Педагоги-новатори ХХ-ХХІ ст. (В.Ф.Шаталов, Амонашвілі).??????????????????????

Варіант 16

1.Напрями виховної роботи у школі:

ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ВИХОВНОЇ РОБОТИ:

1. Виховання патріотизму, усвідомлення належності особистості до свого народу, нації, України.

2. Розвиток творчих обдарувань учнів, задоволення їхніх інтересів та можливостей, усвідомлення цінностей духовного зростання.

3. Розвиток навичок соціальної компетентності, активізація особистісного потенціалу для самореалізації та самоствердження в різноманітних сферах людської життєдіяльності.

4. Формування екологічної культури особистості.

5. Пропаганда здорового способу життя, запобігання виникненню шкідливих звичок.

6. Профілактика правопорушень.

7. Вивчення правил дорожнього руху та протипожежної безпеки.

Виховна робота школи охоплює усі напрямки діяльності:

Моральний, Військово-патріотичний, Правовий,Художньо-естетичний, Екологічний, Національний, Громадянський, Трудовий,Краєзнавчий, Здоровий спосіб життя, Сприяння творчому розвитку

В сучасних умовах, на інноваційно-технічному етапі формування системи освіти, сформовані нові стратегічні цілі і визначені тенденції оновлення змісту освіти і виховання. Тому виховна робота в нашій школі – це спеціально організований процес формування і прийняття гуманних, соціально сприйнятливих цінностей і зразків громадянського виховання.

Школа є другою домівкою для дітей, в якій добре, комфортно і цікаво кожній дитині.

На основі співпраці трьох складових: «вчителі – учні – батьки» у закладі організовано демократичний уклад життєдіяльності, направлений на формування життєвих компетенцій майбутньої особистості.

Колектив педагогів постійно перебуває у творчому пошуку засобів і форм педагогічної підтримки процесу розвитку і саморозвитку особистості, її самопізнання і самовизначення.

2. Сутність розвивального навчання:

Розвивальне навчання – це спосіб організації процесу освіти, в якому основний акцент робиться на потенційні можливості дитини. Метою цього є формування в учнів навичок самостійного пошуку знань і, отже, виховання такої якості, як незалежність, яке можна застосувати і в навколишній дійсності.

Висунення на перший план, а здебільшого обмеження тільки освітніми завданнями, які передбачають набуття знань, умінь та навичок предметного характеру, розгляд при цьому розвитку і виховання як процесів, що виходять з рішень освітніх завдань, визначають сутність традиційного навчання.

Основний принцип, на який спирається розвивальне навчання, – індивідуальний підхід.

Розвивальне навчання передбачає, щоб дитина усвідомлювала, навіщо він отримує знання. Учень повинен розуміти, який для нього найкращий спосіб для запам’ятовування матеріалу, що нового він дізнався, як змінюється його світогляд і т. д.

3. Самоосвіта і самовиховання.

Самоосвіта - самостійний спосіб отримання знань в певній галузі науки, мистецтва, техніки, політичного життя, культури, ремесла.

Самоосвіта – це усвідомлена потреба в постійному вдосконаленні своєї професійної діяльності з акцентом на її соціалізацію, на створення умов для розвитку особистісно і соціально значущих якостей особистості, постійна діяльність педагога, спрямована на розширення й поглиблення знань і вмінь, підвищення рівня предметної підготовки.

Сучасні вимоги до педагога на перше місце ставлять систематичну самостійну роботу з розвитку професійної компетентності, поглиблення його теоретичних знань та практичних умінь.

Самовиховання - управління суб'єктом своєю діяльністю, спілкуванням, поведінкою, переживаннями, спрямованими на зміну своєї особистості відповідно до усвідомлених цілей, ідеалів і переконань задля самовдосконалення.

Важливим аспектом самовиховання є логічне мислення, вміння аналізувати кожен свій вчинок, що сприяє виробленню вимогливості до себе як постійної риси характеру, без якої неможливо досягти успіху. Тому педагоги в індивідуальних бесідах і на зборах детально аналізують порушення правил поведінки, їх причини, привчають учнів до самоаналізу.

Самовиховання потребує тривалих вольових зусиль, уміння керувати собою, досягати поставленої мети, не занепадати духом від невдач.

Варіант 17

1. Засоби виховання:

Засоби виховання — надбання матеріальної та духовної культури (художня, наукова література, радіо, телебачення, Інтернет, предмети образотворчого, театрального, кіномистецтва тощо), форми і види виховної роботи (збори, бесіди, конференції, гуртки, ігри, спортивна діяльність), які задіюють під час використання певного методу.

Засоби виховання - вид суспільної діяльності, який може впливати на особистість у певному напрямі. До засобів виховання відносять працю, мистецтво, засоби масової інформації, шкільний режим та ін.

2. Діалогічний метод навчання: словесний

Головна їх особливість у тому, що інформація подається учням через слово викладача, а сприймання її здійснюється у процесі слухання її. Усю їх різноманітність іноді зводять до двох методів: евристичного (запитального) — бесіда; та акроматичного (викладального) — пояснення, розповідь, лекція, інструктаж, робота з підручником.

Бесіда — діалогічний метод навчання, за якого вчитель із допомогою вдало поставлених питань спонукає учнів відтворювати раніше набуті знання, робити самостійні висновки-узагальнення на основі засвоєного фактичного матеріалу.

??? 3. Педагогічна діяльність Х.Д. Алчевської:

У статті досліджується просвітницько-педагогічна діяльність Х. Д. Алчевської, її своєрідність. Аналізуються умови формування її власної системи світогляду, що дали їй змогу реалізуватися у творчому плані повною мірою. Розглядаються види діяльності, такі, як: художньо-сценічна, педагогічна, громадська, публіцистична, сімейно-виховна, − через які вона донесла культуру і національні освітні ідеї до народу.

Усе свідоме життя X. Д. Алчевської, її багатогранна громадсько-

освітня й педагогічна діяльність були пов’язані із образом великого поета

України, революціонера-демократа Т. Г. Шевченка.

Особливого впливу на погляди Алчевської спричинило спілкування з

відомими прогресивними діячами та письменниками того часу, діяльність

яких були взірцем високої культури. Умови формування власної системи

світогляду Христини Данилівни дали змогу їй реалізуватися у творчому

плані повною мірою. І, як результат, уже крізь призму сформованої

цілісної системи поглядів, нести культуру та національні освітні ідеї до

народу через такі види діяльності, як: художньо-сценічну; педагогічну;

громадську; публіцистичну; сімейно-виховну.

Христина Данилівна надавала величезного значення освіті народу,

присвятивши все своє життя йому, вважаючи це своїм покликанням, вірячи

в те, що саме так вона зможе принести найбільшу користь. За ініціативою

Х. Д. Алчевської в журналі «Русская школа» почала публікуватися

рубрика «Хроніка недільних шкіл», матеріали якої вона сама редагувала.

Привертаючи увагу громадськості до проблем освіти народу, Алчевська

зуміла об’єднати навколо себе та залучити до справи освіти народу багато

інтелігентних сил – прогресивних науковців, письменників, діячів

культури. «Алчевська була не тільки піонером нового методу навчання

дорослих, але й ефективно прищеплювала народну культуру у місті, щоб

селяни, які переїжджали до нього, краще пристосовувались до міського

життя», – писала у своїй статті М. Богачевська-Хом’як, відома дослідниця

жіночого українського руху, професор Гарвардського університету й віце-

президент Союзу Українок Америки, даючи оцінку діяльності

Х. Д. Алчевської.

Варіант18

1. Моделі та стилі виховання:

Антропоцентрична модель виховання спирається на розуміння сутності людини як відкритої системи, яка постійно змінюється й оновлюється одночасно з оновленням у процесі її активної діяльності навколишнього світу, а також на положення про сутність виховання як створення середовища, максимально сприятливого для саморозвитку індивіда.

Соцієтарна модель виховання орієнтована на виконання соціального замовлення як вищої цінності для групи людей, що потребує тенденційного добору змісту і засобів виховання в межах малих (родина, референтна група, шкільний колектив та ін.) і великих соціальних груп (суспільні, політичні, релігійні співтовариства, нація, народ тощо).

За стилем відносин між вихователями і вихованцями (за ознакою керування процесом виховного впливу на вихованця з боку вихователя) розрізняють авторитарне, демократичне, ліберальне і потуральне виховання.

Авторитарне виховання — тип виховання, у межах якого певну ідеологію приймають як єдину істину у взаєминах між людьми. Що вища соціальна роль вихователя, як транслятора цієї ідеології (учителя, священика, батьків, ідеологічних працівників та ін.), то сильніше виражений примус вихованця поводитися відповідно до цієї ідеології. Виховання постає як оперування природою людини й маніпулювання її діями.

Для демократичного стилю виховання характерний певний розподіл повноважень між педагогом і вихованцем щодо проблем його навчання, дозвілля, інтересів та ін. Педагог намагається ухвалювати рішення, радячись з вихованцем, і надає йому змогу висловлювати свою думку, ставлення, робити самостійно вибір.

Для ліберального стилю (невтручання) виховання характерна відсутність активної участі педагога в керуванні процесом навчання і виховання. Чимало навіть важливих справ і проблем вихованці можуть розв'язувати без його активної участі й керівництва.

Педагоги-новатори ХХ-ХХІ ст. (В.Ф.Шаталов, Амонашвілі).??????????????????????

3. Індивідуалізація і диференціація педагогічного процесу:

Нові орієнтації й цінності сучасної освіти обумовили необхідність розуміти учня як індивідуальну дійсність і як індивідуальну можливість.

Індивідуалізація навчання - це система засобів, яка сприяє усвідомленню учнем своїх сильних і слабких можливостей навчання, підтримці і розвитку самобутності з метою самостійного вибору власних Смислів навчання. Індивідуалізація сприяє розвитку самосвідомості, самостійності й відповідальності.

Індивідуалізація передбачає:

1) індивідуально орієнтовану допомогу учням в усвідомленні власних потреб, інтересів, цілей навчання;

2) створення умов для вільної реалізації завданих природою здібностей і можливостей;

3) підтримку школяра у творчому самовтіленні;

4) підтримку учня у рефлексії.

Отже, педагогічна підтримка використовується з метою допомопі учням у вирішенні проблем: діагностично^ пошукової, діяльносної, рефлексивної. Звісно, вона не може замінити процес навчання - основний шлях одержання поколінням, що підростає, соціального досвіду, створюваного людством протягом тисячоліть. У цьому випадку здійснюється індивідуальний підхід, суть якого полягає в управлінні розвитком учня, що базується на глибокому знанні рис його особистості і умов життя. Педагогіка індивідуального підходу передбачає пристосування форм і методів педагогічного впливу до індивідуальних особливостей школяра з метою забезпечення запроектованого рівня розвитку особистості.

Піп диференціацією розуміють таку форму індивідуалЬації, коли учні, схожі за певними індивідуальними особливостями, об'єднуються в групи для окремого навчання. У педагогічній літературі є два терміни: "зовнішня диференціація" і "внутрішня диференціація". Терміном "зовнішня диференціація" позначають таку організацію навчального процесу, за якої для задоволення різнобічних інтересів, здібностей і нахилів учнів створюються спеціальні диференційовані класи, школи. Термін "внутрішня диференціація" застосовують до такої організації навчального процесу, за якої розвиток індивідуальності здійснюється в умовах роботи вчителів у звичайних класах.

Зовнішня диференціація навчання здійснюється за двома напрямами: 1) шляхом створення класів і шкіл на основі спеціальних здібностей, інтересів і професійних нахилів учнів (профільні та спеціалізовані навчальні заклади, класи з поглибленим вивченням окремих предметів); 2) шляхом створення шкіл і класів за певним рівнем загального розумового розвитку учнів і стану здоров'я учнів (школи для обдарованих дітей та підлітків, школи для дітей з відхиленням у здоров'ї, класи вирівнювання).

Важливим напрямом диференціації є навчання обдарованих, талановитих дітей і підлітків. Саме вони в недалекому майбутньому забезпечать прогрес країни в науці, виробництві, мистецтві.

Поиск по сайту: