Етика Іммануїла Канта

Вищим принципом етики І. Кант вважав категоричний імператив (загальний обов'язковий моральний закон), який має гранично формальний і всезагальний характер. Категоричним він є тому, що його слід дотримуватися не задля певних цілей, а заради його самого. Він не потребує обґрунтування, оскільки є дедукцією чистого практичного розуму. Кант запропонував кілька формулювань категоричного імперативу: «чини так, щоб ти завжди ставився до людства і у своїй особі, і в особі будь-якого іншого так само, як до цілі, і ніколи не ставився б до нього тільки як до засобу». Будучи наскрізь оригінальною, концепція Канта синтезує в собі раціональні аспекти основних етичних учень Нового часу.

Кант багато роздумував над уточненням предмета етики, специфікою моралі. Її він розглядав як сферу людської свободи, окреслюючи три ступені діяльності суб'єкта:

— техніко-механічний ступінь (така діяльність спрямована на об'єкти. Завдяки їй людство підносить себе над природою);

— прагматичний ступінь (діяльність охоплює економічну, суспільну структуру, тобто спосіб життя з його соціальним змістом. Вона є протилежною природному буттю);

— моральний ступінь (на цьому рівні діяльності людство культивує, цивілізує і вдосконалює себе як рід. Усю етичну проблематику Кант розглядав у контексті взаємозв'язків цих трьох ступенів суспільно-діяльнісної природи людини.

Моральна діяльність відрізняється від усіх інших форм діяльності тим, що її необхідність випливає з максими, яка відповідає моральній заповіді, а не з будь-якого іншого мотиву. Моральною є лише дія, здійснена без участі будь-якої схильності людини, зумовлена моральним переконанням, а не продиктована усвідомленням обов'язку. Не мету дії, не її продуктивність, а лише намір, тобто відповідність категоричному імперативу, визначають як моральний критерій. Тільки повага до морального закону надає моральності вчинкам людини. Інстанцією, здатною виразити таку повагу до морального закону, є воля, тому етику Канта називають «етикою внутрішнього переконання і доброї волі».

З'ясовуючи специфіку моралі, Кант порівнював її з правом, релігією, мистецтвом та іншими сферами людського життя. Рушійні сили соціальної поведінки людини він поділяв на зовнішні (юридичні), які реалізуються завдяки насиллю, і внутрішні (моральні), які з'являються внаслідок усвідомлення людиною внутрішнього обов'язку. Право стосується лише вчинків, а мораль — і переконань. Юридичні дії спрямовані на кінцеву волю індивідів і їх зовнішні, безсердечні зв'язки, моральні — істотно відрізняються від юридичних, оскільки моральною є лише спрямована на все людство і його благополуччя дія, що визначається вищим благом. Тому Кант основною проблемою етики вважав обґрунтування необхідності для індивіда поводити себе як свідомий представник роду людського.

Думки Канта про те, якою є людина за своєю природою (доброю чи злою), яке майбутнє чекає на людську мораль, суперечливі. Попри певний оптимізм у поглядах щодо цієї проблематики, він іноді висловлювався про людину як про тварину, яка потребує господаря, стверджував, що людський рід умисне працює над своїм руйнуванням. Справжня моральна дружба є рідкісною. Мораль обов'язку ніколи не стане іманентною (внутрішньо притаманною) людській діяльності, оскільки завжди перебуватиме в конфлікті зі схильностями, почуттями. Крім того, існує загроза варварства, яка приховується за видимістю цивілізованості, культури, прогресу.

Мораль — це обов'язок, те, що повинно бути, але чого ніколи не було, немає і не буде в такому обсязі. Практичне здійснення морального закону, тотожність доброчесності і щастя можливі лише в мисленні за умови сповідування постулатів Бога.

Отже, Кант першим розмежував сфери дослідження етики і психології; визнав автономію людини як суб'єкта моралі, носія волі, що встановлює всезагальний закон; проголосив особистість самоціллю (людину недопустимо розглядати як засіб реалізації будь-яких завдань, навіть таких, що стосуються загального блага); обґрунтував загальнолюдський характер моралі.

Етика кінця 19-20 ст.

Етика кінця (XIX—XX ст.) характеризувалася постановкою і розробкою концепції «людина—нація» (особливо під час національно-визвольної боротьби), у світлі опрацювання якої українська етична думка розмежувалась на два напрями — радикальний (людина задля свого щасливого існування повинна перебудувати суспільне життя) і академічний («філософія серця»). У XX ст. етичну проблематику в Україні розробляли майже виключно вчені-марксисти, які спромоглися «вбрати» етичні настанови в «одежу» марксистського розуміння головних етико-філософських питань.

Поиск по сайту: