Політичні системи і режими країн Африки

Виконала: студентка IV курсу

факультету політичних наук

групи 432

Юріна Інна

Перевірив - к. іст.н., доц.

Курілло В.Є.

Миколаїв – 2013

План

1. Простір африканського світу та його політико-економічні особливості.

2. Вплив історичного чинника на політичні режими та політичні структури країн.

3. Особливості африканських режимів. Неопатриомоналізм, специфіка партійної системи, вождизм, політичне лідерство. Особлива роль армії, генералітету та старших офіцерів.

4. Експансія європейської демократії на континент та проблема її індигенізації.

Африка - континент, який є прабатьківщиною людства та володіє величезними ресурсами. У той же час це один з найбідніших регіонів світу. Це континент конфліктів, війн, переворотів, геноциду - але й, водночас, необмежених майбутніх можливостей, пошуку нових підходів у врегулюванні політичного життя на континенті. Африка відчувала на собі вплив західних та східних культур. Дослідження Африки передбачає здійснення аналізу ретроспективних тенденцій, закономірностей та характеристик політичних, економічних, культурних явищ на континенті. Також важливо враховувати як політичну історію так і специфіку сучасного політичного розвитку африканських країн.

1. Особливості африканського простору

Сформований в науці та повсякденній свідомості образ Африки найчастіше асоціюється з бідністю, війнами, етнічними та релігійними конфліктами, відсталістю соціально-економічних відносин [27,с.31]. Економіка більшості країн субконтиненту десятиліттями перебувала у стані застою. Поки ще не досягли бажаної ефективності ні національні, ні міждержавні програми їх розвитку, не принесла полегшення концепція «колективного опору на власні сили» [11, с. 145].

Поряд із цим, Африка – багатий різноманітними ресурсами континент, на якому тим не менш знаходиться більшість (34) найбідніших держав планети. Загальна площа Африки, другого у світі за величиною континенту, складає 30 354 852 кв. км. При цьому число етносів на континенті досягає 3 тис.,тобто в середньому більш ніж із півсотні на кожну політичну одиницю [29, с. 280]. Сучасна Африка – це барвистий конгломерат племен та етнічних груп, які розмовляють різними мовами – до 500 народностей і до 2000 розгалужених за мовною ознакою соціальних осередків.

Колоніальні держави здійснили територіальний розділ Африки без усякого врахування історичних, економічних, етнічних та географічних особливостей материка. У відповідності до зон колоніального панування, на етапі деколонізації метрополіями визначались і територіальні виміри молодих незалежних держав, внаслідок чого 44% їхніх кордонів були встановлені по меридіанах та паралелях, 30% - по геометричних прямих лініях і тільки 26 % - по природних межах [4, с. 13].

Через це, наприклад, сучасні етнічні кордони в Африці, як правило, не співпадають з адміністративно-територіальним розподілом: однорідна етнічна група виявляється розділеною між декількома сусідніми країнами. Скажімо, народність йоруба розділена між Нігерією та Беніном, частина племені еве живе в Гані, а частина – у Того, плем’я масаї проживає в Кенії й Танзанії. Отже, неврегульованість етнічного та прикордонного питання, яке зумовлено колоніальною спадщиною, стало причиною гострих міждержавних конфліктів, аж до збройних зіткнень між незалежними африканськими країнами[29].

Майже всі країни Африки є республіками (за винятком Лесото, Марокко та Свазіленду, які залишаються ще конституційними монархіями). У більшості держав -адміністративно-територіальний устрій, за винятком Нігерії і ПАР, – унітарний.

Уже через свої розміри Африка як регіон внутрішньо не однорідна за найрізноманітнішими ознаками – від природних до політичних. Традиційно в ній виділяють п’ять крупних субреґіонів: Північну,Західну, Східну, Центральну або Екваторіальну та Південну Африку. Також важно зазначити, що у політичному плані Африка – наймолодший регіон миру: середній вік розташованих тут країн без врахування Ефіопії, що єдина з них зберегла свою державність впродовж двох тисячоліть – менше 40 років.

Важлива роль у врегулюванні всіх регіональних та внутрішніх конфліктів, які удосталь існують у регіоні належить створеній у 1963 році Організації Африканської Єдності, а також Організації Об’єднаних Націй[29].

При вивченні місця та ролі Африки у сучасних міжнародних відносинах відмічають дві крайності. З одної сторони, малюють песимістичні сценарії теперішнього та майбутнього Африки, фатальної маргіналізації, фінал якої вбачається деяким аналітикам в тому або інакшому вигляді у колоніальних схемах, протектораті ООН, ЕС та інших структур. Інша точка зору пов’язана з політикою модернізації Африки по зразкам Заходу, неоліберальним схемам, які, тим не менш, в умовах сучасної світової кризи доказали на думку низки вчених свою повну неспроможність в силу не відповідності даної моделі умовам континенту.

До Африки прикуто увагу провідних країн заходу, преш за все в силу її природних багатств. Наприклад, на континенті у 2009 р. знаходилась одна третина усіх нових світових місце народжень нафти та газу, відкритих за останні 5 роки. Доля Африки в загальносвітовому видобутку нафти складає 8 млн барелів у день (12% загальносвітового видобутку). На думку деяких вчених до 2020 року Африка серйозно потіснить Росію на енергетичному ринку. США вже сьогодні отримують 15% нафти із Західної Африки. Через 15 років вони будуть отримувати 30%, оскільки морський шлях із регіону до США у 2 рази коротший, аніж з Близького Сходу, а політична ситуацій більш стабільна аніж у Персидський затоці. Зростаючий вплив в Африці набуває Китай, куди поступає нафта із Судану, Габону, Анголи та Нігерії (30 % китайського імпорту нафти), зростають прямі іноземні інвестиції [ 33].

Дійсно, останнім часом одним з ключових зовнішньополітичних напрямків керівництва Китайської Народної Республіки є взаємодія з африканським континентом. Р.Томберг називає даний процес «китайською експансією». Так, Китай має на африканському континенті як політичні, так і економічні інтереси перш за все на лінії ресурсного забезпечення свого розвитку.

Водночас, можна констатувати наявну відсталість Африки, яка пояснюється комплексом причин:

· стримуючим впливом природно-кліматичного фактору,

· інертним соціокультурним середовищем тропічних суспільств, що заторможує впровадження досягнень науково-технічної революції у всіх сферах людської діяльності,

· негативною спадщиною епох работоргівлі та колоніалізму тощо[11].

Також перед Африкою постає гамма складних економічних, політичних та геополітичних проблем, одні з яких мають давню, багатовікову історію, наприклад, колоніальна спадщина, работоргівля тощо, інші зародилися або загострилися недавно, охоплюють порівняно невеликий період, наприклад, з руйнуванням СРСР змінився баланс світових геополітичних сил, міняються соціально-економічні, політичні, духовні сфери життя цього континенту. Багато народів Африки порівняно нещодавно отримали політичну незалежність, але в економічному та соціальному плані більшості з них як і раніше не торкнулися реальні позитивні зміни.

Сучасні африканські держави мають різну соціально-політичну та соціально-економічну спрямованість. Разом з тим незалежно від соціальної орієнтації, ступеня суспільного розвитку характерною рисою африканських країн є боротьба за ліквідацію вікової відсталості, за зміцнення свого соціального суверенітету, економічної незалежності, соціального прогресу, боротьба за право розпоряджатися багатством своїх надр, своїми людськими і фінансовими ресурсами. [23]

Щодо питання політичної влади в африканських країнах, то на думку вченого Н.Косухіна вона являє собою складну систему суспільних відносин з безліччю змін. Механізми влади, методи її здійснення характеризуються поєднанням суворого і нового, привнесення в нову систему політичних відносин етнічних, релігійних, кланових та інших некласових зв'язків. В результаті влада відрізняється гібридністю, етнічністю, що призводить до її нестійкості і суперечливості. Це стало наслідком успадкованих відсталих соціальних структур, відсутністю демократичних традицій, економічно слаборозвинених і залежністю. З іншого боку, це результат незавершеного постколоніального політичного розвитку, модернізації економічних і соціальних структур [17].

Також важливим елементом на політичній арені виступають інститути, які не входять до політичної сфери. Мова йде про релігійні, общинні, племінні та земляцькі об'єднання тощо.

Таким чином, можна констатувати, що Африка являє доволі специфічний регіон, який зазнає все більшого впливу з боку розвинених країн. Натомість важливою умовою розвитку африканського континенту повинна стати опора на власні сили. З цих позицій існує чітка необхідність політичного керівництва більшості країн з врахуванням необхідності кардинальних змін, прийняття невідкладних колективних заходів та пошуку рішень, адекватних загрозі подальшої деградації континенту.

2. Вплив історичного чинника на політичні режими та політичні структури країн.

Африканський континент на сьогоднішній день є найяскравішим уособленням тих глобальних протиріч в розвитку, які існують між розвинутими країнами та країнами що розвиваються. В межах африканського простору об’єднані як країни із достатньо високою динамікою економічного зростання, такі наприклад як Гана чи Нігерія, так й країни які фактично відносяться до категорії «failed states» («недієздатних держав»), таких, наприклад, як Сомалі, де процес розбудови держави та економічної системи практично відсутній.

Даний дисонанс в розвитку багато в чому пов'язаний з історичними аспектами розвитку африканських країн та з культурно-етнічними особливостями складу африканського континенту. Значну частину в даному відношенні посідає колоніальне минуле африканських країн, які протягом декількох сторіч знаходились під впливом колоніальної експансії і особливості розвитку яких протягом достатньо довгого часу залежали від типу системи управління, який в даних колоніях встановлювала метрополія [6].

В свою чергу формування основ сучасних політичних систем та політичних культур країн Африки припадає на початок XX століття, коли європейські метрополії встановили ефективний контроль над територією континенту. До цього часу тільки три незалежних африканських держави - Буганда, Мадагаскар та Ефіопія - досягли рівня розвитку, порівнянного з європейським абсолютизмом, але з різних причин доколоніальні політичні системи не стали структуроутворюючими в наступний період розвитку [10].

У країнах Африки південніше Сахари відсутній також й найважливіший цементуючий чинник - світова або відносно розвинена місцева релігія, яка об'єднує переважну більшість населення. Синкретизм індивідуальної та суспільної свідомості, відсутність структуроутворюючого стрижня (за винятком Ефіопії) зумовили відносну безболісність привнесення та закріплення чужих африканцям елементів європейської політичної культури і систем управління. В результаті синтезу традиційного і сучасного утворився феномен, який має назву, «колоніальне суспільство».

Варто зазначити про те, що Англія та Франція після Другої світової війни почали формування політичних структур і економічних основ майбутніх незалежних держав, то Бельгія, Іспанія та Португалія не приділяли достатньої уваги своїм колоніям. Не можна стверджувати, що метрополії робили це свідомо, але вектори історичного розвитку склалися таким чином, що інтереси англійських, французьких політичних еліт збіглися з інтересами ще тільки формуючої африканської еліти, у той час [10].

Водночас, науковець А. Васильєв зазначає, що колоніальне панування в Африці, за рідкими винятками не було настільки довготривалим та не здійснило такого впливу на суспільство, на політичні інститути та політичну культуру, як багатовікове колоніальне панування в Індонезії або Індії [7]. Конституцій, нав’язані європейцями та скопійовані з європейських стандартів, не враховували характеру місцевого та багато мірного, плюралістичного, багатоукладного суспільства, традицій, психології. Тому вони розглядались суспільством як чужі та відсторонювались. Це обумовило слабкість та хрупкість політичних режимів.

Тим не менш, важливим аспектом є той факт, що колоніальне правління в Африці завжди було авторитарним, незалежно від рівня розвитку громадянського суспільства та демократії в метрополії. Воно включало насилля, пригнічення, подавлення опозиції, нехтування правами людини та навіть до місцевих елементів громадянського суспільства.

Отже, коли африканці успадкували колоніальні адміністративні інститути та структури, вони наслідували не демократичні, а авторитарні традиції. Демократичні цінності були відсутні і в політичній культурі мас, і в політичній культурі еліт [2].

Кульмінацією процесу деколонізації став 1960 р. він увійшов в історію як «Рік Африки». На карті світу з'явилися 17 нових африканських держав. Більшість з них - французькі колонії та підопічні території ООН, що знаходилися під управлінням Франції: Камерун, Того, Республіка Малаги, Конго (колишнє Французьке Конго), Дагомея, Верхня Вольта, Берег Слонової Кості, Чад, Центральноафриканська Республіка, Габон, Мавританія, Нігер, Сенегал, Малі. Незалежною була проголошена найбільша країна Африки за чисельністю населення - Нігерія, яка належала Великобританії, та найбільша за територією - Бельгійське Конго. Британське Сомалі і підопічні Сомалі, що знаходилося під управлінням Італії, були об'єднані і стали Сомалійської Демократичної Республікою. 1960-й змінив всю обстановку на Африканському континенті. Демонтаж інших колоніальних режимів став вже невідворотним[1].

Набуття країнами Африки своєї незалежності від колоніальних держав відбувалося в ході жорсткого протистояння, яке часто набувало форми збройних конфліктів (Алжир, Ангола, Гвінея-Бісау, Єгипет, Зімбабве, Конго, Кенія, Мозамбік, та ін.) Постколоніальний епоха характеризується аж ніяк не послабленням, а розширенням і посиленням збройної боротьби. У 60-ті - 80-ті роки вважали, що це, перш за все, є наслідком протистояння СРСР і західних країн. Але ескалація конфліктів в Африці в 90-ті роки, багато з яких набули розмаху повномасштабних війн, вказує на більш глибокі причини ситуації, що склалася, в якій зовнішнє втручання - лише одна зі складових африканської трагедії. Загальне число загиблих в постколоніальних африканських війнах вже перевищує 10 млн. чоловік, більшість з яких мирні жителі. Багато десятків мільйонів лишилися без притулку і роботи, мільйони людей стали вимушеними біженцями або переміщеними особами[12].

Важливо зазначити, що в незалежних країнах Африки (включаючи Північну) після 1960 року відбулось 68 успішних військових переворотів та у середньому один рік з кожних трьох приходився на правління військових. Тільки 18 країн з 49 уникнули військових режимів, а в інших половину усього періоду незалежного існування пройшла під пануванням армії. У 60-70 ті рр. саме армія стала основним носієм авторитаризму в капіталістично орієнтованих країнах Африки. Вихід військових на політичну арену був проявом кризи громадських соціально-політичних структур, спробою перебороти перманентну внутрішньополітичну нестабільність. У 80-ті роки дана функція військових переворотів збереглась, хоча й втратила своє вирішальне значення[19].

Необхідно підкреслити, що військові, які здійснювали державні перевороти, як правило, не були інструментами в руках тих або інших соціально-політичних сил. Армія перетворилась у пануючу соціально-політичну силу, «що приводила в життя курс, який відповідав тієї або іншій тенденції суспільного розвитку». Як правило, верхівка армії,яка безпосередньо брала бразі правління у свої руки, являлась носієм капіталістично орієнтованого розвитку. Затвердження військових у сфері політичного керівництва супроводжувалось:

· відміною або при зупинкою дій конституції;

· ліквідацією парламенту та політичних партій;

· концентрацією законодавчої влади в руках військової ради, яка складалась в основному з старших офіцерів;

· забороною або різким посилюванням контролю над профспілками та іншими суспільними організаціями.

При цьому виконавчу владу військові іноді ділили з верхівкою громадської бюрократії. Таким чином, у 60-70 роки військові орієнтувались в основному на жорсткі, адміністративні, інколи насильницькі методи володарювання. Крайнім вираженням військової автократії стала терористична диктатура, яка робила ставку на пряме насильство як головну форму реалізації влади представників надзвичайно вузького кола військово-бюрократичної верхівки, що попрала інтереси усіх інших суспільних прошарків та груп.

Характерними рисами військової диктатури були переслідування та спроби винищення етнічних спільнот, що слугували базою попереднього режиму або опозиційних сил, насильницька та широкомасштабна ісламізація, в тому випадку якщо до влади приходили офіцери-мусульмани. У результаті діяльність терористичних військових диктатур спостерігалась не тільки крайня ізоляція верховної влади від суспільства, але й прогресуюча деградація всього державного організму. В цих умовах активізація етнорегіональної, регіональної, релігійної та політичної опозиції, які часто отримували підтримку ззовні, призвела у кінці 70-тих років до зникнення цієї одіозної форми авторитарної влади. Найбільш яскравим прикладом може слугувати падіння у 1979 році терористичної військової диктатури І.Аміна в Уганді[19].

До теперішнього часу кількість військових режимів різко зменшилась. На шлях переходу до громадянського правління знову встала найбільша країна континенту – Нігерія. Військові режими зразка 80-х років прагнуть використати патерналістсько-клієнтські методи політичного керівництва для створення собі масової соціальної опори або навіть для досягнення національного консенсусу, в першу чергу у межах домінуючих соціальних та політичних сил.

Після закінчення «холодної війни» з її протистоянням двох систем, важливим плацдармом якого були африканські країни, Африка опинилася на периферії уваги світових держав. Більшість африканських країн після проголошення незалежності залишились, як і були, в ряду найбідніших у світі. Будівництво державності виявилось дуже складним процесом. Багато хто з труднощів були викликані колоніальним минулим, інші ж - традиціями доколоніального часу. Який би не був апарат колоніального управління, він базувався на довгому досвіді, обслуговувався професіоналами і діяв як уже налагоджений механізм. З його розвалом всю систему управління треба було створювати заново у всіх її ланках, знизу доверху, а до влади приходили люди, не володіли для цього досвідом[12].

У більшості держав Африки виник набряклий, непрофесійний і неефективний бюрократичний апарат, наскрізь пронизаний корупцією, казнокрадством, непотизмом, вертикальної солідарністю трайбалістского типу. При аморфності соціальних структур єдиною організованою силою залишалася армія. Результат - нескінченні військові перевороти. Диктатори, які приходили до влади, привласнювали собі незліченні багатства. Капітал Мобуту, президента Конго, до моменту його повалення становив 7 млрд. дол Економіка функціонувала погано, і це дало простір для «деструктивної» економіки: виробництва і поширення наркотиків, нелегального видобутку золота і алмазів, навіть торгівлі людьми [12].

Одночасно з процесами демократизації в 90-х роках в Африці продовжували здійснюватись державні перевороти. Дестабілізація економіки в ході реформ за західними програмами, закриття державних підприємств, скорочення управлінського апарату й армії, конфлікти між гілками влади і політиками, корупція, етнічні проблеми викликали подальше зниження і без того невисокого життєвого рівня і загальне невдоволення. Деякі суспільні сили бачили вихід у поверненні до авторитарних форм правління. Військові прийшли до влади в Сьєрра-Леоне (1992), Нігерії (1993), Нігері (1997). Військовий диктатор Нігерії генерал Сані Абача створив одну з найбільш репресивних у світі поліцейських держав. Його особиста власність оцінювалась в 1 млрд. дол.

Найбільш особлива ситуація склалася в Південно-Африканській Республіці. Тут установилась диктатура білої меншості, проводилась політика апартеїду - поділу населення за расовою ознакою на білих, кольорових (змішаного походження), вихідців з Азії та чорних з відповідними правами й обов'язками. Темношкіре населення зосереджувалось в «національних державах» - бантустанах. Обирати органи влади могли лише білі і, з обмеженнями, вихідці з Азії. Професії закріплялись, за расовим походженням. Політика апартеїду передбачала систему привілеїв для білих. Вони мали гарну освіту, стійке становище в бізнесі, високий рівень життя [12].

Боротьбу африканців проти режиму апартеїду очолила партія Африканський національний конгрес (АНК), що спиралась на народність. Її керівник Нельсон Мандела був засуджений на довічне ув'язнення з політичних мотивів. Важливу роль відігравала також зулуська партія Інката. У 70-х роках ситуація в ПАР загострилась. Наростала соціальна напруга, почалися зіткнення на расовому ґрунті. Свою роль відіграли економічні та інші санкції 00Н, яка звинувачувала Південно-Африканську Республіку в грубому порушенні прав людини. Диктатура білої меншості себе вичерпала. Правлячу Націоналістичну партію в цей час очолив Фредерік де Клерк, який був обраний президентом ПАР (1989). З його ініціативи в країні почали поступово відмінятись расистські закони. Звільнялись політв'язні. У 1992 р. адміністрація де Клерка і АНК уклали угоду про проведення вільних виборів для всіх ка-тегорій населення і про принципи побудови нової держави.

27 квітня 1994 р. в ПАР пройшли перші нерасові вибори. Перемогу здобув АНК. Н. Мандела був обраний президентом. Режим апартеїду був знищений. Після закінчення терміну повноважень Н. Мандели на посту президента на других південно-африканських вільних виборах новим главою держави став нинішній лідер АНК Табо Мбекі. Так, попри усі міждержавні та міжетнічні протиріччя Африка залишалась єдино душною в осудженні останього колоніального режиму на Африканському континенті.

Після досягнення незалежності в африканських країнах починає формуватися нова система політичної влади, яка полягала в двох іпостасях. Перша її частина виражалася у формально-правовому аспекті - у прийнятті конституції, формуванні адміністративних та правових інститутів місцевих органів влади. Конституційно-правова модель відтворювала ряд істотних елементів механізму влади в колишніх монополії, а також США, СРСР. Це була спроба перенести на африканську грунт західні політичні інститути та партії, які не відповідали соціально-економічним і політичним умовам, ні особливостям політичної культури [17].

Отже, Африканські країни у більшості характеризуються колоніальним минулим, що обумовлює невеликий власний досвід у державному врегулюванні суспільно-політичних, економічних та культурних питань. Однак, дискретність спектру політичних систем та режимів свідчить про розвиток політичних структур, пошуку оптимальних шляхів керівництва. Однак, варто пам’ятати, що процес становлення державності в Африці дійсно має свою специфіку, без врахування якої позитивних змін добитись важко.

3. Особливості африканських режимів. Неоприоманолізм, специфіка партійної системи, вождізм, політичне лідерство. Особлива роль армії, генералітету та старших офіцерів.

Дійсно фактом є те, що становлення національної державності в африканських країнах супроводжувалось утвердженням авторитарних форм політичного правління. Це, як вбачається, закономірний для африканського суспільства феномен обумовлений в першу чергу соціокультурними та політичними традиціями, які підкріплюються (живляться) етатичними схильностями багатьох політиків, які бачать у сильній державній владі майже не єдиний інструмент вирішення складних завдань економічної модернізацій, досягнення національної та соціальної інтеграції [19].

Однак певна історична «заданість» авторитаризму не означає одноманіття його форм. Не обумовлює вона й відсутності політичної динаміки в його межах. Варто зауважити, що африканські країни за відсутності громадянського суспільства та правової держави, при патріархально-підданській політичній культурі на перших порах незалежного розвитку об'єктивно потребували сильної авторитарної влади. Крім внутрішніх причин, формуванню авторитарних режимів сприяло протиборство двох світових систем капіталізму і соціалізму в їх боротьбі за сфери впливу в Африці [15].

Отже, характерною особливістю африканських держав після незалежності була поява авторитарних режимів, що обумовлювалося:

· економічною відсталістю,

· політичної нестабільністю,

· слабкою соціально-класової диференціацією африканського постколоніального суспільства.

Авторитарний режим в Африці зі значними пережитками традиційних уявлень та вірувань виник в результаті ліквідації колоніальної системи і створення національної державності. Витоки авторитаризму відомий дослідник кенійського походження Алі А.Мазруї бачить в доколоніальному суспільному устрої африканських країн. В авторитарному стилі керівництва він виділяє такі риси традиційної влади, яка заснована на:

1. на традиції авторитету старійшини або вождів, які часто одночасно є її релігійними лідерами;

2. на традиції, зафіксованої в переказах, сагах, що передається з покоління в покоління;

3. на військовій традиції (або «традиції воїнів»), яка склалася в період активного опору колоніальних захоплень.

Алі А. Мазруї відзначає також традицію харизматичного керівництва і «монархічну тенденцію в африканському житті», підкреслюючи спадкоємність між традиційними типами влади та владними структурами, що звільнилися від колоніальної залежності африканських країн [15].

Так, на думку Є.Лебедєвої в рамках авторитарного типу (при всьому його різноманітті форм в африканських країнах) склались чотири основних підтипи режимів:

· військовий,

· однопартійний,

· однопартійний «напівконкурентного типу»

· «багатопартійний» [19, c.49].

Однак, насправді коло африканських авторитарних режимів можна типологізувати значно ширше. Таким чином, варто зазначити про існування таких форм африканських авторитарних режимів:

· Військовий режим, що має кілька різновидів (військово-диктаторський, військово-демократичний, авторитарний преторіанізм);

· Монархічний режим, представлений дуалістичною (подвійною) монархією або персоніфікованим режимом (персональна тиранія, матримоніальна тиранія);

· Однопартійний режим (напівконкурентний, патронажно-клієнтальний);

· Конституційний режим (конституційно-патріархальний, конституційно-авторитарний[18].

Однак, з іншого боку російський науковець Е. Лебедєва зазначає, що еволюція авторитаризму в країнах Тропічної Африки у постколоніальний період відмічена двома тенденціями – умовно говорячи, висхідною та низхідною. Перша знайшла своє відображення у становленні особливого типу авторитарного режиму (при усьому багатоманітті його різновидів та у усіх розбіжностей соціально-політичної орієнтації африканських країн), друга – у зростанні (з кінця 70-х років) кризи найбільш жорстких його форм[19].

Авторитаризм в Африці не дивлячись на всю різнобарвність соціально-економічних, політичних та ідеологічних орієнтацій країн континенту – орієнтацій, які реально проявляються, так і декларованих, - володіє низкою загальних та при цьому корінних рис. Так, вирішальні позицій у системі влади – будь то капіталістичні орієнтовані держави або країни, що заявили про вступ на шлях некапіталістичного розвитку, - зайняли правлячи групи – носії державної влади, персоніфікатори держвласності та ті хто розпоряджається важливими загальними суспільними функціями.

Існують, звісно, значно «країнові» розбіжності: у наборі фракцій усередині сукупності правлячих груп та характері взаємовідносин між ними, в позиціях правлячих груп як особливого соціального утворення, по відношенню до експлуататорських прошарків та класів (національна та іноземна буржуазія, земельні власники та ін..), середніх прошарків, трудових мас. Ці розбіжності та навіть протилежність соціально-політичної орієнтації всередині правлячих кіл тим не менш не відміняють спільності деяких їх важливіших ознак, а саме - намірі направити під суспільний розвиток, регульований характер суспільних відносин, обмеженість конкуренції у політичній сфері, використовувати монополію державної влади у своїх нормативних інтересах.

Отже, авторитарний тип політичного режиму на африканському континенті передбачає:

· концентрацію виконавчої, а нерідко й законодавчої влади в руках голови держави при фактичному позбавленні парламенту (якщо він існує) прерогативу контролю за державною поліцією.

· Реальний механізм політичної влади підкорюється правлячому «політичному кланові», який використовує антидемократичні методи володарювання.

· Подібними методами притаманно поєднання прямого насилля з ідеологічними та соціально-політичним маніпулюванням, здійснюється на основі відносин кліентизму.

· В умовах авторитарного режиму вкрай ускладнена інституціалізація політично опозиції (навпаки, її намагаються подавити), лише у рідких випадках допускаються елементи регулюваної конкуренції у політичній сфері при збереженні за правлячою партію монополії на владу[19].

Для більш повного аналізу видається можливим проаналізувати сучасні політичні системи та режимі деяких африканських країн, наприклад, таких як Ботсвана, Замбія, Сомалі та Чад [25]. У якості критеріїв виділено: форму державного устрою, форму правління, політичний режим, особливості законодавчої, виконавчої влад та голови держави (див.додаток1). Отже, укладена таблиця свідчить про дійсно існуючу багатоваріантність розвитку політичної системи та режиму, а також характеризує їх специфіку.

Водночас, важливим є факт, що саме серед авторитарних режимів історично головне місце займали військово-диктаторські режими. Найбільш реакційними формами авторитарного військово-диктаторського режиму в Африці були в перші роки незалежного розвитку Ж. Б. Бокасса в Центральній Африканській Республіці, Іді Амін Дада в Уганді, Муса Траоре в Малі, Х. Менгісту в Ефіопії, Х. Хабре в Чаді, Сіад Барре в Сомалі тощо.

Військові диктатори привласнювали собі право називатися президентами. Вони не принесли країнам континенту ні демократії, ні процвітання, лише ще більше поглибили економічну і політичну кризу. Ряд країн виявився залучений в громадянські війни з великими людськими жертвами (Ефіопія, Чад, Ліберія, Руанда, Бурунді, Заїр, Ангола, Мозамбік). Поряд з військово-диктаторськими режимами для Африканського континенту до останнього часу були характерні однопартійні авторитарні режими. Особливість цих режимів полягає в тому, що лідер партії, як правило, ставав президентом і користувався необмеженою політичною владою. Поряд з президентською владою в цих країнах формально створювалися законодавчі (парламент, національні збори) і виконавчі (уряд) органи [15].

На підтримку своєї легітимності диктатори в країнах Тропічної Африки звертаються до традиційних відносин. У традиційному африканському суспільстві влада спиралася на авторитет предків, що має релігійний характер. В результаті успадкування влади вождь ставав представником предків на землі, виконавцем «вищої волі», втілював всі види влади: економічну, управлінську, судову. Більше того, відбувалася певна «сакралізація влади»[15].

Носії влади були оточені містичним ореолом, їм приписувалися надприродні властивості і здібності. Це давало їм право для панування над підлеглими. Наприклад, у державі Ашанті (на території сучасної Гани) верховний правитель - асантехене і його мати обули обожнюваними народом ще за життя.

Також, важливо зазначити, що базовою специфікою священного царя був функціональний зв'язок (прямий або опосередкований) його персони з природними явищами, внаслідок чого велика частина діяльності царя була присвячена підтвердженню його надприродних властивостей, релігійних обрядів, ритуалів та релігійних заборон[15].

Нині культ божественних монархів (вождів) втратив свій колишній містичний характер. Однак сакралізація правителів побутує в Тропічній Африці й понині.

Так, наприклад, в Демократичній Республіці Конго (ДРК) погляди народності банту спираються на концепцію про місце і роль вождя у житті суспільства. Політичний устрій банту пропонує зосередження навколо вождя соціальної, політичної та адміністративної життя етнічної групи. У банту Центральної Африки вождь - носій принципів справедливості, рівності і солідарності. Він є одночасно політичним і релігійним лідером, особою, відповідальною за економічне і соціальне життя етносу. Вказівки вождя не обговорюються, а виконуються.

З розпадом колоніальної системи, освітою окремих незалежних африканських держав вождизм в більшості країн зникає як соціальний інститут, а існує як тип політичної влади в африканських авторитарних державах.

Типовим прикладом у цьому відношенні був Заїр (ДРК), де президент генерал Мобуту Сесе Секо по конституції 1974 р. отримав необмежені права, зробивши найважливішим елементом легітимізації персоналістської диктатури, концепцію справжнього заїрської націоналізму або «мобутізм» [15].

Видається цікавим підхід науковця Л. Прокопенко щодо політичних еліт та лідерів Африки. Зокрема вчений зазначає про особливості, що впливають на лідерство, виділених американських політологом Л. Паєм в його роботі «Незахідний політичний процес»:

· сфера політики чітко не відокремлена від областей суспільних та особистих відносин;

· інтенсивність та широта політичної дискусії в малій мірі впливають на прийняття політичних рішень;

· політичний процес відрізняється високим ступенем поєднання і взаємозамінності ролей;

· велика роль харизматичних лідерів [26].

Політичне лідерство як явище політичного життя розвивається в Африці в складній і вельми неординарній обстановці. Зберігши прихильність традиційним, історично сформованим соціально - політичним структурам, африканське суспільство тим часом все більш активно пристосовується саме і пристосовує до себе сучасні форми політичного управління, елементи західної політичної культури, принципи політичного керівництва.

Саме тому практика політичного лідерства відрізняється тут багатогранністю і суперечливістю, представляючи собою поєднання цілого ряду різновидів цього явища: і традиційне лідерство, при якому влада вождя грунтується на святості традицій і шанування авторитету самої влади, і лідерство харизматичне, коли керівник наділяється настільки сильними і винятковими, чи не містичними властивостями, що забезпечують йому фанатичну відданість послідовників, і лідерство раціонально-правове, що прагне ґрунтуватися на законі і загальній доцільності існуючого порядку [15].

Проблема політичного лідерства займає важливе місце у сучасному суспільно-політичному житті африканських країн. Жадоба до влади, що призводить до зміни конституції, нездатності йти на політичний компроміс з опозицією, неприйняття конструктивної критики та ін., в кінцевому рахунку не сприяють національному примиренню і розвитку. Як наслідок, в центрі політичного процесу часто знаходяться не політичні партії зі своїми програмами, а конкретна особистість, з якою африканці пов'язують свої надії на сьогодення й майбутнє [26].

У цьому виявляється високий ступінь персоніфікації влади, часто негативно впливає на політику. Це – дійсно загальноафриканська специфіка. В цьому контексті канадський дослідник Дж. Картрайт зазначає, що окремий політичний лідер може зробити істотний вплив на еволюцію майже будь-якого африканської держави [26].

Також африканське суспільство багатомірне. Ні в одній країні континенту воно не являє собою гомогенне утворення. Наприклад, сучасна історія Півдня Африки рясніє прикладами того, як отримали освіту на Заході фахівці, політики і бізнесмени після повернення на батьківщину роблять успішну кар'єру, використовуючи знання, нові технології, у тому числі в галузі управління (менеджменту). При всьому своєму європеїзованому або американізовуваному іміджі, така людина зберігає прихильність елементам традиційних вірувань, враховує в своїх справах інтереси клану, роду чи керується ними. Прийшовши до влади, такі політики в процесі реалізації демократичних реформ стикаються з необхідністю врахування місцевих традицій суспільних відносин, що не завжди проходить без ускладнень.

Африканські лідери несуть в собі риси традиційної влади, в тому числі, ті що пов’язані із харизмою; харизматичні якості стають джерелом авторитарної влади; внаслідок персоніфікації влади переплітаються авторитет влади і авторитет особистості. Але лідерам регіону, наприклад тим, хто має досвід збройної боротьби за владу, властиві окремі специфічні риси. Досвід, отриманий лідерами в революційній боротьбі за незалежність, іноді заважає їм в управлінні державою. Безсумнівно, вміння організувати сили прихильників і приймати жорсткі рішення допомагали президенту Анголи Ж.-Е. Сантушу в умовах громадянської війни в країні. Але ті ж якості заважали йому домовитися з опозицією, невдоволеної «відтягуванням» чергових виборів і вийшла із складу комісії з розробки нової конституції в травні 2004 р. Жорсткість революціонера часто заважає також президенту Зімбабве Р. Мугабе, особливо у відносинах із Заходом. Політична негнучкість і відсутність дипломатичних навичок перетворили його в персону нон-грата на Заході[26].