Перспективи посилення українсько-російської співпраці на центральноазійському напрямку

У зв’язку з високими темпами економічної експансії держав Східної та Південно-Східної Азії на ринках ЦАР, що здійснюється за потужної державно-політичної підтримки, постає нагальна необхідність посилення координації політики економічних відомств України і Російської Федерації щодо просування високотехнологічної продукції українських та російських товаровиробників, зокрема, на ринки країн Центральної Азії і Китаю3. Йдеться, зокрема, про можливість створення українсько-російських консорціумів із виробництва та експорту сільськогосподарської, авіаційної техніки, енергетичного обладнання, металопродукції та обладнання для реконструкції газотранспортної системи ЦАР тощо. Адже для реалізації подібних проектів нині існує потужний потенціал політичної підтримки на найвищому рівні.

Сьогодні, коли в практичній площині почали обговорюватися питання інтеграції авіабудівних комплексів України і Росії, перспективним вбачається налагодження у трьохсторонньому форматі виробничої кооперації у галузі виробництва та ремонту літаків серії АН (зокрема, регіонального літака АН-148) за участю українського ДП «Антонов», Ташкентського авіаційного виробничого об’єднання ім. В.Чкалова (ТАВОіЧ) та російської Об’єднаної авіабудівної корпорації.
Очевидно, передусім з російською стороною слід обговорювати питання стосовно участі України в масштабних інвестиційних проектах, що здійснюються у країнах ЦАР під егідою ВАТ «Газпром».
Питання про нагальну необхідність поновлення українсько-російської співпраці в енергетичному секторі країн ЦАР президент України В.Янукович і міністр палива та енергетики України Ю.Бойко вже порушували перед президентом Росії Д.Медведєвим під час українсько-російського бізнес-форуму в Києві 18 травня 2010 р. Зокрема, В.Янукович відверто заявив: «За п’ятирічний період часу, прямо скажемо, Україна не самостійно пішла з ринків Середньої Азії, газових ринків, а Україну виштовхали». Президент України підкреслив, що ні про які претензії мова не йде, але ми б хотіли повернутися до цього питання (…) – і по нафті, і по газу». Ю. Бойко, розвиваючи тему, зазначив, що розрахунки за постачання газу російськими трубопроводами могли б вестися, як кілька років тому, у вигляді робіт і послуг, які виконуються українськими компаніями у співпраці з російськими компаніями в Центральній Азії. Президент Росії Д.Медвєдєв не виключив можливості поновлення подібних схем ділової співпраці, але підкреслив, що вони передбачають «трьохсторонній формат», тобто впираються в російські домовленості з відповідними центральноазійськими країнами походження газу. Зазначимо, що в 2009 р. Україна намагалася виступити провідником інтересів Євросоюзу в поставках туркменського газу за альтернативними маршрутами, включаючи участь у спільних проектах будівництва газопроводів, але переговори В.Ющенка з президентом Г.Бердимухамедовим з цього питання не дали результатів.

Величезний потенціал має й проект добудови спільними зусиллями України і Росії гіганта електроенергетики регіону Рогунської ГЕС проектною потужністю 3600 МВт (оціночна вартість завершення будівництва – 2,2 млрд. дол. США) шляхом підписання тристоронньої українсько-російсько-таджицької міжурядової угоди, за обов’язкової умови врахування в проекті життєво важливих інтересів сусідніх країн регіону.

Також вбачається доцільним розробити конкретні пропозиції щодо спільної участі провідних українських та російських компаній, зокрема тих, які мають статус національних або стратегічних і перебувають у віданні державних органів, у тендерах, що оголошуються міжнародними фінансовими інституціями (Світовий банк, Азіатський та Ісламський банки розвитку тощо) на постачання продукції та послуг у рамках проектів міжнародної економічної, технічної та гуманітарної допомоги країнам Центральної Азії.

Скоординована на міждержавному рівні спільна участь у міжнародних тендерах синергетично посилила б конкурентні позиції українських і російських компаній у ЦАР.

Висновки

У цілому можна зробити висновок про серйозні зміни геополітичної ситуації в регіоні Центральної Азії за рахунок посилення позицій Китаю та Росії (а серед регіональних інституцій, передусім, Шанхайської організації співробітництва) і одночасного зменшення впливу західних держав і структур, насамперед, США, НАТО, ОБСЄ та ЄС. Вищезазначене, а також надання статусу спостерігача в ШОС Індії, Ірану та Пакистану дає підстави очікувати на поступове формування через «нове стратегічне партнерство» в рамках ШОС комплементарного євроатлантичному геополітичного та інтеграційного простору на теренах Євразії, що в осяжній перспективі може охопити величезну та ресурсно самодостатню територію від російської Балтики до Шанхаю та Калькутти. При цьому політико-ідеологічним стрижнем такого потенційного альянсу, найвірогідніше, стане протистояння «трьом лихам» (тероризм, сепаратизм, екстремізм), неприйняття наддержавного гегемонізму, затвердження принципів євразійської «єдності в багатоманітності» й «багатополярного світоустрою». У зв’язку з цим перспективним вбачається координація дипломатичних зусиль України та Білорусі щодо набуття статусу спостерігача в ШОС, зокрема, опрацювання відповідної консолідованої позиції наших держав під час переговорів із основними акторами ШОС – Росією, Китаєм, Казахстаном та Узбекистаном.

Таким чином, від участі в ШОС і ЄврАзЕС, навіть у ролі спостерігача, Україна здатна отримати солідні економічні та політичні дивіденди.
Взята ЄС «стратегічна пауза» в подальшому розширенні на схід на тлі загострення кризових явищ та внутрішніх проблем об’єднання надає країнам-учасницям ЄврАзЕС і ШОС додатковий час для того, щоб «скоротити відставання» у темпах і рівні економічної інтеграції. Питання в тому, в який бік скорочуватиметься відставання: зближення інтеграційних процесів у рамках ЄС і ЄврАзЕС, формування єдиного загальноєвропейського простору або в напрямку посилення конкуренції та геополітичного суперництва на євразійському просторі різних систем цінностей і моделей господарювання.

На наше переконання, саме від активної позиції України, успіху українсько-російського діалогу істотним чином залежить, чи стане вектор трансконтинентального співробітництва та загальноєвропейської і, ширше, євразійської інтеграції визначальним.
Формування нової парадигми зовнішньої політики України, що передбачає конструктивну інтегруючу роль нашої держави для Великої Європи, поєднання євроінтеграційного вектора зі стратегічним партнерством на пострадянсько-євразійському просторі, активне використання форматів Ради Європи, СНД, ЄврАзЕС та ШОС мають стати сьогодні пріоритетами вітчизняної дипломатії та знайти своє законодавче втілення в Законі України про засади зовнішньої політики, розробка та прийняття якого вбачається одним із найнагальніших завдань нової української влади.

Українсько-російські відносини: деконструкція конфліктності / Олександра ШАПОВАЛОВА, кандидат політичних наук

Останніми роками відносини між Україною та Росією зазнали надзвичайного загострення внаслідок ескалації загальної напруги, акумуляції значного конфліктного потенціалу та посилення кризових явищ. З огляду на це російський напрям постав на даному етапі як найбільш проблемний сегмент зовнішньої політики України, який потребує підвищеної уваги та цілеспрямованих зусиль задля нормалізації ситуації. Сьогодні з’явились передумови для пом’якшення клімату українсько-російських відносин і переведення їх у більш кероване конструктивне русло. Втім, одне лише це не може забезпечити вихід даних відносин на належний рівень.

Відносини між Росією та Україною потребують вироблення якісно нової політичної платформи та дієвих механізмів співпраці в практичних сферах. Для розуміння того, на чому може базуватися така платформа, слід проаналізувати, по-перше, ключові причини, які призвели до деградації українсько-російських відносин. По-друге, їхнє системне значення та спільні інтереси, які можуть слугувати підґрунтям для зближення між двома державами. По-третє, кроки, до яких доцільно вдатися українському керівництву для налагодження продуктивного співробітництва зі своїм найбільшим сусідом.

Аналізуючи причини деградації українсько-російських відносин, потрібно, насамперед, зазначити, що конфліктність у взаємодії між двома державами носить не об’єктивний, а конструктивний характер. Протиріччя, притаманні цим відносинам, не є автоматично заданими «природним антагонізмом» між Україною та Росією чи структурою європейської системи, а утворилися внаслідок незбалансованої поведінки владних еліт обох країн, які часто демонстрували свою готовність йти на публічний конфлікт з іншою стороною навіть у не найбільш значимих питаннях, попри збереження високого рівня залежності між ними у функціональних сферах. При цьому, в зовнішній політиці як України, так і Росії двостороннім відносинам не надавався особливий пріоритет, який би відповідав їхній реальній стратегічній цінності. Офіційний Київ вбачав у них похідну від власного євроінтеграційного курсу, тоді як Москва, втрачаючи прямі важелі впливу на українське керівництво, дедалі більше орієнтувалася у реалізації своїх інтересів у Східній Європі на досягнення компромісу із західною спільнотою та опосередкований тиск через європейські інституції.

Попри існування багатьох факторів, які об’єднують обидві країни, порядок денний двосторонніх взаємодій диктували переважно другорядні, але політизовані питання ідентифікаційного та культурно-гуманітарного характеру, які штучно виносилися на перший план завдяки істотному політичному та медійному резонансу. Також вагому роль у формуванні сприйняття відносин з Росією українською громадськістю відігравала активно експлуатована владними колами репрезентація їхньої деструктивної асиметричності, в якій Росія уявлялась як надто потужний контрагент, компенсувати тиск якого може лише союз із ще більш потужним актором. А будь-який прояв російського впливу розцінювався як небажаний та деструктивний. Поведінка Росії, у свою чергу, здебільшого дозволяла підтримувати дієвість даної репрезентації, опосередкованим чином легітимізуючи авторитет політичних сил, які її генерували.

За умов подальшого звуження діапазону кооперативних важелів впливу у двосторонніх відносинах обидві сторони були вимушені вдаватися до односторонніх дій, обструкціонізму, заходів політичного примусу чи безпосереднього тиску. Росія взяла курс на маргіналізацію України в європейській системі, тоді як українські урядовці докладали зусиль для опору російському впливу та обмеження його ефективності в регіональному масштабі.

У вітчизняному експертному середовищі панує думка, що оптимальним способом подолання такого стану речей є формування механізмів взаємозалежності, які настільки тісно пов’язували б обидві держави, що застосування дестабілізаційних стратегій по відношенню до іншої сторони було б невигідним, а відмова від співробітництва означала б більші втрати для обох країн, ніж досягнення компромісу навіть ціною деяких поступок. Визнаючи загальну релевантність даної моделі, потрібно вказати на деякі особливості та обмеження на шляху її впровадження.
Справді, Україна та Росія пов’язані численними зв’язками взаємозалежності. Але взаємозалежність у просторі СНД має специфічне походження – вона не є результатом усвідомленого вибору і цілеспрямованих зусиль держав з поглиблення співробітництва, а виступає «залишковим продуктом» попереднього історичного етапу, коли вони існували в єдиній економічній системі. Але в постбіполярний період економічні складнощі та геополітичні перипетії сприяли якісній трансформації природи взаємозалежності між пострадянськими країнами. Так, за відсутності сталих механізмів управління взаємозалежність між Україною та Росією перетворилася, швидше, на джерело протиріч та поле для реалізації конфліктного потенціалу двосторонніх відносин, ніж на стійку основу для політичного зближення. Це ілюструє й той факт, що значний ступінь взаємозалежності розглядається елітами обох держав здебільшого як великий гандикап, який обмежує діапазон зовнішньополітичних інструментів, а не як серйозний канал впливу не тільки двостороннього, а й регіонального значення. За останні роки і Росія, і Україна вдалися до серйозних кроків у напрямі зниження ступеню взаємозалежності в стратегічних сферах, хоча ефективність цих кроків залишається вельми відносною. Тому покладатися на зв’язки взаємозалежності задля стримування політичної напруги недоречно. Налагодження продуктивних механізмів управління взаємозалежністю у практичних сферах потребує попередньої політичної нормалізації відносин, яка б уможливлювала цілеспрямований рух обох держав до посилення взаємозалежності не тільки заради отримання тактичних переваг, а й заради тривалої стабілізації відносин між ними. І, попри це, може виступати одним із наслідків, але не рушійною силою цього процесу.

Найперше, чого потребують українсько-російські відносини, це зниження штучного конфліктного потенціалу, ревізія ролі цих відносин у внутрішньополітичних процесах обох держав та вироблення такої стратегії їх розвитку, яка базувалась б на по-справжньому спільних інтересах і дозволяла уникнути деструктивного впливу ситуативних факторів чи другорядних суперечностей. Все це можна висловити в кількох словах – деконструкція конфліктності та конструювання партнерства.

Здійснення такої деконструкції вимагає від українського керівництва усвідомлення кількох речей. По-перше, присутність Росії в українському політичному просторі та вплив на нього є неминучими, тому не треба ставити за мету їх ліквідацію. Головне питання – в якій формі ця присутність проявлятиметься і на здійснення яких завдань вона буде спрямована. По-друге, вплив Росії не є за визначенням негативним, він може бути сприятливим у разі підвищення зацікавленості Москви у зміцненні внутрішньої стабільності та міжнародних позицій України. По-третє, формати взаємодій з тими чи іншими зовнішніми партнерами напряму не визначають вектор внутрішнього розвитку країни. Впровадження демократичних стандартів та просування реформ цілком узгоджується з нормалізацією відносин з Росією, більш того, є необхідною передумовою для цього. І, по-четверте, російська присутність не є автоматичним антиподом європейській інтеграції. За певних умов вплив Росії та Європейського Союзу може бути компліментарним, але навіть за поточних обставин їх не слід протиставляти, оскільки, зрештою, базові цілі, які переслідують ці провідні європейські потуги у політиці щодо України, не є докорінно відмінними. Хоча інструменти, які вони використовують у своїй політиці, можуть істотно відрізнятися.

Для розуміння того, які саме спільні інтереси можуть становити політичне підґрунтя для нормалізації українсько-російських відносин, необхідно з’ясувати значення цих відносин для зовнішньої політики обох держав, для організації геополітичного простору Східної Європи та для європейської системи міжнародних відносин в цілому.

Для зовнішньої політики України головна проблема у відносинах з Росією завжди полягала у відсутності чіткого бачення прийнятної фінальної мети цих відносин, а звідси й у низькій спроможності Києва формувати порядок денний у взаєминах з Москвою. Це мало вагомі наслідки не тільки для даного напряму, а й для української зовнішньої політики в цілому, яка опинилася перед вибором між євроінтеграційною стратегією, нездатною розв’язати кон’юнктурні тактичні завдання в поточному геополітичному контексті, та проамериканською і проросійською стратегіями, нездатними забезпечити оптимальну довгострокову перспективу для внутрішнього і зовнішнього розвитку України.

На даному етапі характер і якість відносин між Україною та Росією перетворюється на, без перебільшення, головний фактор визначення статусу нашої держави в європейській системі міжнародних відносин. Це пояснюється не тільки міркуваннями підтримання власної безпеки, потребою у поширенні іміджу передбачуваного і надійного партнера, а не перманентного джерела проблем і викликів, та зрушеннями в поточній кон’юнктурі європейської політики, в якій роль і вплив Росії виступають одним із центральних об’єктів уваги провідних акторів. Найбільш значимим в цьому контексті видається той факт, що геополітичний потенціал, яким володіє Україна, не є інваріантною величиною, а залежить від ряду факторів як структурного рівня, так і рівня взаємодій між окремими акторами європейської системи. На структурному рівні він визначається ступенем кооперативності у відносинах між провідними центрами впливу цієї системи, конфігурацією зв’язків між ними у політичному та функціональному вимірах та їхньою готовністю до координації власних стратегій, принаймні в секторальному масштабі. Український геополітичний потенціал може бути реалізований повною мірою лише в разі, якщо між основними потугами, в першу чергу між Росією та Євросоюзом, будуть налагоджені сталі кооперативні механізми, якщо для функціонування цих механізмів Україна представлятиме стратегічну цінність і якщо Київ буде безпосередньо залучений до їх формування та управління. Це, у свою чергу, залежить, насамперед, від політичної волі Росії та ЄС розглядати Україну як потенційного партнера у реалізації власної європейської стратегії.

Для Росії відносини з Україною мають надзвичайно вагоме значення для виконання її ключових зовнішньополітичних завдань як на регіональному, так і на континентальному рівнях. Політичне становище в Україні має беззаперечну важливість для забезпечення стабільності в самій Росії і напряму пов’язане зі становленням російської політичної ідентичності. Володіючи суттєвими важелями впливу на українську державу, перш за все в економічній, енергетичній, гуманітарній та інших сферах, Москва, втім, не є монопольним гравцем в українському політичному просторі. Росія не може повністю контролювати чи направляти зовнішню політику України, хоча може суттєво обмежити її опції. За минулий період Кремлю вдалося виробити методи блокування окремих небажаних кроків української сторони, які не сприяли істотному посиленню його позицій у відносинах з Києвом, але, водночас, запобігали отриманню іншими потугами структурних переваг та серйозному порушенню статус-кво в українському полі. Готовність Росії до відмови від подібних методів залежатиме від наявності в неї можливостей для узгодження проблемних питань в кооперативний спосіб, завдяки прямій взаємодії з українськими органами влади, а також від ступеню закріплення таких можливостей у структурі двосторонніх відносин.

Утім, досвід останніх років свідчить, що конфронтаційна поведінка Росії у відносинах з Україною не є продуктивною. Перенесення основного фокусу зусиль російської влади від збереження лояльності українського керівництва на здобуття безпосереднього контролю за об’єктами стратегічного значення не дозволило Москві реалізувати ключові цілі українського напряму своєї зовнішньої політики. Так само лінія на міжнародну маргіналізацію України принесла не надто вагомі політичні плоди для Росії, оскільки вона не зменшила стратегічного значення України для російської безпеки та співробітництва між Росією та Європейським Союзом і не стимулювала українське керівництво до нормалізації відносин з Москвою.

Результативність російської політики стосовно України сьогодні залежить від її здатності сформулювати реалістичні та взаємоприйнятні цілі російсько-українських відносин, які б відповідали їхній стратегічній цінності та системному значенню. Москві варто виходити не стільки з прагнення забезпечити своє домінування над Україною, скільки з імперативної потреби гарантувати політичну і дипломатичну солідарність Києва в найбільш актуальних для обох партнерів сферах. Тому Кремлю варто зосереджувати увагу не на залученні України до російськоцентричних багатосторонніх об’єднань, а на виробленні спільного бачення оптимальних шляхів і напрямів трансформації європейської системи, які дозволяли б обом країнам набути в цій системі статусу, адекватного їхньому потенціалу, та розв’язати нагальні проблеми у практичних галузях. Адже Україна і Росія вирішують в європейській системі по суті однакове завдання – здобуття важелів впливу і утвердження власного статусу без формального членства в західних інституціях. Це може стати дієвою платформою для політичного зближення між двома країнами.

Політичне значення українсько-російських відносин для Східної Європи також тривалий час залишалось поза увагою урядовців обох держав, однак ці відносини об’єктивно є структуроутворюючими для даного простору, в якому Росія та Україна являють собою дві найбільш потужні держави, здатні генерувати консолідуючі імпульси для інших акторів.
Упродовж тривалого періоду Росія виступала єдиним ініціатором інтеграційних проектів у Східній Європі, але навіть на етапі найбільшого економічного піднесення російської держави її зусилля не мали бажаного політичного ефекту. Наразі посилення інтеграційних елементів у відносинах ЄС із східноєвропейськими країнами із запровадженням Східного партнерства дещо суперечить об’єднавчим моделям, які пропонуються з російського боку, що створює видимість конкуренції між цими двома потугами в даному просторі. Не останню роль у виникненні подібної конкуренції зіграли і цілеспрямовані намагання Росії утримати власну монополію у цьому просторі й не перетворювати його регулювання на предмет діалогу з євроінтеграційним об’єднанням.
Однак, головна перешкода для консолідації Східної Європи полягає у превалюванні відцентрових тенденції та політичної фрагментації, які не тільки стають на заваді централізації даного простору як навколо Росії, так і навколо Євросоюзу, а й зумовлюють високий ступінь його флуктуативності та чутливості до змін у поточній кон’юнктурі. Це є також джерелом важливих викликів безпеці України, керівництву якої доцільно розробити окрему стратегію структурування даного простору, яка дала б змогу не лише вирішити існуючі проблеми, а й підвищити статусні характеристики нашої держави.

Для Росії посилення фрагментації у Східній Європі та опір її інтеграційним ініціативам з боку східноєвропейських країн, насамперед з боку України, виступали одними з головних факторів низької результативності її європейської стратегії. Сьогодні цілком очевидно, що Росії необхідно сформулювати окремий проект для Східної Європи, відмінний від її інтеграційних моделей в Центральній Азії, в основу якого була б покладена чітка політична платформа з можливим поступовим прогресом економічної інтеграції. Перетворення українсько-російського партнерства на стрижень подібного проекту замість односторонньої російськоцентричності є ключовою передумовою для його успішного здійснення. При цьому потрібно визнати, що Росія об’єктивно не має достатніх ресурсів і політичного авторитету для забезпечення безпеки та стабілізації східноєвропейського простору самостійно. Найбільш оптимальним варіантом утримання власних домінуючих позицій на цьому просторі для Росії виступає залучення ресурсів і впливу західних інституцій, передусім Європейського Союзу, за умов тісної координації їхніх стратегій, на кшталт того, як Росії вдається забезпечити свої позиції в Центральній Азії за рахунок механізму «спільного управління» з Китаєм у вигляді Шанхайської організації співробітництва. В цьому контексті Україна може відіграти вагому роль для трансформації нормативної конкуренції між Росією та ЄС у Східній Європі у взаємовигідну стабілізуючу співпрацю у випадку, якщо українсько-російські відносини вийдуть на належний рівень.

Значення українсько-російських відносин для європейської системи міжнародних відносин загалом нівелювалось протягом усього постбіполярного періоду. І лише за умов розпалу газової кризи між Україною та Росією січня 2009 року конфліктний потенціал двосторонніх відносин та його безпосередні наслідки для всієї Європи стали очевидними. Лідери європейських держав відкрито вказували на те, що дана криза має не суто комерційну, а політичну природу, і висловлювали обурення з приводу того, що енергетична безпека Європи стає заручницею українсько-російських суперечностей. Втім, навіть після такої гострої кризи європейські лідери не вдались до кроків, направлених на пом’якшення політичної напруги між двома країнами.
Однак, дві магістральні тенденції в сучасній європейській системі зумовлюють зростання системного значення відносин між Росією та Україною. Перша з них це – трансформація зовнішньополітичних підходів Росії. Друга – посилення конкуренції між провідними потугами у просторі Східної Європи. Головним наслідком першої із згаданих тенденцій є та обставина, що, якщо впродовж 90-х і першої половини 2000-х років Москва була готова йти на серйозні поступки у своїх позиціях у Східній Європі заради зближення з західними інституціями, то на даному етапі вона робить визнання своїх особливих інтересів в цьому просторі ключовою умовою нормалізації відносин з Заходом. Це, в свою чергу, провокує посилення конкуренції Росії з іншими потугами у даному просторі. Але слід зазначити, що ця конкуренція суттєво відрізняється від класичної геополітичної боротьби за домінування, за якої швидке включення східноєвропейських держав до західних інституцій було б найбільш логічним розвитком подій. Натомість, головним об’єктом даної конкуренції виступає здатність здійснювати безпосередній вплив на політичні процеси у Східній Європі, достатній для того, щоб запобігти дестабілізаційним тенденціям та уникнути закріплення в даному просторі абсолютної гегемонії будь-якого іншого центру сили.

Це тягне за собою ряд імплікацій для конфігурації європейської системи. З посиленням активності російської дипломатії у Східній Європі істотно зростають витрати, на які змушений йти Захід для утримання наявних в нього важелів впливу в даному просторі без досягнення загального компромісу з Росією. Якщо донедавна для збереження цих важелів було достатньо обмеженої політичної і фінансової підтримки країнам, які декларували лояльність західним цінностям, то за умов зростання активності російської дипломатії таке обмежене залучення виглядає не тільки неефективним, а й ризикованим, оскільки воно провокує тиск з боку Росії без надання державам Східної Європи достатніх гарантій безпеки.

За подібних умов нормалізація українсько-російських відносин може, з одного боку, знизити ризик дестабілізації від можливої кризи між двома країнами, чим паралельно зняти одну з найбільш нагальних загроз для європейської безпеки, а з іншого, – сприяти деескалації напруги між Росією та західними державами та зменшенню ступеню політичної поляризації європейського континенту.
Виходячи з зазначених міркувань, можна стверджувати, що перед нинішньою українською владою на російському напрямі зовнішньої політики постають три першочергові завдання.
Перше, надати відносинам з Росією самостійного значення, яке б унезалежнювало їх від перебігу взаємодій з іншими ключовими партнерами України. Для цього запропонувати оптимальні формати двостороннього і багатостороннього рівня та сформувати сталу структуру співробітництва, в рамках якої було б можливим не тільки вирішення поточних проблем двостороннього рівня, а й узгодження стратегій двох держав в регіональному та континентальному масштабі. Друге, вивести українсько-російський діалог за рамки вузьких проблем суто двостороннього рівня, розширити діапазон потенційних точок дотику двох партнерів у політичній сфері та виробити чітку політичну платформу двосторонніх відносин, визначивши основні напрями спільних зусиль у Східній Європі та в європейській системі загалом. Доцільно робити наголос на політичній консолідації та подоланні фрагментації східноєвропейського простору. Третє, ініціювати конкретні практичні проекти у пріоритетних галузях, які дозволяли б реалізувати потенціал взаємозалежності між двома країнами, із залученням інших європейських партнерів. Києву конче важливо не допустити перетворення асиметричного торгу щодо поступок в окремих галузях на центральний компонент відносин з Москвою.

Отже, для нормалізації українсько-російських відносин потрібен якісний поворот у зовнішній політиці як України, так і Росії. Нинішня політична кон’юнктура в Європі складається так, що дипломатичні кроки української та російської влади матимуть не ситуативні, а вагомі далекосяжні наслідки. Керівництву обох держав необхідно усвідомлювати, що українсько-російські відносини мають стратегічну цінність не тільки суто в двосторонньому контексті, а й у контексті поточних геополітичних трансформацій у просторі Східної Європи та на європейському континенті в цілому. Тому обидві сторони повинні прагнути не стільки тактичних виграшів у тих чи інших практичних секторах, скільки налагодження механізмів, які дозволили б їм отримати стратегічні переваги в європейській системі.

Cпільна заява за результатами третього засідання українсько-американської Комісії стратегічного партнерства

18.02.2011, 11:20

Міністр закордонних справ Костянтин Грищенко і Державний секретар Хілларі Клінтон провели третє засідання українсько-американської Комісії стратегічного партнерства 15 лютого у Вашингтоні з метою подальшого посилення стратегічного партнерства між обома країнами.

Комісія уповноважена забезпечити конкретний прогрес у досягненні широкого кола цілей Хартії Україна-США про стратегічне партнерство у сферах ядерної безпеки і нерозповсюдження, політичного діалогу і верховенства права, енергетичної безпеки, торгівлі та інвестицій, співпраці в галузі безпеки, а також науки і технологій.

Українська сторона підтвердила, що розвиток цього стратегічного партнерства залишається одним із її ключових зовнішньополітичних пріоритетів. Американська сторона запевнила у своїй підтримці суверенітету, незалежності, територіальної цілісності України, а також підтвердила готовність сприяти Україні в реалізації політичних, економічних, оборонних та безпекових реформ.

Поиск по сайту: