 |
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция
Тема 4. ФІЛОСОФІЯ І ТЕОЛОГІЯ ДОБИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
4.1. ХРИСТИЯНСЬКА ПАТРИСТИКА АВРЕЛІЯ АВГУСТИНА
Аврелій Августин (354-430) народився в м. Тагаста в Алжирі. Риторичну освіту отримав у Карфагені. Становлення його релігійного світогляду відбувалося довго, поки у великодню ніч 387 р. він був хрещений у Римі. У 396 р. Аврелій Августин був посвячений у сан і призначений єпископом Гіппонським у Північній Африці. Написав багато праць, найважливіша серед яких “Про град Божий”.
Процес творіння світу Аврелій Августин розуміє згідно з духом Біблії. Бо сказано: Бог створив усе з ніщо, але не із субстанції Бога, а з матерії, створеної Богом тоді ж, тому що їй, безформній, дав Бог форму відразу ж. Матерія неба і землі різна, різний вид неба і землі; матерію же Бог створив з ніщо; світ з безформної матерії; те й інше створив Бог разом: матерія прийняла форму без всякого уповільнення і перерви.
Адам. Керуючись істинами священного писання, Августин розуміє біблійного Адама як всесвіт, як всесвітнє людство. “Перебуваючи колись на одному місці, він упав, ніби розбившись, заповнивши своїми уламками весь всесвіт. Але милосердя Боже звідусіль зібрало розрізнені уламки, воно розплавило їх у вогні любові, воно відновило їхню розколоту єдність. Така справа, яку може здійснити Творець; нехай ніхто не впадає у відчай в цьому”. Він, коли прийде, то “збере обраних Своїх від чотирьох вітрів”, а значить і з усього всесвіту. “Він буде судити всесвіт по правді і народи по істині Своїй”. Блаженний Августин долю людства бачить у перспективі, коли Бог, рознесеного по всій поверхні землі Адама, збере знову разом і буде судити. Суд цей бачиться Августинові суворим. Багато грішників і безбожники не потраплять у Царство Боже.
Трійця для Августина – це Бог, Отець, начало мудрості нашої, – це Мудрість Божа, від Нього породжена, рівна Йому, споконвічна, – це Син Божий, через Якого створив Бог небо і землю. У “Сповіді” Августин ґрунтовно аналізує Біблію. З того, що Дух носився над водами, вгорі, слідує лише, що Бог не міг говорити про Духа раніш, ніж Він сказав про те, що створив. Адже Дух не носився над Отцем і Сином і тому не можна було згадувати, що Він носився. “А хіба Отець і Син не носилися над водами?”, – задавався питанням Августин. Якщо вважати, що усі вони – суть тіла, то і Дух Святий не міг носитися. Якщо ж думати про незмінну Божественну велич, що перебуває над усім, що змінюється, то і Отець, і Син, і Дух Святий “носилися над водами”.
Любов – одна з центральних категорій богослов'я Августина. У його вченні помітний протест проти псевдохристиянських систем, які часто протиставляли те, що називають християнською любов'ю, вимогам соціальної справедливості. Для Августина любов – це вища соціальна справедливість. Любов – основа всякої справедливості і чесноти. Вчитель дуже спостережливий. “Все, що ми любимо з того, що харчує нас, ми любимо винищуючи і відновлюючи свої сили”. Тому може бути і любов до людей, щоб винищувати їх. Щоб такого не трапилось, потрібна любов прихильна, котра благодіє тим, кого любить. Прихильність не обов'язково зв'язана з матеріальними її атрибутами.
Любов, на думку Августина, у найпростішому і безпосереднім вираженні, повинна виходити з власної внутрішньої вимогливості, яка перевершує всякий зовнішній прояв. “Ми зовсім не повинні прагнути до того, щоб існували нещасливі, які дозволяють нам виконати наші справи милосердя. Ти даєш хліб голодному, але нехай краще ніхто не голодує, і ти б нікому не давав. Ти вдягаєш убогого, але якби всі були одягнені, то не було б і необхідності такої! Ти ховаєш покійного, тож нехай з'явиться життя, де ніхто не вмирає!” Усяке з цих служінь викликано якоюсь необхідністю. Це очевидно. Однак, якщо ми позбудемося від усіх нещасть, то виходить і любов не потрібна, а саме любов заради милосердя? Відповідь для Августина очевидна. Для нього справжня та любов, яку ти приносиш щасливцю, якого ти нічим не можеш облагодіяти, вона тим чистіша, чим більш добровільне добро, яке ти робиш. Тому що якщо ти робиш добро нещасливому, то, може бути, бажаєш піднятися над ним. Тут блаженний Августин зауважує важливу обставину: особлива схильність робити добро біднякам може приховувати в собі іноді волю до влади.
Вічність і час у вченні Августина займають також важливе місце. Часто запитують, що робив Бог до того, як створив небо і землю? Адже якщо Він був у стані спокою, то що це за вічність, у якій народжується бажання, якого раніше не було? Питання такі, зауважує Августин, від ілюзій, пов'язаних з переживанням світу минущого, світу речей, що змінюються. Нехай той, хто запитує, спробує зрозуміти, що у вічності ніщо не переходить, але перебуває як сьогодення у всій повноті. Ми не вправі порушувати питання про діяльність Бога протягом незліченних століть до початку Його творіння. Часу, запевняє Августин, до того як Бог створив небо і землю, не було! Створюючи їх, Він створив і час. Усякий час створив Бог, і до всякого часу був Бог, і не було часу, коли часу зовсім не було, зробив висновок Августин.
Люди часто говорять про довгий час, про короткий час, не розуміючи, про що вони говорять. Августину зрозуміло, що довгим ми можемо називати тільки сьогодення, яке зводиться врешті решт до поточної миті.
Зло і добро. Аврелій Августин багато міркував і над проблемою зла, зла скоріше морального. Бог не відповідає за світове зло, єдиним джерелом якого є зла воля. Утім, вища справедливість віддає усім по заслугах. Зло, на думку Августина, – це негативна ступінь добра. Зло – це відсутність добра і саме по собі зло не існує. Не треба нарікати на зло, треба дякувати Бога за добро, що Він надав у світі.
“Вір, щоб розуміти” – говорив Августин. Віра вище розуму, оскільки вона передує розумінню. Тому для нього найбільш глибоке знання – це наслідок божественного осяяння, а причина осяяння – Бог.
4.2. СХОЛАСТИКА І ФІЛОСОФІЯ. РЕАЛІЗМ, НОМІНАЛІЗМ, МІСТИЦИЗМ
Християнська філософія середньовіччя, іменована схоластикою, мала три періоди. Перший – виникнення і розвиток схоластики у XII ст. Другий – розквіт схоластики – XIII ст. Третій – застій і занепад – XIV-XV ст. Для середньовіччя характерна певна психологія мислення, яка мала корпоративний дух. Тому для середньовіччя характерне подальше нагромадження суми об'єктивних істин. Істина тут уявляється в дусі Августина, як така, що стоїть над людиною, як об'єктивна реальність, яку слід знайти, а знайшовши поширити далі.
Але не тільки дидактичною діяльністю обмежені пошуки знання. На жаль, епоха мала небагато учителів, які сприяли розвитку науки. Бернард Шартрський (1-ша пол. XII ст.) порівнював сучасників з карликами, які стоять на плечах велетнів. Втім, в цьому випадку і карлики бачать далі велетнів.
У середньовічному філософуванні панують шкільні знання. У цю епоху індивід у всіх сферах відходить на другий план, відступає перед корпорацією, перед школою, яка має особливе значення. Середньовічна філософія за своєю суттю – шкільна наука. Звідси і широко розповсюджене визначення середньовічної філософії і теології – схоластика. На початку середньовіччя слово “scholasticus” уживали для позначення вчителя, а іноді й учня “семи вільних мистецтв”. Вони містили в собі тривіум: граматика, діалектика, риторика; і квадріум: геометрія, арифметика, астрономія, музика. Історичні явища, що по своєму ідейному напрямку і формальному вираженні зовсім виходили за межі шкільної традиції: містика, пантеїзм і ін. – відносять саме до філософії середньовіччя, а не до схоластики. Шкільна наука утверджуваласьна зборах університетських викладачів і головних капітулів орденів, де визначали, чому слід і чому не слід учити в теології і філософії. Розвивається абсолютна повага до авторитетів та категоричність суджень. Форма викладу від споконвічно квітчастої, поетичної приходить до простої, сухої, абстрактної прози. У схоластиці переважає логічний зміст трактованих проблем. Схоластика стає занадто витонченою інтелектуально, а тому – знеособленою. Власне, з критики цієї її сторони і починається гуманістичний дух Відродження.
Для схоластики характерні запеклі суперечки стосовно природи загальних понять – універсалій. У цьому питанні філософи і теологи рішуче розійшлися й утворили два табори: номіналізм і реалізм.
Іоанн Скот Еріугена (810-877) – ірландець, предтеча середньовічного реалізму, викладав у придворній школі в Парижі. Його філософсько-теологічні ідеї наклали відбиток на все схоластичне філософування. Еріугена вважав, що істинна філософія і істинна релігія – суть одне. Протестував проти догм християнських теологів, бо вважав, що тлумачити слова святих отців треба відповідно нашому розумінню. Розум все-таки вище авторитету отців церкви. Якщо розум прийшов до якогось результату за допомогою правильного умовиводу, то він повинен утримати його, хоча б це суперечило вченню отців церкви. Однак розум сам по собі – пітьма. Він не може проникнути в божественні таємниці, якщо його не опромінює сонце Божественного Слова. Тому навіть не розум споглядає вищу істину, вважав Еріугена, але сама вона споглядає себе в людині. Не людина знаходить Бога, але Бог знаходить себе Самого в людині.
Еріугена поділяв буття на чотири природи. Перша природа – нестворена і така, що творить. Це – Бог – вища діюча причина всіх речей. Друга природа – створена і така, що творить. Це – сукупність ідей у Божественному Слові. Це – і божественні думки і потенції, що творять. Третя природа – створена і така, що не творить. Це – почуттєво сприйманий світ, наповнений усіма можливими речами, тілами й індивідами. Нарешті, четверта природа – не створена і така, що не творить – це знову Бог, оскільки Він є остання і кінцева мета всіх речей, яка повертає всіх їх до себе. Тим самим Еріугена підкреслив, що вивчати буття належить у двоякому напрямку.
Еріугена був діалектично мислячим філософом, він спирався на вчення Платона і його послідовників, що тоді було поширено. Навіть Біблію тоді майже не читали. Оскільки Еріугена дотримував поглядів платонізму, він вважав, що загальні поняття існують реально, абсолютно, позачуттєво, що загальні поняття еманують у почуттєво сприймані матеріальні речі.
Росцелін (бл. 1050-1120) – французький мислитель-номіналіст. Він вважав, що дійсне об'єктивне буття властиве лише одиничним речам. Загальні поняття – універсалії – це тільки імена (nomina) речей. Більш того, для Росцеліна універсалії лише звуки голосу, що побічно відносяться до речей, оскільки є слова, наприклад, чорність, створені тільки мовою. Є і чорні речі, але слово чорність нічого не виражає. Так само і родове слово “людина” існує тільки в мові, а в реальності є Сократ, Платон і інші окремі люди. Аналізуючи догмат божественної Трійці, Росцелін стверджував, що це три різних боги.
П’єр Абеляр (1079-1142) продовжив традицію номіналізму. Однак він відкинув уявлення про універсалії, як прості слова, що нічого не узагальнюють. Універсалія для нього, – це слово з певним значенням, що визначає багато предметів. Вони як загальні поняття несуть у собі не тільки окремі риси, властиві групі речей, але в універсаліях присутні результати діяльності людського розуму. Тут Абеляр спирався на ясне розуміння специфіки почуттєвого і раціонального у пізнанні. Універсалії виникають у процесі почуттєвого пізнання окремих речей і узагальнення почуттєвого досвіду за допомогою розуму, а тому універсалії існують лише в людському розумі.
Олександр із Гельса (бл. 1185-1245) – англійський богослов-реаліст, учився у Парижі і сам викладав там. У 1231 р. він вступив в Орден францисканців. Написав об'ємну роботу “Summa universae theologiae”, що систематизувала католицьке богослов'я. Робота побудована за тричленною схемою, що одержала надалі широке поширення. Спочатку в ній викладаються всі доводи за і проти вирішення якого-небудь питання, узяті й у християнських теологів, і в грецьких, арабських і єврейських філософів. На завершення дається систематичне вирішення проблеми й оцінка усіх викладених думок.
Новим у Олександра Гельського було цілісне використання в інтересах теології філософії Аристотеля. Олександр – реаліст, оскільки визнає існування універсалій у божественному розумі. Універсалії – божественні прототипи всіх речей, згідно яких Бог створив світ з нічого. Зрозуміло, що універсалії в речах існують як форми божественних прототипів.
Філософські та натуралістичні погляди Альберта фон Больштадта (1193-1280). Народився він в Баварії. Вивчав логіку, граматику і діалектику в університеті в Падуї. Самостійно набув глибоких знань у математиці і природознавстві, які принесли йому славу вчителя магії. Там же він вступив у домініканський орден, домігся високого положення в ордені, був провінціалом, єпископом. Як священнослужитель і викладач багато їздив по Європі, читав лекції в містах Париж, Болонья, Кельн, Вормс, Регенсбург. Для цього уславленого викладача в Паризькому університеті я його лекцій не знаходилося досить місткої аудиторії. Ерудиція його була величезною в області природничих наук, літератури, мов. Навіть неповне видання його творів у 1651 р. містило в собі 21 т. Його називали Альберт Великий і удостоїли почесного титулу Doktor universalis. Кажуть, що Альберт будував довершені автомати. Так, одного разу, в таємну майстерню його з'явилася красива жінка, яка вітала Фому Аквінського людським голосом. Відчувши щось неприродне і боячись диявольської мари, він начал бити жінку ціпком, яка впала на підлогу з дивними звуками. Альберт, який щойно увійшов, гнівно мовив: “Фома, що ти наробив! Ти знищив мою працю 30 років!”.
Природничонаукові знання Альберта були великими. Він говорив про важливий вплив гір, морів і лісів на жителів і на плоди їхньої праці. Твердо вірив у можливість знайти камінь мудрих. Знав він природу зачаття, вагітності і народження людини. Планети впливають на розвиток зародка, кожна у свій місяць, згідно порядку сфер від Сатурна до Місяця. Сфера Сатурна знаходиться безпосередньо біля небесної сфери і душа людини отримує від цієї планети індивідуальність і розум. Юпітер дає душі щедрість і благодушність. Марс надає душі пристрасті, гніву і войовничості. Важливий день Місяця, у який народилася людина. Одні з них щасливі, інші ні. Альберт Великий указував, коли й у який час доби слід збирати лікарські трави, при яких планетних констеляціях.
Сутність і походження душі також досліджував він. Душа людини, на його думку, – субстанційна і містить безліч потенцій, тому що вона зосереджує в собі потенціал усіх передуючих їй у природі форм. Коли зароджується людина, то на все живе і те, що відчуває, діють сили, які знаходяться в зародку завдяки впливу душі і вищого розуму. Сама субстанція душі поєднується з тілесними органами людини за допомогою рослинної і почуттєвої потенцій.
Рослинна душа розподілена в кожній частині рослини, де вона харчується і виростає. Душа, що відчуває, у тварин має остаточну досконалість, вона визначає і робить довершеним ціле, бо в цілому знаходиться вся сукупність її здібностей. Тому око лева не тварина лев, бо душа лева відноситься до нього всього. Розумна ж душа, у силу того, що вона є формою людини, робить людину саме такою. Підлеглі людській душі потенційні сили рослинної і почуттєвої душі, розподілені нею між частинами тіла. Сама ж розумна душа, згідно природному буттю з'єднана з цілим, а не з якою-небудь його окремою частиною. Розумна душа твориться в людському зародку по велінню Бога і є, безсумнівно, відображенням Його світла. Розумна душа як найбільш істинна форма зосереджує в собі всі потенції: буття, життя, почуття, мислення. Вона ближче всіх до Першопричини і безпосередньо зв'язана з нею.
Альберт Великий – богослов. Він наполегливо досліджував необхідний взаємозв'язок філософії і богослов'я, вважаючи, що вони мають різне джерело збагнення Істини. Богослов'я виходить з переваги віри, а філософія спирається на істини розуму. Природно, що мета богослов'я вести нас до благочестя і через це до порятунку. Це практична наука, бо прагне до знання як до засобу спасіння. Мета філософії – у самім знанні, тому вона – наука умоглядна.
Матерію і форму Альберт розглядав як принципи буття тілесних речей. Матерія сама по собі невизначений субстрат і як такий вона є можливість визначеної речі. Форма – принцип визначеності і тому дійсності. Від з'єднання форми з матерією виходить compositum – визначена і дійсна субстанція. Але в духовних, нематеріальних істотах замість з'єднання форми з матерією має місце з'єднання сутності і першого суб'єкта. Форма потенційно вже міститься в матерії і тому виникнення речі полягає в тому, що під впливом діючої причини форма розвивається з матерії. Форма є думка розуму, здійснена в матерії як у субстраті. Будучи творінням і одкровенням розуму, форма обумовлює умоосяжність речей. Універсальність – властивість форми, а не матерії. Універсальне – це форма або сутність, яка втілюється у багатьох індивідах.
Творчий доробок Альберта Великого посприяв залученню середньовічних мислителів до глибокого вивчення праць Аристотеля і тим дав імпульс подальшому розвитку філософії. Тому філософія зайняла у Альберта порівняно більш незалежне положення стосовно релігії, ніж у старих схоластів. Розмежував він і області філософії та теології.
Doctor Angelicus Фома Аквінський (1225-1274) – син графа Ландольфа Аквінського. Вчився в Монтепасіно і Неаполі. У Кельні Фома вчився у Альберта Великого, який рано помітив великі здібності свого учня. Фома був напрочуд працьовитий, а всяку проблему намагався досліджувати всебічно.
Сутність і суще – центральні поняття метафізики Аристотеля і вони зацікавили Аквіната. Сущим може бути або те, що припускає що-небудь у дійсності; або означати істинність судження. Але в другому випадку сущим може бути і відсутність, і заперечення. Наприклад, у сліпих очах є незрячість. Звідси найменування сутність береться від того, що називається сущим у першому значенні, оскільки саме воно виражає сутність речі. А оскільки річ визначається у свій власний рід і вид на підставі того, що виражено в її визначенні, то найменування “сутність” філософи перетворюють у “щойність”. Те ж можна назвати ще і формою, оскільки форма виражає визначеність речі.
У складених субстанціях присутні форма і матерія, як, наприклад, у людині – душа і тіло. Але невірним було б називати щось одне з двох сутністю, оскільки сутність обіймає і матерію і форму. Звичайно, в певному розумінні одна тільки форма є причиною даного буття як такого, стверджував Аквінат слідом за Філософом. Однак матерія є принцип індивідуації, і не всяка матерія, але тільки зазначена матерія, тобто матерія у визначених вимірах. У визначенні людини взагалі такої матерії ми не припускаємо, але вона передбачалася б у визначенні Сократа, якби Сократ мав визначення.
Фома Аквінський як і Аристотель виходить з поняття “першої субстанції”. Принципи буття її – матерія і форма. У понятті матерії він відзначає дві сторони: негативну і позитивну. Тому що матерія заперечує, по-перше, усяку визначеність; а по-друге, матерія є потенція до визначеності, тобто до дійсності. Тому форма найближчим чином є принцип визначеності, а потім принцип дійсності “першої субстанції”.
Субстанціональна форма є те, через що субстанція як така утверджується у своєму бутті і стає дійсністю. Акцидентальна форма – форма, що тільки приєднується до субстанції і дає їй лише зовнішню визначеність. Далі необхідно розрізняти форми матеріальні, що знаходяться в чомусь іншому, і субсистентні. Матеріальні форми знаходять своє буття тільки в матерії, і без матерії вони не діяльні. Субсистентні форми мають своє власне буття, а тому можуть бути діяльними і дійсними і без усякої матерії.
Людина займає середину між духовним світом ангелів і матеріальним світом, поєднуючи в собі духовне і матеріальне. Ангели – чисті духи, субсистентні форми, відділені від усякої матерії. Речі, що складають природу, – чисто тілесного характеру. Тут форми цілком поглинені матерією і тільки в ній можуть існувати. Людина складається з духу і матерії і завдяки цьому є сполучною ланкою між двома протилежними полюсами творіння. “Душа” – первинний життєвий принцип у живих істотах підмісячного світу. Це – перша форма фізико-органічного тіла. Рослинна і тваринна душа – чисто матеріальні форми або ентелехії. Душа людини – субсистентна форма, духовна істота.
Вчення про пізнання. Фома вважав, що пізнання може виникнути в нас лише тоді, коли у тому, хто пізнає, народжується образ пізнаваного, здійснений спільно тим і іншим, і який полягає в тому, що суб'єкт, який пізнає, певним чином уподібнюється предмету.
На думку Аквіната почуття і розум істотно різні. Почуттєвий образ – формальний принцип почуттєвого пізнання. Образ інтелігибельний – формальний принцип інтелектуального. Розум залежить від почуттів і все пізнання походить з почуттєвого досвіду. Уроджених ідей немає і розум сам по собі – tabula rasa (чиста дошка). Причина тут у взаємозв'язку інтелектуального принципу в людині з її тілом. Інтелектуальне пізнання прямо і безпосередньо спрямовано на сутність тілесних предметів, що пізнаються розумом по їхніх явищах, сприйманим у почуттєвих уявленнях. Тільки згодом і вже непрямим образом душа пізнає саму себе, направляючи на себе своє мислення. Нарешті, розум піднімається до пізнання Бога, але тільки за допомогою умовиводів. Тому пізнання Бога можливе для розуму лише непряме. Бог пізнається розсудком.
Фома стверджував, що треба визнати можливим як безначальність світу, так і начало його. Але вирішити це з погляду розуму, напевно, неможливо, а тому треба звернутися до втаємничення. А воно вчить про початок світу. Мета створення світу – втаємничення божественної досконалості і благодаті в створених речах.
Теологія і філософія. Підсумок роздумів Ангельського доктора про їхню субординацію можна подати у декількох тезах:
1) Існують два роди істин: істини розумні й істини надрозумні. Розумні істини можуть бути отримані і доведені за допомогою одного тільки розуму. Надрозумні виходять за межі нашого природного розуміння і тому пізнаються нами тільки шляхом втаємничення.
2) Розходження складається не в сутності цих істин, а в різному відношенні до них нашого розуму. Так, ці істини різні, але вони не суперечать одна одній. Тому що як істини розуму, так і надрозумні істини мають останню і вища підставу у премудрості Бога, а вона, звичайно, не може суперечити сама собі.
3) Розум не в змозі довести надрозумних істин (таємниць) християнства. Він може тільки відбивати всі нападки проти них і встановити, що ці істини не суперечать розуму. У цьому – перша задача розуму стосовно християнських таємниць.
4) Істини розуму належать одкровенню Бога. Без допомоги втаємничення, одним лише розумом, деякі люди після величезних зусиль і з безліччю помилок дійшли б до збагнення цих істин.
5) Дослідження розумом істин важке, потребує багато підготовчих знань і вимагає довгої школи і вправ у міркуванні. Багатьом це недоступно за недостатком таланту, а почасти через щоденні турботи.
6) Істини, пізнавані природним розумом, суть преамбула fidei. Умовою виникнення віри служать також докази вірогідності одкровення Божого: факти чудес, виповнення пророкувань, які підтверджують віру у втаємничення і передують їй.
7) Філософія має предметом істини розуму і від пізнання створінь здіймається до Бога. Предмет теології – істини одкровення. Вона від Бога опускається до творінь Його. Філософія досліджує суть створінь, а теологія розглядає творіння лише у відношенні до Бога.
8) Теологія подібна філософії в тім, що обидві вони спекулятивної природи. Але теологія вище, завдяки її більш високій вірогідності, тобто премудрості Божої. Теологія вище і тому, що істини її перевершують природні здібності розуму. Наскільки теологія користається законами філософії для того, щоб піднятися, до відомого ступеня, до спекулятивного пізнання таємниць віри, настільки філософія послуговує теології.
4.3. АРАБСЬКА ТА ЄВРЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
У VIII-IX ст. на Сході сильний розвиток отримала арабська культура. Могутнім стимулом її розвитку стало виникнення і розповсюдження з VII ст. релігії ісламу. До кінця першої третини VIII ст. Арабський халіфат перевищував за розмірами Римську імперію. У руках арабів знаходився торговий шлях від Атлантики до Китаю, і арабська мова стала пануючою від Гібралтара до Інду. На початку IX ст., при халіфові Аль-Мамуні, Багдад став значним науковим центром зі школами і бібліотеками, з сотнею книжкових лавок, з науковими співтовариствами.
Інтерес до експериментального знання і природничо-наукових дисциплін сильно відрізняє арабських філософів від їх європейських сучасників. Тут і географічні знання, і нове градусне вимірювання з метою визначення розмірів землі, і успіхи в математиці, хімії, медицині, і розвиток астрономії і астрології. До речі, творіння Птолемея збереглося лише завдяки арабам, і відоме як «Альмагеста». У Х ст. Аль-Зуфі виготовив зоряний каталог, де вказані величина і положення зірок.
Начала філософування арабів – «калам», тобто словесне обговорення і логічне підкріплення релігійних догматів Корану. Калам – свого роду ісламська схоластика, що виникла на початку VIII ст. Прихильників калама називали «мутакалімами». Частина мутакалімів, які допускали більш вільне тлумачення релігійних догматів і певний скептицизм по відношенню до деяких догматів ісламу, розглядалася ортодоксами як «мутазиліти», тобто ті, хто відокремився від традиційної віри.
Мутазиліти виступили проти концепції напередвизначення, стверджуючи, що воля людини необмежено вільна, що людина – сама творець своїх вчинків, інакше її відповідальність перед Богом була б несправедливою. Бог же необхідно повинен бути справедливим. Мутазиліти прагнули очистити поняття Бога від антропоморфізму і у результаті пришли до заперечення множинності атрибутів Бога. Вони говорили, що можна стверджувати тільки одне: «Бог є». В той же час вони відкидали й ідеї Аристотеля про нерухомий першодвигун, про вічність світу і непорушність його законів. Відкидаючи звичні догми, мутазиліти наполягали на непохитності своїх догматів і відрізнилися жорстокістю відносно тих, хто їх не сприймав.
Визначним представником східноарабської культури був Абу-Алі Ібн-Сина, в європейській транскрипції відомий як Авіценна (980-1037), який народився в селищі поблизу Бухари. Він був філософом і поетом, політиком і лікарем, написав більше 100 книг. Головний його філософський твір – «Книга одужання» в 18 частинах, розділена на логіку, фізику, математику і метафізику.
Авіценні загалом близькі філософські ідеї Аристотеля, хоча у ряді його дрібних робіт видно елементи містицизму, неоплатонізму і релігійні уявлення ісламізму. Матеріальний світ для Авіценни вічний і нестворений, хоча ці матеріалістичні і атеїстичні положення він затушовує рядом обмовок і хитросплетінь. Він визнає існування Бога. Світ є лише відносно необхідним, належачи до категорії можливого. Світ як вічна тривалість в часі обумовлений вічним Богом, який існує поза часом.
Божественна діяльність, згідно Авіценни, є мислення Бога про себе самого. І ця самосвідомість Бога служить першоджерелом всього буття. Першим і єдино безпосереднім творінням божества є першорозум. Провидіння Боже безпосередньо не розповсюджується на світ речей, що змінюється і множинний. Душа людини для Авіценни – істотна форма тіла, нематеріальна і безсмертна. Посмертне життя він визнає виключно в духовному плані, воскресіння тіл заперечує.
Цікаве вирішення Авіценною проблеми універсалій. Універсальне, згідно його ученню, існує трояко: 1) до речі в божественному розумі; 2) у речі, оскільки загальне є суть одиничної речі; 3) після речі, в людському розумі, який абстрагує універсальне з окремих речей. Така побудова заснована на двох передумовах: а) божественний розум передує речам, а людина за ними слідує; б) принципом індивідуалізації є матерія, принципом спільності – розум. Авіценна вважає, що загальне в речах є реальним лише для розуму, оскільки він мислить універсальне поза матеріальною оболонкою одиничних речей, в якій воно утілюється.
Аль-Газалі (1059-1111) – народився в Хорасані, був вчителем філософії в Багдаді. Він – ярий супротивник аристотелізму, оскільки прагнув об'єднати догми ісламу з елементами містичного неоплатонизму. Кінцеве висновок його філософії – вихваляння смерті і знищення як шляхи до возз'єднання з вічним Богом. Особливо озброївся Аль-Газалі проти принципу вічності миру, проти вчення про об'єктивну закономірність сущого і проти заперечення індивідуального безсмертя.
Газалі стверджував, що істину не можна осягнути шляхом логічних висновків. Тільки містична інтуїція, осяяння душі Богом веде до досконалого пізнання і до розчинення людського духу в божественному. До середини ХII ст. релігійна реакція досягає апогею і науково-філософська діяльність на сході арабських володінь затихає. Нерідкі випадки конфіскації і публічного спалювання наукових і філософських книг.
У той же самий час арабська культура досягла свого розквіту в Іспанії. Кордова і Андалузія – величезні міста з мощеними вулицями, водогоном і розкішними палацами. Там живуть і діють Ібн-Баджа (Авемпаце), Ібн-Туфейль (Абубацер), – відомі як талановиті лікарі і мислителі. Але понад усе прославив себе Аверроес (Ібн-Рошд) (1126-1198).
Аверроес – найбільш послідовний з арабських перипатетиків. Учення Аристотеля він розглядав як вищу істину, як межу людського розуміння. Незважаючи на безмірну пошану до Аристотеля, Аверроес самостійно переробив його учення у дусі матеріалізму. Згідно ученню Аверроеса, матеріальний світ не має начала і нескінченний в часі, але обмежений в просторі. Бог не є творцем світу, але «співвічний» природі. Рух вічний і безперервний і він потребує універсального і вічного субстрату, яким є матерія. Всякий рух, зміна, виникнення і руйнування знаходяться в можливості в матерії. Сама матерія є загальна «можливість бути».
Бог для Аверроеса – це мисляча саме себе думка. Божественна думка розповсюджується лише на загальний хід світового процесу, але не на частковості. У принциповому для схоластики питанні про співвідношення віри і знання Аверроес був одним з авторів вчення про «подвійну істину». Мова йшла про те, що кінець кінцем філософія і релігія повинні приводити до однієї і тієї ж істини. Якщо релігія призначена для натовпу, то філософія – доля небагатьох і осягає істину в адекватній формі шляхом чистого умоспоглядання. Для мас треба залишити віру, оскільки вона «накладає узду на людей з народу», – стверджував Аверроес.
Людська душа, на думку Аверроеса, лише рівнем, а не по суті відмінна від тваринної душі. Душа – здатність тіла, яка пов'язана з мозком.
Дослідники історії філософії відзначають, що вільна філософська думка в мусульманському світі у ХIII ст. припинилася. Більшість творів арабських філософів дійшли до нас в марокканських списках або єврейських перекладах.
Середньовічна єврейська філософія розвивалася в основному в тому ж напрямі, що й арабська. У Х ст. центр єврейської культури опинився в Іспанії. У Кордові жило декілька тисяч багатих єврейських родин. Євреї займали високі державні пости, а подекуди єврейські учені очолювали й академію Кордовську. Основні напрями єврейській філософії – кабала, неоплатонізм, аристотелізм.
Соломон-бен-Гебіроль або Авіцеброн (1020-1070) – представник єврейських неоплатоніків, поет. Авіцеброн намагався поєднати принцип творіння миру Богом з нічого з пантеїстичною ідеєю еманації. Бог за допомогою своєї волі (слова, логосу) створює буття з нічого. Результатом цього єдиного акту творіння є космічний розум, що включає універсальну матерію і форму. Весь подальший світ утворюється шляхом еманації: світова душа ð окремі душі ð природа. Невизначеність в питанні творіння полягає ще і в неясному тлумаченні поняття «Божественна воля». Воля – це не сам Бог, про якого ми нічого не можемо стверджувати. Воля – це Бог такий, яким він виявляється у дії.
Цікаве тлумачення Авіцеброном сутності матерії як універсального носія можливостей. Адже форма для свого прояву потребує матерії як субстрату. Але при цьому універсальна матерія виступає як тілесна і духовна матерія, визначаючись як «форма тілесності» і «форма духовності». Тільки Бог вільний від матерії, бо знаходиться «по той бік» матерії і форми. Виходячи зі свого платонізму, Авіцеброн вважав, що природний світ відображає світ інтелігібельний, вищий, що і є причиною діяльності і руху. Пізнання ж вищих духовних категорій можливе лише інтуїтивним шляхом, в екстатичному стані.
Авраам-бен-Давид з Толедо (розум. 1180) – представник єврейського перипатетизму. Бен-Давид намагався обґрунтувати релігійну віру вченням Стагірита, доводячи, що філософія цілком узгоджується зі Священним Писанням. Навіть у Псалмах він знаходив натяки на вчення Аристотеля про категорії. Глибоко розробив Бен-Давид вчення про свободу людської волі.
Мойсей-бен-Маймун, більше відомий як Маймонід (вм. 1204). Він – послідовний прихильник аристотелізму. Маймонід поставив мету – довести сумісність іудаїзму з філософією Аристотеля, тому він багато догматів тлумачить в алегоричному сенсі. Багато уваги Маймонід приділив критиці мутакалімів, доводячи об'єктивний характер природи і закону причинності. Але він не згоден з Аристотелем у питанні щодо вічності і нествореності світу, вважаючи, що тут священне писання вірно свідчить про творіння світу Богом. Релігійні догми, що стосуються воскресіння тіл, Маймонід уважав недоведеними раціональними аргументами. Історичну заслугу його убачають у систематичному вивченні праць Аристотеля і широкому використанні його спадщини в єврейській філософії.
Контрольні питання по темі для самоконтролю і тестування:
1. У чому особливість вчення Аврелія Августина про Адама?
2. У чому особливість вчення Аврелія Августина про любов?
3. У чому особливість вчення Аврелія Августина про простір і час?
4. Які історичні обставини виникнення схоластики?
5. У чому особливість реалізму? Назвіть його прибічників.
6. У чому особливість номіналізму? Назвіть його прибічників.
7. Визначте основні риси вчення Альберта Великого.
8. Визначте сутність вчення Фомі Аквінського про гармонію віри і розуму.
9. Які причини поширення культури і філософії арабів у Європі ІХ-ХІ ст.?
10. Хто такі мутакаліми?
11. Хто такі мутазиліти?
12. У чому особливість вчення Авіценни?
13. У чому особливість вчення Аль-Газалі?
14. У чому особливість вчення Аверроеса?
15. У чому особливість вчення Авіцеброна?
Поиск по сайту: