|
|||||||
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция |
Посилення дисидентського руху у 70-х рр. XX століттяГоловними діячами українського національно-визвольного руху в 60-80-і рр.були: • поет Василь Стус. • Микола Руденко, голова найпотужнішої української правозахисної організації –Української групи сприяння виконання Гельсінських угод; • Олекса Тихий • Юрій Литвин – український поет, журналіст і правозахисник. В 1953-1955 рр. відбував своє перше ув’язнення. Невдовзі після звільнення Литвин був заарештований вдруге, звинувачений у створенні в ув’язненні підпільної націоналістичної організації «Група Визволення України» і засуджений до 10 років позбавлення волі. • Валерій Марченко – український дисидент -правозахисник, літературознавець і перекладач, онук М.І.Марченка– українського історика, автора численних праць з історії України доби середньовіччя, першого радянського ректора Львівського університету. • В’ ячеслав Чорновіл —автор «самвидавської» роботи «Правосуддя чи рецидиви терору?», збірки матеріалів про двадцять засуджених режимом українських інтелігентів під назвою «Лихо з розуму» (1966-1967рр.), видавець першого «самвидавського» журналу «Український вісник».У 1970-1974 рр.дисидентам вдалося випустити 8 номерів цього журналу, що знайомив громадськість з програмою незгодних та репресіями проти них. • письменник Іван Дзюба, книга якого «Інтернаціоналізм чи русифікація?» стала моральним маніфестом покоління проти тотальної русифікації українців радянським режимом • генерал Петро Григоренко, який відстоював національні інтереси кримсько-татарського народу • історик Михайло Брайчевський – автор праці «Приєднання чи возз'єднання?», у якій було переконливо доведено трагічні наслідки для України Переяславської угоди 1654р. Б.Хмельницького і Московії • письменник Гелій Снєгірьов • письменник, філософ Олесь Бердник • історик Валентин Мороз, • історик Михайло Мельник, який у своїх працях виступав проти русифікації, покінчив життя самогубством 1979р. • поет, перекладач, літературний критик Іван Світличний • філолог, вчитель Михайло Горинь; У відповідь розпочалися репресивні заходи влади: • залякування дисидентів та їх прихильників органами КДБ («профілактична робота»); • організація антидисидентських пропагандистських «кампаній» у пресі; • адміністративні заходи–догани, звільнення з роботи, виключення з партії (для членів КПСР), позбавлення радянського громадянства; • арешти, ув’язнення та заслання; • не менш грізним репресивним заходом стали безпідставні запроторення найупертіших шукачів правди і справедливості у так звані «психушки» —спеціальні психіатричні лікарні, будинки для божевільних із жорстоким режимом, що не поступався тюремному. Після того, як у1975р. 35 держав Європи та Північної Америки, в тому числі й СРСР, підписали заключний акт Гельсінські угоди про повагу громадянських прав і свобод та демократичні принципи міжнародних відносин, в Україні 1976 р. група правозахисників об’єдналася у відкриту громадську правозахисну організацію – Українську громадську групу сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ). Група складалася з 36 членів на чолі з Миколою Руденко. До неї входили такі відомі правозахисники, як П. Григоренко, Л. Лук’ яненко, І. Кандиба, В.Чорновіл, В.Стус, О. Бердник, О. Мешко та інші. Головними своїми завданнями УГГ вважала: • ознайомлення громадськості України з Декларацією прав людини, ухваленої ООН 10грудня 1948року; • ознайомлення урядів і світової громадськості з фактами порушень в Україні Загальної Декларації прав людини та положень документів Гельсінської наради та ін.; Релігійне дисидентство. Боротьба за легалізацію Української греко-католицької церкви (УГКЦ) Панівним релігійним напрямком в СРСР і Україні, який повністю контролювався владою було православ’я –Російська православна церква (РПЦ). На середину 60-х років в УРСР налічувалось близько 4,5тис. діючих і майже 1,1 тис. закритих церков і молитовних будинків РПЦ, найбільше їх було в Львівській, Тернопільській, Закарпатській, Івано-Франківській та Вінницькій областях. Метою релігійних дисидентів була свобода віросповідання; реабілітація та легалізація заборонених церков та течій; повернення храмів віруючим; звільнення засуджених за релігійні переконання; реабілітація страчених служителів культу. Активними лідерами руху були: • Йосип Тереля –борець за відновлення греко-католицької церкви; • Володимир Романюк, який доклав багато зусиль у боротьбі за виведення Російської православної церкви з-під контролю держави; • батько і син П. і Г. Вінси, які виступали за свободу діяльності православних церков. Дисиденти створювали таємні релігійні громади, комітет захисту УГКЦ, передавали інформацію про порушення прав віруючих міжнародним правозахисним організаціям. [1] В Україні відбулося дві хвилі арештів – у 1965 та 1972 роках. Поиск по сайту: |
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.007 сек.) |