 |
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ. Кафедра адміністративного та фінансового менеджменту
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Національний УНІВЕРСИТЕТ «ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА»
НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ
Кафедра адміністративного та фінансового менеджменту
Контрольна робота
З дисципліни «Конфліктологія»
Виконав
студент групи ФКі-21з
Дубик Андрій
План
1. Соціоструктурна і функціональна обумовленість конфліктності.
2. Акцентуації поведінки особистості та конфліктні типи поведінки.
3. Тестові завдання
1. Соціоструктурна і функціональна обумовленість конфліктності.
ВСТУП
Конфлікти складають основну частину життя людини, групи осіб суспільства тощо. А отже, для їх розв’язання та попередження потрібно виробити ефективний механізм управління конфліктами. Розробкою саме такого механізму, а також інших питань виникнення, попередження та подолання конфліктів займається наука конфліктологія.
Конфліктологія вивчає багато аспектів виникнення розвитку та вирішення конфліктів. Такими аспектами є середовище виникнення, причини виникнення конфліктних ситуацій, шляхи розвитку конфліктів, їх причини, та сутність. Також, одним із аспектів, який регулює конфліктологія є система управління конфліктами та її складові.
Управління конфліктами – це визначення можливих зон виникнення конфлікту та зниження конфліктного потенціалу соціальних груп.
Основна мета управління конфліктами полягає в тому, щоб запобігти деструктивним конфліктам, тобто таким і сприяти адекватному та ефективному розв’язанню конфліктів.
Отже, управління конфліктами є однією з основних напрямків вивчення конфліктології, так як він вивчає саме середовище виникнення та розвитку конфлікту. А також процес управління конфліктами включає в себе таку стадію, як зниження конфліктного потенціалу у суспільному середовищі. Тобто, цей процес створює умови для уникнення, запобігання та швидкого та успішного розв’язання конфліктів.
Управління конфліктами побудоване на певних принципах, таких як осмислення конфлікту, відпрацювання конфліктного менеджменту, вироблення механізму стримування конфліктів, створення технологій управління конфліктом та інші.
Історія людської цивілізації насичена різними конфліктами. Одні конфлікти охоплювали цілі континенти, десятки країн і народів, інші — великі і малі соціальні спільноти, треті відбувались між окремими людьми. З найдавніших часів люди намагались вирішувати протиріччя і мріяли про безконфліктне суспільство. Виникнення держави також можна розглядати як прагнення створити універсальний механізм для попередження і вирішення конфліктів. В найдавніших законах хетського царя Хаммурапі містяться десятки способів вирішення конфліктних ситуацій. За легендою, цар Соломон прославився своєю мудрістю та вмінням уникати й вирішувати конфлікти.
Протягом століть найкращі науковці, мислителі створювали теоретичні моделі безконфліктного суспільства, а інколи намагалися втілити їх в життя. Однак, всі ці спроби закінчувались невдало і породжували ще більш жорстокі конфлікти.
Сьогодні конфлікти — повсякденна реальність. Вони охоплюють всі сфери життєдіяльності людей, всю сукупність соціальних відносин, соціальних взаємин.
Соціальний конфлікт (від лат. conflictus — зіткнення) — крайній випадок загострення соціальних протиріч, який виражається в зіткненні різних соціальних спільнот, обумовленому протилежністю чи суттєвою відмінністю їх інтересів, цілей, тенденцій розвитку.
Як соціальне явище конфлікт був вперше розглянутий А. Смітом, який вважав його основою поділу суспільства на класи та економічної боротьби між ними. Фундаторами власне соціологічної теорії конфлікту вважають К. Маркса, М. Вебера та Г. Зіммеля.
Сам термін "соціальний конфлікт" вперше ввів до наукового обігу німецький соціолог Г. Зіммель, який вважав конфлікт універсальним явищем, а безконфліктне суспільство недієздатним. Тобто він говорив, що конфлікт може стати засобом розвитку суспільства.
Увагу конфлікту приділяли і представники структурного функціоналізму. Зокрема, Т. Парсонс трактував конфлікт як соціальну аномалію, фактор, що дезорганізовує та дестабілізує життя. На його думку, головне завдання суспільства полягає в попередженні конфліктів.
Американський соціолог Л. Козер у праці "Функції соціального конфлікту" обґрунтував ідею позитивної функції соціального конфлікту. Він вважав його своєрідним клапаном, з допомогою якого суспільство пристосовується до нових умов життя. Всі соціальні конфлікти він поділив на позитивні, тобто ті, які ведуть до розвитку соціальної системи, та негативні, що загрожують існуванню соціальної системи. Л. Козеру також належить найпоширеніше у світовій соціології трактування конфлікту як боротьби за цінності й претензії на певний статус, владу й ресурси.
Німецький соціолог Р. Дарендорф розглядав конфлікт всюдисущим, оскільки кожне суспільство спирається на примушування одних його елементів іншими. Конфлікти спричиняють нерівність соціальних позицій та відмінність інтересів людей.
Американський соціолог К.-Е. Боулдінг у своїй праці "Конфлікт та захист: загальна теорія" стверджував, що конфлікт є невід'ємним елементом суспільного життя, певним різновидом соціальної взаємодії, а сучасні суспільства здатні вивчати і регулювати його.
Можна виділити наступні атрибути конфлікту:
1 – сутичка (боротьба, несумісність, розбіжність) — момент протистояння несумісних, суперечливих позицій, інтересів, тенденцій;
2 – наявність полярних начал (ліве і праве, добро і зло), що означає одночасно і взаємопов'язаність, і взаємопротилежність;
3 – наявність суб'єктів як носіїв полярних позицій у сутичці;
4 – активність суб'єктів спрямована на подолання суперечності;
5 – суб'єкти не допомагають одне одному, а стоять на перешкоді або блокують реалізацію інтересів одне одного.
Отже, соціальний конфлікт включає ряд основних складових: учасників (суб'єктів) конфлікту, причини конфлікту, об'єкт і предмет, певну конфліктну ситуацію.
Суб'єктами конфлікту можуть бути окремі індивіди, різні соціальні групи, класи, нації, держави.
Об'єктом конфлікту завжди є дефіцитний ресурс. Це, наприклад, одне директорське крісло, на яке претендують декілька кандидатів.
Предметом конфлікту є об'єктивно існуюча або уявна проблема, яка виступає причиною суперечки між суб'єктами. Власне кажучи, це і є протиріччя, заради вирішення якого і починається боротьба.
Причини конфлікту можуть бути як об'єктивними і суб'єктивними: наявність соціальної нерівності, різноспрямованість ідеологічних засад, соціально-психологічні та морально-етичні причини.
Значимість конфлікту для суспільства найкраще розкривається через функції, які він виконує у суспільстві. Серед основних можна назвати сигнальну, інформаційну, диференціюючу і динамічну функції. Як бачимо, із самої назви, сигнальна функція "сигналізує" про певний стан суспільства. Якщо є конфлікт, значить є певна проблема, яка потребує негайного вирішення.
Близькою за своєю суттю до сигнальної є інформаційна функція. Інформаційна функція значно ширша за просту констатацію неблагополуччя. Конфлікт завжди викликаний певними об'єктивними причинами. Вивчення цих причин допомагає краще пізнати суть соціальних процесів у суспільстві. Оскільки конфлікт завжди є крайнім загостренням соціальних протиріч, його детальне вивчення допомагає більш чітко вияснити потреби, інтереси, прагнення, причини невдоволення супротивних сторін.
Основне завдання диференціюючої функції - у структуризації суспільства чи соціальних груп. Кожен конфлікт сприяє чіткому розмежуванню ворогуючих сторін. Соціальна спільнота розпадається на дві чітко окреслені групи, які втягують у свою орбіту і тих, хто волів би залишитись осторонь.
Динамічна функція соціального конфлікту вперше була детально розроблена в марксизмі. Конфлікт — рушій суспільного прогресу.
Процес розвитку соціального конфлікту містить декілька стадій: 1 - передконфліктна ситуація. На цій стадії формуються передумови для конфлікту. Це є зростання напруги між потенційними суб'єктами конфлікту, що викликана певними суперечностями. Однак протиріччя не завжди переростають у конфлікт.
Лише ті протиріччя, які усвідомлюються потенційними суб'єктами конфлікту як несумісні, ведуть до загострення соціальної напруги. Причини виникнення соціальної напруги можуть бути різними (реальне придушення інтересів, потреб і цінностей людей; невірна або викривлена інформація про певні факти, події). Передконфліктну стадію можна умовно розділити натри фази розвитку, для яких є характерними наступні особливості у взаємодії сторін:
• виникнення протиріч з приводу певного спірного об'єкту; зростання недовіри та соціальної напруги, пред'явлення претензій, зменшення контактів і накопичення образ;
• прагнення показати правомірність своїх вимог та звинувачень противника в небажанні вирішити спірні питання "справедливими" методами;
• руйнування структур взаємодії; перехід від взаємних звинувачень до погроз, зростання агресивності.
Таким чином конфліктна ситуація поступово трансформується у відкритий конфлікт. Але сама по собі вона може існувати довго і не переростати в конфлікт. Для того, щоб конфлікт став реальним, необхідний інцидент.
2 - інцидент - формальний привід для початку конфлікту. Наприклад, вбивство в м. Сараєво наступника австро-угорського престолу Франца Фердінанда групою боснійських терористів 28 серпня 1914 р. стало формальною причиною для початку Першої Світової війни. Інцидент може відбутись випадково, а може бути спровокований суб'єктами конфлікту. Інколи конфлікт може закінчуватись саме на цій стадії. Це буває тоді, коли конфліктанти вирішують свої непорозуміння.
3 - ескалація. Виявляє себе в тому, що конфлікт реалізується в окремих актах — діях та протидіях конфліктуючих сторін.
4 - кульмінація. Це крайня точка ескалації, коли напруга виражається у вибуховому акті.
5 - завершення конфлікту відбувається за допомогою насильства, примирення, розриву. Способи завершення конфлікту направлені в основному на зміну самої конфліктної ситуації, або шляхом впливу на учасників, або шляхом зміни характеристики об'єкту конфлікту, або іншими способами. Це, зокрема, можуть бути такі: усунення об'єкту конфлікту; заміна одного об'єкту іншим; усунення однієї сторони учасників конфлікту; зміна позицій однієї зі сторін; недопущення безпосередньої або опосередкованої взаємодії учасників. 6 - післяконфліктна ситуація.
Існують різноманітні класифікації соціальних конфліктів:
• За формами прояву виділяють соціально-економічні, етнічні, міжнаціональні, політичні, ідеологічні, релігійні, сімейні, військові, юридичні, побутові.
• За принципом доцільності-недоцільності - неминучі, необхідні, вимушені, функціонально невимушені.
• За принципом динаміки — стихійні, заплановані, спровоковані, ініціативні, короткочасні, тривалі, затяжні, керовані, некеровані,ті, що спонтанно припиняються; припиняються під дією засобів, віднайдених протиборствуючими сторонами; вирішуються за втручання зовнішніх сил.
• За складом конфліктуючих сторін — внутріособистісні, міжособистісні та групові, міжгрупові, конфлікти в організаціях.
• За масштабом виділяють мікро-, макро-, мегаконфлікти.
• За гостротою вияву — мирні і збройні, явні і скриті.
• За особливостями протікання — прості (бойкот, саботаж, переслідування, вербальна та фізична агресія) та складні (суспільний протест, бунт, соціальна революція, війна).
При всій різноманітності критеріїв класифікації соціальних конфліктів кожен з них відіграє важливу роль у вивченні причин, значення, наслідків конфліктів для функціонування і розвитку суспільства.
Конфліктологи розглядають такі способи розв'язання конфліктів: компроміс, співробітництво, домінування, пристосування, згода, втеча. При цьому вони пропонують дотримуватись правил безконфліктної поведінки. Суть їх в наступному:
• прагнути адекватно оцінити власну поведінку у конфліктній ситуації, уникати упередженості в оцінці дій опонентів;
• спробувати оцінити ситуацію з позицій протилежної сторони, зрозуміти точку зору опонента;
• уникати звинувачень на адресу опонента, що може спровокувати включення психологічних механізмів захисту і потік звинувачень на вашу адресу;
• контролювати свої емоції та закликати протилежну сторону діяти аналогічно;
• спонукати свого опонента до відкритого обговорення спірних питань, спільного розв'язання конфліктної ситуації;
• перевіряти об'єктивність інформації, пов'язаної з предметом конфлікту, діями опонентів та своїми власними.
Психологи вважають, що уникнути конфлікту можна також і шляхом уникання взаємодії з так званими конфліктними людьми, при цьому виділяють різні їх типи. Ось деякі з них:
1) агресивні — зачіпають інших і дратуються самі, якщо їх не слухають;
2) ябіди — завжди на щось скаржаться, однак самі ні чого не роблять для вирішення проблеми;
3) мовчуни — ніхто не знає про те, що вони думають насправді;
4) покірні — зі всіма погоджуються і обіцяють підтримку, але слова не дотримують;
5) вічні песимісти — завжди у всьому бачать невдачі, вважають, що нічого не вийде;
6) всезнайки - розумніші за всіх;
7) нерішучі — затягують з прийняттям рішення, бо бояться помилитись;
8) максималісти — хочуть щось прямо зараз, навіть якщо у цьому не має потреби;
9) невинні брехуни - вводять інших в оману.
Отже, соціальні конфлікти виникають у всіх сферах суспільного життя, спричиняють значний вплив на їх функціонування і розвиток. Тому закономірно виникає питання: все-таки, конфлікт — це добре чи погано? Яка його соціальна функція — позитивна чи негативна?
Частина соціологів вважає, що позитивна, інша частина — негативна.
Якщо спробувати оцінити соціальний конфлікт об'єктивно і неупереджено, то можна сказати, що він ніколи не буває виключно позитивним, чи виключно негативним. Конфлікт є позитивним моментом соціального розвитку, коли він сприяє суспільному прогресу. Однак кожний конфлікт завжди приводить до матеріальних і моральних витрат.
2. Акцентуації поведінки особистості та конфліктні типи поведінки
Широке поширення в конфліктології отримала розроблений-ва К. Томасом і Р. Кіллменом двомірна модель стратегій пове дення особистості в конфліктній взаємодії. Стратегія поведінки в конфлікті розглядається як орієнтація особистості (групи) по відношенню до конфлікту, установка на певні форми поведінки в ситуації конфлікту. В основі цієї моді ли лежать орієнтації учасників конфлікту на свої інтереси і ін Тереси протилежної сторони (10, с. 54). Відповідно до моделі, конфліктну поведінку вибудовується в просторі, заданому системою координат, де: по вертикальній осі вказується ступінь наполегливості у задоволенні власних інтересів, яка надається як важливість результатів; по горизонтальній осі - ступінь поступливості в задоволенні інтересів інших партнерів, яка надається, як важливість відносин.
| суперництво |
| співробітництво |
| компроміс |
| уникнення |
| пристосування |
| Ступінь поступливості |
| Ступінь наполегливості |
Мінімальна (нульова) зацікавленість з обох осях в точці перетину утворює стратегію уникнення (догляду), максимальна по вертикальній осі - суперництво, по горизонтальній - пристосування, поєднання максимальної зацікавленості по обох осях забезпечує співробітництво і серединне положення відповідає компромісу (див. рис. 1.).
У будь-якому конфлікті кожен учасник оцінює і співвідносить свої інтереси і інтереси суперника, ставлячи собі питання: «Що я виграти раю...?,«Що я втрачу...?», «Яке значення має предмет спору для мого суперника...?»і т. д. На основі такого аналізу він созна тельно вибирає ту чи іншу стратегію поведінки (уникнення (догляд), суперництво, пристосування, співробітництво, компроміс). Оцінка інтересів у конфлікті - це якіснахарактеристи
Суперництво.
Той, хто вибирає цю стратегію поведінки, перш за все, ви-ходить з оцінки особистих інтересів у конфлікті, як високих, а інте ресов свого суперника - як низьких (3, с. 163). Вибір стратегії суперництва в кінцевому підсумку зводиться до вибору: або інтересу боротьби, або взаємо моотношенія. Вибір на користь боротьби відрізняється стилем поведінки, який ха рактер для деструктивної моделі. При такій стратегії активно використовуються влада, сила закону, зв'язку, авторитет і т. д. Вона явля ється доцільною і ефективною в двох випадках. По-перше, при захисті інтересів справи від посягань на них з боку конфлікт ної особистості. І, по-друге, при загрозу існуванню організації, колективу. Нерідко суперництво вибирається автоматично, без довгих роздумів, просто як емоційна реакція на несприятливий вплив (18, с. 66).
Пристосування.
Людина, що дотримується цієї стратегії, прагне піти від конфлікту. Спрямованість на особисті інтереси тут низька, а оцінка інтересів суперника висока. Чоло вік, приймає стратегію пристосування, жертвує особистими інтересу ми на користь інтересів суперника (5, с. 111).
При аналізі цієї стратегії слід враховувати деякі моменти:
1) іноді в такій стратегії відбивається тактика рішучої борь б за перемогу, поступка тут може виявитися лише тактичним кроком на шляхудосягнення головної стратегічної мети;
2) поступка може стати причиною неадекватної оцінки предмета конфлікту (заниження його цінності для себе). У цьому випадку прийнята стратегія є самообманом і не веде до разре шення конфлікту.
Нерідко поступка стає переломним моментом у напруженій ситуації, що змінює її перебіг на більш сприятливе (9, с. 97).
Компроміс.
Компромісна стратегія поведінки характеризується балансом інтересів конфліктуючих сторін на середньому рівні. Інакше її мож но назвати стратегією взаємної поступки (21, с. 147). При аналізі даної стратегії важливо мати на увазі низку істотний них моментів:
1) компроміс не можна розглядати як спосіб вирішення кон конфліктами. Взаємна поступка часто є етапом на шляху поис ка прийнятного рішення проблеми;
2) іноді компроміс може вичерпати конфлікт ситуацію. Це настає при зміні обставин, що викликали на напруження;
3) компроміс може приймати активну і пасивну форми.
Активна форма компромісу може виявлятися в укладенні ня чітких договорів, прийняття якихось зобов'язань і т. п. Пасивний компроміс - це не що інше, як відмова від будь-яких активних дій по досягненню певних взаим них поступок в тих чи інших умовах.
Компроміс часто служить лише тимчасовим виходом, оскільки не одна зі сторін не задовольняє свої інтереси повністю, і основа для конфлікту зберігається. Якщо компроміс не є рівним для обох сторін, а одна з них поступається більше, ніж інша, то ризик поновлення конфлікту стає ще вище (11, с. 77).
Співробітництво.
Стратегія співробітництва характеризується високим рівнем спрямованості, як на власні інтереси, так і на інтереси Сопер ника (25, с. 35). Дана стратегія будується не тільки на основі балансу інте-сов, але і на визнання цінності міжособистісних відносин. Якщо предмет конфлікту має життєво важливе значення для одного або обох суб'єктів конфліктної взаємо ємств, то про співпрацю не може бути й мови. У цьому випадку можливий лише вибір боротьби, суперництва. Стратегія співробітництва включає в себе всі інші страте гії (уникнення (догляд), суперництво, пристосування, співробітництво, компроміс). При цьому інші стратегії в складному процесі співробітництва відіграють підпорядковану роль, вони більшою мірою виступають пси хологіческімі факторами розвитку взаємин між суб'єктами конфлікту. Стратегія співробітництва повідно відображає прагнення протиборчих сторін спільно ми зусиллями вирішити виниклу проблему. На відміну від компромісу, для співпраці необхідний перехід від відстоювання своїх інтересів до більш глибокого рівня, на якому можна знайти сумісність і спільність інтересів (9, с. 99).
Також, при аналізі конфлікту і виборі адекватних рішень з управління конфліктом виділяють наступні моделі поведінки суб'єктів конфліктної взаємодії: конструктивну, деструктивну і конформістську (див. Додаток. 1.). Кожна з цих моделей обумовлена предметом конфлікту, конфліктною ситуацією, цінністю міжособистісних відносин та індивідуально-психологічними особливостями суб'єктів конфліктної взаємодії. (9, с.93).
Даючи загальну оцінку даних моделей поведінки, бажаною і необхідною моделлю є конструктивна. Деструктивна ж модель не може бути виправданою. Вона здатна перетворити конструктивний конфлікт в деструктивний. Небезпека конформістської моделі поведінки полягає в тому, що вона сприяє агресивності суперника, а іноді і провокує її. Але якщо протиріччя, що викликали конфлікт носять несуттєвий характер, то конформистское поведінка веде до швидкого вирішення такого конфлікту.
Таким чином, універсальною реакцією людини на виникаючі протиріччя, роздвоєність, дезінтеграцію (як у самому собі, так і у відносинах з іншими людьми) є прагнення подолати цю дисгармонію. Внутрішні протиріччя розглядаються як прояви конфліктів, які руйнують психіку людини. Жодну з наведених стратегій та моделей поведінки не можна назвати однозначно «хорошою» чи «поганий». Кожна з них може бути оптимальною і забезпечити найкращий ефект залежно від конкретних умов виникнення та розвитку конфлікту. У той же час саме співпраця, конструктивна модель поведінки в конфлікті в найбільшою мірою відповідають сучасним подання про довгострокове взаємодії між людьми. Досягнення внутрішньої гармонії не може бути проблемою, вирішеною людиною для себе раз і назавжди. Стратегії, які використовуються з метою пошуку оптимального вирішення проблеми, вироблення точки зору, що інтегрує протистоять позиції, повинні бути пріоритетними для кожного.
Таким чином, в результаті проведеного теоретичного дослідження типів поведінки учасників конфліктної ситуації нами були зроблені наступні висновки:
1) конфлікти грають виключно важливу роль у житті окремої людини, сім'ї, організації, держави, суспільства і людства в цілому;
2) не існує єдиної універсальної теорії конфлікту, одні вчені наділяють поняття конфлікту потенційними позитивними можливостями (Ч. Ліксон, Н. В. Гришина, Г. М. Андрєєва, Л. Козер, Г. Зіммель), інші вважають, що слід не допускати конфліктів, а якщо вони виникли - ліквідувати (Т. Парсонс, Р. Дарендорф, А. Смолл, К. Левін);
3) структура кожного конфлікту включає: конфліктні відносини, конфліктні протиріччя, конфліктні причини, учасники конфлікту, об'єкт і предмет;
4) образ бажаного результату конфлікту є регулятор конкретних дій учасників конфліктної ситуації;
5) від характеру конфліктної ситуації і від поведінки учасників конфлікту залежить; швидкість заходу виникає конфлікту;
6) те, що відбувається в конфлікті робить вирішальний вплив на його конструктивний або деструктивний результат, на вирішення конфлікту і на його наслідки;
7) для більш ефективного вирішення конфлікту необхідно вибрати певну стратегію поведінки, основні стратегії поведінки пов'язані з загальним джерелом будь-якого конфлікту - неспівпаданням інтересів сторін;
8) задоволення інтересів усіх конфліктуючих сторін призводить до зникнення конфлікту, і ризик виникнення постконфліктних ускладнень зводиться до мінімуму;
9) вибираючи стратегію поведінки в конфлікті, доцільно в кожному конкретному випадку виходити з того, наскільки важливим є досягнення результату, з одного боку, і збереження хороших відносин з іншого боку.
Висновок
У ході проведеного теоретичного дослідження було встановлено, що не існує єдиної універсальної теорії конфлікту. Різні дисципліни наділяють поняття конфлікту своїм змістом. Одні вчені вважають, що конфлікт - одна з форм нор мального людської взаємодії, конфлікти допомагають згуртуватися оточуючим, мобілізувати волю, розум на вирішення принципово важливих питань, поліпшити морально-психологічний клімат у колективі (Ч. Ліксон, Н. В. Гришина, Г. М. Андрєєва, Л. Козер, Г. Зіммель). Інші вчені вважають, що слід не допускати конфліктів, а якщо вони виникли - ліквідувати (Т. Парсонс, Р. Дарендорф, А. Смолл, К. Левін). У деяких ситуаціях зіткнення між людьми, відкритий і принциповий спір желательней: краще вчасно попередити, засудити і не допустити неправильну поведінку, чому не реагувати, побоюючись зіпсувати відносини.
Аналіз причин поведінки сторін у конфлікті показує, що вони зводяться до прагнення задовольнити свої інтереси, відстоювати цінності в конфлікті, реалізувати свої цілі й потреби. Далеко не завжди цілі повністю усвідомлюються учасниками ситуації і тим більше формулюються у термінах досягнення конкретних результатів. Образ бажаного результату конфлікту стає регулятором конкретних дій учасників ків конфліктної ситуації. Те, що відбувається в конфлікті робить вирішальний вплив на його конструктивний або деструктивний результат, на вирішення конфлікту і на його наслідки. Оцінка ситуації в якості конфліктної дає підстави і зобов'язує діяти всіх тих, хто може і повинен запобігти конфлікту. Швидкість заходу виникає конфлікту залежить від характеру конфліктної ситуації і від поведінки учасників конфлікту.
Універсальної реакцією кожної людини на виникаючі протиріччя, конфлікти, дезінтеграцію є прагнення подолати цю дисгармонію. Установка на певні форми поведінки в ситуації конфлікту, орієнтація особистості (групи) по відношенню до конфлікту розглядаються як стратегії поведінки в конфлікті. В основі двомірної моді ли стратегій поводжень особистості (уникнення (догляд), пристосування, суперництво, співробітництво, компроміс), розроблений-ної К. Томасом і Р. Кіллменом, лежать орієнтації учасників конфлікту на свої інтереси і ін Тереси протилежної сторони. Кожна модель поведінки може бути оптимальною і забезпечити найкращий ефект залежно від конкретних умов виникнення та розвитку конфлікту. У той же час саме співпраця, конструктивна модель поведінки в конфлікті в найбільшою мірою відповідають сучасним подання про найкращий взаємодії між людьми.
У результаті дослідження групи студентів із застосуванням тесту К. Томаса «Стиль конфліктної поведінки» було доведено, що більшість піддослідних не є конфліктними особистостями і віддають перевагу стратегії компромісу і співпраці. З огляду на стиль поведінки опонента і знаючи свій, можна уникнути виникнення конфліктної ситуації і розростання конфлікту. У результаті проведеного дослідження із застосуванням тесту «Тактика поведінки у конфлікті» були отримані дані про те, що більшість піддослідних є не конфліктними особистостями і тенденція до конфліктності практично у всіх середня і нижче середнього. Також у результаті дослідження була отримана інформація про те, що кожна людина в будь - то мірі використовує всі стилі поведінки, але в певних умовах (ситуаціях), люди віддають перевагу тому чи іншому стилю. Деякі стратегії поведінки можуть бути найбільш ефективними для вирішення конфліктів певного типу. Якщо учасник конфлікту більшою мірою пристосовується до інших учасників, ніж відстоює власну думку, то йому слід попрацювати над збільшенням напористості і зміцненні волі, у відповідних ситуаціях застосовувати стиль конкуренції. Якщо учасник конфліктної ситуації занадто часто погоджується на компроміс, будучи нетерплячим людиною, то йому необхідно навчитися терпінню. Всім учасникам конфлікту слід більш спокійно й усвідомлено реагувати на конфліктні ситуації.
Таким чином, в результаті дослідження була досягнута мета роботи: теоретичне та експериментальне дослідження типів поведінки учасників конфліктної ситуації. Також були вирішені завдання дослідження: проведено аналіз сучасних зарубіжних і вітчизняних досліджень із проблеми конфлікту, вивчені конфліктні ситуації і стратегії поведінки в конфлікті, проведено емпіричний аналіз моделей поведінки особистості в конфлікті. Була доведена гіпотеза дослідження, яка полягає в тому, що типи поведінки учасників конфліктних ситуацій і вирішення конфлікту залежать від обраної тактики і стратегії поведінки в конфлікті.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
1. Вишнякова Н. Ф. Конфликтология издательское республиканское уитарное предприятие «университетское» Минск 1997г. - 248с.
2. Дуткевич Т. В. Конфліктологія з основами психології управління Навчальний посібник. – Київ: центр навчальної літератури 2005р. -456с.
3. Брегеда А. Ю. Соціологія навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни. - К.: КНЕУ 1999р. - 124с.
4. Ємельяненко Л. М. Конфліктологія навчальний посібник. - К.:КНЕУ, 2003р. – 315с.
Тестові завдання:
1.Вставте пропущене ім’я автора Якщо.... розглядав вирішення конфліктів як чинник інтеграції і стабільності соціальнихсистем, то Дарендорф пропонував зробити переворот в мисленні соціологів: остаточно відмовитися від позитивістської методології.
А. Л. Козер
2. Автор припущення: «економічна організація, особливо власність, визначає організацію решти всього суспільства»
В. К. Маркс
3. Автор припущення: «чим менше здатність пануючих класів виявляти свою колективну солідарність, тим більше ймовірно, що пригноблені групи будуть вступити в конфлікт спільно»
В. К. Маркс
Поиск по сайту: