Соціальні рухи середини ХІХ – початку ХХІ століття

Друга половина ХІХ століття відзначалась промисловим переворотом. У цей час формуються нові прошарки населення: робітники, наймані селяни.

Робітники потерпали від подвійного гніту українських та іноземних капіталістів. Повсюдно порушувались права робітників: збільшувався робочий день, була відсутня охорона праці, техніка безпеки, падіння заробітної плати, несправедливість системи штрафів.

Переплетіння етнічних, релігійних і соціальних поділів робило українські землі ґрунтом, особливо сприятливими для гострих соціальних конфліктів. Упродовж ХІХ ст. українські землі були тереном селянських і робітничих виступів.

Перші великі виступи робітників у Російській імперії припали на 1874 р. (страйк донбаських шахтарів) і у 1875 р. (страйк машинобудівників і залізничників в Одесі). Центром робітничого руху стає Донбасько – Катеринославський регіон. Частота робітничих виступів, як страйків, так і стихійних заворушень, зростала: з 11 у 1870-1875 рр. до 116 у 1896-1899 роках.

Початок XX ст. позначився в Україні піднесенням робітничого, селянського, студентського рухів, що зумовлювалося соціально-економічною кризою 1900—1903 рр. та антинародною політикою російського самодержавства. В 1900 р. у Харкові відбулася багатотисячна травнева демонстрація.

Нового розмаху робітничий рух набув у 1903 р., коли Україну охопив загальний політичний страйк. Він розпочався у Баку на Закавказзі й перекинувся до Одеси, Катеринослава, Києва, Миколаєва, Єлизаветграда та інших промислових центрів і районів України. У страйку взяло участь близько 200 тис. робітників, з них понад 115 тис. в Україні. У багатьох містах відбулися великі робітничі демонстрації і мітинги, які супроводжувалися кривавими сутичками з поліцією та військами. Загальний страйк 1903 р. мав ряд особливостей. По-перше, він був найбільш масовим. По-друге, всі страйкарі вперше об'єднали вимоги-економічного і політичного характеру. Загальний страйк проходив не стихійно, а мав організований характер, що свідчило про зростання згуртованості і єдності робітників у боротьбі за свої економічні і політичні інтереси.

Революційні настрої у 1905 р. перекинулися і на армію. Збройна опора царизму захиталася, почалися виступи серед солдатів і матросів. Найбільшим з них було повстання матросів на панцерник «Потьомкін» Чорноморського флоту 14—25 червня 1905 року.

Приводом стало те, що матросам 14 червня на обід подали борщ з червивим м’ясом. Жоден матрос не торкнувся цього борщу. Командир корабля Голіков вирішив використати для виявлення і розстрілу революційних керівників. За порадою більшовика Вакуленчука матроси перестали коритися Голікову. Старший офіцер Гіляровський смертельно поранив Вакуленчука. Тоді матроси розправилися з найбільш ненависними офіцерами, а інших заарештували.

Оволодівши кораблем матроси головою обрали П. Матюшенка. У ніч на 15 червня “Потьомкін” прибув до Одеси. Царський уряд послав проти повсталих майже всю ескадру (12 кораблів). Командирові панцерника “Георгій Побідоносець” вдалося посадити корабель на мілину.

Команда “Потьомкіна” змушена була повести (із-за нестачі запасів) корабель до румунського порту Констанци де 25 червня здалися румунським властям. З усього екіпажу тільки 117 чоловік повернулися тоді до Росії, інші залишилися за кордоном. Ті учасники повстання, які потрапили до рук царських властей, були засуджені до страти, каторги або тюремного ув’язнення.

І хоча повстання зазнало поразки, все-таки відіграло велику роль у розгортанні антисамодержавного руху в армії та на флоті. Восени 1905 р. виступи солдатів і матросів відбулися в Севастополі, Києві, Харкові, Миколаєві, Катеринославі.

Два наймогутніших партизанських ватажки із своїми загонами базувалися в південних степах України. Один із них отаман Матвій Григор'єв.

Григоріїв (Григор'єв) Матвій (1888-1919) колишній царський офіцер, очолював сили в 12 тис. чоловік на Херсонщині й підтримував тісні зв'язки з українськими лівими радикалами. Також підтримував Директорію, діяв у районі Миколаєва (1918). Восени 1918 р він очолив антигетьманське повстання на сході Херсонської губернії.

У березні - квітні 1919 р. М. Григор’єв перейшов на бік більшовиків, допомагав їм у наступі на Миколаїв, Херсон, Одесу. Проте в травні 1919 р. Григор'єв підняв найбільше антибільшо­вицьке повстання, яке відразу охопило велику частину Правобережжя та Півдня України (тривало до початку червня). Повстання було ліквідоване Червоною Армією. Загони Григор`єва перейшли на бік Махна. А сам М. Григор’єв був убитий махновцями.

Інший легендарний керівник масового селянського руху - Нестор Іванович Махно.Справжнє прізвище — Міхнієнко (1884 - 1934).

У 1917 р. Н. Махно висунув ідею про розподілення землі і знайшов багато прихильників серед селян-земляків. Незабаром його обрали головою селянської спілки і керівником місцевої Ради селянських депутатів. На цих посадах він за декілька місяців виконав свої передвиборні обіцянки; влітку 1917 р. влада в Гуляй - Полі перейшла до рук Ради яку він очолював, панське і церковне землеволодіння перестало існувати за два місяці до прийняття Декрету про землю.

У 1918 р. Н. Махно створив повстанське військо. В листопаді 1918 року махновці здійснили свій перший рейд, пройшли з боями Олександрівський, Маріупольський, Бердянський і Павлоградський повіти. 30 грудня, в результаті згоди між «Революційним штабом» махновців і Катеринославським губревкомом про спільну боротьбу проти білих, німців і гетьманців, Н. Махно був призначений головою робітничо - селянської армії Катеринославського району.

Н. Махно став союзником Червоної армії, але він зберіг за собою певну воєнну, політичну та економічну самостійність. Він контролював 72 волості навколо Гуляй - Поля, проводив у них незалежну економічну політику.

В цей чає армія Н. Махна активно протистояла білогвардійським військам. Його частини успішно штурмували Катеринослав, а з початку 1919 р. брали участь в боях з Петлюрою і Денікіним.

Але явне протистояння у селянському питанні поступово загостряло відносини Н. Махна з Радянською владою. В травні 1919 р. бригада Махна почала відкриту боротьбу проти радянської влади. За наказом Троцького у червні 1919 р. Ворошилов заарештував і розстріляв 8 чоловік із штабу Н. Махна. Тоді „батько” повернув свої війська проти червоних. У січні 1920 р. Всеукррефком оголосив махновців поза законом.

Восени 1920 р. була укладена остання угода Н. Махна з радянською владою. Його дивізії брали участь в штурмі Перекопу і в звільненні Криму. Після перемоги частина махновських військ, яка знову виступила проти Рад, була роззброєна, командири — розстріляні. З цього моменту почалася історія кривавої махновщини. Не приймавши участь у кримському поході через поранення, Н. Махно зібрав у 1921 р. ядро своєї армії, її шлях - рейди по Україні, масові знищення радянських активістів, чекістів, червоноармійців.

Посилився терор з боку більшовиків. Червона Армія нанесла поразки пов­станським з'єднанням. Тому в серпні 1921 р. Н. Махно з невеликим загоном пере­правився через Дністер, а у 1924 р. емігрував у Францію.

Паралельно з повстанськими загонами отамана М. Григор`єва діяводин з найвидатніших керівників селянсько-повстанського руху в 1917- початку 1920-х рр. в УкраїніТерпіло Данило Ількович(псевдонім -отаман Зелений). У листопаді 1918 брав участь у повстанні проти гетьманського уряду Павла Скоропадського на Трипільщині. Очолив Дніпровську дивізію.

У січні 1919 виступив проти Директорії УНР і перейшов на бік Червоної армії. Призначений командиром 1-ї Київської радянської дивізії, що увійшла до складу Українського фронту під командуванням військово діяча В. Антонова-Овсієнка. Вів бої з частинами армії УНР, брав участь у захопленні радянськими військами Києва. Після вимоги більшовицького командування реформувати дивізію за зразком червоноармійських частин Терпіло відмовився влитися у Червону армію. Повстанці під командуванням Зеленого контролювали значну частину Київщини і Полтавщини. Отаман відмовився надати підтримку отаману М.Григор'єву, що значно послабило антибільшовицький повстанський рух. Проти повстанців Зеленого було направлено червоноармійські загони чисельністю 21 тис. чоловік. У запеклих боях 11-15 травня 1919 р. загони Терпіла зазнали поразки і відступили на лівий берег Дніпра. 18 липня 1919 р. неподалік Трипілля загони отамана Зеленого були розбиті. З невеликим загоном він змушений був відступити. Вів боротьбу з денікінцями, але у серпні 1919 був розбитий. В одному з боїв неподалік Канева смертельно поранений. Похований у Трипіллі.

Отже, в період 1917 – 1920 рр. у зв’язку з допуском капіталістичних елементів в економіці відбувались заворушення робітників пов’язані з боротьбою за покращення матеріального становища, умов праці, проти безробіття. У 1930 роки ситуація змінюється докорінно: відбувається становлення жорстокого політичного режиму. В кінці 1920-х - на початку 1930-х рр. на боротьбу спробували піднятися селяни. Особливою формою протесту стало масове знищення худоби, вагомим було повстання українців на Кубані. Таким чином в 1930-1950 рр. фактично був придушений будь який опір в принципі, тому цей період в СРСР ми називаємо тоталітарним.

Починаючи з осені 1988 р. процес “перебудови” вступив у свій мітинговий етап. У Львові, Києві, Вінниці і Хмельницькому пройшли перші масові мітинги неформальних об’єднань. У листопаді в Києві відбувся перший масовий мітинг (близько 20 тис. учасників), присвячений екологічним проблемам.

З 2 до 17 жовтня 1990 р. у Києві тривало голодування студентів, у якому брали участь 158 осіб з 24 міст України. Голодуючі студенти вимагали: відставки уряду, надання декларації про державний суверенітет України, оголошення нових виборів до Верховної Ради на багатопартійній основі, заборони відбування військової служби громадянами України за її межами, націоналізації майна КПРС та ВЛКСМ на території республіки.

Улітку 1991 р. ситуація погіршилася – продовжувався спад економіки, з’являлася навіть непевність щодо її спроможності забезпечити населення наступної зими. Активно розгорнувся суспільний рух. Люди захищали свої економічні інтереси, але на цих інтересах спекулюють політики. Вони використовують людей для досягнення своїх політичних інтересів. Найбільш активними категоріями суспільства були шахтарі, вчителі, студенти, пенсіонери, робітники транспортної галузі.

У перше десятиліття незалежної України масовими та регулярними були страйки шахтарів. Шахтарі Донбасу висували вимоги економічного характеру: підвищення зарплати, поліпшення умов праці й т.д.

Страйки шахтарів підтримували робітники Дніпропетровська, Києва, Запоріжжя, Кривого Рогу, Миколаєва, Одеси, Харкова. Вимоги носили економічний характер.

Більше півмісяця тривав страйк залізничників Миколаївського депо у 1993 році. Був блокований рух пасажирських потягів. Основні вимоги - відставка Верховної Ради і індексація зарплати на рівні 80 % росту цін. Страйк ненадовго був підтриманий залізничниками деяких інших регіонів (Каховка, Кременчук). Тижневий простій депо в Миколаєві обійшовся в 25 млрд. карбованців.

У Києві пройшли потужні страйки транспортників. З вимогами підвищення життєвого рівня у 1994 р. тривав страйковий рух вчителів. У листопаді він прийняв масовий характер.

Поиск по сайту: