Ідеологію буржуазного прошарку суспільства було систематизовано в політико-правовому вченні німецького філософа Іммануїла Канта (1724—1804)

Свою державно-правову концепцію він виклав у багатьох працях: "Ідеї загальної історії під космополітичним кутом зору", "До вічного миру", "Метафізичні засади вчення про право" та ін.

В основу державно-правової концепції Канта покладено етику. Кожна особа, вважав філософ, є абсолютною цінністю, володіє гідністю і не може бути засобом здійснення ніяких планів. Людина — суб'єкт моральної свідомості, у своєму житті вона має керуватися моральними законами. Моральний закон є обов'язковим для виконання, це — "категоричний імператив".

Принципи і правила поведінки, на думку мислителя, встановлюються розумом, вони є світом ідей, до якого розум прагне наблизити реальні умови існування і діяти відповідно до цих ідей. Дії людини — прояв незалежної волі, яка є автономним утворенням і забезпечує здійснення свободи для особистості, захищаючи її, з одного боку, від суспільного свавілля, а з іншого — від власного. Свобода, в розумінні Канта, — це якість волі всіх розумних істот, вона притаманна внутрішній природі людини.

Людина сама собі господар, вона визначає собі мету і відповідно до неї — свою поведінку. Але, як зазначав філософ, багато людей використовують свободу й поза межами "категоричного імперативу", що призводить до свавілля.

Для обмеження свавілля існує право. Кант дав визначення права: сукупність умов, за допомогою яких свавілля однієї особи збігається зі свавіллям іншої з позицій загального закону свободи.

Сферою права, за вченням Канта, є діяльність і вчинки людини, а сферою моралі — внутрішній світ людини. Право мусить забезпечувати соціальний простір для моральності, в якому змогла б вільно реалізовуватися свобода індивіда.

Право має загальнообов'язковий характер, що забезпечується примусом. Носієм цього примусу, сили є держава. Держава, писав Кант, це об'єднання людей, що підкоряється правовим законам. Функціонування держави та її інститутів має відбуватися в межах прав. Походження держави Кант розглядав як акт договору між людьми, що укладається з метою взаємної вигоди і згідно з "категоричним імперативом". Укладаючи таку угоду, люди відмовляються від частини своєї зовнішньої свободи, щоб надійніше використати іншу її частину, яка буде забезпечена правовою гарантією.Кант писав про природне і позитивне право. Останнє мусить відповідати загальним вимогам природного права. Право, що встановлене в державі, може бути приватним або публічним. Приватне право повинне регулювати відносини людей стосовно власності, а публічне — відносини між членами держави — громадянами. Тут Кант згадав народний суверенітет. Народ може брати участь у встановленні порядку завдяки прийняттю конституції. Але виборчим правом у своїй концепції Кант наділив тільки людей "вищої" категорії; представники іншої — ті, що пропонують на ринку свою здатність до праці, участі в цьому процесі брати не можуть.Своєрідним у Канта був підхід до форм правління. Він піддавав аналізові абсолютизм, аристократію і демократію. Демократичною, на його думку, є та форма, де влада побудована за принципом поділу її на законодавчу й виконавчу.

Якщо цього принципу не дотримано, форма правління є деспотичною. Всякій державі, за вченням Канта, слід мати три влади: законодавчу, що належить народові; виконавчу, яка на підставі закону надана правителеві та є підзвітною законодавчій гілці влади; судову, що призначається виконавчою владою.У суспільстві має панувати закон, усілякі міркування з приводу справедливості тієї чи іншої норми неприпустимі. Що ж до влади, то Кант також настійливо рекомендував коритися їй, не звертаючи ніякої уваги на її походження.

35. Йоганн Готліб Фіхте (1762-1814) - філософ, громадський діяч, займався проблемами правової теорії. Фіхте доводив, що становлення права можливе лише з "чистих форм розуму". Зовнішні фактори не мають будь-якого відношення до природи права. Необхідність у праві диктує самосвідомість. Право базується на індивідуальній свободі. Поняття права - є поняття відносин між розумними істотами.

Для гарантії свободи кожній окремій людині і зіставлення з нею свободи усіх потрібна правова спільність людей. Стрижнем такої правової спільності повинен стати юридичний закон. Він випливає із взаємин розумно-вільних істот, а не з морального закону. Право функціонує незалежно від моралі, регулюючи виключно галузь дій і вчинків людини.

Правові відносини, свобода індивідів не застраховані від порушень. Панування закону не настає автоматично. Правові відносини, свободу треба захищати примусом. Інших засобів немає. Потреба забезпечити особисті права людей обумовлює необхідність держави. Загальна свобода народу складає стрижень законодавства, визначає межі впливу держави. Так демократ Фіхте, спираючись на природно-правову доктрину, намагався теоретично припинити сваволю абсолютистсько-поліцейської влади над підданими, затвердити політичні права і свободи особи.

Фіхте виступав за республіканську форму правління. Був проти деспотії. Відстоював ідею верховенства народу, який має право на будь-яку зміну небажаного йому державного ладу і право навіть на революцію. У роботі " Замкнута торгова держава" (1800 р.), Фіхте розробляє теорію ідеальної держави. В основі такої держави лежить розум, свобода, гарантія прав кожній людині. "Замкнута торгова держава" тримається на приватній власності, що створюється особистою працею. Держава цьому процесу не заважає, а навпаки створює всі умови. Добре розвиваються усілякі ремесла, але наголос робиться на сільське господарство. У такій державі населення поділене на три стани: 1. Землеробське. 2. Промислове. 3. Купецьке. Є ще категорія людей, які належать до сфери культури і політики.

Свобода промислу, вибір професії заборонені. Жорстко регламентується побут. В економічних відносинах ця держава "самодостатня" і "самозабезпечувана". За допомогою держави люди досягнуть ідеального ладу. Використовуючи машинну техніку суспільство вирішить усі земні задачі без великої витрати часу і сил. А у вільний час будуть міркувати про свій дух і про земні ідеали. Тоді наступить такий період, коли в державі уряд буде зайвим. У ньому відпаде будь-яка необхідність. Але це буде нешвидко, підкреслював Фіхте. Таке політико-правове вчення про державу схоже на утопічне.Іоганн Фіхте виступав за мир, вічний мир. Був проти шовінізму, поневолення одних країн іншими.

37.Історична школа права як особливий напрям у правовій думці виникла наприкінці XVIII ст. в Німеччині. Засновником історичної школи права був Густав Гуго (1764—1844) "Підручник природного права як філософії позитивного права, а надто — приватного права". Послідовником і продовжувачем його був Фрідріх-Карл фон Савіньї (1779— 1861), головні праці якого — "Право володіння" та "Система сучасного римського права". Останнім, найбільш яскравим представником цього напряму був Георг-Фрідріх Пухта (1798—1846). Основні його праці — "Звичаєве право" та "Курс інституцій". для правильного розуміння і розвитку державно-правових явищ визначальне значення має вивчення та осмислення їхнього історичного розвитку. Спершу в історії формувався народ, і тільки згодом на його основі витворювалися стани та права особи. Людина є продуктом середовища, тієї цілості, яка витворила та охоплює її, тобто народу. Право, яке діє в суспільстві, — це не тільки сукупність приписів уповноважених на те органів держави. Право, як публічне, так і приватне, складається само по собі, воно витворюється суспільним розвитком, як мова та звичаї. Гуго, порівнюючи право з мовою, підкреслював, що воно, так само як і мова, не встановлюється договором, не запроваджується за чиєюсь вольовою вказівкою і не дане Богом. утворення права порівнював з утворенням правил гри. Народний дух, свідомість народу є тими чинниками, які визначають розвиток права. Позитивне право є похідним від звичаєвого права, яке зумовлюється, витворюється національним духом, народною свідомістю. Гуго зазначав, що юридичні норми та інститути витворюються І розвиваються у процесі розвитку суспільства в цілому. те, що приписує закон, не завжди збігається з тим, що відбувається на практиці, і такий стан він уважав нормальним, оскільки багато хто не читав і не знає змісту закону, проте фактичний стан речей добре знайомий кожному. "Усе, що існує, законне, оскільки воно існує".Ф .-К. фон Савіньї підкреслював, що право — це витвір народного духу, невід'ємний елемент цілісної культури народу Уся історія права — це повільне, плавне розкриття тієї субстанції, носієм якої споконвіку є народний дух, або дух народу. стадію природного права та стадію вченого права. На першій стадії право витворюється безпосередньо у свідомості народу і виявляється як звичаєве право. На другій стадії воно витворюється вченими-юристами, які виступають як представники народу, виразники народної правосвідомості. Г. Пухта підкреслював необґрунтованість спроб накинути суспільству не пов'язані з життям народу, з його історією правові моделі, які тому й не мають шансів бути сприйнятими суспільством. право має історію". Законодавець, отже, повинен прагнути максимально точно виразити "загальне переконання нації", закріпити його у правових нормах. воля окремої людини не відіграє у праві жодної ролі. "Право, — писав учений, — це вираз загальної волі всіх учасників правового спілкування". Водночас він зазначав, що свобода є основним поняттям права. що у праві, поряд із національними, існують певні "загальні" засади, які дають змогу одному народові впливати на інший і запозичувати чуже право як основу для розвитку власного. Цим пояснюється рецепція римського права у країнах Західної Європи. "Дух народу творить державу, як і право", — писав Пухта. Розвиток держави відбувається так само органічно, як і розвиток права.

36. Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) народився в місті Штутгарті, в сім'ї чиновника. Батько мріяв, що син стане пастором, тому відправив на навчання в Тюбінгенський теологічний інститут. Гегель по закінченню навчання отримав ступінь магістра.Гегель написав багато праць. Однак головна його робота з питань держави і права - "Філософія права" (1826), яку ще називають цілісним, систематичним вченням Гегеля про державу і право, а також вченням про політику й історію.Він виділив три основні ступені духу, що діалектично розвивається: 1. Суб'єктивний дух. 2. Об'єктивний дух. 3. Абсолютний дух. Політико-правова теорія Гегеля розроблена як філософія права, філософське вчення про об'єктивний дух.Основне завдання філософії права - наукове пізнання держави і права. Гегель утверджує ідею гармонії розуміння і реалізацій права Юриспруденція вивчає юридичні закони (позитивне право). Філософська наука про державу і право осягає думки, що лежать в основі права. Ідея права є свобода і за Гегелем вона формує ідеал правової держави. Сфера об'єктивного духу постає як ідеальна політико-правова дійсність.Поняття "право" у гегелівському вченні права вживається в таких основних значеннях: 1. Право як свобода (ідея права). 2. Право як визначений ступінь і форма свободи (особливе право). 3. Право як закон (позитивне право). Головними формоутвореннями вільної свободи і відповідно трьома основними ступенями розвитку поняття права є: абстрактне право, мораль і моральність.Право приватної власності дає можливість реалізувати особистості свою свободу. Гегель доводить, що формально люди рівні як вільні особистості. Це формально правова рівність. Рівні люди в однаковому праві на приватну власність, але не в розмірі володіння власністю.Гегель у своїх політико-правових вченнях критикує проект ідеальної держави, що розробив ще Платон. Гегель не визнає договірну теорію походження держави. Предметом договору може бути лише деяка одинична зовнішня річ. Договір виходить зі сваволі окремих осіб. Договір - це коли в ньому один одному протистоять самостійні особи - власники приватної власності.Злочин Гегель розглядав як свідоме порушення права як такого. Покарання тому є не тільки засобом виховання і відновлення порушеного права, але і правом самого злочинця, закладеним уже в його діянні - вчинку вільної особистості. Гегель займався проблемою громадянського суспільства і політичної держави, а також їх відмінностями. Громадянське суспільство - це сфера реалізації особливих, приватних цілей та інтересів окремої особистості. Це необхідний етап для розвитку і поняття права. У громадянському суспільстві немає ще повної свободи. =Основними елементами такого суспільства є: 1. Система потреб. 2. Система правосуддя. 3. Поліція і корпорація. У структурі цього суспільства Гегель виділив три стани. 1. Субстанціональний (хлібороби - дворяни і селяни). 2. Промисловий (фабриканти, торговці, ремісники). 3. Загальний (чиновники).У своєму політико-правовому вченні, Гегель доводив, що зміст права може бути перекручений у процесі законотворчості. Не все, подане у формі закону, є право. Оскільки лише закономірне в позитивному праві законне і правомірне. Абстрактне право - перша сходинка у русі поняття права від абстрактного до конкретного. Держава за Гегелем - це ідея розуму, свободи і права. Однак Гегель визнає у своєму вченні, що можливе існування поганої і несправедливої держави, а все-таки схиляється до того, що держава повинна бути правовою, мати правовий характер, бути державою-організатором і т. ін. Державу він трактує по-різному. Держава - це ідея свободи, вищого права, єдиний організм, правове утворення. Гегель розробив політико-правове вчення про поділ влади в державі: 1. Законодавча. 2. Урядова. 3. Влада государя. Поділ влади в державі - це гарантія публічної свободи. Демократичну ідею народного суверенітету він критикує. Обґрунтовує суверенітет спадкоємного конституційного монарха. Доводить, що упорядкована конституційна монархія - це об'єктивна сторона державної справи, що визначається законамиЗаконодавча влада - це влада визначати і встановлювати загальне, вказував Гегель. Законодавчі збори повинні складатися з двох палат. Верхня палата формується за принципом спадковості і складається із власників. Палата депутатів (нижня) утворюється з частини громадянського суспільства. Депутати поділяються за корпораціями, товариствами, а не шляхом індивідуального голосування. У Законодавчих зборах діє принцип публічності суперечок, свободи друку, публічності нарад.Задача урядової влади, куди Гегель відносив і судову владу, - це виконання рішень монарха, підтримка чинних законів і установ.Міждержавні відносини - сфера чи область зовнішнього державного права. Міжнародне право, за Гегелем, - це не справжнє право, яким є внутрішнє державне право (позитивне право, законодавство

38.Ієремію Бентама (1748-1832) вважають основним ідеологом лібералізму, хоч його лібералізм мав деякі особливості. Він вів мову не про свободу окремої людини, а про інтереси та безпеку особи. Якби існував такий природний закон, писав він, який направляв билюдей до їхнього загального блага, то позитивні закони виявилися б непотрібними. Уявляти, ніби над позитивним законом стоїть природний закон, природне право, означало б дати в руки зброю всім фанатикам і революціонерам. «Ніякий уряд не втримається й дня, якщо кожен почне чинити опір людським законам, які не відповідають його особистим поняттям про природне право». Для нього правом були тільки юридичні закони, створені людською волею, а саме - волею суверена, якому належала верховна політична влада. «Де немає закону, там немає ні прав, ні обов´язків; від законодавця цілковито залежать установлення, зміна і припинення прав». У всіх інших значеннях термін «право» стає найбільшим ворогом розуму, найстрашнішим руйнівником держави. У своєму вченні про державу і право, мораль, яке було, власне, програмою правових, економічних і політичних реформ в Англії, Бентам виходив із принципу найбільшого щастя найбільшої кількості людей. «Індивід не тільки кращий, а й єдиний суддя того, що є для нього задоволенням і стражданням». Сума ж усіх індивідуальних користей дає, на думку Бентама, загальну користь - «найбільше щастя найбільшої кількості людей». У цій доктрині, яку стали називати утилітаризмом, немає нічого нового. її обстоювали ще Гоббс, Локк, У судженні Бентама недоторканність власності була головною умовою досягнення найбільшого блага. Він був переконаний, що право має бути націленим на відносно рівний розподіл власності або принаймні не на створення свавільних нерівностей. На практиці воно має створювати певний вигляд досяжної рівноваги між безпекою та рівністю. покарання завжди є злом, оскільки воно спричиняє біль, і що виправдане воно буває лише настільки, наскільки запобігає ще більшому майбутньому злу чи відшкодовує вже заподіяне зло. невідворотність покарання є дієвішим стримувальним засобом, аніж його суворість. Всі уряди, заявляв він, установлювалися не договором, а людськими потребами, і задоволення людських потреб було його єдиним виправданням. Держава, вважав мислитель, на основі принципу користі повинна забезпечити найбільше щастя для найбільшої кількості людей. Ця мета, на його думку, може бути досягнута за допомоги політики лібералізму, тобто вільного розвитку капіталістичних відносин, невтручання держави в економічне життя, а також демократизації державно-правових інститутів. палким прихильником демократії. в республіканському устрої держави три основні гілки влади - законодавча, виконавча і судова - повинні бути розділеними, але взаємодіючими і взаємозалежними. Така взаємна залежність трьох гілок влади виробляє їхню згоду, підкоряє постійним правилам, дає їм систематичну і неперервну ходу. Якби гілки влади були безумовно незалежними, між ними постійно відбувались би зіткнення.

39.Основоположником лібералізму у Франції був визначний мислитель Бенжамен Анрі де Ребек Констан (Constant), 1767-1830, якого називають духовним батьком лібералізму на європейському континенті. праці "Про дію терору", "Про реакції" з'явилися в 1796-1797 рр. Уже в цих працях з'являються ідеї, які згодом дали підставу Констану стверджувати, що упродовж сорока років він захищав один і той же принцип - свободу у всьому.: "Роздуми про конституції та їхні гарантії", "Про стародавню свободу порівняно зі свободою сучасною" та "Курс конституційної політики", який побачив світ уже після смерті автора в 1872р., а також "Питання про свободу преси", "Про свободу брошур, памфлетів і журналів" (1814), "Питання про законодавство стосовно преси у Франції" (1818). Держава (уряд), яка утискує свободу, стримує тим самим водночас добро і зло, при тому незмірно більшою мірою добро, аніж зло. Тож треба навчити людину самій керувати собою. Це обов’язок законів і суддів. Неможливо запобігати діям, оскільки попереджувати їх означало б гальмувати ще не відому силу і, судячи з усього, більш корисну, ніж шкідливу. Однак, оскільки дія вчинена, проти неї можна вжити заходів обмеження заради спокути минулого і у вигляді перестороги на майбутнє; регулюючою владою у суспільстві є не виконавча влада (адміністрація), а правосуддя. "Повна свобода і сувора відповідальність - девіз кожної вільної країни". Матеріальна і духовна незалежність особи, їхня надійна захищеність законом, зокрема правова захищеність приватної власності (Констан не відділяв особистої свободи від недоторканості власності і надання промисловості власним силам і розвитку), стоять на першому місці у вивченні даної проблеми у практично-політичному аспекті. Саме цим цілям повинна бути підпорядкована держава. Жодна влада, кому б вона не належала, не може ігнорувати інтереси і права індивіда. індивідуальна свобода - це істинна, справжня свобода Нового часу. Політична ж свобода є тільки гарантією свободи індивідуальної. свобода - це право підпорядковуватися тільки законам, чітке конституційне визначення повноважень держави, компетенції її органів і передусім виконавчої влади. Він розрізняє п'ять влад: крім влади репрезентативна, яка, по суті, є владою законодавчою і ділиться, як у Монтеск'є, на постійну репрезентативну владу (верхня палата парламенту), яка повинна складатися зі спадкової аристократії, та " владу, яка репрезентує громадську думку " (нижня палата парламенту), виконавчої та судової він виділяє ще владу муніципальну і королівську владу. Муніципальна влада - це влада самоврядування. "Влада ніколи не повинна починати переслідування релігії, навіть у тому випадку, якщо вона вважає її небезпечною. Перевагу конституційній монархії.

40.Німецький лібералізм першої половини XIX ст. представляли багато вчених - загальноєвропейського розголосу набули перейняті ліберальними ідеями праці Гумбольдта і Штейна.Вільгельм фон Гумбольдт (1767-1835) у своїй праці «Досвід установлення меж діяльності держави» намагався вирішити дві основні проблеми того часу: співвідношення суспільства (громадянського) і держави та співвідношення особи і держави. Мислитель не вважав суспільство і державу рівноцінними величинами. Для нього суспільство принципово значніше держави, а людина є щось значно більше, ніж громадянин - член політичного союзу. З цієї причини природне право повинно бути єдиною основою для права позитивного, визначальним началом у розробленні та прийнятті державних законів. А мета існування держави - служити суспільству, робити все для блага суспільства. Але за абстрактним поняттям «суспільство» Гумбольдт намагався розгледіти кожного окремого громадянина, який складає суспільство. Звідси він робив висновок: держава не є самоціллю, вона - лише засіб для розвитку людини, захисту її внутрішньої та зовнішньої безпеки.Відкидаючи теорію та практику абсолютистської держави, патерналістську публічну владу, тоталітарне регламентування життя членів суспільства, мислитель іноді сам припускався певних помилок. Зокрема, він вважав, що державні закони, незалежно від їхнього змісту, є аморальними і соціально хибними, оскільки визначають поведінку людей і наділені примусовою санкцією, а суспільство, яке вимушене слідувати законам, уявлялось йому натовпом відгодованих рабів, а не союзом вільних людей. Відомо, однак, що вільними люди бувають якраз завдяки правовим законам. Оскільки держава завжди зв´язана з обмеженням свободи, її не можна розглядати інакше як зло, хоч і необхідне. Лоренц Штейн (1815-1890). праці: «Соціалізм і комунізм у сучасній Франції», «Вчення про суспільство», «Історія соціального руху у Франції», «Теорія управління», «Теперішні та майбутні науки про державу і право Німеччини». суспільство - це самостійний соціальний утвір, який від простої аморфної безлічі індивідів відрізняється наявністю інтегрувального фактора, це постійна всебічна залежність один від одного. Особливістю суспільства є й те, що кожен у ньому керується лише власною волею. Через зазначені обставини в суспільстві, на думку мислителя, відсутній ґрунт для свободи. Звідси його категоричне твердження: принцип, на якому стоїть суспільство,- відсутність свободи.«Держава,- писав Штейн,- персоніфікований організм загальної волі, а тому має служити тільки загальному. Завдяки такій організації й такому призначенню саме держава забезпечує свободу, а свобода - принцип, на якому стоїть держава». встановленні конституційної монархії, незалежної від класів і класових інтересів розрізняв влади законодавчу, урядову і княжу (монархічну). Така структура, на його думку, випливає з самої ідеї держави: в законотворчості повинна брати участь представницька установа, перед якою відповідальні міністри; державна діяльність виражається в діяльності уряду, а особа держави виражається в її главі (монарх, князь).

41.Алексіє де Токвіль (1805-1859). Особливо неприйнятними є, на його думку, ігнорування етики в політиці, а тим паче макіавеллівське правило «мета виправдовує засоби». Він завжди виступав за соціальну справедливість, проти насильства, пригнічення людини людиною в будь-яких формах. твір доволі оригінального жанру під назвою «Про демократію в Америці». Основна ідея твору - визнання історичної неминучості занепаду аристократії та повсюдного руху в бік рівності й демократії. «Хоч би на що ми спрямували наш погляд,- писав він,- скрізь бачимо таку ж революцію (подібно до французької), яка поширюється на весь християнський світ, а різні обставини, що траплялися в житті народів, перетворилися на користь демократії. Цілі демократії відповідають принципам соціальної справедливості - досягнення добробуту якщо не всіх, то,принаймні, більшості громадян. Закони демократії, на його думку, прагнуть до блага найбільшої кількості людей, оскільки вони виходять від більшості всіх громадян. Закони ж аристократії, навпаки, прагнуть монополізувати в руках небагатьох і владу, і багатство. Мета, яку переслідує у своєму законодавстві демократія, корисніша для людства, ніж мета аристократії, тож, попри всі вади, правління демократії все ж більше від іншого здатне сприяти процвітанню суспільства. Водночас аристократія завжди була для нього втіленням мудрості й просвітництва, і всі народи, які задумували виконувати великі завдання, управлялися аристократією. Токвіль визнавав, що закони демократії часто незадовільні й недосконалі. Так само і засоби демократії менш досконалі, ніж засоби аристократії; часто демократія несвідомо працює проти себе. особливістю конституції американської демократії, на думку Токвіля, є федеративна конституція, яка закріпила основи політичного ладу США, Але ні добрі закони, ні звичаї, ні демократичні традиції самоуправління не врятували Америку, як і багато інших країн, від «тиранії більшості». Мислитель вважав неприпустимим те, що в справі управління більшість може зробити все, що їй заманеться. Він звертав увагу на те, що існує вищий закон - справедливість, яким установлено межу права кожного народу і одночасно кожного індивіда апелювати «від верховної влади народу до верховної влади всього людства». Свобода життєво важлива лише для небагатьох, тим, кому вона приносить «вищі радості», а рівність робить щасливим кожного. І хоча демократичні суспільства прагнуть до свободи, однак це прагнення підпорядковане більш стійкому і масовому прагненню до рівності, заради якої вони готові відмовитися від свободи. «Вони хочуть рівності разом із свободою, але коли це їм недоступно, то хочуть її навіть у рабстві». «Люди, які вбачають у свободі лише засіб досягнення матеріальних благ, ніколи не можуть утримати її надовго», інші твори «спогади» та книга «Старий порядок і революція.

42.Основні положення марксизму були сформульовані в роботах К. Маркса та Ф. Енгельса. В подальшому вони розвивались в певних варіантах такими послідовниками цього вченя як К. Каутський, Г. В. Плеханов, В.І. Ленін тощо. Марксизм виник і розвивався в загальному руслі європейської політико-філософської думки ХІХ ст. як продукт гуманістичної філософії Просвітництва та раціоналістичної традиції Карл Маркс (1818-1883) і Фрідріх Енгельс (1820-1895); В основі суспільства, вважали вони, лежать економічні чинники, які визначають його характер на сучасній стадії та зумовлюють напрями його дальшого розвитку. «Буття визначає свідомість» «Візьміть певний ступінь розвитку виробництва, обміну і споживання,-писав Маркс,- і ви одержите відповідний державний лад, певну організацію сім´ї, класів, словом, певне громадянське суспільство. Візьміть відповідне громадянське суспільство, і ви одержите певний політичний лад, який є лише формальним виразом громадянського суспільства». Майнова нерівність, за марксистською теорією, спричиняє тенденцію в суспільних класів, позбавлених засобів виробництва, до звільнення від тяжкої залежності від власників засобів виробництва.Власники ж засобів виробництва відшукують способи для забезпечення своєї економічної, а також суспільної переваги. Саме внаслідок цього виникає держава, виникають правові норми. їхнє завдання - служити інтересам панівних класів, забезпечувати їхнє панування над експлуатованими масами. Вся історія людства, вважають марксисти, відбувається за кількома основними періодами - суспільно-історичними формаціями. Перша з них не знає соціальної нерівності, в ній відсутнє поняття власності. Це - формація первісного комунізму. Виникнення відносин класової нерівності привело до утворення нової рабовласницької суспільно-історичної формації. Саме в ній виникає держава і народжується право. Третьою формацією є феодальна формація, в якій поміщикові, власникові засобів виробництва, протистоїть закріпачений селянин. Капіталістична формація, вважають марксисти, яка постійно збільшує кількість робітників, сама готує свого «могильника», оскільки на певному етапі саме робітничий клас здійснить соціальну революцію, яка ліквідує власність капіталістів на засоби виробництва і людство перейде до нової суспільно-історичної формації - комунізму. У комуністичній формації відпаде експлуатація людини людиною, бо власником засобів виробництва стане сама людська спільнота. Цей перехід, застерігали вони, має статися найперше в найбільш розвинутих капіталістичних країнах, у країнах зрілої індустріальної економіки. Відомо вже, що майнова нерівність приводить, за твердженням Маркса, до класової боротьби, а класова боротьба неминуче веде до встановлення диктатури пролетаріату. Право і держава - якщо їхньою функцією є охорона майнової нерівності і забезпечення експлуатації пригнічених мас панівними класами, в новій фазі, після досягнення людством нової суспільно-історичної формації - комунізму, мають, за вченням марксизму, опинитися в зовсім новому становищі. Тут, де вже немає класів і немає причин для експлуатації, не може бути місця для держави і права. Вони мають відмерти. комуністична ідеологія угледіла в деяких негативних аспектах приватної власності, а згодом і в ній самій головне зло в людському суспільстві. І тому, піддавши анафемі приватну власність, вона оголосила основою «щасливого» життя людей власність суспільну, передусім державну. Карл Маркс (Marx), 1818-1883 - автор праць: "Капітал" (перший том - 1864р.; другий і третій том - пізніше), "Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта", "Громадянська війна у Франції", "Критика Готської програми". Фрідріх Енґелс (Engels), 1820-1895 - автор праць: "Становище робітничого класу в Англії", "Анти-Дюрінг", "Роль насильства в історії", "Про розклад феодалізму і виникнення національних держав", "Походження сім'ї, приватної власності і держави", "Розвиток соціалізму від утопії до науки".
Спільно ними написані: "Маніфест комуністичної партії", "Святе сімейство, або критика німецької критичної критики", "Німецька ідеологія".

43. Основоположником позитивізму був Огюст Конт (Conte), 1798-1857, який виклав свої погляди у шеститомному "Курсі позитивної філософії" (1830-1842) і чотиритомній праці "Система позитивної політики, або Соціологічний трактат про основи релігії людства" (1851-1854). Він висунув ідею соціології як науки про закони функціонування та розвитку суспільства в цілому, окремих суспільних явищ. Він зазначав, що у своїй галузі соціологія повинна вирішувати такі ж завдання, які в інших галузях знань вирішують фізика, хімія, біологія, на відміну від конкретних наук (мінералогія, ботаніка, зоологія), завданням яких є опис конкретних явищ, а не встановлення їхніх законів. Соціологія, на думку Конта, є наукою про суспільні явища взагалі, її закони однаково актуальні для всіх часів і всіх народів. Обгрунтовуючи необхідність нової науки про суспільство та його закони, її значення, Конт, спираючись на реалії XIX ст., підкреслював, що певний тип суспільства, який можна описати двома прикметниками - теологічне та військове, - відмирає. На зміну йому приходить нове суспільство - наукове і промислове (індустріальне). Суспільство, яке зароджується, є наукове: для сучасної епохи характерний науковий світогляд, так само як для попередньої епохи був властивий світогляд теологів або жерців. З того моменту, коли люди починають думати науково, війна людей між собою перестає бути основною діяльністю колективів - такою стає боротьба людей з природою, а також раціональна експлуатація природних ресурсів. Для цього необхідний синтез науки і формування позитивної політики. Знайомлячись з різними науками, Конт формулює і обгрунтовує два головні закони: закон трьох станів і закон класифікації наук. Згідно з законом трьох станів, людський розум проходить три послідовні фази. На першій він пояснює явища, визнаючи в них істоти або сили, які можна порівняти з самою людиною; на другій вдається до абстрактних сутностей, таких як природа; на третій людина обмежується спостереженнями за фактами і виявленням постійних зв'язків, що можуть існувати між ними або в даний момент, або в часі. закон трьох станів тісно пов'язаний з законом класифікації наук. Порядок розподілу різних наук розкриває порядок становлення позитивного розуму в різних галузях. Іншими словами, позитивне мислення не могло не сформуватися в математиці, фізиці, хімії раніше, ніж в біології. У більш складних галузях позитивізм виявляється пізніше. Чим простіша матерія, тим про неї простіше позитивно мислити. Є речі, саме спостереження за якими веде розум до позитивної фази. Конт підкреслював, що індивід, взятий як окрема істота, - це абстракція, яка не має місця в реальному суспільному житті. Разом з тим він не заперечує існування класів у суспільстві, але не вважає, що між класами існує антагонізм і між ними неминуча боротьба.

44. Рудольф фон Ієрінг, 1818-1892 - "Дух римського права на різних етапах його розвитку " (1852-1854), двотомній праці "Мета в праві" (1877-1883) та найвідомішій праці "Боротьба за право" (1872). Ієрінг в основу свого правового вчення поставив питання про сутність права, його соціальну роль та завдання. Теоретичні розробки вченого орієнтовані на вдосконалення законодавства, зміцнення конституційних основ держави. Термін "право" Ієрінг трактує у двох розуміннях: об’єктивному та суб’єктивному. В об’єктивному розумінні це є поняття сукупності правових норм, які охороняються державою, тобто узаконений порядок життя; у суб’єктивному розумінні право є конкретне втілення абстрактного правила у конкретні права та обов’язки суб’єкта правовідносин. В обох випадках, наголошує Ієрінг, право натрапляє на протидію і в обох випадках воно повинно її перемогти, іншими словами, право повинно шляхом боротьби встановлювати і відстоювати своє існування. З боку держави підтримка правового порядку, власне, й виявляється у безперервній боротьбі проти беззаконня, яке йому протистоїть. РУДОЛЬФА ФОН ІЄРІНГА (1818—1892), який вважав право і державу продуктами суспільного розвитку, складовими соціального життя, що постає в його концепції як царство цілей, цілеспрямованої діяльності людини.Під цим кутом зору вчення Р. Ієрінга багато в чому збігається з поглядами Т. Гоббса та І. Бентама, які суб'єктивний егоїзм і корисливий інтерес вважали основою устремлінь людини в досягненні тієї чи іншої мети, особистої користі. Притаманний людині корисливий інтерес скеровує її дії в досягненні визначеної мети, значно активізує її поведінку. Тобто, свободу волі людини, а звідси й права, обумовлено існуючими в суспільстві інтересами. Егоїстичний інтерес шкодить суспільним відносинам, і для його обмеження застосовується примус. Придушення егоїзму, застосування примусу здійснюється спеціальною соціальною організацією примусової влади — державою з допомогою права. У своїй теорії Р. Ієрінг заклав основи сучасного розуміння держави і визначив низку важливих її ознак, серед яких: наявність апарату примусу; наявність публічної влади; наявність норм публічного права, що визначає правове положення самої держави та її членів; неподільний суверенітет; стан владного зв'язку членів держави, відносини управління й підкорення. Держава виникає завдяки існуючому протиріччю між суспільством та індивідом і необхідністю примусу, її метою, за вченням Р. Ієрінга, є забезпечення загального інтересу та обмеження через примус приватного інтересу, що загрожує першому, оскільки інтереси суспільства "вищі від свободи". Через це теорія держави Р. Ієрінга постає значною мірою як статична, а співвідношення "держава" та "особа" вирішується в усіх випадках на користь першої.

45. Георг Єллінек (1851-1911) опублікував низку праць із державного права: «Право сучасної держави», «Правова природа міжнародних договорів», «Закон і указ», «Система суб´єктивних публічних прав» та ін.Відправляючись від ієрінгівського розуміння права як певного самообмеження держави, Єллінек розвивав своє вчення про зв´язаність держави нормами права. Право, на його думку, є наслідком і виразом самообмеження держави. Саме це самообмеження - основа зв´язаності держави її правом. Самообмеження держави досягається визнанням за підданими державі особами значення суб´єктивних прав. Сила держави набуває, отже, характеру правової сили, а її інтереси - характеру правових інтересів. «Держава,- стверджував мислитель,- сама стає обмеженою у правовім аспекті особою». Лише тому, що держава вважає себе обмеженою у правовім аспекті, вона, писав Єллінек, стає суб´єктом права. Діюча істота, яка не є носієм обов´язків,- це суб´єкт сили, а не суб´єкт права. У понятті права вже міститься поняття деякого обмеження.Вчений дав класифікацію прав громадян відносно держави. Він пропонував розрізняти: 1) негативний статус, тобто право на свободну сферу, незалежну від впливів органів держави; 2) активний статус, тобто право громадян на участь у здійсненні державної влади; 3) позитивний статус, тобто право індивіда на сприяння і допомогу держави. Не торкаючись правильності наведеної класифікації, відзначмо, що головною думкою Єллінека була ідея суто правових відносин громадян і органів держави. Мислитель прагнув охопити політичну владу тогочасної держави юридичними категоріями і в такий спосіб обґрунтувати принцип законності.Аби зробити державу і всі її властивості «юридично мислимими», філософ висунув поруч із соціальним поняттям держави юридичне поняття держави. Це - наділена первинною владою панування корпорація або юридична особа осілого народу. Отже, Єллінек оголосив, що держава може і повинна вивчатися не тільки як певне соціальне явище, а й як явище юридичне.

46. Людвіг Гумплович (1838-1909). Його основні праці з питань держави: «Раса і держава. Дослідження про закон формування держави "," Загальне державне право». Свій світогляд Гумплович називає реалістичним. У його рамках і з позицій соціології він розглядає проблеми, пов'язані з походженням, сутністю, організацією і роллю держави.Держава формується в результаті підпорядкування однієї людської групи (слабких, переможених) іншій групі (найсильніших, переможців) як засіб утримання порядку панування - покори, Гумплович виступає категорично проти того, щоб характеризувати державу як орган умиротворення, примирення суперечливих інтересів. Йому судилося бути органом примусу, насильства. Згідно Гумпловичу, існування суспільства без державного примусу неможливо.Теорія насилля Л. ГУМПЛОВИЧА багато в чому збігається з ідеями, викладеними Г. Спенсером стосовно становлення держави на першому етапі її розвитку. Походження держави Л. Гумплович пов'язував із загарбницькими війнами, уярмленням одних племен іншими. Сила приводить до поєднання панів і рабів, переможців і підкорених. Насилля одних над іншими, безмежна влада і підкорення стають звичними і з часом переходять у звичай та право. Сила, зазначав Л. Гумплович, передує праву. А втім, насилля як основа утворення й необхідна умова зміцнення держави має місце тільки на ранніх етапах. Перегодом, завдяки розвиткові, встановлюється рівність усіх соціальних груп і прошарків суспільства та утворюється "сучасна культурна держава", характерними рисами якої є: рівність громадян і законність; демократизм і парламентаризм; забезпечення народного добробуту.

47. Головні положення свого "чистого вчення про право" або "чистої теорії права" Ганс Кельзен сформулював ще до початку Першої світової війни в роботі "Основні проблеми державно-правових вчень".Свою теорію Кельзен назвав «чистим вченням про право» і виклав її в основній праці «Чиста теорія права». Це вчення про право, пояснював він, називається «чистим» тому, що воно зайняте самим лише правом і очищує пізнавальний предмет від усього, що не є правом у чіткім сенсі. Іншими словами, воно прагне звільнити правознавство від чужих йому елементів. Такий основний принцип його методики.Право і влада - не те саме. Саме по собі право не може існувати без влади. Тому право і трактується чистою теорією права як специфічний порядок влади чи організація влади.Держава виступає у двох вимірах - як панування і як право. Сприйняття держави, за Кельзеном, найбільш плідне там, де держава представляє відносини, за яких "деякі" наказують і правлять, а інші підкоряються і керуються. Юрист може описати соціальну реальність без терміна "держава" або вживаючи цей термін у специфічному розумінні.

48.Спенсер. «Система синтетичної філософії», «Людина проти держави», « Прогре,його закон і причина» Органічна теорія походження держави. Люд.суспільство -своєрідний організм,складний агрегат,що розвивається за зат.законами еволюції. Держави виникають як результат війн і насильства,в ході яких відбувається природний відбір.Надалі вони проходять 2стадії розвитку і 2типи соц.-політ.організації:військовий(хижацький) і промисловий(індустріальний). Суть соц.-політ.прогресу в поступовому переході від військового типу держави до промислового.Діє закон рівної свободи. Завдання держави -охорона прав громадян. Право -основа законодавства,адже воно виводиться з принципу рівної свободи. Індустріальні свободи:безпека особистості;свобода пересування;свобода совісті,слова,друку..;право власності;підприємницька діяльність.

49.Ніцше. «Грецька держава», «Воля до влади», «Так казав Заратустра», «По той бік добра і зла», «Походження моралі» Найвідоміший автор антидемократичної державно-правової теорії. Держава, право, законодавство, політика являє собою службові знаряддя, засоби, інструментарій культури, яка, своєю чергою, є проявом, виявом і утворенням космічної за своїми масштабами боротьби сил і воль. Влада ж визнавалася ним найбільшою цінністю і метою існування, а засобом її досягнення - все людство. Всю соціально-політичну історію Ніцше характеризував як боротьбу двох воль до влади. З одного боку - воля сильних, аристократів, з іншого - воля слабких, натовпу, рабів. Держава, на його думку, є засобом виникнення й породження того насильницького соціального процесу, під час якого відбувається народження привілейованої культурної людини, яка панує над рештою, масою. Отже, заключає він, те, що вже раз було в минулому, можливе і в майбутньому,- така його ідея вічного повернення. Розрізняв два типи державності - аристократичний і демократичний, будучи палким прихильником першого.

50. З 1933 по 1945р. німецькі націонал-соціалісти стояли при владі, безпосередньо впроваджуючи в державно-правову практику, в науку про державу і право сповідувані ними принципи. На переконання націонал-соціалістів держава має бути лише одним з елементів германської політичної спільності. Вона має потрійне членування. Її утворюють: 1) "рух" (тобто націонал-соціалістична німецька робітнича партія); 2) "держава" (власне державний апарат); 3) "народ" (тобто німці, зорганізовані в різні непартійні та недержавні об'єднання). У структурі німецької політичної спільності беззастережно пріоритетною її частиною ідеологами фашизму зізнавалася їх партія - Націонал-соціалістична німецька робітнича партія. Упор робився на зрощення нацистської партії з державою і на здійснення цією партією повновладного керівництва ним. Фашистсько-партійному державі-підлягала стати повною протилежністю демократично-правової держави. Керівництво такою державою повинне було здійснюватися вождем (фюрером) - Гітлером. Постулат про необхідність саме такого політичного керівництва державою, рухом, народом, або "фюрер-принцип", також входить в ядро ​​фашистської ідеології. Її прихильники вбачають у вождизмі (природний наслідок і завершення ієрархічної побудови всякої расової соціально-політичної спільності. Для них вождизм - найкраща форма організації влади, упорядкування владних відносин. На вершині всієї ієрархічної піраміди стоїть одна фігура - фюрер, вождь. Фюрер персоніфікує волю народу, точно виражає його расовий дух. Тому авторитет його незаперечний, влада безмежна. Субстратом державності виступає "народ", "народна спільність". Нацисти запевняли, ніби "народ" для них - основоположна цінність. Поряд з "фюрер-принципу" категорія "народ", піддана нацистської обробці. З проникненням нацистських ідей у ​​німецьку юриспруденцію вона стала радикально змінюватися і швидко втрачати риси професійного науково-правового знання, занепадати. Націонал-соціалістської орієнтовані автори люто атакували світоглядні підвалини традиційної європейської теорії права: раціональне мислення, мистецтво аргументації, відкритість критиці, толерантність та ін. Нацистські правознавці, які взяли на озброєння "фюрер-принцип", бачили в вождя одноосібного творця права. Тому вони трималися такої позиції: питання про те, що є правом або неправі, залежить виключно від відповіді (рішення) фюрера, бо він - єдине джерело права німецької нації.

51. Соціологічна юриспруденція почала фо рмуватися під кінець XIX ст., Коли соціологія виділилася в самостійну галузь знань. Соціологічні теорії права складалися двома шляхами: шляхом формування правових концепцій в межах загальної соціології, та шляхом поширення соціологічних методівпізнання в юриспруденції.
До родоначальникам соціологічної юриспруденції відносяться Р. фон Ієрінга (Німеччина), Ф. Жені (Франція та ін. Право.передбачення того, що фактично зробить суд. Представники соціологічної школи протиставили позитивному праву як «мертвому», «книжковому» праву право «живе», «право в дії». Значну роль у розвитку соціологічного напрямку зіграв Роско Паунд (1870-1964 рр..) - Американський юрист, який багато років був деканом Гарвардської школи права. Він стверджував, що право - це перш за все фактичний правовий порядок і процес діяльності суду.
Прихильники соціологічного напрямку критикували формально-догматичний, нормативний підхід до права, який називали «юриспруденцією понять». Соціологічна юриспруденція так само, як і доктрина природного права, виходить за рамки закону (писаного права), проте не в бік природних прав і свобод, а в сферу реалізації права, правозастосовчої практики. Хоча негативне ставлення до позитивізму ці напрямки об'єднує. Позитивним моментом у цій теорії є орієнтація на облік реальних процесів, що відбуваються у правовому регулюванні, їх вивчення на основі конкретно-соціологічних методів. У цьому ж руслі знаходиться, скажімо, постановка питання про ефективність правових норм, якій свого часу приділялась значна увага в радянській юриспруденції.

52. Теорія еліт, бюрократії і технократії У другій половині XIX ст. у зв'язку з подальшою централізацією і бюрократизацією політичному житті настав період критичної переоцінки досвіду представницького правління й ліберально-демократичних цінностей. Це знайшло своє відображення в теорії еліт Вільфредо Парето і в концепції політичного класу Гаетано Маска. Моска: "у всіх людських суспільствах, які досягли відомого рівня розвитку і культури, політичне керівництво в самому широкому сенсі слова, що включає адміністративне, військове, релігійне і моральне керівництво, здійснюється постійно особливим, тобто організованим, меншістю ".Парето у своєму обгрунтуванні концепції правлячої еліти виходив з припущення, що кожне суспільство можна розділити на дві страти, або шару,-вищу страту, в якій зазвичай знаходяться правлячі, і нижчу. Вклад Моск і Парето в сучасну політичну теорію пов'язаний головним чином з визначенням структури влади і зосередженням уваги на груповому характері реалізації влади в будь-якій її формі. Наступним етапом розробки такої методології стала концепція "залізного закону олігархії" Роберта Міхельса що виникла, як і елітарна теорія, в полеміці з марксизмом. «Не існує ніякого протиріччя між вченням, що історія-це процес безперервної класової боротьби, і тим вченням, за яким класова боротьба призводить до створення нової олігархії ". Родоначальником теорії "зацікавлених груп" став Артур Бентлі, автор роботи "Процес здійснення урядової влади: вивчення суспільних тисків ". Головною тезою тут стало твердження про те, що діяльність людей завжди зумовлена їхніми інтересами і спрямована, по суті справи, на забезпечення цих інтересів. Всі феномени державного управління можна представити як феномени (і результати) впливу "груп, тиснуть один на одного, що формують один одного і виділяють нові групи та групові уявлення для посередництва у забезпеченні громадського згоди ". Деспотизм і демократія-всього лише різні способи представництва інтересів. Нову конфігурацію отримала характеристика реального функціонування системи "розділених влади". Особливе місце занімае ттіпологія влади Макса Вебера. висунув концепцію ідеальних типів влади, які можна виявити в різних народів в ході історії. першим є влада патріархальна (влада глави роду, племені, ранніх державних утворень). Наступна-влада харизматична-вона пов'язана з наділенням правителя надприродними якостями і владними можливостями. Найсучаснішою і найперспективнішою є раціонально-легітимна влада. Основним і головним елементом цієї влади, її несучої конструкцією є професійна бюрократія. Бюрократія асоціювалася у Вебера з типом панування, заснована не на традиційному шануванні, а на строгих і раціональних правилах легалістского (законом регульованого та контрольованого) характеру та призначення. Формування сучасних концепцій технократичного керівництва сходить до Ф. Бекону, Кондорсе і Сен-Симона.Бекон»Нова Атлантида»,Сен Симон "Листи женевського мешканця до сучасників ".

53. Політико-правова доктрина С. Оріховського-Роксолана.З позиції С. Оріховського світська і церковна влада разом становлять ті міцні підвалини, без яких не могло розвиватися тогочасне суспільство. Священицька зверхність над світськими урядами, в тому числі королівським, обмежувалася для мислителя винятково сакральною сферою. Фактично в його працях не йшлося про привласнювання церковною владою прерогатив світської. Вся світська влада розділяється передусім на короля і сенат, і цим двом сторонам (обом кажу!) вручається. Проте раніше треба піклуватися про тебе як про голову, а вже потім про сенат»Оріховський визнавав, що кожній державі потрібна ефективна система управління. Цим, на його думку, повинна займатися урядова влада, тобто коло людей, наділених усіма владними повноваженнями з управління державою. Сенат належить до трійки найважливіших, на думку філософа, в державі суб’єктів, «що правами і привілеями, як внутрішніми судинами з’єднані, стягнені, спаяні, не просто заради існування, а заради процвітання». У такій системі «суспільство є тілом, рада - душею, а король - розумом держави. Однак, суспільство без ради мертве тіло, а рада без короля безпорадна, рівно ж як король без ради несправний.

Поиск по сайту: