Сторони у договорі страхування, права та обовязки сторін

Згідно із ст. 2 Закону „Про страхування” страховиками визнаються фінансові установи, які створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю згідно з Законом України „Про господарські товариства” з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом, а також одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності.

Учасників страховика повинно бути не менше трьох. Страхова діяльність в Україні здійснюється виключно страховиками − резидентами України.

В окремих випадках, встановлених законодавством України, страховиками визнаються державні організації, які створені і діють відповідно до цього Закону. У цьому разі використання слів „державна”, „національна” або похідних від них у назві страховика дозволяється лише за умови, що єдиним власником такого страховика є держава.

Слова „страховик”, „страхова компанія”, „страхова організація” та похідні від них дозволяється використовувати у назві лише тим юридичним особам, які мають ліцензію на здійснення страхової діяльності.

Статутний фонд страхової компанії у разі надання послуг із страхування життя повинен відповідати сумі, еквівалентній 1,5 млн. євро, при наданні послуг з інших видів страхування – 1 млн. євро (ч. 2 ст. 30 Закону України „Про страхування”). У разі надання послуг із страхування життя іншим видом страхування займатися не допускається Законом України „Про страхування”.

Предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов’язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням.

Страховики, які здійснюють страхування життя, можуть надавати кредити страхувальникам, які уклали договори страхування життя.

Підприємства, установи та організації не можуть стати страховиками шляхом внесення змін до статутних документів за умови, що вони попередньо займалися іншим видом діяльності, навіть у разі виконання вищезазначених положень.

Страхувальниками визнаються юридичні особи та дієздатні громадяни, які уклали із страховиками договори страхування або є страхувальниками відповідно до законодавства України.

Закон передбачає заміну страхувальника у договорі страхування на підставі різних юридичних фактів. Таким фактом може бути подія – смерть страхувальника. Відповідно до ч. 1 ст. 22 Закону України „Про страхування” у разі смерті страхувальника-громадянина, який уклав договір страхування, права і обов’язки страхувальника переходять до осіб, які одержали це майно у спадщину. Страховик або будь-хто із спадкоємців має право ініціювати переукладення договору страхування.

Підставою заміни страхувальника може бути перехід майна до іншої особи, відтак права і обов’язки страхувальника можуть перейти до іншої фізичної особи. Але така ситуація підпадає під дію ч. 2 ст. 22 Закону України „Про страхування”, відповідно до якої, права і обов’язки можуть перейти фізичної особи лише за згодою страховика, якщо інше не передбачено договором страхування. Підставою для переходу майна можуть бути різні правочини – це продаж, передача в найом, передача майна у заставу тощо. Мають місце випадки, коли перехід застрахованого майна здійснюється у тимчасове користування, або інша (третя) особа за згодою страхувальника користується застрахованим майном. У такому випадку заміна страхувальника іншою особою не відбувається, але у будь-якому випадку страховик повинен бути повідомлений, про що бажано зафіксувати в договорі. Так, наприклад, при добровільному страхуванні засобів наземного транспорту може бути поставлено в обов’язок страхувальнику вимога письмово повідомити страховика у разі надання доручення на управління засобом транспорту іншій особі.

У разі припинення юридичної особи її права та обов’язки переходять до право­наступника. У цьому випадку застосовуються загальні норми про правонаступництво, а саме статті 104 та 107 ЦК.

У разі визнання страхувальника − фізичної особи недієздатною або обмеження її цивільної дієздатності, її права та обов'язки як страхувальника здійснюються її опікуном чи піклувальником з моменту визнання особи обмежено дієздатною (недієздатною).

Договір страхування відповідальності фізичної особи, яка визнана судом недієздатною, припиняється з моменту визнання особи недієздатною.

Страхувальник − фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена судом, здійснює свої права та обов'язки страхувальника лише за згодою піклувальника.

Наслідки обмеження дієздатності особи або визнання її недієздатною передбачені ст.ст. 223, 224 та 226 ЦК. У випадках, коли страхуваль­ник - фізична особа визнається недієздатною та вчиняє певні дії за договором страхування, такий договір може бути визнаний нікчемним.

Страхувальники можуть укладати із страховиками договори про страхування третіх осіб (застрахованих осіб) лише за їх згодою, крім випадків, передбачених чинним законодавством. Застраховані особи можуть набувати прав і обов’язків страхувальника згідно з договором страхування. Застрахована особа – фізична особа, життя або здоров’я якої застраховані за договорами особистого страхування або страхування відповідальності. Застрахована особа повинна мати страховий інтерес в об’єкті страхової охорони.

Страхувальники мають право при укладанні договорів особистого страхування призначати за згодою застрахованої особи громадян або юридичних осіб (вигодонабувачів) для отримання страхових виплат, а також замінювати їх до настання страхового випадку, якщо інше не передбачено договором страхування.

Страхувальники мають право при укладанні договорів страхування інших, ніж договори особистого страхування, призначати громадян або юридичних осіб (вигодонабувачів), які можуть зазнати збитків у результаті настання страхового випадку, для отримання страхового відшкодування, а також замінювати їх до настання страхового випадку, якщо інше не передбачено договором страхування.

На відміну від майнового та особистого страхування, в яких вигодонабувач чітко визначений і може бути замінений протягом дії страхування, особливістю страхування відповідальності є те, що вигодонабувача наперед визначити неможливо, оскільки невідомо, кому саме страхувальник завдасть шкоди.

Змістом договору є сукупність прав та обов’язків сторін.

Страховик зобов'язаний:

1) ознайомити страхувальника з умовами та правилами страхування;

2) протягом двох робочих днів, як тільки стане відомо про настання страхового випадку, вжити заходів щодо оформлення всіх необхідних документів для своєчасного здійснення страхової виплати страхувальникові;

3) у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату у строк, встановлений договором;

4) відшкодувати витрати, понесені страхувальником у разі настання страхового випадку з метою запобігання або зменшення збитків, якщо це встановлено договором;

5) за заявою страхувальника, у разі здійснення страховиком заходів, що зменшили страховий ризик, або у разі збільшення вартості майна, переукласти з ним договір страхування;

6) не розголошувати відомостей про страхувальника та його майнове становище, крім випадків, встановлених законом.

Страхувальник зобов'язаний:

1) своєчасно вносити страхові платежі (внески, премії) у розмірі, встановленому договором;

2) при укладенні договору страхування надати страховикові інформацію про всі відомі йому обставини, що мають істотне значення для оцінки страхового ризику, і надалі інформувати його про будь-які зміни страхового ризику;

3) при укладенні договору страхування повідомити страховика про інші договори страхування, укладені щодо об'єкта, який страхується. Якщо страхувальник не повідомив страховика про те, що об'єкт уже застрахований, новий договір страхування є нікчемним;

4) вживати заходів щодо запобігання збиткам, завданим настанням страхового випадку, та їх зменшення;

5) повідомити страховика про настання страхового випадку у строк, встановлений договором.

Договором можуть бути встановлені й інші обов'язки страховика і страхувальника.

За майновим страхуванням і страхуванням відповідальності при настанні страхового випадку страховик зобов’язаний сплатити страхові виплати, які називають страховим відшкодуванням (або забезпеченням), що обмежується страховою оцінкою та завданими прямими збитками.

Правила, що стосуються обов’язків страхувальника, рівною мірою застосовуються й у відношенні вигодонабувача за страховим полісом, якщо за договором страхування він наділений правами страхувальника.

Виконання зобов’язання за особистим страхуванням полягає у здійсненні страховиком обумовленої договором страхової виплати, яка здійснюється незалежно від суми, яку має отримати одержувач за державним соціальним страхуванням та соціальним забезпеченням, і суми, що має бути йому сплачена як відшкодування збитків.

Страховик здійснює страхову виплату відповідно до умов договору на підставі заяви страхувальника (його правонаступника) або іншої особи, визначеної договором, і страхового акта (аварійного сертифіката), який складається страховиком або уповноваженою ним особою у формі, що встановлюється страховиком.

Відповідно до ст. 27 Закону України „Про страхування”, до страховика, який сплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, і в межах фактичних витрат, переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток. Згідно страхової термінології такий перехід права вимоги має назву „суброгація”.

ЦК та Закон України „Про страхування” не закріплюють таке поняття як суброгація в страхуванні, але ж існує норма, що фіксує перехід до страховика прав страхувальника щодо особи, відповідальної за заподіяні збитки (ст. 1012 ЦК, ст. 27 Закону).

Суброгація істотно відрізняється від регресу. Суброгація – це перехід прав до третьої особи на основі закону. Регрес – це право, що виникає у особи внаслідок платежу. При суброгації до страховика переходить право, що вже виникло (з моменту заподіяння шкоди) у страхувальника. Право регресу – це право зворотної вимоги, що виникає у страховика (регредієнта) до винної особи (регресату) на тій основі, що страховик попередньо провів виконання за страховим зобов’язанням, виплативши страхове відшкодування страхувальникові, тобто право регресу виникає з моменту сплати за третю особу. Головна відмінність регресу від суброгації в тому, що регрес породжує право, а суброгація – це перехід прав, які вже виникли.

Обсяг права вимоги не може перевищувати меж реально здійсненої виплати страхового відшкодування (воно може бути менше страхової суми, але не вище). Таким чином, суброгація не передбачає перехід права вимоги до страховика в порядку регресу (в цьому випадку новий кредитор має право вимагати від боржника виконання зобов’язання в повному обсязі). Право вимоги, що переходить до страховика, здійснюється відповідно до правил, які регулюють відносини між страхувальником (вигодонабувачем) та особою, яка є відповідальною за збитки.

Страхувальник (вигодонабувач) повинен передати страховику всі документи і докази та повідомити йому всі відомості, які є необхідними для здійснення страховиком згаданого права. Наприклад, документами можуть бути текст договору, платіжні доручення, квитанції, в тому числі й листування сторін, речові докази тощо. Документи та докази передаються, оскільки без них страховик не зможе реалізувати своє право вимоги.

Страховик має право відмовитися від здійснення страхової виплати у разі: