Обрядовий пратеатр

Розповідь учителя

Підґрунтям для театрального мистецтва стали слово, танець, жест, музика, дія, які люди використовували під час обрядів, свят, ритуалів. Кожній порі року була притаманна власна емоційна насиченість. Усе життя людини було підпорядковане календарним та трудовим святам, родинним звичаям та обрядам, що були наповнені магічними заходами, ритуальними діями, складною драматургічною композицією, злободенними діалогами, піснями, голосіннями, молитвами, танцювальними номерами.

Усі народні свята були підпорядковані порам року — зимі, весні, літу й осені. Весна завжди асоціювалась із пробудженням природи, тому весняні пісні супроводжувалися іграми й хороводами, що розігрувалися просто неба як дії вистави (імітувалися трудові процеси засівання зерна, поливання рослин). У дитячих піснях-іграх імітувалися голоси й рухи тварин. Інші обрядові свята також супроводжувалися імітацією відповідних дій. Простором для магічних обрядових дійств були природні «декорації» — ліси, гори, озера, ставки, печери. На галявинах водили хороводи, танцювали в колі, у печері — у півколі.

Якщо уважно розглянути обряди, то в багатьох із них можна побачити навіть прообрази театрального реквізиту. Так, на новорічні свята, під час «водіння кози» використовували костюм — вивернутий догори хутром кожух, що імітував саме козу. Виконуючи колядки й щедрівки, використовували маски, зображували старого діда — наклеювали бороду, вуса, розфарбовували обличчя; на Масницю — спалювали солом'яне опудало; улітку топили уквітчане стрічками деревце; символом урожаю був обжинковий сніп — Дідух.

Але не тільки реквізит (прообрази костюмів) дають нам можливість говорити про прадавній театр. Адже навіть у родинних обрядах містилися елементи акторської гри — діалоги, пантоміма, міміка, розподіл ролей (наприклад, у весільному обряді суворо дотримувалися послідовності дій — сватання, заручини, весілля, а учасники цього процесу діяли, як під час театралізованого дійства,— за сюжетом).

Театральність була невід'ємною складовою народних ігор. Так, народна гра-вистава «Коза» бере свій початок в язичницькій обрядовості (ритуально-магічний звичай «водити козу» був здавна поширений на українських землях). Це є документальним доказом аутентичної оригінальності явища української народної драми і того, що українська сценічна традиція не лише не переривалася, але й органічно розвивалася паралельно з видовищними мистецтвами інших європейських країн.

Як і в стародавньому обряді-грі, народна гра-вистава «Коза» мала музику і ряджений хор, усі учасники так само переодягалися, особливо у вивернутий кудлатий одяг — символ антисвіту. Кожух або драна свитина прикривали горб, намощений на спині парубка, який грав «діда» (маска «діда» подібна до італійської маски з групи комічних старих — Панталоне). З часом драма «Коза» ускладнювалась, із обряду-гри поступово перетворюючись на гру-виставу. До неї додавалися нові персонажі й сюжетні лінії — «циган», «лікар» та ін. Багатоепізодне сценічне дійство було наповнене народними прислів'ями і порівняннями, злободенною тематикою.

Поиск по сайту: