Генезис розвитку проблеми спілкування

В історії суспільної свідомості існували різні підходи до розгля­ду цього складного соціально-психологічного явища.

На ранніх етапах розвитку людства свідомість, втілена в дав­ніх міфах і первісній художній літературі, не здатна була виді­лити ставлення людини до людини як самостійну проблему. В мистецтві головним героєм був звір, а не людина. "Я" розчиня­лося в "Ми". Людина існувала як представник роду, племені. У словесній творчості домінував епічний, а не драматичний спосіб зображення.

У давньогрецькій філософській думці вперше виникає етич­на проблематика, що відображує міжособистісні стосунки. І сама філософська рефлексія виступала у формі діалогу, тобто інтелек­туального спілкування різномислячих людей. Проте філософська думка античності внаслідок об'єктивних причин зробила лише перші кроки в напрямку дослідження феномена спілкування.

Новий крок в осмисленні цього явища знайшов відображення в християнстві. Його формування в межах античної культури пов'язане з розвитком самосвідомості особистості. Християнство, з одного боку, ствердило право особистості на самостійний, до­бровільний вибір своєї поведінки, а з іншого - найвища цінність була визнана не за земним життям людини, а за потойбічним.

Християнство принесло містифіковані форми спілкування. Голо­вна увага приділялася спілкуванню з Богом.

Епоха Відродження дала нове, демістифіковане розуміння спіл­кування, що знайшло своє художнє втілення у творах Боккаччо, Петрарки, Шекспіра, Леонардо да Вінчі. В їхній творчості відобра­жаються реальні взаємовідносини людей, і спілкування наповню­ється новим змістом. І хоча епоха Відродження надавала головно­го значення земному життю людей, все ж ці погляди були вписані в таку концепцію буття, центром якої було пізнавальне ставлення людини до природи.

В епоху Просвітництва центр уваги переміщується з природи на ті механізми, котрі управляють стосунками людей. У XVIII ст. виникли поняття, які і в подальшому розроблялися у психології: симпатія, "самоспілкування" особистості як внутрішній діалог. У цей період відбувався пошук органа спілкування. На думку Ф. Гемстергойса, "моральним органом" є серце.

Наприкінці XVIII - на початку XIX століть філософами як ідеа­лістичного, так і матеріалістичного напрямків були запропоновані плідні ідеї щодо сутності спілкування та осмислення стосунків лю­дей. Це знайшло своє відображення в розробленні категоріального апарату й виділенні категорії "суб'єкт", "об'єкт", "Я". Однак для німецьких філософів-ідеалістів (Гегель, Фіхте) суб'єкт - це не ре­альна людина, а людська свідомість, а її активність - тільки духов­на, пізнавальна, звідси - "Я" є суб'єктом пізнання. Перетворення суб'єкт-об'єктних відносин у вихідну площину аналізу свідчить про те, що на зміну теологічному розумінню світу прийшло гума­ністичне. У вченні німецького мислителя цього періоду Ф. Шлейєрмахера дається розгорнута концепція людського буття як міжособистісного спілкування.

У матеріалістичній концепції німецького філософа Л. Фейєрбаха сутність людини розкривається через спілкування, єдність "Я" і "Ти". Однак спілкування для нього - це тільки природна спіль­ність людей, природжене відчуття єдності "Я" і "Ти". Силою, яка об'єднує "Я" і "Ти", є любов в її релігійному тлумаченні.

У XIX столітті значення проблеми спілкування для вивчення моральних почуттів досліджував І. Сеченов. Одним із перших у російській (та й світовий) психології ґрунтовно почав розробляти цю проблему В. Бехтерев, творець колективної рефлексології.

Проблема спілкування інтенсивно вивчалася у 20-30-х роках XX ст. Потім інтерес до неї згас і знову відновився в 60-70-х ро­ках. Нині ця проблема перетворюється на деякий "логічний центр" загальної системи психологічної проблематики. Наприклад, Б. До­мов вважає, що спілкування, поряд із відображенням та діяльніс­тю, належить до базових категорій психологічної науки.

Поиск по сайту: