Перспективи «стиковки» європейської та євразійської інтеграції

У рамках нової Регіональної стратегії ЄС щодо Центральної Азії, розрахованої на 2007–2013 роки, Євросоюз планує виділити країнам регіону 750 млн. євро. Одним із основних напрямів співпраці в рамках «ЄС – Центральна Азія» Євросоюз визначив для себе диверсифікацію економік країн партнерів, розвиток торгівлі та інвестування. Ще одним пріоритетним напрямом співпраці ЄС із державами Центральної Азії визначено зміцнення відносин у сфері енергетики і транспорту.
На відміну від НАТО, Європейський Союз у рамках своєї Регіональної стратегії намагається налагодити інституційне співробітництво зі всіма євразійськими регіональними інституціями, включаючи ШОС, СНД і ОДКБ. Так, у Першому форумі ЄС – Центральна Азія з питань безпеки, що відбувся восени 2008 р. у Парижі, взяли участь генсек ШОС Б.Нургалієв, виконавчий секретар СНД С.Лєбєдєв і заступник генсека ОДКБ.

Нині експерти ЄС і ШОС обговорюють можливість створення так званого «Другого євроазіатського трансконтинентального мосту», який з’єднав би Китай (і далі Південно-Східну і Південну Азію) і Європу через Центральну Азію. У країнах ШОС цей трансконтинентальний міст називають «Новим шовковим шляхом», здатним зв’язати 40 країн з населенням понад 2 млрд. чол. і скоротити, за підрахунками Азіатського банку розвитку, термін доставки вантажів з Китаю до Європи (залізницею порівняно з морським шляхом) з 20–40 до 11 діб1. Подібний варіант транспортування товарів вигідний не тільки Європі та Китаю, а й несе в собі відчутні перспективи для економічного розвитку центральноазіатських країн. При цьому він, очевидно, передбачає формування в даному макрорегіоні інтегрованого економічного простору та відносно однорідної транспортно-комунікаційної інфраструктури відповідно до міжнародних стандартів. Фактично початок «Нового шовкового шляху» покладено на напрямку Китай – Росія – Європа, у 2006 р. було підписано меморандум про трансконтинентальні залізничні вантажоперевезення між Росією, Китаєм і Німеччиною, також активно проробляється проект будівництва автокоридору «Західна Європа – Західний Китай», який передбачає модернізацію автотранспортної інфоструктури Казахстану, Киргизстану, Узбекистану і Туркменистану з можливим підключенням Афганістану.

Отже, нині, можливо, вперше в історії, склалися умови для формування справжнього загальнонаціонального консенсусу щодо цивілізаційного вибору, геополітичних пріоритетів і стратегічного інтеграційного вектора розвитку України. Саме розуміння європейської інтеграції України як полілінійного процесу, що відбувається і відповідним чином цілеспрямовується одночасно у кількох вимірах (вимір внутрішніх реформ, процес поглиблення та подальшої інституціоналізації відносин з ЄС, розвиток стратегічного партнерства та економічною інтеграції з державами-учасницями СНД, ЄврАзЕС та ШОС, повна реалізація можливостей України як транзитної держави, нарешті, вимір загальноєвропейської інтеграції з ключовим значенням в ньому Ради Європи) здатне забезпечити, на наш погляд, досягнення максимального політичного консенсусу, суспільної консолідації та злагоди щодо основних цілей та механізмів, базових засад стратегії європейського вибору України.

Пріоритетні завдання для України на центральноазійському та євразійському напрямках

Розвиток геополітичної ситуації, зокрема, активізація інтеграційної політики та процесів різнобічного регіонального співробітництва в рамках ЄврАзЕС та ШОС, безпосередньо впливає на життєво важливі інтереси України. На тлі стратегічного зміцнення відносин країн ЦАР з РФ та КНР, багатомільярдних російських і китайських інвестицій в розвиток їх економік, в тому числі в нафтогазову промисловість, впродовж останнього п’ятиріччя помітно відчувалося послаблення зацікавленості до зовнішньополітичних ініціатив Києва, особливо на фоні євроатлантичних пріоритетів попередньої української влади.
Попит у країнах-членах ШОС на українське обладнання для нафтогазової, хімічної, гірничорудної промисловості, а також для залізниці на сьогодні залишається досить високим, проте за умов подальшої пасивності на східному напрямку вітчизняні товаровиробники можуть остаточно втратити свої позиції на євразійських ринках, передусім у Центральній Азії. Так, узбецька сторона у вересні 2007 р. фактично відмовилася від проектів масштабної закупівлі тракторної техніки з України (виробництва ХТЗ) та створення СП в Узбекистані для її складання (питання обговорювалося під час офіційного візиту прем’єр-міністра України В.Януковича в Узбекистан 25 квітня 2007 р.) на користь довгострокової співпраці з російською стороною – Волгоградським тракторним заводом. На таке рішення вплинули не лише суто комерційні чинники, зокрема, кращі цінові пропозиції російського виробника, а й тривалий період внутрішньополітичної нестабільності в Україні, що не давало Ташкенту остаточно визначитися, як продовжувати оновлення двосторонніх відносин.

Україна була однією з перших країн, якій Узбекистан на початку 2000-х років наполегливо пропонував на найвищому рівні спільну розробку вуглеводневої сировини на концесійній основі на принципах угоди про розподіл продукції (50х50), зокрема, в Гісарському нафтогазовому регіоні. НХК «Узбекнафтогаз» передав НАК «Нафтогаз України» необхідну документацію. Проте через брак коштів та належної уваги з української сторони, пропозиція не була реалізована. Сьогодні Гісар активно розробляється російською стороною, на цей ринок увійшли також національні нафтогазові компанії Китаю, Малайзії, Південної Кореї.

Подальша пасивна позиція України щодо діяльності ЄврАзЕС та ШОС загрожує поглибленням тенденції витіснення українських підприємств зі стратегічних ринків Центральної Азії.

З огляду на подальше посилення російського політичного та економічного впливу в Центральній Азії, поглиблення енергетичного співробітництва Казахстану, Туркменистану та Узбекистану на східному напрямку (КНР, Південна Корея, Японія, Малайзія, Сінгапур), сьогодні відсутні реальні підстави для підтримки ініціатив, спрямованих на диверсифікацію джерел постачання вуглеводневих енергоносіїв до Європи в обхід Росії, зокрема шляхом будівництва транскаспійського газопроводу. Головний інтерес для країн ЦАР на найближчу перспективу становитиме розвиток азіатського енергоринку, передусім у рамках ШОС, а також можливість постачання природного газу з Центральної Азії європейським, у т.ч. українським, споживачам за сприятливими цінами на основі домовленості з ВАТ «Газпром».
Ще в 2007 р., перебуваючи тоді на посаді прем’єр-міністра, Віктор Янукович у своєму виступі перед учасниками наради керівників закордонних дипломатичних представництв України наголошував: «Перспективним напрямом диверсифiкацiї джерел енергопостачань є входження в нафтовидобувний сектор інших країн через механізм концесії та спiвпрацi на умовах угод про розподіл продукції. З цього випливає необхiднiсть значного посилення роботи з Росією, державами Центральної Азії, Об'єднаними Арабськими Еміратами, Єгиптом, Лiвiєю та іншими країнами»2.

Офіційний візит В.Януковича у ранзі прем’єр-міністра України до Узбекистану (25.04.2007 р.) засвідчив обопільне прагнення сторін до оновлення та поглиблення двосторонньої співпраці у таких стратегічних сферах, як нафтогазова галузь, гідроенергетика, авіаційна галузь, сільськогосподарське машинобудування, транспорт, військово-технічне співробітництво. Прикладом плідної співпраці може слугувати запровадження з 2 квітня 2007 р. між Україною і Узбекистаном унікального для пострадянського простору режиму вільної торгівлі без вилучень та обмежень.

Сьогодні присутня об’єктивна зацікавленість у залученні українських компаній до довгострокових інвестиційних проектів, що здійснюються в країнах ЦАР під егідою ВАТ «Газпром», за умови проведення відповідних міждержавних переговорів на найвищому або вищому рівнях. Зокрема, наразі здійснюючи геологорозвідувальні та видобувні роботи на нафтогазових родовищах в основному силами російських субпідрядників, країни ЦАР відчувають серйозний дефіцит кваліфікованих кадрів у цій сфері. Можна було б підвищити масштаб зазначених робіт та їхню якість шляхом залучення українських постачальників нафтогазового обладнання, трубної продукції, фахівців із геологорозвідки, нафто - та газодобувних підприємств, формування бригад з українських геологів, газовиків і нафтовиків. Також інтерес могла б становити участь українських постачальників трубопровідного обладнання у спільних з ВАТ «Газпром» проектах щодо модернізації та реконструкції мережі магістральних газопроводів, що проходять теренами Центральної Азії.

З кардинальним поліпшенням з березня 2010 р. клімату українсько-російських відносин відкриваються перспективи залучення вітчизняних компаній до довгострокових інвестиційних проектів, які здійснюються в Центральній Азії під егідою ВАТ «Газпром», за умови проведення відповідних міждержавних переговорів.
Збалансованість і далекоглядність у реалізації стратегічних національних інтересів України в ЦАР має передбачати, зокрема, такі концептуальні моменти:

– розбудова транзитних транспортних коридорів під егідою ЄС не має перешкоджати функціонуванню та подальшому розвитку довгострокової стратегічної схеми постачання до України та транзиту її територією центральноазіатських енергоресурсів, передусім природного газу, магістральними маршрутами через Казахстан і Росію;
– підтримка будь-якого альтернативного від нинішнього маршруту постачання центральноазіатських енергоресурсів до України означатиме: 1) їх поставку до нашої держави за світовими цінами, тобто суттєве зростання їхньої вартості порівняно з нинішньою; 2) значні ризики того, що навіть за світовими цінами центральноазіатські енергоресурси надходитимуть переважно не до України, а перекуповуватимуться іншими країнами Європейського та Середземноморського регіонів, спроможними запропонувати кращі конкурентні умови закупівлі та транзиту; 3) ймовірне погіршення політичного та ділового клімату відносин України з РФ та її стратегічними партнерами в ЦАР, що може суттєво погіршити умови постачання в північному напрямку до України центральноазіатського газу;
– обов’язкове врахування інтеграційних тенденцій у рамках ШОС та ЄврАзЕС, передусім щодо формування «енергетичного клубу ШОС».
Зважаючи на вищевикладене, пріоритетними завданнями України на найближчу перспективу вбачаються:
– проведення на високому рівні переговорів (у двосторонньому та багатосторонньому форматах) з Росією, Туркменистаном, Узбекистаном і Казахстаном щодо участі України в реконструкції магістрального газопроводу «Середня Азія – Центр», можливої участі України в масштабних інвестиційних проектах, які здійснюються у цих країнах під егідою ВАТ «Газпром» щодо розробки нафтогазових родовищ, модернізації та реконструкції магістральних трубопроводів;
– розвиток взаємовигідної промислової кооперації з країнами Центральної Азії в базових галузях економіки, зокрема, в нафтогазовій, електроенергетиці, кольоровій металургії, машинобудуванні, транспортній сфері;
– забезпечення державної підтримки потужним українським експортерам у постачанні товарів та послуг до країн Центральної Азії на умовах кредиту;
– розробка програми участі українських інвесторів у приватизації стратегічних господарських об’єктів в країнах Центральної Азії.
– продовження роботи щодо реалізації основної багатосторонньої угоди про розвиток міжнародного транспортного коридору Європа–Кавказ–Азія;
– розгляд питання щодо доцільності подання Україною заявки на отримання статусу спостерігача в ШОС, який дозволив би залучити українських урядовців та експертів до розробки та спільного обговорення стратегічних документів організації, передусім в галузі енергетичної політики. У цьому питанні варто скоординувати дипломатичні зусилля з білоруською стороною, яка вже офіційно заявляла про свій інтерес брати участь у діяльності ШОС у статусі спостерігача, а в 2009 р. набула статусу «партнера ШОС по діалогу».
Доцільно також використовувати й такий важіль впливу, як участь України в робочих групах із розгляду заявок країн Центральної Азії на членство в СОТ, зокрема, для просування спільних інфраструктурних проектів, допуску українських компаній до розвідки та експлуатації нафтогазових родовищ РУз, забезпечення можливостей прямих поставок природного газу з цих країн в Україну відповідно до принципів СОТ та Європейської енергетичної хартії.

Важливе значення належить також активізації участі України в стабілізаційних процесах в Афганістані, що матиме помітні як економічні, так і політичні вигоди для нашої країни, в тому числі в контексті посилення авторитету України в Центральноазіатському регіоні та у світі в цілому.

Слід очікувати відкриття в осяжній перспективі нових транспортних коридорів територією Афганістану, які забезпечать можливості нарощування експортних поставок до ІРА через Центральну Азію, а також їх транзиту суходолом до Пакистану та Індії. У зв’язку з цим перспективним вбачається участь української сторони в реалізації спільних з країнами СНД та Іраном проектів з реконструкції та розвитку паливно-енергетичного комплексу та транспортної інфраструктури Афганістану.

Усе вищезазначене обумовлює надзвичайно серйозні виклики для української дипломатії, особливо для її економічної складової. Україна має знайти своє достойне місце в складних, багатофакторних процесах у Центральноазіатському регіоні та забезпечити там свої стратегічні, передусім енергетичні інтереси, що вимагає ретельного моніторингу як внутрішньої ситуації в кожній країні, так і процесів регіонального співробітництва, що активізуються останнім часом як у безпековому, так й в економічному вимірі.

Поиск по сайту: