Мова та мовні норми ділового спілкування

Мова — найістотніша ознака нації — реально існує як мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти.

Мова — це найважливіший, універсальний засіб спілкування, організації та координування всіх видів суспільної діяльності: виробничої сфери, побуту, обслуговування, культури, освіти, науки.

Українська мова входить до найпоширеніших мов світу, нею розмовляє близько 45 млн. людей. Вона належить до східної групи слов’янських мов індоєвропейської мовної сім’ї.

Відповідно до статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою України від 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою в Україні, тому «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України».

Державна мова — це закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформатики.

Термін «державна мова» з’явився в період виникнення національних держав. Звичайно, в однонаціональних державах нема потреби конституційно закріплювати державну мову. В багатонаціональних країнах статус державної закріплюється за мовою більшості населення. Українська мова мала статус, близький до державного, вже в XIV — першій пол. XVI ст., оскільки функціонувала в законодавстві, судочинстві, канцеляріях, державному і приватному листуванні.

Утвердження української мови як державної неможливе «без органічної взаємодії принаймні двох засад:

— створення такої мовної ситуації, за якої українська мова мала б усі можливості для безперешкодного вживання, вияву комунікативних функцій, властивих високорозвиненим літературним мовам у сучасних цивілізованих суспільствах»;

— ефективного вивчення на усіх ділянках освіти у поєднанні з мовним вихованням.

Українська національна мова існує:

— у вищій формі загальнонародної мови — сучасній українській літературній мові»;

— у нижчих формах загальнонародної мови — її територіальних діалектах.

Отже, не слід ототожнювати поняття «національна мова» і «літературна мова». Національна мова охоплює літературну мову, територіальні діалекти, професійні й соціальні жаргони, суто розмовну лексику, а літературна мова є вищою формою національної мови. Національну мову творить народ, тоді як відшліфована її форма — літературна мова — творилася митцями слова.

Літературна мова — це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюється специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм.

Писемна форма літературної мови функціонує в сфері державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності. Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства. Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які є обов’язковими для всіх її носіїв. Унормованість — головна ознака літературної мови.

Норма літературної мови — це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються в процесі суспільної комунікації. Розрізняють такі типи норм:

— орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень);

— графічні (передавання звуків на письмі);

— орфографічні (написання слів);

— лексичні (слововживання);

— морфологічні (правильне вживання морфем);

— синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень);

— стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування);

— пунктуаційні (вживання розділових знаків).

Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною зумовленістю, стабільністю. Проте з часом літературні норми можуть змінюватися. Тому в межах норми співіснують мовні варіанти — видозміни однієї й тієї самої мовної одиниці, наявні на всіх мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування старого й нового в мові. У процесі розвитку літературної мови кількість і якість мовних варіантів змінюється. Мовні норми найповніше й у певній системі фіксуються в правописі, словниках, довідниках, підручниках і посібниках з української мови. Культура писемного й усного мовлення всіх, хто користується українською мовою як засобом спілкування, полягає в тому, щоб досконало знати мовні норми й послідовно дотримуватися їх.

Мова характеризується стилем викладення думки. Стиль (від латин. Stilus — паличка для письма). Термін «стиль мовлення» слід розглядати як спосіб функціонування певних мовних явищ. Розрізнення стилів залежить безпосередньо від основних функцій мови — спілкування, повідомлення і діяння, впливу.

Стиль літературної мови — різновид мови (її функціонувальна підсистема), що характеризується відбором таких засобів із багатоманітних мовних ресурсів, які найліпше відповідають завданням спілкування між людьми в певних умовах. Це своєрідне мистецтво добору й ефективного використання системи мовних засобів із певною метою в конкретних умовах й обставинах. Кожний стиль мови має:

— сферу поширення і вживання (коло мовців)»;

— функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування тощо)»;

— характерні ознаки (форма та спосіб викладу)»;

— систему мовних засобів і стилістичних норм (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень тощо).

Ці складові конкретизують, оберігають, певною мірою обмежують, унормовують кожний стиль і роблять його досить стійким різновидом літературної мови. Оскільки стилістична норма є частиною літературної, вона не забезпечує цю другу, а лише використовує слова чи форми в певному стилі чи з певним стилістичним значенням. Наприклад, слова «акт», «договір», «наказ», «протокол», «угода» є нормативними для офіційно-ділового стилю, хоча в інших стилях вони також можуть нести забарвлення офіційності, якщо їх використання буде стилістично виправдане.

Досконале знання специфіки кожного стилю, його різновидів, особливостей — надійна запорука успіхів у будь-якій сфері спілкування. Високорозвинена сучасна літературна українська мова має розгалужену системі стилів, серед яких:

— розмовний;

— художній;

— науковий;

— публіцистичний;

— епістолярний;

— офіційно-діловий;

— конфесійний.

Для виокремлення стилів мовлення важливе значення мають форми мови — усна й писемна, розмовна і книжна. Усі стилі мають усну й писемну форму, хоча усна форма більш притамання розмовному стилю, а писемна — книжному. Структура текстів мовних стилів неоднакова: якщо для розмовного стилю характерний діалог (полілог), то для решти — переважно монолог.

Розрізняються стилі мовлення й багатьма іншими ознаками. Проте спільним для них є те, що вони — різновиди однієї мови, представляють усе багатство її виражальних засобів і виконують важливі функції в житті суспільства — забезпечують спілкування в усіх його сферах і галузях. У межах кожного функціонального стилю сформувалися свої різновиди — підстилі — для точнішого й доцільнішого відображення певних видів спілкування та вирішення конкретних завдань.

Нарівні з функціональними стилями, враховуючи характер експресивності мовних елементів, виокремлюються також урочистий, офіційний, фамільярний, інтимно-ласкавий, гумористичний, сатиричний тощо.

Розмовний стиль — усне повсякденне спілкування в побуті, в родині, на виробництві. Основне призначення — бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з’ясування виробничих і побутових стосунків. Слід розрізняти неформальне й формальне спілкування. Перше — нерегламентоване, його мета й характер значною мірою визначаються особистими (суб’єктивними) стосунками мовців. Друге — обумовлене соціальними функціями мовців, отже, регламентоване за формою і змістом.

Якщо повсякденне спілкування попередньо не планується, не визначається його мета і зміст, то ділові контакти передбачають попередню ретельну підготовку, визначення змісту, мети, прогнозування, можливих висновків, результатів. У повсякденній розмові мовці можуть торкатися усіляких, часто не пов’язаних між собою тем, отже, їхнє спілкування має найчастіше довільний інформативний характер. Ділова ж мова зазвичай не виходить за межі визначеної теми, має конструктивний характер і підпорядкована вирішенню конкретних завдань, досягненню заздалегідь визначеної мети. Норми розмовного стилю встановлюються не граматиками, як у книжних стилях, а звичаєм, національною традицією — їх відчуває й спонтанно обирає кожен мовець.

Художній стиль — найбільший і найпотужніший стиль української мови — можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вплітають ті чи інші стилі до своїх творів, надаючи їм більшої переконливості та достовірності в зображенні подій. Широко використовується у творчій діяльності, усіляких видах мистецтва, в культурі й освіті.

Як у всіх зазначених сферах, так і в белетристиці (красному письменстві — художній літературі) цей стиль покликаний, крім інформаційної функції, впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття та волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки. За родами й жанрами літератури художній стиль поділяється на підстилі, які мають свої особливості мовної організації тексту:

— епічні (прозові: епопея, казка, роман, повість, байка, оповідання, новела, художні мемуари, нарис)»;

— ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія. епіграма)»;

— драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль)»;

— комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня публіцистика, драма-феєрія, усмішка).

Науковий стиль. Його призначення — викладення наслідків дослідження про людину, суспільство, явище природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизація знань, роз’яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення.

Науковий стиль унаслідок різнорідності галузей науки та освіти складається з таких підстилів:

— власне науковий із жанрами текстів: монографія, рецензія, стаття, наукова доповідь, повідомлення, курсова й дипломна роботи, реферат, тези, — який, у свою чергу, поділяється на науково-технічні та науково-гуманітарні тексти»;

— науково-популярний — застосовується для дохідливого, доступного викладу інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців, із використанням у неспеціальних часописах і книгах навіть засобів художнього та публіцистичного стилів»;

— науково-навчальний — наявний у підручниках, лекціях, бесідах для доступного, логічного й образного викладу й не включає використання елементів емоційності.

Публіцистичний стиль, сфера використання — громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання.

Основне призначення:

— інформаційно-пропагандистськими методами розв’язувати важливі актуальні, злободенні суспільно-політичні проблеми»;

— активно впливати на читача (слухача), спонукаючи його до діяльності, потреби зайняти певну громадянську позицію, змінити погляди чи сформувати нові»;

— пропагувати певні думки, переконання, ідеї, теорії та активно агітувати за втілення їх у повсякдення.

Публіцистичний стиль за жанрами, мовними особливостями та способом подавання інформації групується в такі підстилі:

— стиль ЗМІ — засобів масової інформації (часописи, листівки) радіо, телебачення тощо)»;

— художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси тощо)»;

— есе (короткі нариси вишуканої форми)»;

— науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо).

Епістолярний стиль, сфера його використання — приватне листування. Цей стиль може бути складовою частиною інших стилів, наприклад, художньої літератури, основні мовні засоби — поєднання елементів художнього, публіцистичного та розмовного стилів. Сучасний епістолярний стиль став лаконічнішим (електронна пошта тощо), скоротився обсяг обов’язкових раніше вступних звертань та заключних формувань увічливості.

Конфесійний стиль, сфера використання — релігія та церква. Призначення — обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Конфесійний стиль утілюється в релігійних відправах, проповідях, молитвах (усна форма) й у «Біблії» та інших церковних книгах, молитовниках, требниках тощо (писемна форма). Конфесійний стиль від інших стилів відрізняє небуденна урочистість, піднесеність.

Офіційно-діловий стиль. У статті 11 «Закону про мови в Українській РСР», затвердженого Верховною Української РСР від 28 жовтня 1989 року № 8312-ХІІ, записано: «…мовою роботи, діловодства й документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів підприємств, установ, організацій є українська мова». Офіційно-діловий стиль — функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю. Основне призначення — регулювати ділові стосунки в зазначених вище сферах, обслуговувати громадські потреби людей у типових ситуаціях.

Поиск по сайту: