Наміри та очікування

Наміри щодо переформатування зовнішньої політики були проголошені на самому початку президентства В.Януковича Ознаками нового спрямування зовнішньої політики стали відновлення чинників національного інтересу, акцент на економічні результати та посилення елементів політичного реалізму в формуванні зовнішньополітичних завдань. За визначенням Президента В.Януковича, загальне спрямування зовнішньополітичної діяльності визначається потребами ефективного захисту національних інтересів, що потребує дотримання критеріїв прагматизму – осмисленості, виваженості та ефективності докладених зусиль. Як важливу мету зовнішньої політики держави було також вказано на необхідність відновлення довіри стратегічних партнерів України, запорукою якої має слугувати результативна робота всіх гілок державної влади. Виходячи з цих критеріїв, Україна не має брати на себе зобов’язання, які держава не зможе виконати. Планування зовнішньої політики має здійснюватися з дотриманням вимог збалансованості та з урахуванням тенденцій у відносинах у трикутнику Росія–ЄС–США. Особлива увага має зосереджуватися на пріоритетних напрямах, включаючи європейську інтеграцію, відновлення продуктивних відносин із Росією та США, підвищення рівня енергетичної безпеки, зміцнення економічних відносин.

Аналізуючи розвиток українсько-російського діалогу впродовж 2010 року можна зазначити, що напрями переговорного процесу цілком відповідають основним завданням, окресленим у виступах та промовах президента, прем’єр-міністра та керівництва МЗС України навесні 2010 р. Проголошені наміри щодо активізації українсько-російських відносин передбачали розробку довгострокових програм і реалізацію спільних проектів в енергетичній, транспортній, авіакосмічній галузях. Важливим напрямом переговорів залишається перегляд умов контактів на поставки газу та його транзит через територію України. Уряду України було доручено підготувати пропозиції та проекти з метою забезпечення ядерним паливом українських АЭС та створення виробництва ядерного палива, завершити підготовку угод з російськими партнерами про спорудження нових енергоблоків. Передбачалося відновити програми інтеграції та розвитку транспортних систем, узгодити участь України в російському проекті ГЛОНАСС, активізувати контакти між прикордонними областями.

Ці плани навряд чи можуть бути швидко реалізовані та принести миттєвий ефект. З одного боку, швидкому відновленню промислової кооперації та успіхам запланованих спільних підприємств заважають фінансово-економічна криза, брак обігових коштів та конкуренція з боку більш потужних та успішних корпорацій. З іншого – потреба в співпраці не усуває необхідності узгодження деталей та врегулювання умов на рівні корпоративного менеджменту.

В окремих секторах, таких як нафтогазовий сектор, позиції сторін визначаються протилежними інтересами. Росія, як видобувач і експортер, зацікавлена в високих цінах на енергоносії. Інтереси України як споживача і транзитера мають суперечливий характер. Позиція Києва залежить від співвідношення обсягів споживання і транзиту, однак тяжіє до інтересів країн-споживачів.
Одним із напрямів двосторонніх переговорів залишається уточнення статусу та характеру міждержавних відносин, що потребує визначення завдань і параметрів стратегічного партнерства. До речі, задекларований у Договорі про дружбу, партнерство і співробітництво 1997 р. партнерський статус не запобіг небезпечному загостренню двосторонніх відносин за часів президентства В.Ющенко. В 2006 і 2009 рр. газові кризи загрожували перевести міждержавні відносини в фазу конфлікту, який напевно не сприяв би ні європейській, ні євроатлантичній перспективі України. Більш вірогідно, що ізольована держава, з підірваною економікою і без надійних союзників, могла швидше потрапити до списку «провальних» країн, що не відбулися, ніж до когорти запрошених до членства в НАТО і ЄС.

Звичайно, обговорювана ще з 2002–2003 рр. майбутня декларація про стратегічне партнерство може звестися лише до необтяжливих загальних формулювань. Проте було б більш корисним позначити в такому документі основні теми та напрями двосторонньої співпраці, окреслити «проблемні зони», які потребують узгодження, передбачити способи та механізми розв’язання спірних питань та, бажано, визначити межі неприпустимих дій, які сторони не мають порушувати за будь-яких обставин. Зрозуміло, що з точки зору історичного досвіду міжнародних відносин спроби закріплення стану «вічного миру» і дружби можуть викликати скепсис. Проте підписання главами держав документа про неприпустимість застосування сили та тиску в двосторонніх відносинах сприяло б гальмуванню кампаній, спрямованих на роздмухування українсько-російських протиріч та припинення «парадигмальних війн».

Так само обставини та формати глобалізованого світу заперечують зведення українсько-російських двосторонніх відносин до простої бінарної схеми – або Україна існуватиме самостійно, «поза межами» зони тяжіння та впливу Росії, або вона стане частиною символічної сфери російського домінування як осучасненого рімейку фантому колишньої російської або радянської імперії. Але навіть з огляду на економічні труднощі Україна зберігає значний потенціал, який забезпечує певні резерви сталості та витривалість її економіки. До того ж пригадаймо, що в 2004 р. країна витримала тест на територіальну єдність. То ж чи варто вчиняти паніку кожного разу, коли якийсь російський політолог чи західний чиновник висловлює припущення, що Росія загарбає Крим чи спробує поглинути українську економіку? Очевидно, двадцятирічний термін функціонування України як незалежної європейської держави зумовлює серйозніше ставлення до ролі та участі країни в міжнародних відносинах. Відтак, доцільно поглянути на перспективи й можливості двосторонньої українсько-російської співпраці без упереджень і забобонів

Поиск по сайту: