Питаня №1. Функціоналістська парадигма осягнення суспільного життя

Білет №8

Суспільне життя являє собою настільки складне й багатомірне утворення, що дає можливість для паралельного існування великої кількості різних соціальних теорій. Однак деякі з них виявляються не лише різними, а й несумісними. Положення деяких теорій не лише не можуть бути переформульовані у термінах інших теорій, а й прямо суперечать одне одному щодо аксіом, на які вони спираються, методів дослідження, до яких вони апелюють, і практичних рекомендацій, які з них випливають. Тобто деякі теорії заперечують решту теорій, які не визнають їх безумовну істинність і не узгоджують свою позицію з їхньою. Водночас вони всіляко опікуються тими теоріями, що визнають їх вищість і підтримують їх. Самодостатність і домінування — саме такими рисами наділяє поняття «парадигма» Т. Кун, котрий увів цей термін до наукового вжитку. Парадигмою прийнято вважати сукупність стійких і загальнозначущих норм, теорій, методів, схем наукової діяльності, яка спирається на єдність у витлумаченні теорії, в організації емпіричних досліджень та інтерпретації наукових досліджень1. Соціально-філософські теорії являють собою ту основу, на якій і завдяки якій досягається єдність усіх етапів і вимірів конкретно-наукових досліджень. Ми називатимемо парадигмою філософського дослідження суспільства ту філософську позицію, що претендує на аксіоматичність своїх вихідних положень і на яку спираються інші філософські теорії та дослідження. Однією з найбільш розроблюваних і традиційних парадигм осягнення суспільного життя є позиція, згідно з якою предметом аналізу виступає суспільство як сума окремих індивідів і соціальних груп, причому одним із основних методів дослідження є метод аналогії. Суспільство розглядається тут здебільшого як утворення, яке має ту саму природу, що й людина, і досліджується за допомогою тих самих категорій, за допомогою яких досліджується й людина. Взагалі, в межах функціоналістської парадигми мова йде більше про якості, ніж про суб'єктів. Суб'єктами тут постають не індивіди, соціальні групи та суспільства, а соціальні інститути, традиції, соціальні системи, тоді як люди та спільноти виявляються лише носіями певних соціальних якостей, вони «задіяні» у функціонування соціальних шститутів, систем тощо, але самі не є реальними діячами. Функціоналістська парадигма дає змогу поглянути на суспільне життя як на більш чи менш успішне виконання великого, але скінченого ряду соціальних функцій, де індивіди, соціальні групи й суспільства є змінними, які ми можемо підставляти у формули, що об'єднують вищезгадані соціальні функції. Соціальна філософія, створюючи різні моделі суспільства, звертається до цієї парадигми з самих витоків свого існування, адже що таке ці моделі, як не своєрідні функціональні формули. Особливо виразно цей функціональний вимір простежується в утопічних соціально-філософських конструкціях, які на відміну від теорій, що претендують на реалізм, звільнені від необхідності правдоподібної описовості і апелюють насамперед до функціональної доцільності ідеального типу суспільства.

Питання №2 Соціальна взаємодія як основа суспільного життя

Головною особливістю соціального життя є взаємодія індивідів, соціальних груп у межах відповідних соціальних інститутів.

Для виникнення соціальної взаємодії необхідно щоб були дані три основні умови. П.А. Сорокін розглядає і аналізує три таких умови, які він називає "елементами явища взаємодії":
наявність двох або більше індивідів, які обумовлюють поведінку і переживання один одного;
вчинення ними якихось дій, які впливають на взаємні переживання і вчинки;
наявність провідників, що передають ці впливи і впливу індивідів один на одного
Але А.І. Кравченко ще додав сюди четверте умова, яку Сорокін не згадує:

наявність загальної основи для контактів, дотику.

Соціальна взаємодія — система взаємозумовлених соціальних дій, за яких дії одного суб'єкта (індивіда, групи, спільноти) одночасно є причиною і наслідком відповідних дій інших.
У процесі її реалізується соціальна дія партнерів, відбувається взаємне пристосування дій кожного з них, одностайність у розумінні ситуації, усвідомленні її смислу дій, певний ступінь солідарності між ними.
Соціальна взаємодія — це форма соціальних зв'язків, що реалізуються в обміні діяльністю, інформацією, досвідом, здібностями, уміннями, навичками та у взаємному впливі людей, соціальних спільнот; система взаємообумовленних соціальних дій, зв'язаних циклічною залежністю, при якій дія одного суб'єкта є одночасно причиною і наслідком у відповідь дій інших суб'єктів.
Об’єктивною основою соціальної взаємодії є спільність чи розбіжність інтересів, близьких чи віддалених цілей, поглядів. Її посередниками, проміжними її ланками, наприклад у сфері праці, є знаряддя і предмети праці, матеріальні й духовні блага та досвід.
Для позначення соціальної взаємодії в соціології використовується спеціальний термін «інтеракція».
Інтеракція — динамічна взаємодія і співвідношення між двома чи більше перемінними, коли величина одної перемінної впливає на величину інших змінних. Головна особливість соціальної взаємодії полягає в тім, що вона є процесом впливу індивідів один на одного. Інакше кажучи, у процесі взаємодії має місце вплив свідомості, інтересів, потреб, поведінських установок однієї людини на іншу та навпаки. Соціальні взаємодії за формами прояву є більш складними, ніж соціальні дії. До складу соціальних взаємодій входять окремі соціальні дії, статуси, ролі, відносини, символи тощо. Головною особливістю соціального життя є взаємодія індивідів, соціальних груп у межах відповідних соціальних інститутів.
Соціальна взаємодія — система взаємозумовлених соціальних дій, за яких дії одного суб'єкта (індивіда, групи, спільноти) одночасно є причиною і наслідком відповідних дій інших.
У процесі її реалізується соціальна дія партнерів, відбувається взаємне пристосування дій кожного з них, одностайність у розумінні ситуації, усвідомленні її смислу дій, певний ступінь солідарності між ними.
Види соціальної взаємодії класифікують:
— за кількістю суб'єктів взаємодії: між двома людьми, між індивідом і групою, між групами;
— за характером взаємовідносин суб'єктів взаємодії: односторонні та двосторонні, солідарні (узгоджені) та антагоністичні (ворожі);
— за терміном: короткочасні й довгочасні;
— за наявністю (відсутністю) організованості: організовані та неорганізовані;
— за свідомістю взаємодії: усвідомлені та неусвідомлені;
— за «матеріальністю» обміну: інтелектуальні (ідейні), почуттєві (емоційні) та вольові.
Існують два основних рівні дослідження соціальної взаємодії: міжособова (основний фокус досліджень на мікрорівні) та інституційна інтеракція (на макрорівні суспільства). У будь-якому соціальному контексті поєднуються елементи їх обох.

Серед теорій соціальної взаємодії, розроблених представниками західної соціології та психології, найбільш відомими є:
- теорія обміну (Дж.Хоманс) - люди впливають один на одного на основі свого досвіду, зважуючи можливі винагороди і витрати;
- символічний інтеракціонізм (Дж.Мід, Г.Блумер) - поведінка людей стосовно одне одного і предметів оточуючого світу визначається тим значенням, якого вони їх надають;
- теорія управління враженнями (Е.Гоффман) - соціальні ситуації нагадують драматичні вистави, в яких актори прагнуть створити і підтримувати сприятливі враження;
- психоаналіз (З.Фрейд) - на міжособистісну взаємодію здійснюють глибокий вплив поняття, засвоєні в ранньому дитинстві, і конфлікти, пережиті в цей період.

Питання №3 Духовне життя суспільства і його основні закономірності.

Духовне життя людини і людства – феномен, який відрізняє їх буття від чисто природного і надає йому соціальний характер. Через духовність йде усвідомлення навколишнього світу, вироблення більш глибокого і тонкого ставлення до нього. Через духовність йде процес пізнання людиною самої себе, свого призначення і життєвого сенсу.

Історія людства показала суперечливість людського духу, його злети і падіння, втрати і набуття, трагізм і величезний потенціал.

Духовність сьогодні – умова, фактор і тонкий інструмент вирішення завдання виживання людства, його надійного життєзабезпечення, сталого розвитку суспільства і особистості. Від того, як людина використовує потенціал духовності, залежить його сьогодення і майбутнє.
Духовність – складне поняття. Воно використовувалося перш за все в релігії, релігійної та ідеалістично орієнтованої філософії. Тут воно виступало у вигляді самостійної духовної субстанції, якій належить функція творіння і визначення доль світу і людини.

Духовність – свідчення певної ієрархії цінностей, цілей і смислів, в ній концентруються проблеми, пов’язані до вищого рівня освоєння світу людиною. Духовне освоєння є сходження по шляху набуття «істини, добра і краси» та інших вищих цінностей. На цьому шляху визначаються творчі здібності людини не тільки мислити і діяти утилітарно, а й співвідносити свої дії з чимось «вкелічност-ним», складовими «світ людини».

Духовне життя – важлива сторона буття і розвитку людини і суспільства, в змісті якої проявляється справді людська сутність.

Духовне життя суспільства – область буття, в якій об’єктивна, надіндивідуальних реальність дана не у вигляді протистоїть людині зовнішньої предметності, а як ідеальна реальність, сукупність смис-ложіененних цінностей, присутня в ньому самому і детерминирующая зміст, якість і спрямованість соціального та індивідуального буття.

Генетично духовна сторона буття людини виникає на основі його практичної діяльності як особлива форма відображень об’єктивного світу, як засіб орієнтації в світі і взаємодії з ним. Як і предметно-практична, духовна діяльність слід в цілому законам цього світу. Зрозуміло, мова не йде про повну тотожність матеріального і ідеального. Суть полягає в їх принципову єдність, збіг основних, «вузлових» моментів. При цьому створюваний людиною ідеально-духовний світ (понять, образів, цінностей) володіє принциповою автономністю, розвивається і за своїми власними законами. У результаті він може дуже високо піднятися над матеріальної дійсністю. Однак повністю відірватися від своєї матеріальної основи дух не може, оскільки в кінцевому рахунку це означало б втрату орієнтації людини і суспільства у світі.
Структура духовного життя суспільства дуже складна. Ядром її є суспільне та індивідуальне свідомість.
Елементами духовного життя суспільства прийнято вважати також:
духовні потреби;
духовну діяльність і виробництво;
духовні цінності;
духовне споживання;
духовні відносини;
прояви міжособистісного духовного спілкування.

Поиск по сайту: