Драма протистояння віри і розуму

45. Із зародженням перших університетів богослов’я встановило безпосередній контакт з іншими формами досліджень і наукових знань. Хоча св. Альберт Великий і св. Тома захищали певний зв'язок між богослов’ям і філософією, вони першими визнали, що філософії та різним наукам потрібна автономія, щоб провадити плідні дослідження у своїх галузях. Та починаючи з пізнього середньовіччя таке правомірне розмежування двох форм знання перетворилося на згубне протистояння. Надмірний раціоналізм деяких мислителів призвів до радикалізації поглядів і зародження практично ізольованої й цілковито автономної щодо істин віри філософії. Одним із наслідків такого протистояння стала зростаюча упередженість щодо самого розуму. Дехто став на позицію цілковитої недовіри, скептицизму й агностицизму — чи то з метою розширити простір віри, чи з метою повністю позбавити її раціонального обґрунтування.
Отож те, що патристична і середньовічна думка розуміла як глибоку єдність — джерело пізнання, здатного досягти найвищих форм теоретичного узагальнення, — на практиці було знищене системами, які стали на бік раціонального, відірваного від віри й альтернативного щодо неї пізнання.

46. Способи радикалізації, які мали найбільший вплив, відомі, їх легко розпізнати, особливо в історії Заходу. Немає ніякого перебільшення у твердженні, що значна частина новочасної філософської думки розвивалася поступово віддаляючись від християнського Об'явлення і навіть у протистоянні з ним.

47. З іншого боку, не слід забувати, що в сучасній культурі змінилася роль самої філософії. Вона втратила статус мудрості й універсального знання, щоб поступово стати тільки однією з галузей людського пізнання; у певному розумінні її просто спровадили на другопланову роль. Інші форми раціонального пізнання у цей час набували чимраз більшого значення, ще дужче підкреслюючи другорядний характер філософського знання. Замість споглядання істини та шукання остаточної мети і сенсу життя, ці форми раціонального пізнання використовуються — або принаймні можуть бути використані — як "інструментальний розум" для досягнення утилітарних цілей, особистої вигоди або влади.

48. В останньому періоді історії філософії можна побачити процес поступового поглиблення поділу між вірою і філософським розумом. Щоправда, придивившись ближче до філософських праць навіть тих авторів, котрі прислужилися збільшенню відстані між вірою і розумом, можна знайти цінні зародки думки, а поглиблюючи й розвиваючи їх чесним розумом і серцем, відкрити дорогу до істини.

6. Католицька церква і філософія. Характерні типи сучасної філософії.

Церква не проповідує ніякої власної філософії й офіційно не стає на бік якогось одного філософського напряму на противагу іншим.

Така стриманість пояснюється тим, що філософія (так само й тоді, коли встановлює зв'язок із богослов’ям) мусить уживати власних методів і дотримуватися власних засад, інакше бракувало б гарантій, що вона буде скерована до істини й прямуватиме до неї під контролем розуму. А філософія, яка не розвивається у світлі розуму згідно з власними засадами й специфічними методами, мало на що згодилася б. Глибинні підвалини автономності філософії треба вбачати в тому, що розум за своєю природою спрямований до істини, а крім того, наділений необхідними засобами для її досягнення. Зрозуміло, що філософія, свідома свого "первісного устрою", шануватиме також притаманні об'явленій істині вимоги та постулати.

Проте історія свідчить, що філософська думка, особливо у новочасній історії, часто збивається на манівці й припускається помилок. Учительський Уряд Церкви не має своїм завданням заповнювати прогалини у недосконалих філософських умовиводах. Натомість він повинен рішуче й однозначно втручатися, якщо філософські дискусійні тези загрожують правильному розумінню істин Об'явлення, а також якщо поширюються хибні й однобічні теорії, котрі сіють серйозні помилки, порушуючи простоту й чистоту віри Божого народу.

Завданням Учительського Уряду Церкви є передовсім показати, які філософські положення та висновки не відповідають істинам Об'явлення, а відтак сформулювати вимоги, які годилося б поставити філософії з погляду віри. Крім того, оскільки у процесі розвитку філософських знань сформувалися різні школи мислення, то таке розмаїття напрямів зобов'язує Учительський Уряд Церкви висловити власну думку щодо відповідності чи невідповідності підставових концепцій, якими вони керуються, вимогам Слова Божого і принципам теологічних міркувань.

. У своїх висловлюваннях Учительський Уряд Церкви розглядав не так окремі філософські тези, як необхідність природного, тобто, по суті, філософського пізнання для рефлексії над вірою. Так, I Ватиканський Собор, синтетично охоплюючи й підтверджуючи в урочистій формі вчення, яке раніше становило зміст звичайного й систематичного папського Учительського Уряду, зверненого до вірних, наголосив, що природне пізнання Бога й Об'явлення, тобто розум і віра — неподільні, а водночас незводимі одне до одного. Собор виходив із фундаментального положення, закладеного у самому Об'явленні, про можливість природного пізнання існування Бога — джерела і мети всіх речей, а завершив урочистим твердженням, наведеним раніше: "Існують два порядки пізнання, відмінні не тільки з огляду на свої джерела, а й з огляду на об'єкти".

Тому, всупереч будь-яким формам раціоналізму, належало підтвердити відмінність тайн віри від надбань філософії, а також трансцендентність перших і їхню перевагу перед останніми. З іншого боку, треба було виступити проти спокус фідеїзму й нагадати, що істина єдина, тобто про те, що раціональне пізнання може й повинне зробити позитивний внесок у пізнання віри: "Хоча віра є вища за розум, однак ніколи не може виникнути справжньої розбіжності між вірою і розумом: той самий Бог, Який об'являє таємницю і наділяє вірою, запалив у людській голові світло розуму, але той же Бог не може зректися Самого Себе, а істина не може суперечити істині".

Католицькі філософи і богослови, нелегким завданням яких є захист Божої та людської істини і прищеплення її людським умам, не можуть ігнорувати або нехтувати ті погляди, які більше або менше відхиляються від правильної дороги. Навпаки, вони повинні їх добре вивчити, оскільки лікувати хвороби не можна, спочатку їх добре не вивчивши, а також тому, що навіть у хибних твердженнях часом ховається зерно істини, зрештою помилки спонукають наш розум старанніше досліджувати і поглиблювати пізнання певних філософських і богословських істин".

Філософії є підставовою й необхідною складовою у структурі богословських студій і в підготовці майбутніх священиків. Не випадково в програмі семінарій богословським студіям (curriculum) передує початковий етап, присвячений насамперед вивченню філософії. Такий порядок, підтверджений рішеннями V Латеранського Собору, (87) сягає своїм корінням досвіду середньовічних громад, коли вони відчули потребу поєднати в гармонійне ціле філософські й богословські знання. Такий підхід до богословських студій значною мірою формував, полегшував і підтримував, принаймні опосередковано, розвиток новочасної філософії.

Енцикліка «Віра і розум» проголошує самостійність і незалежність філософії від теології, і тим самим кидає виклик відомій формулі ancilla theologіа («служанка теології»), яку застосовували до філософії Отці Церкви. Іван Павло II вважає, що сьогодні ця дефініція не працює, і намагається пом’якшити жорсткість її застосування Церквою в минулі століття. Він говорить, що і в минулу епоху не слід було розуміти ancilla theologia так, нібито філософія «безвольно підпорядковується теології» або «відіграє щодо теології функціональну роль». Це нібито була досить умовна формула, яка лише вказувала на потребу зв’язку між двома напрямами науки. Так сьогодні розуміє проблему папа, але, на жаль, упродовж минулих століть Церква розуміла її інакше.

Поиск по сайту: