Основні етапи розвитку політології в Україні: сутність і характеристика

Федорчук О. О. Основні етапи розвитку політології в Україні: сутність і характеристика

Рубрика: Соціум. Наука. Культурa, Політологія

кандидат історичних наук, Федорчук О. О.
Миколаївський державний університет ім. В. О. Сухомлинського

Основні етапи розвитку політології в Україні: сутність і характеристика

Розвиток вітчизняної політичної думки відбувався досить непросто. Починаючи з 1917 р. і аж до кінця 80-х років політологія була заборонена, з ідеологічних міркувань так само як генетика, кібернетика і офіційно її не визнавали самостійною науковою дисципліною. Проте, в 1960 р. в СРСР була створена Радянська асоціація політичних (державних) наук, (зараз – Російська асоціація політичних наук), яка на початок 80-х років нараховувала 13 відділень в т. ч. й Українське [1, 175]. Ті етапи, які пройшла радянська політологія були характерними й для України. Основні з них, на думку автора, наступні:
Перший етап – 1955 рік – до середини 60-х років, для цього періоду характерно те, що цей час вітчизняна політична наука одержує початкову організаційну базу. Символічною датою цього етапу є 21–27 серпня 1955 року, а саме — третій конгрес МАПН, з якого починаються регулярні контакти радянських суспільствознавців з Міжнародною асоціацією політичної науки. Після третього Всесвітнього стокгольмського конгресу політологів, Радянський Союз був прийнятий до Міжнародної асоціації політичної науки. Після цього організовується Радянська асоціація політичних (державних) наук (1960). Так, на третьому її засіданні, яке відбулось в січні 1963 року, поряд з московськими фахівцями виступили 60 вчених із союзних республік. Зокрема, Україну представляли: професор інституту держави і права Г. Александренко, доктор юридичних наук П. Є. Недбайло (Київ) та кандидат юридичних наук Б. М. Бабій (Київ) [2, 162-163]. Другий етап – 1965 – 1978 роки. В 1965 році починається новий етап в розвитку вітчизняної політології, який потрібно охарактеризувати, як першу спробу добитися офіційного виділення політичної науки як самостійної галузі знань. Однією з перших в цьому напрямі була стаття Ф. Бурлацького опублікована в «Правде» від 10 січня 1965 року, де наголошувалось на необхідності появи політичної науки.
В Україні в цей час заявили про себе як серйозні наукові інститути із досліджень соціально-гуманітарних питань такі заклади як: інститут соціальних і економічних проблем зарубіжних країн при академії наук, інститут історії партії при ЦК КПУ, Львівське відділення АН УРСР (інститут суспільних наук) та особливо слід відмітити, інститут держави і права та його директора академіка Бориса Мойсейовича Бабія, який неодноразово брав участь в роботі Всесвітніх конгресів з політичних наук [3, 8-11].
З середини 60-х років починають виходити республіканські міжвідомчі наукові збірники: «Проблеми філософії», «Вопросы научного коммунизма», «Научные труды по истории КПСС» в яких розглядались актуальні на той час питання – партбудівництва й навчання кадрів, державної молодіжної політики й виховання, міжнародних відносин і політичної культури, теорії та історії наукового комунізму. Авторами статей були, в основному, науковці академічних установ та викладачі вузів. Серед вузів провідними в дослідженні тогочасних політичних процесів виділися класичні університети – Київський, Харківський, Одеський та Львівський в них читалися спецкурси, проводились факультативи та відбувались конференції.
Третій етап (1979 – 1991 роки) охоплює період від ХІ Московського Всесвітнього конгресу МАПН – до незалежності України. Цей етап радянської політичної науки пов'язаний з ім'ям Г. Х. Шахназарова. З 1975 року він очолював Радянську асоціацію політичних наук, яка стояла в центрі боротьби політологічного співтовариства за надання політичній науці офіційного статусу. В числі його заслуг і регулярний випуск з 1976 року щорічника РАПН. Кожен щорічник, присвячувався актуальним питанням там друкувалися також і виступи українських вчених [4]. З 12 по 18 серпня 1979 року, в Москві був проведений XI Всесвітній конгрес МАПН. В його роботі взяли участь 1600 чоловік з 58 країн, з яких 500 були радянські дослідники-політологи [5, 51]. Він став помітною подією в міжнародному науковому житті і в розвитку політологічних досліджень в СРСР. Радянські вчені отримали можливість зустрічатися з своїми зарубіжними колегами, обговорювати теоретико-методологічні основи політичних проблем, що виходили за рамки курсу історії партії. Характерно, що серед радянських учасників конгресу були представники практично всіх галузей суспільствознавства: юристи, соціологи і філософи, історики, економісти, психологи, країнознавці тощо. Саме після Московського конгресу 1979 року в країні активізувались дослідження з політологічної тематики, зокрема й в Україні вийшли монографічні праці, в яких висувались актуальні на той час ідеї, теорії, концепції, хоча зазвичай вони не виходили за рамки марксистсько-ленінської теорії і критики буржуазних теорій.
З приходом до влади М. С. Горбачова і проголошення курсу на перебудову суспільства почався процес лібералізації суспільних відносин. Становлення політології як академічної науки і навчальної дисципліни почалось 4 листопада 1988 року, коли Державний комітет СРСР з науки і техніки, офіційно затвердив уточнену і доповнену номенклатуру спеціальностей наукових працівників, в якій вперше передбачалась спеціалізація з політичних наук. З 1990 року були відкриті аспірантури в Київському університеті ім. Т. Г. Шевченка за спеціальностями 23. 00. 02 – Політичні інститути і процеси, 23. 00. 03 – Політична культура і ідеологія. Пізніше почали відкриватися аспірантури і докторантури в інших містах.

Четвертий етап (1992 – середина 90-х років) охоплює період інституціоналізації політичної науки після проголошення незалежності України. Вирішальним в цьому плані став 1992 рік. Політологія увійшла до переліку нормативних дисциплін вищої школи, була затверджена як дипломна спеціальність. Почався процес становлення політологічних науково-дослідницьких і навчальних структур та професійних асоціацій. В 1992 році створюється Національний інститут стратегічних досліджень – урядовий науково-дослідницький центр політичного та економічного аналізу та прогнозування. Тоді ж була створена Українська асоціація молодих політологів і політиків. Для підготовки управлінських кадрів при Кабінеті Міністрів України створюється Інститут державного управління та самоврядування (зараз Академія державного управління при Президентові України). В системі НАН України виникає Інститут національних відносин і політології (сьогодні – це Інститут політичних та етнонаціональних досліджень). Паралельно з державними й академічними засновуються недержавні політологічні структури (Інститут посткомуністичного суспільства). Процесу інституціоналізації політичної науки в Україні в кінці 80-х – середині 90-х років були притаманні певні труднощі, особливо пов'язані з першими роками утвердження державної самостійності (потрібно було визначити предмет, зміст курсу політології, його понятійний апарат державною мовою, створити нові кафедри, підготувати спеціалістів вищої наукової кваліфікації, видати підручники і відповідні журнали та ін). Зараз політологія формально інституалізована, але ще немає чітко окреслених політологічних шкіл і усталених методологічних підходів, одночасно йде процес жорсткої формалізації дисертаційних робіт і вимог до статей, які друкуються для захисту.
Література:
1. Воробьев Д. М. Политология в СССР: формирование и развитие научного сообщества // Полис. – 2004. – № 4. – С. 169-178.
2. Шатров В. П. Третье ежегодное собрание Советской ассоциации
политических (государствоведческих) наук //Советское государство и право. – 1963. – № 5. – С. 161 – 163
3. Бабій Б., Забігайло В. Міжнародна розрядка, ідеологічна боротьба і політичні науки // Радянське право – 1977. – № 2. – С.8-11.
4. Наприклад, деякі щорічники: Политические отношения: прогнозирование и личность – М., 1977; Политика мира и развитие политических систем – М., 1979; Политические институты и процессы – М., 1986; Политические институты и обновление общества – М., 1989.
5. Шахназаров Г. Х. Наука о политике и политика в науке // Проблемы мира и социализма. – 1980. – № 1. – С. 51-57.

Поиск по сайту: