Додаток до теми. Свобода совісті громадянам України гарантована Конституцією України

Свобода совісті громадянам України гарантована Конституцією України. "Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.

Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі, якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою".

За даними Української асоціації релігієзнавців, на 1 січня 2003 р. в Україні була зареєстрована 26 271 релігійна громада (1076 громад діяли без реєстрації). Це вдвічі більше, ніжу 1991 р.1 У розпорядженні релігійних організацій перебували 19 112 культових споруд (храми, мечеті, синагоги тощо), з них 2332 знаходилися у процесі будівництва. До складу церков входили 344 монастирі з 5864 ченцями і черницями та 249 місій. Діяли 160 духовних навчальних закладів з 18 000 слухачів і майже 10 000 недільних шкіл. Виходили 334 періодичних видання.

Розширився спектр релігій і деномінацій. На сьогодні кількість відомих конфесій у країні сягнула за сто. Однак 99,5% всіх релігійних утворень належать до 25 основних віросповідань. Серед опитаних у 2002 р. 70 % дорослого населення України назвали себе православними (у тому числі ті, хто остаточно ще не визначився у своєму ставленні до релігії), 7 % — греко-католиками, 2,2 % — протестантами, менше 1 % — римо-католиками, мусульманами, іудеями.

Причинами, що сприяли підвищенню релігійності населення України, були:

· достатньо високий рівень демократичності духовного життя суспільства, що почав складатися із середини 80-х років XX ст.;

· вакуум у масовій свідомості, що виник після краху тоталітарного режиму;

· різкі зміни у соціальній структурі, поляризація суспільства, що спричинила потребу в милосерді і добродійності;

· релігійно-культурні традиції, особливо у західноукраїнських областях;

· активізація діяльності всіх релігійних організацій, їх підтримка з боку засобів масової інформації і т. ін.

Сучасна релігійна ситуація в Україні позначена цілою низкою особливостей:

· Значна кількість громадян вагаються між вірою і безвір'ям. Решта — невіруючі, переконані атеїсти, просто байдужі до релігії. Разом із тим, майже 85 % опитаних заявили, що вони пройшли обряд хрещення, тобто формально є християнами, а половина невіруючих і переконаних атеїстів відвідують богослужіння під час релігійних свят і матеріально підтримують церкву.

· Релігійність віруючих має помітно поверховий, а часто демонстративний характер і зводиться лише до виконання формальних християнських вимог, наприклад, носіння натільного хрестика. Лише 20 % віруючих відвідують службу Божу раз на тиждень, ще 20 % — раз на місяць, половина — тільки у дні релігійних свят. Трохи більше третини віруючих знають лише одну молитву, ще третина — по дві-три.

· Релігійна свідомість людей, як віруючих, так і невіруючих, характеризується помітною невизначеністю. Як правило, вони визнають існування Бога, однак не завжди вірять в існування душі, гріха, Раю і пекла. Отже, ці поняття набувають у них не стільки релігійного, скільки морального забарвлення. Причому третина віруючих, половина тих, хто вагається між вірою й безвір'ям, та шоста частина невіруючих і атеїстів одночасно визнають переселення душ, що суперечить християнському віровченню.

· Релігійність населення Західноукраїнського регіону в цілому є вищою за релігійність жителів інших областей України. Ще до початку перших реальних кроків з лібералізації радянської державної політики стосовно релігії на сім західноукраїнських областей припадало більше половини зареєстрованих релігійних громад. На 1 січня 2003 р. віруючими називали себе 80 % дорослого населення цього регіону. Якщо в цілому в Україні на один населений пункт припадає в середньому 0,7 релігійної громади, то у західних областях цей показник у 2—3 рази вищий.

· Центрами релігійної діяльності стали міста, тоді як у дореволюційні часи та у перші десятиліття радянської влади релігійним було передусім українське село. Ця особливість віддзеркалює загальну для всіх більш-менш розвинутих країн тенденцію до урбанізації.

· Центрами поширення нетрадиційних релігій є Донецька і Київська області, Автономна Республіка Крим (до половини всіх зареєстрованих організацій) — регіони без усталеної релігійної традиції або такі, де результати політики викорінення релігії виявилися найбільш успішними.

· Наявна проблема кадрів: якщо православні і католицькі релігійні об'єднання відчувають потребу у кваліфікованих кадрах священнослужителів, то у протестантських громадах завдяки створеній ними власній системі освіти їх у 2—3 рази більше, ніж самих громад.

· Спостерігається розкол в українському православ'ї.

Нині в Україні діють:

1) Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), що перебуває під духовною опікою глави українських церков в Америці і в діаспорі митрополита Костянтина (в миру Багана), предстоятель — митрополит Мефодій (у миру Кудряков);

2) Українська православна церква Київського Патріархату (УПЦ-КП), яку очолює патріарх Київський і всієї Русі-України Філарет (у миру Денисенко);

3) Українська православна церква Московського Патріархату, очолювана митрополитом Київським і всієї України Володимиром (в миру Сабоданом).

До 1989 р. православні християни країни були об'єднані в Українському екзархаті Руської православної церкви (РПЦ). 19 серпня 1989 р. Львівська православна парафія святих апостолів Петра і Павла на чолі з протоієреєм Володимиром Яремою вийшла з юрисдикції РПЦ і оголосила себе належною до Української автокефальної православної церкви, 6 червня 1990 року відбувся І Всеукраїнський собор УАПЦ, на якому була утворена українська патріархія під керівництвом 90-річного племінника С. Петлюри митрополита Мстислава (в миру Степана Скрипника). Він проживав у США і очолював УАПЦ в Америці. Стався перший розкол у сучасному українському православ'ї. Далі події розвивались так. З жовтня 1990 р. Патріархат РПЦ надав автономію Українському екзархату, що означало його перетворення на самостійну і незалежну Українську православну церкву (УІЩ) з канонічним підпорядкуванням її Патріархату РПЦ, тобто підпорядкуванням з питань віровчення, догматики, культу, церковної організації. Предстоятелем УПЦ було обрано митрополита Філарета. Синод УПЦ став обирати і призначати на посади єпископів, розпоряджатися матеріальними коштами церкви. Розпочався процес формування 16-ї світової автокефалії — Української. Проте він був зведений нанівець черговим (другим) церковним розколом. Причиною розколу стали як об'єктивні, так і суб'єктивні причини. Його історія багато в чому повчальна.

У листопаді 1991 р. (після проголошення незалежності України) на соборі УПЦ митрополит Філарет висловився за незалежність Української церкви від РПЦ. Всі єпископи на чолі з ним поїхали до Москви просити відпускну грамоту. 1—3 квітня 1992 р. Синод РПЦ розглянув прохання українських єпископів і не задовольнив його. Більше того, Синод позбавив митрополита Філарета єпископської гідності. 27 травня 1992 р. архієрейський собор УПЦ у Харкові замість митрополита Філарета оголосив своїм предстоятелем митрополита Ростовського і Новочеркаського (РПЦ) Володимира (Сабодана). За митрополитом Володимиром пішов майже весь єпископат УПЦ. Однак митрополит Філарет цих рішень не визнав. Він заявив, що у такий важкий час не може залишити українську паству, а тому разом зі своїми прихильниками приєднався до УАПЦ. Офіційно УАПЦ було проголошено у січні 1919 р. декретом Директорії УНР. У січні 1930 р. рішенням II надзвичайного Помісного собору УАПЦ була ліквідована за сприяння її духовенства (так записано у документах собору) контрреволюції у роки громадянської війни та іноземної воєнної інтервенції у Росії. Проте церква не зникла. її наступницею оголосила себе УАПЦ у СІЛА. & центр і сьогодні знаходиться у штаті Нью-Джерсі.

Після приєднання до УАПЦ прихильників митрополита Філарета розпочалася активна робота зі створення в Україні нової церкви. Цю роботу було проведено протягом короткого часу. 25 червня 1992 р. на Об'єднавчому соборі було оголошено про розпуск УПЦ й УАПЦ і утворення на їх базі єдиної релігійної організації— Української православної церкви Київського Патріархату (УПЦ-КП). Передбачалось, що нову церкву очолить патріарх Мстислав, який не був присутнім на соборі. Заступником патріарха став митрополит Філарет (цю посаду було встановлено вперше за більш як тисячолітню історію православ'я).

Однак життя показало, що об'єднання церков із самого початку мало формальний характер і тому дуже швидко припинило своє існування. Зате з двох церков виникло три, а з одного патріархату — два. Патріарх Мстислав не визнав новоутворену церкву і призначив архієпископа Львівського і Галицького Петра (в миру Петруся) очолити ту частину віруючих УАПЦ, які не приєдналися до УПЦ-КП. УПЦ на чолі з митрополитом Володимиром (Сабоданом) також продовжувала існувати. Кількість її парафій суттєво не змінилася, лише деякі з них перейшли до УПЦ-КП. Цю релігійну організацію стали називати Українською православною церквою Московського Патріархату (УІЩ-МП).

11 червня 1993 р. патріарх Мстислав помер і був похований у його резиденції в Саунт- Баунд- Брук у США. У вересні 1993 р. було обрано нового патріарха УАПЦ, яким став митрополит Димитрій (світське ім'я Володимир Ярема).

23—24 жовтня 1993 р. УПЦ-КП обрала свого патріарха — митрополита Володимира (в миру Романюка). Після його смерті у липні 1995 р. УПЦ-КП очолив митрополит Філарет, обраний на соборі цієї церкви патріархом Київським і всієї Русі-України.

У лютому 2000 р. в керівництві УАПЦ відбулися нові зміни. Помер патріарх УАПЦ Димитрій. Згідно з його заповітом наступного патріарха було вирішено не обирати, а просити митрополита Костянтина (в миру Баган), який очолює українські православні церкви в Америці, духовно опікувати УАПЦ. Згоду на це від митрополита Костянтина було отримано. Формально предстоятелем УАПЦ в Україні став митрополит Мефодій (у миру Кудряков). Проте у червні 2003 року стався третій розкол у сучасному українському православ'ї. Митрополит Мефодій оголосив себе митрополитом Київським і всієї України і вийшов з-під опіки митрополита Костянтина. В юрисдикції останнього залишилася Харківсько-Полтавська єпархія й окремі парафії по всій Україні.

Отже, сучасне українське православ'я розколоте. Його утворюють три церкви. Суттєвою особливістю відносин ніж ними є брак порозуміння. Це одна з визначальних рис вітчизняного православ'я у сфері внутрішніх і міжрелігійних відносин. Увесь час на різних його рівнях ведуться розмови про необхідність об'єднання всіх його гілок. Однак церкви висувають суперечливі вимоги, що цілком або частково виключають саму можливість їхнього об'єднання. Вони звинувачують одна одну у зраді Святому Письму, у політичних пристрастях, вилучають одна в одної храмові будівлі, релігійні цінності, фінансові надходження і навіть релігійні навчальні заклади.

Взаємовиключне різноголосся у поглядах, уявленнях, переконаннях та ідеалах, у ціннісних орієнтаціях і соціальних настановах церковного керівництва різних православних конфесій в Україні незмінно відбивається на їхній пастві розгубленістю, невпевненістю, розчаруванням, психологічними хвилюваннями і навіть взаємною неприязню і конфліктами. Як наслідок, українське православ'я все більше втрачає своє специфічне історичне призначення бути моральним захисником і утішником усіх знедолених, матеріально і соціально незабезпечених, пригнічених негараздами життя і розчарованих в ньому, позбавлених надії на краще майбутнє на землі.

На 1 січня 2003 р. діяльність православних церков в Україні характеризувалася приблизно такими даними.

Українська православна церква Московського Патріархату налічувала 10 042 релігійні громади, 144 монастирі з 4046 ченцями, 8285 священиків, 8542 культові споруди (1018 — у процесі будівництва), 16 навчальних закладів, 3245 недільних шкіл, 116 періодичних видань. Громади були об'єднані у 34 єпархії з управліннями у всіх обласних центрах (крім Ужгорода), а також у Мукачеві, Хусті, Кам'янці-Подільському, Білій Церкві, Глухові, Горлівці, Тульчині, Кривому Розі, Володимирі-Волинському, Овручі. Найменшу кількість парафій ця церква мала у Галичині, найбільше — у Чернігівській, Сумській, Полтавській та Хмельницькій областях. Підготовка священнослужителів і церковнослужителів здійснювалася в основному у Київських духовній академії та семінарії, а також у семінаріях Одеси, Луцька, Мукачева, Хмельницького, Чернігова і селища Городок (Рівненська область). УПЦ-МП належать такі християнські святині, як Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра і Свято-Успенська Почаївська Лавра. Офіційний друкований орган церкви — журнал "Православний вісник". В Одесі знаходиться Александрійське подвір'я — офіційне представництво Александрійської православної церкви при Московському патріархаті.

Українська православна церква Київського Патріархату налічувала 3196 релігійних громад, 31 монастир, 2514 священнослужителів, 2206 культових споруд (308 — у процесі будівництва), 17 навчальних закладів, 881 недільну школу, видавала 25 періодичних видань. Найбільшим впливом ця церква користується у Галичині, Волинській, Рівненській, Чернівецькій і Київській областях, причому саме на три галицькі області припадало дві третини парафій цієї церкви. Почали з'являтися громади УПЦ-КП у Криму і Закарпатській області. До складу церкви входило 29 єпархій. Кадри духовенства готувалися у Київських духовних академії та семінарії, а також у семінаріях Львова, Луцька, Івано-Франківська, Тернополя, Ногінська (Московська область) і на теологічному факультеті Чернівецького університету. Офіційний друкований орган — журнал "Православний вісник". Керує церквою Вища церковна рада на чолі з патріархом, її ієрархи підкреслюють, що УПЦ-КП є національною церквою і тому претендує на статус державної.

До складу УПЦ-КП входить на правах автономії митрополія Західної Європи і Канади, що об'єднує православних греків, італійців, французів, німців та представників інших національностей. Очолює автономію митрополит Міланський і всієї Лангобардії, якому підпорядковані архієпископи Паризький і Тюрінзький та Ванкуверська єпископія. У1996 р. до УПЦ-КП приєдналися також грецькі православні, які не визнають переходу Елладської церкви на григоріанський стиль (старостильники), об'єднані у Грецький екзархат УПЦ-КП з трьома єпархіями.

Українська автокефальна православна церква налічувала 1110 зареєстрованих і незареєстрованих релігійних громад, 3 монастирі, 676 священнослужителів, 789 культових споруд, що вже діяли чи споруджувалися, 7 навчальних закладів, 248 недільних шкіл, б періодичних видань. До її складу входять єпархії: Київська, Львівська, Галицька, Тернопільська, Луцько-Волинська, Хмельницька, Дніпропетровська, Харківсько-Полтавська та Чернігівська. Більшість парафій знаходяться на Львівщині та Тернопільщині. В Закарпатській, Чернігівській, Вінницькій, Кіровоградській, Чернівецькій, Сумській та Запорізькій областях парафій УАПЦ немає.

Крім православних, в Україні діють ще греко-католицька і римсько-католицька церкви. Складна ситуація історично склалася і навколо цих церков.

Українська греко-католицька церква (УГКЦ) утворена на західноукраїнських землях внаслідок укладення Берестейської унії 1596 р. Справа в тому, що наприкінці XVI ст. майже вся Україна входила до складу держав, що у період Середньовіччя були форпостами Ватикану на сході Європи, — Угорської феодальної держави, яка панувала на Закарпатті, і Польського королівства, щоб середині XIV ст. захопило Галичину і Західне Поділля. Решта Правобережжя, тобто Волинь, Київщина, Брацлавщина і частина Лівобережжя, що у ХІVст. були захоплені Литовською державою, внаслідок політичних комбінацій між польськими і литовськими феодалами згідно з Люблінською унією 1569 р. також відійшла до складу Речі Посполитої.

Отже, по території сучасної України пролягала межа між зонами домінування православ'я і католицизму. На цій межі і точилася боротьба за вплив на релігійні громади. її результатом стало об'єднання Київської митрополії з католицькою церквою, проголошене у Бересті на соборі 1596 р. Унія зберігала за новою церквою православну обрядовість, особливості організації православної церкви, проте панівним вважалося віровчення католицизму. Главою уніатської церкви визнавався Папа Римський.

Унія спричинила розкол українського народу за конфесійною ознакою. У тій частині України, що перебувала у складі Російської імперії, уніатську церкву було ліквідовано у 1839 р. (Правобережжя, Волинь) та у 1875 р. (Холмщина). В Україні у складі СРСР цю церкву було заборонено у 1946 р., після чого вона продовжувала діяти нелегально до 1989 р., коли була поновлена у правах.

Таким чином, як і будь що нав'язуване за допомогою примусу, Берестейська церковна унія принесла українському народові багато горя. І. Франко писав, що вона страшенно ослабила українців та..не помогла й полякам, бо переслідування православ'я викликало серед русинів невдоволення, котре 1648 року страшною пожежою вибухало у війнах Хмельницького і завдало перший смертельний удар польській державі"1.

Сьогодні розгортається процес відбудови УГКЦ. її мережа повністю відновлена на рівні 30—40-х років — періоду найвищого розвитку. Вона складається з більш як 3400 парафій, що обслуговуються 2075 священнослужителями, 90 монастирів (1096 ченців і черниць), 6 місій, 2654 культових споруд (349 — у процесі будівництва), 14 навчальних закладів, у тому числі Львівська богословська академія, 907 недільних шкіл, 26 періодичних видань. Єпархії УГКЦ існують у СІЛА, Канаді, Польщі та інших країнах. Є громади також у Росії, Казахстані, Білорусі, Литві. Переважна більшість парафій (97 %) діють у західних областях України. Очолює церкву (крім Мукачівської єпархії, безпосередньо підпорядкованої Ватикану) верховний архієпископ. Сьогодні цю посаду обіймає кардинал Любомир Гузар.

Загалом УГКЦ активно впливає на національне відродження, розвиток національної свідомості і культури українського народу. Важливою ознакою суспільної діяльності УГКЦ є зусилля з подолання застарілої ворожнечі між греко-католиками і православними. Між ними поступово налагоджуються нормальні цивілізовані контакти, їхні ієрархи беруть участь у спільних заходах (церемоніях і святах), висловлюють прагнення до християнської єдності, створюють в окремих областях екуменічні ради для погодження міжконфесійних і міжцерковних непорозумінь.

Римсько-католицька церква (РКЦ) існує на території України з XIV ст. внаслідок утворення католицької митрополії та поширення католицизму в XVI ст. переселенцями з Польщі. Тому прихильниками цієї церкви є головним чином представники польської меншини.

У 1991 р. Папа Іоанн Павло П відновив діяльність римсько-католицьких діоцезій (від лат. — управління) в Україні і призначив єпископів у Львові, Кам'янці-Подільському й Житомирі, а в 1996 р, — у Луцьку. Зі свого боку Україна встановила дипломатичні відносини з Ватиканом, і в 1992 р. Папа призначив першим апостольським нунцієм (послом) в Україні архієпископа Антоніо Франко. У 2001 р. Папа проголосив митрополита Львівського архієпископа Мар'яна Яворського кардиналом.

РКЦ практично завершила свою розбудову. Нею були утворені Львівська архідіоцезія як її духовний центр, інші управлінські та духовно-навчальні структури. На 1 січня 2003 року РКЦ мала 840 зареєстрованих громад, 77 місій, 477 священнослужителів, 269 з яких — іноземці, 771 культову споруду (.64 — у процесі будівництва). Крім Львівської архідіоцезії до її складу входять ще

6 діоцезій (Київсько-Житомирська, Кам'янець-Подільська, Луцька, Мукачівська, Харківсько-Запорізька та Одесько-Сімферопольська). Парафії Закарпатської області об'єднані в апостольську адміністратуру, підпорядковану безпосередньо Ватикану. Триває процес відкриття католицьких духовних шкіл. Вже діють коледж святого Фоми Аквінського у Києві, вища духовна школа Святого Духа у Городку на Поділлі, духовна семінарія у Ворзелі під Києвом, духовна семінарія у Брюховичах біля Львову (всього

7 навчальних закладів і 504 недільні школи). Діє видавництво монахів-домініканців "Кайрос", великим накладом видається релігійна періодика (15 періодичних видань). Відкриваються монастирі домініканців, кармелітів, францисканців тощо.

Основні зусилля РКЦ на сучасному етапі спрямовані на відродження церковної мережі, що існувала у період найбільшого впливу католицизму в Україні — у ХУШ—XIX ст. Водночас католицькі громади беруть активну участь у розбудові національної державності і духовному відродженні народу, у подоланні міжконфесійної ворожнечі, що її постійно підтримували всі попередні режими. РКЦ стає, зрештою, повноправним членом нашого церковного життя. її ієрархи та інші духовні особи беруть участь у роботі Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій, що є прообразом майбутнього єднання віруючих різних конфесій.

Однак слід відверто констатувати, що відносини між православними і Римсько-католицькою церквами в Україні залишаються дуже суперечливими. Духовенство УПЦ-МП, наприклад, продовжує вважати, що Римський Патріархат відколовся від вселенського православ'я у 1054 р. через власну гординю і що з тієї пори латинство стало використовуватись у боротьбі з охоронницею Божественної істини — святою православною церквою. Претензії до православ'я залишаються і в РКЦ. Кризу поглиблює також грубе втручання у внутрішньоцерковні справи представників політичних партій і рухів, а також окремих зарубіжних центрів, що таким способом виборюють "свої канонічні українські території".

Серед релігійних об'єднань національних меншин в Україні працюють Закарпатська єпархія реформатської церкви (100 парафій), парафії Німецької євангелічно-лютеранської церкви, Українська єпархія Вірменської апостольської церкви та ін. Значне, як і раніше, поширення в Україні має іудаїзм. Після проголошення незалежності у державі створені сприятливі умови для відродження і розвитку культурного і релігійного життя євреїв. Наприкінці XX ст. в Україні діяло понад 120 єврейських культурологічних товариств, більш як 70 релігійних громад, що очолювалися двома керівними об'єднаннями: Релігійними громадами іудейського віросповідання України та Іудейськими релігійними організаціями України.

Серед протестантських церков найбільшою є Союз євангельських християн-баптистів України. Його громади більш-менш рівномірно розташовані в областях, за винятком Тернопільщини, Івано-Франківщини, Херсонщини та Криму, де вплив баптизму незначний. Частина баптистів об'єднується навколо колишньої Ради церков євангельських християн-баптистів. Очолює баптистів у державі старший пресвітер України, їхніми обласними громадами керують старші пресвітери в областях.

В Україні також впливовими є протестантські церкви: п'ятидесятницькі — Союз християн віри євангельської, Союз вільних церков християн віри євангельської та громади п'ятидесятників поза союзами; Церква адвентистів сьомого дня; організації свідків Єгови, громади мормонів. Приблизно 3/5 громад п'ятидесятників припадає на Закарпатську, Рівненську, Тернопільську та Львівську області; 2/5 громад адвентистів — на Вінницьку, Чернівецьку, Закарпатську та Хмельницьку області. На організації свідків Єгови припадає майже 3 % загальної кількості релігійних об'єднань України, приблизно половина єговістів — жителі Закарпаття; громади мормонів існують в основному у Донецькій області та в Києві.

Останніми роками в Україні, переважно у містах, з'явилися окремі громади буддистів (у тому числі їхній монастир у Черкасах) і даосистів.

Важливою особливістю сучасної релігійної ситуації в Україні є поширення на її теренах одного з основних напрямів ісламу — сунізму. Його духовні лідери у своїй проповідницькій ДІЯЛЬНОСТІ намагаються привести принципи ісламу у відповідність до вимог сучасності, пропагувати загальнолюдські аспекти мусульманського мислення, спростувати поширені у буденній свідомості уявлення про іслам як войовничу релігію. Духом сучасності наповнена і соціально-політична орієнтація мусульманських громад в Україні. їх духовенство закликає всіх громадян до співпраці у боротьбі за мир, до активної участі у реформуванні держави. Мусульманські громади в Автономній Республіці Крим домагаються повернення в колишні національно-територіальні межі кримськотатарського населення та відновлення його у громадянських правах. Іслам в Україні е самобутнім елементом строкатої палітри рівноправних релігій, що відіграє свою роль у духовному житті суверенної держави.

У цілому сучасну релігійну ситуацію в Україні можна більш глибоко і ґрунтовно уявити за допомогою виокремлення семи умовних релігійно-територіальних регіонів.

1. Волинський регіон — Волинська, Рівненська та Тернопільська (північ) області. Тут здебільшого діють парафії УПЦ-КП і УПЦ-МП. Серед протестантів переважають п'ятидесятники. Найбільшими осередками релігійного життя є Почаївська лавра, Успенський Зимненський монастир та Корецький ставропігійський монастир.

2. Галицький регіон — Львівська, Івано-Франківська та більша частина Тернопільської області. В регіоні повністю переважає греко-католицизм. Серед православних церков впливовими е УАПЦ та УПЦ-КП. Найбільші осередки релігійного життя — Львів (собор святого Юра, Успенська церква, кафедральний костьол Римської католицької церкви), Івано-Франківська область (Гошівський монастир), Тернопіль, Бучач, Крехів.

3. Закарпатський регіон. У ньому зосереджені 8,3 % парафій УПЦ-МП, 7,4 % — УГКЦ, 11,5 % — Римсько-католицької церкви, 50,4 % громад свідків Єгови, існують реформатські громади та послідовники багатьох інших релігійних об'єднань, що діють в Україні, проте немає парафій УАПЦ. Найбільшими осередками релігійного життя є міста Ужгород і Мукачів.

4. Подільсько-Буковинський регіон — Хмельницька, Вінницька і Чернівецька області. Тут переважають парафії УПЦ-МП, УПЦ-КП, старообрядницькі та католицькі (латинського обряду) громади з центрами релігійного життя у Кам'янці-Подільському, Вінниці, Чернівцях, Хмельницькому, Білій Криниці. Об'єктами шанування є могили білокриницьких митрополитів, а також священників Алімпія і Павла, чиїми зусиллями нібито було засновано старообрядницьку Білокриницьку організацію. Місцевими святинями є джерело святого пророка Іллі у Деражнянському районі Хмельницької області та Аннина гора з церквою святої праведниці Анни у Чернівецькій області.

5. Центральний регіон — Київська, Житомирська, Чернігівська, Сумська, Полтавська та Кіровоградська області. У регіоні переважають парафії УПЦ-МП і УІЩ-КП. У ньому знаходяться головні релігійні святині держави (Києво-Печерська лавра, Софійський собор) та об'єкти паломництва (мощі святих отців Києво-Печерських, мощі святої великомучениці Варвари і священно-мученика митрополита Київського Макарія, якого у 1497 р. вбили татари під час здійснення ним літургії, усипальниця святої великої княгині Ольги, могила цадика рабі Нахмана в Умані та ін).

6. Південно-східний регіон —Харківська, Дніпропетровська, Запорізька, Донецька та Луганська області. У регіоні домінує УПЦ-МП, а найважливішим осередком релігійного життя є Харків.

7. Південний регіон — Одеська, Херсонська і Миколаївська області та Автономна Республіка Крим. У ньому переважає УПЦ-МП, проте тут зосереджена найбільша кількість мусульманських та іудаїстських громад. Він також є одним із головних центрів старообрядництва, Німецької та Шведської євангелічно-лютеранських церков. Найбільший релігійний осередок — Одеса, де об'єктом поклоніння є "стопа" апостола Андрія Первозваного у Свято-Успенській Одеській патріаршій обителі. В Одесі розташовані також лютеранські кірхи, синагоги, центр старообрядницької єпархії.

Така складна георелігійна ситуація в Україні відображає напруженість сучасного релігійного процесу. Це вимагає від органів державної влади постійної уваги до нього, вивчення його, взаємодії з керівництвом церков, сект, релігійних об'єднань, пошуку шляхів порозуміння між ними (без втручання в їх суто релігійні справи).

Отже, релігійний плюралізм в Україні, значна активізація в останні роки на його ґрунті різноманітних псевдорелігійних рухів, окультних шкіл і сект — очевидне свідчення релігійної кризи в суспільстві. Навіть православна церква, єдина з церков у вітчизняній історії, що функціонувала незмінно всі десять століть свого існування, і та сьогодні гостро потребує підтримки, захисту і відродження. На підставі викладеного вище можна зробити висновок, що духовний авторитет усіх релігій, що діють у країні, може бути відновлений шляхом укріплення їх спеціальними суб'єктами — істинно віруючими і здоровою частиною повністю деполітизованого духовенства.

Поиск по сайту: