Зміст права власності

Зміст права власності в цілому включає такі елементи: І) право на власну поведінку (право на здійснення права власності на власний розсуд); 2) право вимагати "від усіх і кожного" не створювати перешкод у здійсненні права власності (не порушувати його);

3) право звернутися до суду за захистом порушеного права власності з речовим позовом (віндикаційним, негаторним тощо).

Концепція ЦК з цього питання, зафіксована у ст. 319, виходить з того, що зміст права власності у суб'єктивному значенні складається з 3 "прав" власника: 1) права володіння річчю; 2) права користування річчю; 3) права розпорядження річчю.

1. Право володіння - це юридична можливість фактичного впливу на річ.

У зв'язку з тим, що володіння буває законним - таким, що грунтується на законі, і незаконним - протиправним, іноді в літературі з цивільного права зазначають, що цей поділ може стосуватися володіння взагалі, тобто і володіння як елементу права власності1. Проте необхідно мати на увазі, що оскільки йдеться про право володіння, то воно завжди може бути тільки законним. Поняття "незаконне володіння" може застосовуватись тільки до фактичного володіння.

2. Право користування - це юридична можливість видобувати корисні (споживчі) властивості речі.

Користування може здійснюватися шляхом вчинення фактичних дій (користування особистими речами, проживання в будинку, користування автомашиною тощо). Але воно може полягати й у використанні споживчих властивостей речі за допомогою дій юридичних (надання речі в оренду і одержання відповідних прибутків). Слід зазначити, що свого часу у римському приватному праві право на одержання плодів і прибутків розглядалася як самостійна правомочність власника - jus fruendi. Проте з огляду на українську ш тіл і стичну традицію, можна (з деякою мірою умовності) вважати, що така можливість охоплюється правомочністю користування шляхом вчинення юридичних дій.

3. Право розпорядження полягає в юридичній можливості власника визначати фактичну і юридичну долю речі.

Визначення фактичної долі речі полягає в можливості зміни її фізичної суті аж до повного знищення. Юридична доля речі може бути визначена шляхом передачі права власності іншій особі або шляхом відмови від права на річ.

Варто звернути увагу на те, що розпорядження річчю полягає в передачі права власності, одержання плодів і прибутків (наприклад, надання речі в найом), тому його іноді оцінюють як реалізацію права розпорядження. Проте передаючи річ в найом, власник не має на увазі передачу права власності. Він передає річ лише у тимчасове користування. Його право власності на річ не припиняється, а реалізується шляхом використання можливості лише тимчасової передачі речі за плату іншій особі. Отже, одержання плодів, доходів, прибутків не може розглядатися як будь-який різновид права розпорядження речами.

Блок питань №4, питання 14

«Суб'єкти права інтелектуальної власності»

Суб'єкти права інтелектуальної власності - це особи, яким можуть належати права володіння, легітимації, користування, розпорядження та захисту прав на результати інтелектуальної, творчої діяльності.

Суб'єктами права інтелектуальної власності можуть бути 2 види суб'єктів:

1) творець (творці) об'єкта права інтелектуальної власності;

2) інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності.

Творець - це особа, результати інтелектуальної, творчої діяльності якої є або можуть бути визнані об'єктами права інтелектуальної власності. Коло суб'єктів, які визнаються "творцями", у законі (ст. 421 ЦК) не визначене і не обмежене якимось вимогами до їхнього віку, стану здоров'я дієздатності. У зазначеній нормі ЦК наведений лише приблизний перелік осіб, котрі створюють той чи інший об'єкт права інтелектуальної власності: автор, виконавець, винахідник тощо. Отже, для суб'єктів права інтелектуальної власності характерною є однакова дієздатність суб'єктів творчого процесу. Іншими словами, творцями будь-яких результатів творчої діяльності можуть бути як повнолітні, так і неповнолітні особи.

Слід звернути увагу на те, що "творча правосуб'єктність" не співпадає із загальною цивільною дієздатністю, котра, за загальним правилом, настає із досягненням фізичною особою 18 років. Суб'єктом права інтелектуальної власності може бути частково дієздатна, обмежено дієздатна або недієздатна особа. Інша річ, що здійснювати авторські права така особа може за допомогою інших осіб (батьків, усиновлювача, опікуна, піклувальника тощо).

Інші особи визнаються суб'єктами права інтелектуальної власності, якщо відповідно до ЦК, іншого закону чи договору їм належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності. Наприклад, це може бути особа, якій автор відповідно до закону повністю або частково передав майнові права інтелектуальної власності - наприклад, видавець літературного твору, який уклав відповідний договір з автором (ст. 427 ЦК).

Суб'єктом права інтелектуальної власності на об'єкт, створений у зв'язку з виконанням трудового договору, за певних умов може бути також юридична або фізична особа, де або в якої працює той, хто створив цей об'єкт.

Цій ситуації спеціально присвячена ст. 429 ЦК, котра розрізняє 2 випадки:

1) визначення суб'єктів особистих немайнових прав;

2) визначення суб'єктів майнових прав.

3) Щодо особистих немайнових прав у вигляді загального правила встановлено, що права на об'єкт, створений у зв'язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, який створив цей об'єкт. Разом з тим у випадках, передбачених законом, окремі особисті немайнові права інтелектуальної власності на такий об'єкт можуть належати юридичній або фізичній особі, де або в якої працює працівник.

4) У зв'язку з цим варто зазначити, що авторське право традиційно виходило з того, що у більшості випадків твір, створений у порядку виконання службового завдання, належить роботодавцю, з яким автор перебуває у трудових відносинах (ст. 16 Закону "Про авторське право і суміжні права"). Проте ст. 429 ЦК підходить до вирішення цього питання з більш демократичних позицій, надаючи, загалом, перевагу інтересам працівника, що створив об'єкт права інтелектуальної власності.

5) Аналогічні правила діють при визначенні суб'єкта особистих немайнових прав інтелектуальної власності на об'єкт, створений на замовлення: такі права належать творцеві цього об'єкта і лише у випадках, передбачених законом, окремі особисті немайнові права інтелектуальної власності на такий об'єкт можуть належати замовникові (ч. 1 ст. 430 ЦК).

6) Майнові права інтелектуальної власності на об'єкт, створений у зв'язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, який створив цей об'єкт, та юридичній або фізичній особі, де або в якої він працює, спільно, якщо інше не встановлено договором. Це правило є диспозитивним і застосовується за умови, якщо інше не встановлено договором творця об'єкту інтелектуальної власності і особи-роботодавця. Такі самі правила діють щодо визначення суб'єкта майнових прав інтелектуальної власності на об'єкт, створений на замовлення (ч. 2 ст. 429 та ст. 430 ЦК).

Блок ситуаційних питань, питання 14

Згідно з п. 3 ст. 238 ЦК України представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Індивідуальні завдання на навчальну практику
з дисципліни «Конституційне право України»

Блок питань №1, питання 14

Система нормативно-правових актів в Україні будується залежно від місця органу, що видає акт, в ієрархії державного апарату. Всі нормативно-правові акти поділяються на:

§ закони;

§ підзаконні нормативні акти.

Закон – це акт, прийнятий Верховною Радою України або через референдум (тобто законодавчою владою), що регулює найважливіші суспільні відносини і має вищу юридичну силу. Прийнято розрізняти закони:

§ конституційні;

§ звичайні.

Конституційні закони – це насамперед сама Конституція і закони, що мають безпосереднє відношення до неї. Конституція України є основним законом, що має найвищу юридичну силу. У ст. 8 Конституції України закріплено, що "закони та інші нормативно-правові акти приймаються на підставі Конституції України й повинні їй відповідати". Більше того, в Конституції України встановлене правило про те, що "норми Конституції України є нормами прямої дії". Тому при складанні судових позовів або відповідей на позовні заяви радимо відшукати в Конституції України норму, що підтверджує Вашу правоту. Як правило, посилання на норму Конституції належним чином впливають і на учасників судових розглядів, і на суддю

Блок питань №2, питання 14

Демократія (від грецьк. demos -народ, kratos - влада) - це народовладдя, що виходить з організації і функціонування державної влади, форми організації суспільства, його державно-політичного устрою, що ґрунтується на визнанні народу єдиним джерелом влади, який здійснює реальне управління суспільними і державними справами.

Ознаки України як демократичної держави:

1) носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 5 Конституції України);

2) державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ч. 1 ст. 6 Конституції України);

3) місцеве самоврядування визнається і гарантується (ст. 7 Конституції України);

4) громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей (ч. 1 ст. 36 Конституції України). Правовий статус громадських об'єднань, що діють у державі, визначають закони України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 року, "Про політичні партії в Україні" від 5 квітня 2001 року;

5) громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 38 Конституції України);

6) громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування (ч. 1 ст. 39 Конституції України);

7) усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк (ст. 40 Конституції України);

8) вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Виборцям гарантується вільне волевиявлення (ст. 71 Конституції України);

9) народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних (ч. 4 ст. 124 Конституції України).

Крім того, демократичність Української держави проявляється у республіканській формі державного правління, що дає можливість громадянам обирати главу держави, парламент, органи місцевого самоврядування.

Блок питань №3, питання 14

Важливе місце в системі конституційних прав і свобод людини і громадянина займають і економічні права та свободи, які визначають можливість людини створювати матеріальні та особисті нематеріальні блага, володіти ними та здійснювати господарську діяльність. До основних економічних прав і свобод людини і громадянина відносять: право приватної власності (ст. 41); право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42); право на користування об'єктами права державної та комунальної власності (ст. 41) та власністю Українського народу (ст. 13).

Отже, економічні права та свободи людини і громадянина - це нормативно визначена міра можливої поведінки або діяльності людини та громадянина в економічній сфері суспільних відносин, пов'язана з правовим режимом власності та господарської діяльності.

Конституція України містить порівняно незначну кількість основних економічних прав і свобод-право приватної власності; право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом; право користуватися об'єктами права державної та комунальної власності. Утім ці конституційні права отримали комплексний розвиток у чинному цивільному та господарському законодавстві України.

Первинним, базисним економічним правом, що визначає економічні основи суспільного і державного ладу України, є право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами свої інтелектуальної, творчої діяльності (с. 41), що набувається в порядку, визначеному чинним законодавством України. Об'єктами права приватної власності визначаються матеріальні (рухомі та нерухомі) та особисті нематеріальні цінності (блага). Формою здійснення правовідносин, пов'язаних із реалізацією права приватної власності, є володіння, користування і розпорядження матеріальними і особистими нематеріальними цінностями (благами) з метою задоволення соціально-економічних потреб людини і громадянина.

Водночас Основний Закон застерігає, що власність зобов'язує не завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, не погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Тобто використання права приватної власності для завдання шкоди та збитків іншим особам та їх законним правам, а також на шкоду інтересам суспільства та держави є неприпустимим.

Держава гарантує, що ніхто не може бути протиправно позбавлений власності та декларує непорушність права приватної власності. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з подальшим повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Тож націоналізація та реприватизація об'єктів права приватної власності є неконституційною.

Конфіскація як форма відчуження приватної власності може застосовуватися лише за рішенням суду, як додаткова санкція в адміністративній і кримінальній юридичній відповідальності.

Наступним важливим економічним правом є право кожного на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42). За змістом це право дозволяє здійснювати на свій ризик діяльність, що передбачає отримання прибутку; за суб'єктами - це право належить всім громадянам України, іноземцям і особам без громадянства, за винятком депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування, військовослужбовців, співробітників правоохоронних органів, суддів та ін.

Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності, упереджує зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісну конкуренцію. Зокрема, в Україні діє Антимонопольний комітет України, який зобов'язаний забезпечувати конкурентність підприємницької діяльності в державі та запобігати утворенню штучних монополій.

Конституція України також покладає на державу обов'язок захищати права споживача, здійснювати контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяти діяльності громадських організацій споживачів. Тобто держава забезпечує соціальний характер підприємницької діяльності в Україні.

Похідним від права власності є й право громадян України користуватися об'єктами права державної та комунальної власності для задоволення своїх потреб (ч. З ст. 41) та власністю Українського народу (ст. 13), але це право є лише різновидом права власності та потребує свого законодавчого закріплення і належного теоретичного обґрунтування.

Блок питань №4, питання 14

Народний депутат України є обраним відповідно до Конституції і законів України повноважним представником українського народу у Верховній Раді України, який протягом строку дії депутатського мандата здійснює законодавчо визначені повноваження.

Правовий статус народного депутата України - це його місце і роль у системі правовідносин як представника українського народу в парламенті, визначені і гарантовані Конституцією і законами України.

Правовий статус зберігається на весь строк дії депутатського мандата.

У своїй діяльності народний депутат України повинен дотримуватися загальновизнаних норм моралі, зберігати власну гідність, поважати честь і гідність інших громадян України, утримуватися від дій, заяв та вчинків, що компрометують його самого, виборців, Верховну Раду України, державу. Народний депутат України не повинен використовувати мандат у корисливих цілях.

Народним депутатом України може бути громадянин України (ч. 2 ст. 76 Конституції України), який:

* на день виборів досяг двадцяти одного року;

* має право голосу;

* проживає в Україні протягом останніх п'яти років.

Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку (ч. З ст. 76 Конституції України).

Принципи правового статусу народного депутата України - це основні засади та вихідні ідеї, які відображають найсуттєвіші характерні ознаки правового стану народного депутата України в суспільстві та державі.

Основними принципами правового статусу народного депутата України є:

* рівноправність депутатів, що означає їх однакову можливість обирати та бути обраними до органів парламенту (комісій, комітетів та ін.), займати посади у Верховній Раді України, реалізовувати своє право на депутатський запит та звернення, виступати на пленарних засіданнях парламенту, мати право законодавчої ініціативи, користуватися пільгами, що передбачені чинним законодавством тощо;

* несумісність депутатського мандата з іншими видами діяльності Народні депутати України не можуть мати іншого представницького мандата чи бути на державній службі (ч. 2 ст. 78 Конституції України). Вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності встановлюються законом. У разі невиконання вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності повноваження народного депутата України припиняються достроково на підставі закону за рішенням суду (ч. 4 ст. 8 І Конституції У країни);

* виконання народним депутатом України своїх повноважень на постійній основі (ч. 1 ст. 78 Конституції України). Це означає, що народний депутат України за виконання депутатських повноважень отримує заробітну плату у розмірах, встановлених Верховною Радою України, а в трудовій книжці має бути відповідний запис про працевлаштування такої особи;

* депутатський індемнітет - має двояке трактування в науці права:

1) матеріальна винагорода за виконання народним депутатом України своїх депутатських повноважень;

2) народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп (п. 2 ст. 80 Конституції України).

На сьогодні фактично в усіх демократичних державах визнано депутатський індемнітет. Останній склався історично. Ще за часів феодальної доби члени станово-представницьких установ у Європі користувалися захистом щодо дій королівської влади. Інститут індемнітету властивий не лише країнам романо-германської, а й англосаксонської правової сім'ї. Під поняттям "індемнітет" в англомовних державах розуміється "привілей свободи слова". Обсяг індемнітету в різних державах неоднаковий, наприклад, у ФРН депутати на загальних підставах несуть юридичну відповідальність за наклеп, у Литві та Білорусії - за наклеп та образу. Аналогічна конституційна норма, як зазначалося вище, діє і в Україні;

* вільний депутатський мандат - виборці не можуть відкликати народного депутата України, оскільки він представляє інтереси усієї нації, а не лише тих виборців, які віддали за нього свій голос на виборах. Разом з тим запровадження пропорційної виборчої системи в Україні зумовило поглиблення політичної структурованості Верховної Ради України, логічним наслідком якої стало посилення партійної дисципліни;

* депутатська недоторканність (імунітет), правовим наслідком якої є неможливість затримання, арешту чи притягнення до кримінальної відповідальності народного депутата України без попередньої згоди Верховної Ради України (ч. З ст. 80 Конституції України). Народному депутату України згідно з ч. І ст. 27 Закону України "Про статус народного депутата України" від 17 листопада 1992 року1 гарантується депутатська недоторканність на весь строк здійснення депутатських повноважень. Обмеження прав і свобод народного депутата України (порушення таємниці телефонних розмов, кореспонденції, огляд транспортного засобу, житлового чи службового приміщення, його затримання) допускаються лише за згоди Верховної Ради України за умови неможливості отримання необхідної інформації іншим способом.

Подання про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи арешт народного депутата України ініціюється відповідно органами досудового слідства і судовими органами. Подання щодо народного депутата України повинно бути підтримане і внесене до Верховної Ради України Генеральним прокурором України. Таке подання має бути вмотивованим і достатнім, містити конкретні факти і докази, що підтверджують факт вчинення зазначеною в поданні особою суспільно небезпечного діяння, визначеного Кримінальним кодексом України. Комітет, якому доручено надати висновок щодо питання про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи арешт, відповідно до закону визначає достатність, законність і обґрунтованість подання, законність одержання доказів, зазначених у поданні, та встановлює наявність відповідних скарг. Підготовку цього питання комітет здійснює у терміновому порядку, але в строк не більш як 20 днів. На засідання комітету запрошується особа, щодо якої внесено подання, проте її відсутність на засіданні відповідного комітету без поважних причин не є перешкодою для розгляду питання і прийняття рішення комітетом.

Верховна Рада України розглядає на пленарному засіданні внесене подання про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи арешт народного депутата України у визначений нею день, але не пізніше 7 днів з дня подання відповідного висновку комітетом.

Рішення про надання згоди на притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності, Його затримання чи арешт Верховна Рада України приймає згідно з ч. 8 ст. 221 Закону України "Про Регламент Верховної Ради України" відкритим поіменним голосуванням більшістю голосів народних депутатів України від ЇЇ конституційного складу, яке оформляється постановою Верховної Ради України. Таке рішення не переглядається, крім випадку виявлення обставин, що не були відомі Верховній Раді України під час розгляду цього подання. Про прийняте рішення Голова Верховної Ради України негайно повідомляє відповідно Генерального прокурора України чи Голову Верховного Суду України.

Історія знає різні обсяги депутатського імунітету. Наприклад, у Фінляндії заарештувати депутата та порушити проти нього кримінальну справу можна і без згоди на те парламенту за умови, якщо вчинення парламентарієм того чи іншого діяння тягне за собою відповідно до кримінального законодавства позбавлення волі не менш як на шість місяців. У Македонії та Словенії такий строк подовжений до п'яти років. Думається, що подібна практика була б корисною й для України.

Отже, статус народного депутата України відображає правовий статус українського парламенту, ступінь демократичності суспільства та стан безпосередньої і представницької демократії в державі. Статус народного депутата України є багатогранним як за функціями і повноваженнями, так і за змістом та видами діяльності, які здійснює народний депутат України. Це пояснюється тим, що народний депутат України - це виборний представник українського народу у Верховній Раді України, покликаний здійснювати функції парламенту, українського народу та Української держави у відповідності до Конституції та законів України.

Повноваження народного депутата України - це сукупність закріплених Конституцією і законами України, його прав та обов'язків для здійснення покладених на нього функцій.

Повноваження народного депутата України в парламенті:

1) бере участь у засіданнях Верховної Ради України;

2) бере участь у роботі депутатських фракцій, комітетів, комісій, утворених Верховною Радою України;

3) виконує доручення Верховної Ради України та її органів;

4) має право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України, яке передбачене у ст. 93 Конституції України і є одним з найважливіших його прав;

5) бере участь у роботі над законопроектами, іншими актами Верховної Ради України, у парламентських слуханнях;

6) має право ухвального голосу щодо всіх питань, що розглядаються на засіданнях Верховної Ради України та її органів, до складу яких його обрано;

7) має право пропонувати питання для розгляду Верховною Радою України або її органами;

8) має право депутатського запиту і депутатського звернення до Президента України, органів Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України та інших суб'єктів правовідносин тощо.

Депутатський запит - це вимога народного депутата України, народних депутатів України чи комітету Верховної Ради України, яка заявляється на сесії Верховної Ради України до Президента України, органів Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності, дати офіційну відповідь з питань, віднесених до їх компетенції.

Депутатський запит вноситься у письмовій формі народним депутатом України, а у випадку, передбаченому п. 34 ч. І ст. 85 Конституції України, на вимогу групи народних депутатів України чи комітету Верховної Ради України і розглядається на її засіданні.

Блок питань №5, питання 14

«Припинення повноважень Президента в порядку імпічменту»

Однією з найскладніших процедур дострокового припинення повноважень Президента України є процедура усунення його з поста в порядку імпічменту, тобто відсторонення від посади, поста. Відповідно до ст. 111 Конституції України Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину.

Ініціювання питання про усунення Президента України з поста у порядку імпічменту здійснюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради України. Вирішенню цього питання Верховною Радою України має передувати парламентське розслідування. Для проведення розслідування Верховна Рада України створює спеціальну тимчасову слідчу комісію.

Спеціальна тимчасова слідча комісія Верховної Ради України є колегіальним тимчасовим органом Верховної Ради України, що утворюється у складі народних депутатів України, спеціального прокурора і спеціальних слідчих, завданням якого є проведення розслідування обставин щодо вчинення Президентом України державної зради або іншого злочину, викладених у підписаному більшістю народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України поданні про ініціювання питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту.

Висновки і пропозиції тимчасової слідчої комісії розглядаються на засіданні Верховної Ради України. За наявністю підстав Верховна Рада України не менш як двома третинами від її конституційного складу приймає рішення про звинувачення Президента України.

Рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту приймається Верховною Радою України не менш як трьома четвертями від її конституційного складу. Розгляду цього питання має передувати перевірка справи Конституційним Судом України й отримання його висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та отриманням висновку Верховного Суду України про те, що діяння, в яких звинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину.

У разі дострокового припинення повноважень Президента України виникає питання про легітимне виконання його обов'язків до обрання нового Президента України. Відповідно до статей 108. 109, 110, 111 Конституції України на період до обрання і вступу на пост нового Президента України обмежене коло обов'язків покладається на Голову Верховної Ради України.

Голова Верховної Ради України, в період виконання ним обов'язків Президента України не може здійснювати повноваження, передбачені пунктами 2.6-8.10-13.22,24,25.27,28 ст. 106 Конституції України.

Обов'язки Президента України Голова Верховної Ради України має виконувати до 90 днів, оскільки за Конституцією України {ч. 5 ст. 103) протягом цього періоду мають бути проведені вибори нового Президента України.

Блок питань №6, питання 14

«Поняття адміністративно-територіального устрою України»

Адміністративно-територіальний устрій - це територіальна організація держави, що характеризується внутрішнім поділом її на складові частини – адміністративно-територіальні одиниці різного рівня, відповідно до яких утворюються місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

Територіальний устрій України ґрунтується на певних принципах, керівних засадах, що визначають сутність і зміст цього інституту державного ладу і закріплюються в Конституції та законах України.

Відповідно до ст. 132 Конституції України, територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території; поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади; збалансованості і соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.

Важливим принципом територіального устрою України є принцип територіального верховенства держави, який є системоутворюючим щодо інших принципів цього інституту державного ладу України. Цей принцип сформульований на основі статей 112 Конституції України, що визначає суверенність України і передбачає, що державна влада в Україні здійснюється відповідно до Конституції та законів України системою відповідних державних органів на всій території держави.

Принцип територіального верховенства держави характеризує повноту державної влади у всіх її конституційних формах і виявах на всій території України. Держава самостійно встановлює правовий режим власної території, здійснює її оборону, вирішує питання адміністративно-територіального поділу з метою вибору оптимальної моделі здійснення державного володарювання і місцевого самоврядування тощо.

Принцип єдності та цілісності території означає, що складові частини території України - адміністративно-територіальні одиниці - знаходяться у нерозривному взаємозв'язку, визначаються внутрішньою єдністю в межах державного кордону України.

Територія України є недоторканою, а її межі визначаються державним кордоном (ст. 2 Конституції України). Це конституційне положення дозволяє виявити ще один принцип, споріднений з основними принципами територіального устрою України, принцип непорушності державного кордону. Під державним кордоном слід розуміти лінію, що визначає межі її території і вертикальну поверхню, що проходить по цій лінії. Правовий режим державного кордону України регулюється Законом України "Про державний кордон України" від 4 листопада 1991 р.

Чинне законодавство України охороняє принципи єдності, цілісності та недоторканості території України в межах її державного кордону. Посягання на цілісність і недоторканість території України у формі вчинення умисної дії з метою зміни меж території або державного кордону України, визначених Конституцією та законами України, а також публічні заклики чи розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій є кримінальним злочином (ст. 110 КК України) і тягне за собою кримінальну відповідальність.

Принцип централізації та децентралізації в здійсненні державної влади проявляється в тому, що за центральними (загальнодержавними) органами держави Конституцією та законами України закріплюється право забезпечення внутрішніх і зовнішніх загальнонаціональних інтересів, регулювання всіх сфер суспільного і державного ладу-політичної, економічної, соціальної, культурної (духовної), екологічної та зовнішньополітичної, а обов'язок захисту суверенітету і територіальної цілісності України визначається Конституцією України як найважливіша функція держави, справа всього Українського народу (ст. 17). За місцевими органами влади закріплюється право вирішувати питання регіонального і місцевого значення, сприяючи реалізації загальнодержавних програм.

Водночас принцип централізації органічно пов'язаний з принципом децентралізації, що знаходить вираження у функціях місцевого самоврядування. Так, відповідно до ст. 7 Основного Закону, в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування, що є правом територіальної громади - жителів, об'єднаних постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.

Тобто принцип централізації та децентралізації територіального устрою України знаходить логічне продовження у принципах організації та діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування і розмежуванні їх компетенції відповідно до Конституції та законів України.

Важливим принципом територіального устрою України, який визначає сутність і зміст регіональної політики нашої держави, є принцип збалансованості й соціально-економічного розвитку регіонів, а урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій. Цей принцип означає, що держава забезпечує і гарантує право територіальних громад, які, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій, умовно об'єднуються в певні регіони вирішувати політичні, економічні, соціальні, культурні (духовні) та інші проблеми згідно з інтересами територіальних громад.

Поняття "регіон" визначається Законом України "Про стимулювання розвитку регіонів" від 8 вересня 2005 p., відповідно до якого "регіон" - це територія АРК, області, міст Києва та Севастополя.

Існують й інші конституційні принципи територіального устрою України. Зокрема, пріоритетним принципом територіального устрою будь-якої держави є принцип народного суверенітету. Зазначений принцип закріплює за народом України виключне право здійснювати свою владу на всій території України безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Народ України має право безпосередньо вирішувати питання територіального устрою України. Так. ст. 73 Конституції України гарантує громадянам України право вирішувати питання зміни території України шляхом проведення обов'язкового всеукраїнського референдуму.

Важливим принципом територіального устрою України є принцип, який визначає форму цього устрою. Зокрема, ст. 2 Конституції України визначає, що Україна є унітарною державою, тим самим закріплюючи принцип унітаризму територіального устрою України.

Як відомо, сьогодні у світі найбільш поширеними формами територіального устрою є унітарна (Болгарія, Велика Британія. Польща. Угорщина та ін.), федеративна (Аргентина, Індія, Німеччина. США та ін.) І конфедеративна (Сербія і Чорногорія) форми. Щоправда, конфедерації є швидше винятком з огляду на перехідний характер цієї форми територіального устрою. У кожній країні світу форма територіального устрою сформувалася історично під впливом комплексу об'єктивних і суб'єктивних чинників.

Україна тривалий час перебувала в складі різних за територіальним устроєм держав, виступаючи суб'єктом унітарних держав (Польща, Румунія, Російська імперія), федерацій (СРСР) та конфедерацій (Австро-Угорщина), але споконвічним прагненням українського народу було створення власної єдиної унітарної держави. Уперше спроба створити таку державу шляхом Акта злуки між УНР і ЗУНР була здійснена в 1922 році, але утворити єдину унітарну державу вдалося лише з проголошенням незалежності України 24 серпня 1991 р. З того часу принцип унітаризму нашої держави є одним із фундаментальних і найбільш захищених принципів конституційного ладу.

Україна, як унітарна держава (від лат. unitas- єдність, єдине ціле) має у своєму складі адміністративно-територіальні одиниці без правового статусу державних утворень. В Україні Існує єдина Конституція, єдина система законодавства, єдині державні символи, єдина для всієї території України державна мова, єдине громадянство, єдина виборча система, єдина система органів державної влади, уніфікована система місцевого самоврядування, яка передбачає спеціальний правовий статус для АРК і міст Києва і Севастополя, єдина фінансово-бюджетна система, єдина грошова одиниця, єдина система оборони і національної безпеки.

Важливе значення має і принцип системності територіального устрою України, закріплений у ст. 133 Конституції України. Він передбачає, що територіальний устрій України має певну систему, що складається з взаємопов'язаних адміністративно-територіальних одиниць, які перебувають між собою у структурних і функціональних зв'язках.

Існують й інші, інституційні принципи територіального устрою України, закріплені в окремих законах України - "Про державний кордон України". "Про місцеве самоврядування в Україні" та ін.

Блок питань №7, питання 14

«Визначити умови дострокового припинення повноважень

Поиск по сайту: