, теми, проблеми майбутнього науки на основі досягнень сучасної історіографії.

В історіографії важливе місце займають такі категорії як історіографічний факт і історіографічне джерело. Історіографічний факт – концепція вченого, котра може бути виражена не в одній, а в кількох роботах. Історіографічне джерело –праці істориків у особливій формі (монографії, статті, замітки, виступи, тези, чернетки тощо). До історіографічних джерел відносять документацію науково-дослідницьких організацій (протоколи з’їздів, конференцій, круглих столів, симпозіумів істориків, стенограми дискусій тощо). Особливим видом історіографічних джерел виступають рецензії та історичні дослідження, які не тільки виражають процес утвердження концепції в науці, але виражають гіпотези та позитивні рішення.

Важливою стороною прикладного значення історіографії є використання отриманих при її вивченні знань для написання дослідницьких робіт, в яких повинен бути самостійний історіографічний образ. Завданнями такого образу є:

1. Підведення підсумків попереднього вивчення об’єкта дослідження (виділення етапів, напрямів у вивченні даної теми, розкриття методологічних підходів, аналіз джерельної бази попередніх досліджень, оцінки їх праці.

2. Виявлення на цій основі тих аспектів історичної реальності, які або зовсім не вивчені, або вивчені недостатньо.

3. Визначення дослідницьких завдань.

Під час вивчення дисципліни історіографія всесвітньої історії ми будемо вивчати основи історії історичної науки в головних країнах Європи і Америки з найдавніших часів до наших днів. Тобто, передусім для нас важливим є процес розвитку історичного знання в цілому. Але, водночас, предметом вивчення має бути й механізм здобуття цих знань. Термін «всесвітня» вказує на те, що весь комплекс історичної науки розвивався не в межах одного регіону, чи однієї якоїсь країни, а в масштабах усього світу. Люба історіографічна ідея, чи концепція, зародившись у відповідну епоху в якійсь країні, через деякий час ставали надбанням всієї спільноти істориків. І вже на її основі науковець іншої епохи, іншої країни розробляв свою власну нову історичну концепцію, яка також набувала поширення. Сьогодні ж процес глобалізації та нові інформаційні технології в багато разів інтенсифікували інтеграцію історичного знання й історичної науки.

У курс історіографії включається не тільки історична наука, але й історична думка, що особливо важливо для вивчення розвитку прогресивної історіографії, яка, як правило, починається з політичної публіцистики. На історичну науку, особливо в період її становлення, робили також чималий вплив уявлення про минуле, що виникли у сфері літератури і мистецтва.

Головні щаблі розвитку історіографії всесвітньої історії визначаються світоглядними принципами пізнання минулого, які змінюють один одного і співпадають з найважливішими етапами суспільного розвитку. Звідси, найважливішими періодами історіографії всесвітньої історії є:

- антична історіографія;

- історіографія середньовіччя, яка включає також гуманістичне історіописання;

- історична думка Нового часу, в яку входять соціологічні й історичні погляди просвітителів XVIII ст. Саме в цей період робить перші кроки буржуазна історична думка як частина нового, буржуазного світобачення, пов’язаного з розвитком капіталістичного виробництва, найбільшими соціальними рухами і революціями. Подолання релігійного світогляду, який був основою середньовічного історичного мислення, створення раціоналістичної концепції історичного процесу стало найважливішим здобутком на шляху перетворення історичних знань в історичну науку;

- перша половина XIX ст. ознаменувалася великими досягненнями в розвитку історичної науки. Велике значення мало формулювання принципів історизму, вчення про діалектичний характер розвитку (в рамках ідеалістичної філософії);

- середина XIX сторіччя характеризується появою теорії історичного матеріалізму створеної Карлом Марксом і Фрідріхом Енгельсом. Марксистське вчення про суспільно-економічні формації розглядало всесвітню історію як природно-історичний процес сходження людства по щаблях розвитку від нижчих форм до вищих. У другій половині XIX ст. почала формуватися марксистська школа істориків;

- друга половина XIX ст. характеризується занепадом старих, класичних концепцій. Спроби філософії й соціології опертися на досягнення природничих наук, перш за все на дарвінізм, утілилися в позитивізмі. Позитивізм став найбільш поширеною течією в історіографії. Низка продуктивних елементів позитивізму зливалися воєдино з іншими, зокрема, з такими як визнання закономірності історичного розвитку і її механічне тлумачення (перенесення природничих законів на розвиток суспільства); затвердження ідеї органічної еволюції, заперечення революційних стрибків в історії; звернення до соціально-економічної історії і пояснення історичного процесу за допомогою теорії «рівноправних чинників»;

- на поч. XX ст. формується фундамент нової історичної парадигми.

Загальні риси розвитку історіографії мають специфічні національні прояви, тому важливим елементом історіографічного курсу виступає історія історичної науки окремих країн.

Для систематизації величезного розмаїття історичних концепцій і теорій в історіографії застосовуються категорії «течія», «напрям», «школа». Ці категорії відбивають важливі процеси в історіографії і виступають сполучними ланками процесу розвитку історіописання і творчості окремих учених.

«Течією» називаються широкі аморфні групи істориків, об’єднані загальними методологічними принципами, наприклад позитивізму або неопозитивізму.

Під «напрямом» розуміється група учених, яких зближують не тільки методологічні принципи, але й їх інтерпретація, а також переважна проблематика робіт.

Критерієм для виділення «школи» служать загальні методичні прийоми, а іноді угрупування навколо одного університету або великого навчального закладу. На жаль, ці категорії не набули ще послідовної теоретичної розробки у вітчизняних наукових роботах.

Як відзначала російський радянський академік Міліца Нєчкіна, «історіографія є історія історичної науки, а наука складається перш за все з результатів дослідження учених». Отже, основним і найважливішим чинником історії науки є праці ученого, в які виливається його дослідницький процес, і взаємодія, взаємозалежність результатів цих праць. Без вивчення праць учених немає історії науки, як без вивчення творів немає історії літератури. В історичній концепції концентруються ті основні елементи історіографії, про необхідність вивчення яких мовилося вище. Через неї виявляються як загальні закономірності розвитку науки, так і головні риси певної наукової течії, напряму або школи.

Поиск по сайту: