Індивідуальні завдання на навчальну практику з дисципліни

ВІННИЦЬКИЙ ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ЕКОНОМІКО-ПРАВОВИЙ КОЛЕДЖ

ЗВІТ

З навчальної практики

Виконав:

студент гр. 85 ЮП (14)

ІІ курсу

Денної форми навчання спеціальності “Правознавство”

Марчук Владислав Миколайович

Перевірив:

Викл. Макарівчук І.Є.

Вінниця 2015

Зміст:

1. Механізм держави: поняття, ознаки, структура.

2. Поняття праворозуміння.

3. Джерела (форми) права та їх класифікація.

4. Поняття та ознаки правовідносин.

5. Поняття юридичної відповідальності та її співвідношення з соціальною відповідальністю. Ознаки юридичної відповідальності.

6. Механізм, основні елементи та стадії правового регулювання

7. Підстави та правові наслідки визнання особою недієздатною.

8. Держава Україна як суб’єкт цивільного права.

9. Поняття власності та права власності.

10. Суб’єкти права інтелектуальної власності.

11. Березовський перед від’їздом за кордон видав довіреність Загайському на продаж своєї приватизованої квартири, а Сотник видав Загайському довіреність на продаж автомобіля. Оглянувши квартиру і дізнавшись про повноваження Загайського, Сотник запропонував купити цю квартиру. Коли Сотник і Загайський звернулись до нотаріуса за посвідченням договору купівлі-продажу, він їм відмовив, посилаючись на ч.3 ст. 238 ЦК України. Чи обґрунтована відмова нотаріуса?

12. Навести ієрархію нормативно-правових актів у правовій системі України

13. Охарактеризувати Україну як демократичну державу.

14. Економічні права людини і громадянина за Конституцією України.

15. Правовий статус народного депутата України.

16. Припинення повноважень Президента України в порядку імпічменту.

17. Поняття адміністративно-територіального устрою України.

18. Визначити умови дострокового припинення повноважень Президента України.

19. Охарактеризувати систему місцевого самоврядування в Україні.

20. Кабінет Міністрів України подав на розгляд до Верховної Ради України проект Закону України “Про державний бюджет України” з відповідними додатками та супроводжувальною запискою 21 вересня року, що передує плановому. Дайте правову оцінку ситуації.

Індивідуальні завдання на навчальну практику з дисципліни

«Теорія держави і права»

Блок питань №1 Питання 14

Механізм держави - це система всіх державних органів, що здійснюють державну владу, а також підприємств, установ, організацій, за допомогою яких виконуються завдання та функції держави. У науці теорії права вперше таке трактування механізму держави у 1968 році запропонував В.В. Копєйчиков. На його переконання, соціальне призначення держави забезпечується державним механізмом, тобто органами державної влади та підприємствами, установами й організаціями. Державні органи наділяються владними повноваженнями з метою здійснення управління в суспільстві, а також реалізації завдань та функцій держави. Такі органи становлять апарат держави.

Підприємства, установи, організації під керівництвом державних органів влади здійснюють функції держави у сфері виробничої діяльності (заводи, фабрики) або діяльності, пов'язаної зі створенням нематеріальних благ (науково-дослідні установи, проектні установи, навчально-виховні заклади). Водночас підприємства, установи, організації не є органами державної влади, оскільки вони:

* не є носіями державної влади, адже не наділені повноваженнями здійснювати державну владу;

* здійснюють управлінські функції виключно у сфері своєї галузевої спрямованості, наприклад, хімічної, металургійної тощо;

* керуються у своїх діях власним статутом;

* безпосередньо створюють матеріальні та нематеріальні блага. Отже, підприємства, установи, організації та органи державної влади

не тотожні явища, оскільки перші не наділені спеціальними державно-владними повноваженнями. Ознаки механізму держави:

1) чітко структурована система, побудована на засадах координації та підпорядкування;

2) єдність мети та завдань суб'єктів механізму держави;

3) чітка структурованість суб'єктів механізму держави, оскільки кожний суб'єкт займає свою нішу у державному механізмі і виконує надані йому функції та повноваження;

4) матеріальну основу механізму держави становлять бюджетна, банківська та грошова системи;

5) постійно функціонуюча система, яка забезпечує безперервне управління суспільством.

Структурними елементами механізму держави є:

1) державні органи, які наділені державно-владними повноваженнями:

* апарат управління - складається з державних службовців, тобто управлінців;

o апарат примусу - це Збройні Сили України, міліція, прокуратура, виправно-трудові заклади та ін.;

2) підприємства, установи, організації;

3) фінансова, податкова, банківська та інші системи.

Блок питань №2 Питання 14

Праворозуміння — це процес і результат розумової діяльно­сті людини щодо пізнання, сприйняття (оцінка) права і відношен­ня до нього як до соціального явища.

Суб'єктом праворозуміння є конкретна особа, об'єктом — право конкретного суспільства, галузі, інститути права, окремі правові нор­ми, а змістом праворозуміння є знання суб'єктів про право, про свої права і обов'язки, а також оцінка і відношення до них.

Праворозуміння є завжди суб'єктивним, оскільки кожна людина сприймає його посвоєму, залежно від культурологічних традицій, звичаїв і в цілому від стану суспільства. Правова думка людства від­значається розмаїттям концепцій і теорій про походження, поняття та розуміння права.

В залежності від того, що розглядається як джерело праворозуміння, держава чи природа людини, розрізняють природну та позити­вістську теорії права.

Окремі ідеї теорії природного права виникли ще в Стародавній Греції та Стародавньому Римі. Демокріт, Сократ і Платон у своїх пра­цях робили спробу обґрунтувати право як справедливість, що базуєть­ся на моральній основі і закладене самою природою в людині. Проте тільки в XVII ст. ці ідеї склалися в цілісне вчення про природні права, так звану школу природного права. Представниками цієї теорії були Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.Ж. Руссо, О. Радищев, Г. Сковорода та ін. Вони розмежовували право і закон, природне і по­зитивне право та стверджували, що природне право виникло із самої природи людини і тому належить усім людям взагалі і кожній людині окремо від народження. Воно є вічним і незмінним, не залежить від держави і писаного державного права, а історично передує йому. Його витоки — у загальній справедливості і вічній правді.

До природних прав відносять: право на життя, честь, гідність, особисту недоторканість, свободу пересування, право на приватну власність, право на насильницьку зміну тоталітарної влади тощо.

Недоліками цієї концепції права є те, що вона ототожнює право і мораль, допускає доволі вільне тлумачення змісту права і тим самим знижує можливості права як загального стандарту поведінки учасни­ків суспільного життя, не дає змоги встановити чіткі критерії між пра­вомірним і неправомірним.

На початку XIX ст. настає криза теорії природного права, що зумовлювалося зародженням ідей історичної школи права. її прихи­льники Г. Гуго, Ф. Савіньї, Г. Пухта вважали, що право виникає і роз­вивається природним шляхом, стихійно в результаті діяльності людей, а законодавча влада тільки систематизує і доповнює його. Вони ви­знавали еволюцію права, котра на їх думку, здійснювалась автономно і не вимагала втручання людей, а також стверджували, що будьяке право, правова система не можуть функціонувати відчужено від стану історичного розвитку суспільства, національного і культурного духа народу. Головне призначення права — охорона існуючих порядків. На цій підставі ідеал права вони вбачали в минулому.

Погляди представників історичної теорії права в певній мірі збі­галися з поглядами прихильників природноправової доктрини. Роз­біжності виявлялися лише у методі пізнання права.

Проте вже з кінця XIX ст. формується теорія "відродженого природного права", яка стала своєрідним етапом подальшого розвит­ку теорії природного права. її представники Л. Фуллер, Р. Дворкін, А. Кауфман, Дж. Роулс, також як і класики цієї теорії, вбачали, що природне право породжується не державою, воно випливає з природи людини. Вони поділяли природне право на постійне природне право і тимчасове позитивне право, причому позитивне право залежить від природного і має відповідати йому.

Залежно від поглядів на те, як і з чого виникають природні пра­ва людини розрізняють такі доктрини: неотомізм (природне право по­ходить від Бога); неогегельянство (природне право є результатом гар­монії об'єктивного розуму та ідеї права); неокантіанство (природне право виникає з чистої ідеї); феноменологічна концепція (природне право виникає з правових цінностей); екзистенціалістська теорія (при­родне право виникає від абстрактної людини); герменевтика (природ­не право виникає з історичного праворозуміння).

Позитивістська теорія права виникла і оформилась в XIX ст. її представники Д. Остін, М. Берг, М. Коркунов, Г. Шершеневич вважа­ли, що існує тільки позитивне право, тобто право, встановлене держа­вою. Право, на їх думку, є сукупністю норм, які дані об'єктивно і які не потребують ідеологічного обґрунтування, тобто позитивісти розг­лядали норму права як раз і назавжди усталену догму і закликали до простого описування, систематизації норм права без аналізу причин їх виникнення, спрямованості тощо.

Модифікованою формою позитивізму стала нормативістська теорія права, яка в теперішній час є однією з найвпливовіших теорій права. Основні ідеї цієї теорії обґрунтував Г. Кельзен у першій поло­вині XX ст., який розглядав право як сукупність норм, що встановлю­ють належну поведінку людей. Ця теорія проголошує незалежність права від політики. Жодне позаправове поняття, у тому числі вчення про справедливість, природні і соціальні фактори не повинні бути критеріями оцінки права. Воно може пізнаватися на основі аналізу виключно правових явищ, нормативноправових актів. При характе­ристиці права головне значення має форма, що надана йому держа­вою. За Г. Кельзеном система права має вигляд піраміди, на вершині якої знаходиться так звана основна норма, яка має чисто гіпотетичний характер, є юридичним постулатом, що виводиться шляхом юридич­ного аналізу позитивного права. Нижче основної норми розміщується конституція, закони, укази та індивідуальні норми, що їх створюють суд та органи управління стосовно окремих правових ситуацій. Тобто нижчі норми витікають із вищих, чим забезпечується обов'язковість правових норм та їх підпорядкованість.

Позитивне значення нормативістського підходу полягає в тому, що він визначає прямий зв'язок права з державою, оскільки держава встановлює та забезпечує норми права, значно сприяє розвитку прові­дного в юриспруденції логічного методу дослідження права, наголо­шує на необхідності поглибленого вивчення форм права, їх ієрархіч­ної субординації. Проте в цілому нормативістська теорія права є ідеалістичною і однобокою, вона перебільшує роль держави в нормотворенні, недооцінює зв'язок права з економікою, політикою та інши­ми соціальними явищами, і тим самим обмежує кругозір юриста ви­ключно правовими поняттями.

Соціологічна теорія права зародилась у середині XIX ст. її представниками були Є. Ерліх, Р. Паунд, Г. Гурвіч, С. Муромцев. Ця теорія виходить із системного та функціонального призначення права, з його взаємозв'язку із суспільством і зумовленості фактичними сус­пільними відносинами. Право розглядається не як система абстракт­них і формальних норм, а як система фактичних правовідносин. При­хильники цієї теорії закликають до гнучкості права і виступають проти чіткості правової термінології та юридичних конструкцій. На їх думку, необхідно розділяти право та закон. Право втілюється не в природних правах і не в законах, а в реалізації останніх. Під правом розуміють юридичні дії, юридичну практику судових та адміністрати­вних органів, правопорядок тощо. Тобто робиться акцент не на тому, що є право, а на тому, як воно діє. Звідси інша назва цієї доктрини — теорія "живого права", яку наповнюють судді, приймаючи відповідні рішення та діючи при цьому як суб'єкти правотворчості.

Психологічна теорія права виникла і досягла найбільшого по­ширення в кінці XIX ст. — на початку XX ст. її представниками були Л. Петражицький, Г. Тард, Л. Кнапп, А. Росс, які вважали джерелом права правові переживання і емоції людини. Правові явища, за Петражицьким, це особливого роду складні емоційноінтелектуальні психі­чні процеси, які здійснюються у сфері психіки індивіда. Психологічна теорія поділяє право на позитивне (встановлене державою) та інтуїти­вне (результат внутрішнього, інтуїтивного самовизначення індивіда) право. Інтуїтивне право виступає регулятором поведінки людини і то­му вважається реальним, діючим правом. Воно визнається критерієм оцінки позитивного права.

Позитивним у цієї теорії є те, що вона враховує психологічні особливості людей, роль правосвідомості у правовому регулюванні суспільних відносин, а недоліками є її однобічний характер, відрив від об'єктивної реальності, неможливість відрізняти його від інших соціа­льнорегулятивних явищ.

Марксистська (класова) теорія права (середина ХІХХХ ст.ст.), представниками якої були К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін, трактувала право як піднесену до закону волю пануючого класу, зміст якої визнача­ється матеріальними умовами життя цього класу. Тобто право, за цим вченням, — суто класове явище. Право є частиною надбудови над еко­номічним базисом суспільства. Цей базис визначає зміст права, в той же час право здійснює зворотній вплив на економіку та суспільне життя.

У радянські часи існували різні інтерпретації марксистської тео­рії права, як правило, переважав соціологічний (П. Ступка) та, частко­во, психологічний (І. Рейснер) підхід. Але з 1938 року право стало ототожнюватись з законом, визнаватись похідним від держави, проду­ктом її діяльності, обов'язкової класовості і орієнтації на примус у праві, заперечення його загальносоціальної цінності.

Позитивним у цій теорії є те, що вона звертає увагу на наявність у права певної соціальної бази, його матеріальну обумовленість, тіс­ний зв'язок права з державою, обґрунтування положення про можли­вість забезпечення з допомогою права юридичної рівності людей.

Теорія інтегративної юриспруденції подається у вченні Д. Хол­ла. Він спробував створити сучасне, єдине уявлення про право шляхом поєднання окремих концепцій теорій природного права, позитивістсь­кої, нормативістськосоціологічної теорій права. Д. Холл намагається примирити представників різних шкіл щодо питання про джерела пра­ва, вважаючи джерелами права законодавчу діяльність держави і правотворчу діяльність суду.

Недоліками цієї теорії є те, що була здійснена спроба механіч­ного поєднання елементів різних концепцій права, відсутність чітких характерних ознак, розмитість поняття права.

Жодну із наведених теорій не можна заперечувати, оскільки во­ни характерні для різних правових шкіл і розкривають якийсь один аспект такого складного багатовимірного соціального явища як право. Поділяючи зміст одних теорій і відхиляючи інші, слід і в останніх ба­чити те раціональне зерно, яке допомагає краще усвідомлювати осно­вні ознаки права. Право, як і держава, завжди безпосередньо відображає потреби суспільного розвитку і спрямоване на нормативне регулювання суспі­льних відносин. Право визначає, що може або мусить робити держава, її органи, кожен громадянин, встановлює відповідні дозволи і заборо­ни. Метою права є поєднання свободи кожного зі свободою усіх. Ха­рактер цього поєднання залежить від особливостей економічних, полі­тичних, соціальних та інших відносин, властивих тому чи іншому суспільству. Таким чином, право виступає як природна міра свободи, тобто відповідає інтересам і волі суб'єктів суспільних відносин.

Право не тільки закріплює рівність усіх перед законом, але, вод­ночас, встановлює її міру, що необхідно для запобігання зловживання цим принципом.

В сучасній юридичній науці термін "право" розглядають як загальносоціальне явище, тобто яке випливає безпосередньо із соціаль­ного життя і не залежить від держави, і як юридичне явище (право), тобто яке є наслідком державної діяльності, втіленням волевиявлення держави.

Як загальносоціальне явище, право характеризується певною свободою й обґрунтованістю поведінки людей, тобто загальними й рівними можливостями для усіх однойменних суб'єктів. З таких пози­цій розрізняють: права людини; права соціальних спільностей; права нації, народу; права людства.

Блок питань №3 Питання 14

Право, як цілісне явище соціальної дійсності, має певні форми свого виразу. В юридичній науці розрізняють внутрішню і зовнішню форми права, під якими традиційно розуміють, у першому випадку, внутрішню структуру права, у другому — джерела права, що форма­льно закріплюють правові явища і дозволяють адресатам знайомитися з їх змістом та користуватися ними.

В юридичній літературі разом з терміном "форма права" вико­ристовується термін "джерело права". Вони досить тісно взаємо­пов'язані, але не співпадають. Зміст цих понять буде різним залежно від того, в якому контексті вони вживаються — чи по відношенню до права як цілого, чи по відношенню до окремої норми або групи норм.

Термін "джерело права" часто розглядається у таких значеннях:

1) джерело права в матеріальному розумінні — це суспільні від­носини, які розвиваються і обумовлюють виникнення, розвиток та зміст права;

2) джерело права в ідеологічному розумінні — це виражена в офіційній формі сукупність юридичних ідей, поглядів, теорій, під впливом яких утворюється і функціонує право;

3) джерело права у формальному (юридичному) розумінні —

це офіційні форми зовнішнього вираження і закріплення право­вих норм, що діють в певній державі, тобто це і є власне форма права.

Отже, вживання терміна "джерело (форма) права" означає, що йдеться про джерела права у формальному (юридичному) значенні.

Джерело (форма) права — це способи зовнішнього виражен­ня і закріплення норм права, що виходять від держави і які мають загальнообов'язкове значення.

Основні джерела (форми) права:

1) правовий звичай;

2) правовий (судовий, адміністративний) прецедент;

3) нормативноправовий договір;

4) нормативноправовий акт.

Правовий звичай історично був першим джерелом права, що регулювало відносини у період виникнення та становлення держави. Генетично він походить від звичаїв як специфічного виду соціальних норм, проте не кожний звичай стає правовим, а тільки той, який від­повідає інтересам певної групи людей, тієї чи іншої спільності або су­спільства в цілому та визнається і санкціонується державою, яка надає йому статусу норми права, тобто перетворюючи його у правовий зви­чай й беручи під свій захист.

Особливістю даних норм є те, що вони не встановлюються рі­шенням органів держави, а виникають у результаті багаторазового застосування протягом століть, закріплюють людський досвід у сві­домості людей і входять у звичку. Крім того, в результаті санкціону­вання державою, звичай набуває загальнообов'язкового характеру, гарантується його виконання та забезпечується реалізація заходами державного примусу.

Держава визнає не всі звичаї, що склалися в суспільстві, а лише ті, що мають найбільше суспільне значення, відповідають його інте­ресам та історичному етапу його розвитку.

Правовий звичай — це історично обумовлене, неписане, сти­хійно сформоване, стійке правило поведінки людей, що ввійшло у звичку, завдяки багаторазовому застосуванню протягом тривало­го часу, яке санкціонується і забезпечується державою.

У правових системах більшості сучасних країн правовий звичай втратив характер самостійного джерела права і відіграє незначну роль, здебільшого він служить врахуванню особливостей суспільних відно­син в конкретних місцевостях чи в конкретних галузях діяльності. Визнається правовий звичай і в правовій системі України. На сьогодні Конституція України не закріплює правовий звичай як дже­рело права, але не зважаючи на це, окремі законодавчі акти містять такі норми. Наприклад, у ст. 7 Цивільного Кодексу України передба­чається, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокре­ма, звичаєм ділового обороту.

Особливістю правового звичаю є те, що закон, в якому він зга­дується, надає йому статусу норм права, але не розкриває його змісту. З цього випливає, що на відміну від інших норм права ті, які виражені в санкціонованих звичаях, не мають здебільшого текстуального закрі­плення в статтях відповідного закону.

Держава санкціонує лише ті звичаї, що не суперечать її політиці, загальнолюдським правам і свободам, моральним засадам суспільства.

З вдосконаленням системи законодавства, за деяким винятком, сфера використання звичаїв може звужуватись.

Правовий прецедент в перекладі з латинської мови означає той, що йде попереду, тобто це те, що мало місце раніше і може бути прикладом для подібних дій надалі.

Іншими словами, правовий прецедент — це рішення компе­тентного державного органу щодо конкретної юридичної справи, якому надається формальна обов'язковість при вирішенні подіб­них справ у майбутньому.

Правовий прецедент застосовується тоді, коли мають місце про­галини у правовому регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфіка­ції конкретних обставин, тобто офіційного формулювання правових норм.

Видами правових прецедентів є судовий і адміністративний прецеденти.

Судовий прецедент визнається основним джерелом права в кра­їнах так званої англосаксонської правової системи (Велика Британія, США, Канада, Австралія, Індія, Нова Зеландія та ін.). В цих країнах судді у законодавчому порядку наділені правотворчою функцією. Прецедент має обов'язковий характер для всіх судів нижчої інстанції, а вищі суди зв'язані своїми попередніми рішеннями. При розгляді справи суддя повинен обов'язково врахувати обставини справи, у зв'язку з яким прийняте попереднє рішення. Дотримання такого рі­шення має на меті досягнення високого рівня одноманітності судової практики.

У названих країнах прецедент тісно взаємодіє з законодавством, усуваючи його прогалини і визначаючи практику застосування. Як правило, правовий прецедент містить нормуправило поведінку, яка регулює суспільні відносини, що неврегульовані нормативноправовими актами.

У країнах романогерманської правової системи судова практи­ка, як правило, не виходила за межі тлумачення закону і судовий пре­цедент офіційно джерелом права не визнавався. Наприкінці XX сто­ліття, за умов зближення англосаксонської та романогерманської правових систем, прецедент фактично перетворюється на джерело права і в цих країнах.

За правової системи України судова практика не створює судо­вих прецедентів і він, як джерело права, не застосовується. Проте, піс­ля 17 липня 1997 року, коли Верховна Рада України ратифікувала Єв­ропейську Конвенцію захисту прав і свобод людини та враховуючи положення ст. 9 Конституції України "чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є час­тиною національного законодавства України", а також ст. 55 Консти­туції "кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до від­повідних органів міжнародних судових установ чи до відповідних мі­жнародних організацій, членом або учасником яких є Україна", судові органи України не можуть не рахуватися із судовими прецедентами, створеними Європейським судом з прав людини.

Нормативноправовий договір з'явився у Стародавньому Римі у період республік, а в XX столітті, стає однією з головних юридичних форм існування правових норм.

Нормативноправовий договір — це письмова угода, в якій правила поведінки загального характеру встановлюються за вза­ємною згодою двох і більше суб'єктів правових відносин і забезпе­чується державою.

Для нормативноправового договору притаманні наступні ознаки:

1) нормативноправовий договір — це документ, який закріплює волевиявлення сторін з приводу прав і обов'язків, встановлює порядок його реалізації, а також взаємну відповідальність за не­виконання або неналежне виконання добровільно прийнятих на себе зобов'язань;

2) договір з нормативним змістом завжди містить загальні правила поведінки і не має персоніфікованого характеру;

3) суб'єктом договору завжди є суб'єкт публічноправових відно­син, і перш за все той, що має владні повноваження. Від того яке місце займає суб'єкт договору у механізмі держави залежить юридична сила договору, тобто чим вище місце суб'єкта, тим бі­льша сила договору;

4) змістом нормативноправового договору є норми права, що ви­никають у результаті згоди сторін та регулюють взаємні інте­реси суб'єктів договору (нормицілі, норминаміри, нормиузгодження, нормиутримання тощо). Зміст договору не може суперечити конституції та чинному законодавству;

5) нормативноправовий договір має тривалий строк дії, він наби­рає чинності лише після проведення відповідної процедури (ра­тифікації, підписання тощо);

6) норми, які містяться у нормативноправовому договорі, є зага­льнообов'язковими до виконання, вони забезпечуються гаранті­ями держави та її органами шляхом застосування різних форм і методів, у тому числі й державним примусом;

7) нормативноправовий договір є частиною національного законо­давства і може бути підставою для укладання інших правових актів.

Нормативноправові договори, як джерело права, можуть нале­жати до різних галузей права (конституційне, міжнародне, цивільне, трудове право тощо), проте вони не можуть бути застосовані у всіх формах суспільних відносин, а також у процесі регулювання відносин між фізичними особами.

Джерела права різноманітні і досить відмінні в різних країнах, що пов'язано з різними підходами до розуміння права в цілому, з іс­нуванням різних моделей правових систем. Для багатьох правових систем, зокрема, для країн романогерманської правової системи, а також для колишніх соціалістичних країн, що йдуть шляхом демокра­тичних перетворень, а отже й сучасній Україні, найпоширенішим, ос­новним, а іноді й єдиним джерелом (формою) права є нормативноправовий акт.

Нормативноправовий акт — це офіційний письмовий доку­мент, прийнятий у встановленому законом порядку і формі уповно­важеними на те суб'єктами правотворчості, який закріплює правило поведінки загального характеру, що забезпечується державою.

У Конституції України визначено перелік форм нормативноправових актів для кожного суб'єкта правотворчої діяльності, їх ієра­рхічне підпорядкування, межі повноважень зазначених суб'єктів та порядок дії в часі та просторі.

Нормативноправові акти мають певні переваги перед іншими джерелами права, для них характерні такі ознаки. Вони:

1) завжди містять загальні приписи, тобто правові норми, які по­ширюються на певний вид суспільних відносин;

2) приймаються тільки чітко визначеними правотворчими суб'єк­тами і в межах їх компетенції;

3) приймаються з дотриманням певної юридичної процедури;

4) ухвалюються суб'єктами правотворчості у формах, визначених для кожного з них Конституцією і законами України;

5) є обов'язковими для виконання, забезпечуються системою дер­жавних гарантій, у тому числі й примусовими засобами;

6) діють в часі, протягом якого нормативноправовий акт має юри­дичну силу, просторі, на який поширюється чинність норматив­ноправового акту та за колом осіб, які підпадають під вплив но­рмативноправового акту і на основі його набирають суб'єк­тивних прав і юридичних обов'язків.

До нормативноправових актів, як офіційно письмового докуме­нта ставляться відповідні вимоги, а саме:

1) структура нормативноправового акта повинна включати назву, преамбулу, розділи, глави, статті, пункти, підпункти статей, дату і місце його прийняття, а також підпис відповідної посадової особи;

2) нормативноправові акти підлягають обов'язковій державній ре­єстрації та обліку. З цією метою в Україні створено Єдиний державний реєстр нормативноправових актів;

3) при створенні нормативноправових актів враховуються правила юридичної техніки, які передбачають вимоги щодо використан­ня мови, юридичної термінології, прийомів і засобів викладення тексту, юридичних конструкцій тощо;

4) нормативноправові акти публікуються в офіційних друкованих виданнях.

Нормативноправові акти є основним джерелом права в Україні, їх можна класифікувати:

1) за юридичною силою — на закони і підзаконні акти;

2) за суб'єктами правотворчості — на нормативні акти, прийняті народом на референдумі, главою держави, органами законодав­чої, виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, гро­мадськими об'єднаннями, посадовими особами тощо;

3) за сферою дії — на загальнообов'язкові, спеціальні, локальні;

4) за галузевою належністю — на нормативні акти, які містять нор­ми конституційного, цивільного, трудового, сімейного, адмініс­тративного, кримінального та інших галузей права;

5) за зовнішньою формою виразу — на закони, постанови, укази, розпорядження, рішення, накази тощо.

Найбільш поширенішою вважається класифікація нормативноправових актів за їх юридичною силою.

Таким чином нормативноправові акти як джерела права воло­діють рядом суттєвих специфічних ознак, що якісно вирізняють їх від інших джерел права. Крім того, за їх допомогою держава може опера­тивно здійснювати правове регулювання, реагувати на правові потре­би суспільства, координувати всю роботу по управлінню суспільними процесами.

Блок питань №5 Питання 14

Юридична відповідальність — різновид соціальної відповідальності, який закріплений у законодавстві і забезпечуваний державою юридичний обов'язокправопорушника пізнати примусового позбавлення певних цінностей, що йому належать. Іншими словами, це застосування до винної особи примусових заходів за вчинене правопорушення.

Юридична відповідальність виступає основним і самостійним різновидом соціальної.

Єдиною підставою юридичної відповідальності є вчинення особою правопорушення за умови наявності правової (договірно-правової) норми, що встановлює міру відповідальності за нього.

Юридична відповідальність характеризується певними оз­наками:

1) настає лише за вчинене правопорушення (дія чи бездіяль­ність) у разі встановлення складу правопорушення. Не може бу­ти підставою юридичної відповідальності думки, наміри, пере­конання, почуття, погляди, соціальні або особисті властивості особи, а також діяння хоча зовні і схожі з правопорушенням, але які не є такими в силу своєї суспільної значимості (наприклад, необхідна оборона, крайня необхідність, професійний ризик); 2) спирається на державний примус, який є специфічним впли­вом компетентних державних органів та уповноважених осіб на поведінку людей у визначених законом формах. При цьому не­обхідно відзначити, що державний примус є більш широким по­няттям, ніж юридична відповідальність, оскільки він може здій­снюватися різними способами, які не пов'язані з відповідаль­ністю (наприклад, митний огляд багажу, стягнення аліментів);

3) виражається у настанні негативних юридичних наслідків для правопорушника, що мають особистий, майновий або організа­ційний характер, тобто виникає додатковий обов'язок зазнати певних втрат відповідно до санкції правової норми та рішення правозастосовного органу держави;

4) здійснюється компетентним державним органом відповідно до закону, тобто встановлюються санкцією правової норми вид і міра юридичної відповідальності, які можуть бути застосовані до правопорушника;

5) здійснюється у ході правозастосовної діяльності з обов'яз­ковим дотриманням певного процедурнопроцесуального порядку і форм, встановлених законом. Поза встановленої про­цесуальної форми юридична відповідальність неможлива;

6) пов'язана з осудом суспільством і державою поведінки право­порушника, тобто відносно особи, що вчинила правопорушення, компетентний державний орган приймає відповідний правозастосовний акт. Одночасно особа, порушуючи норму права, порушує і відповідну норму моралі. Тому поряд із юридичною відповідаль­ністю перед державою вона несе і етичну відповідальність перед суспільством, яка виражається у суспільному осуді.

Блок питань №6 Питання 14

Використання в певному порядку тих чи інших елементів механізму характеризує процес правового регулювання. Він може бути простим і складним.

Простий процес правового регулювання припускає використання лише одного державно-владного акта - нормативно-правового. Індивідуалізацію прав і обов'язків здійснюють самі суб'єкти, до яких цей акт звернений. Наприклад, ст. 35 Конституції України закріплює право особи на свободу світогляду та віросповідання і кожна особа сама вирішує яку релігію їй сповідувати чи не сповідувати ніякої.

Складний процес правового регулювання припускає наявність двох актів державно-владного характеру, один з яких - нормативно-правовий, а інший - акт застосування норм права (індивідуальний акт). Його стадії залежать від правової поведінки суб'єкта - правомірної чи неправомірної.

Стадії правового регулювання:

- стадія загальної дії норм права. На цій стадії відбуваються визначення змісту і формулювання меж поведінки суб'єкта, умов виникнення прав, обов'язків, повноважень, відповідальності тощо (вступає в дію механізм правотворчості). Наприклад, дія цього механізму в контексті отримання вищої освіти можлива лише за наявності норми права, що міститься у законодавстві про вищу освіту. Однак, як загальне правило, ця норма не вирішує питання про те, хто саме буде отримувати вишу освіту. Для цього потрібні додаткові юридичні дії, що відбуваються на другій стадії.

- виникнення конкретних суб'єктивних прав і обов'язків, тобто виникнення правовідносин. Необхідною умовою цієї стадії виступає юридичний факт (система фактів), з яким норми права пов'язують настання юридичних наслідків (вступає в дію механізм реалізації норм права).

Дія механізму щодо отримання вищої освіти починається з подачі у вищий навчальний заклад заяви і документів, проходження конкурсного відбору та винесення рішення щодо зарахування на навчання на основі загальної норми права.

Винесення індивідуального розпорядження про зарахування особи у вищий навчальний заклад означає індивідуалізацію загальної норми права стосовно конкретної особи. За допомогою індивідуально-правового акта за учасниками відносин, що регулюються, закріплюється відповідне суб'єктивне юридичне право і об'єктивний юридичний обов'язок.

Після ухвалення рішення про зарахування на навчання (індивідуально-правовий акт) особа вступає у правовідносини щодо реалізації свого суб'єктивного права на вищу освіту, а вищий навчальний заклад набуває юридичного обов'язку створити належні умови для здобуття нею вищої освіти. З наведеного випливає, що реалізацією суб'єктивного юридичного права особи на вищу освіту є її одержання, а реалізацією юридичного обов'язку вищого навчального закладу - належна організація навчального процесу.

У разі правомірної поведінки суб'єктів правовідносин правове регулювання вичерпує себе механізмом реалізації норм права.

- застосування санкцій норми права - виникає у випадках неправомірної поведінки суб'єкта. Правовою підставою цієї стадії є правопорушення, а також норми права, що встановлюють санкції за вчинені правопорушення і визначають порядок застосування відповідальності. Державні органи і посадові особи реалізують свою компетенцію через розслідування обставин вчинення правопорушення, встановлення і покарання винних, а інша сторона - правопорушники - за вчинені правопорушення зазнає втрат державно-владного характеру (вступає в дію механізм накладення юридичної відповідальності). Наприклад, під час здобуття вищої освіти курсант за академічну неуспішність (тобто не виконання своїх обов'язків щодо навчання) може бути відрахований з навчального закладу.

Відмінна риса правового регулювання полягає в тому, що воно має специфічний механізм. Поняття механізму правового регулювання використовується в теорії держави та права для розкриття взаємодії різних елементів правової системи, за допомогою яких здійснюється регулятивний вплив на суспільні відносини з метою їх впорядкування.

Механізм правового регулювання - це узята в єдності система правових засобів, способів, форм, за допомогою яких здійснюється результативне врегулювання суспільних відносин, задовольняються інтереси суб'єктів права, встановлюється і забезпечується правопорядок ("належне" у праві стає в сущим").

Основні ознаки механізму правового регулювання такі:

- є складовою частиною механізму соціального регулювання. Його правова діяльність супроводжується політичним, економічним, етичним та іншими сферами механізму соціального регулювання, переплітається з ними;

- будучи категорією широкою за обсягом, збирає воєдино всі явища правової дійсності:

o засоби (норми права, суб'єктивні права і юридичні обов'язки, правозастосовні акти (акти застосування норм права);

o способи (дозвіл, зобов'язання, заборона);

o форми (використання, виконання, додержання, застосування);

- становить систему правових засобів, способів, форм, що перебувають у взаємозв'язку і взаємодії. Кожна частина механізму правового регулювання знаходиться на своєму місці (як механізм годинника), виконує специфічні функції. Якість виконуваних ними функцій впливає на роботу інших частин і на результат функціонування механізму в цілому;

- є динамічною частиною правової системи суспільства. Його рух виражається у стадіях правового регулювання, яким відповідають свої механізми дії. Як і правова система суспільства, механізм правового регулювання являє собою цілісність правової дійсності, визначається закономірностями еволюції суспільства, рівнем розвиненості економіки, культури. Його призначення полягає в приведенні в дію необхідних елементів правової системи суспільства, забезпеченні їх "роботи". Від механізму залежать ефективність правового регулювання, відповідність поведінки учасників правових відносин розпорядженням норм права, їх рух до задоволення своїх інтересів;

Блок ситуаційних завдань Питання 14

Договірна (природно-правова) теорія - ґрунтується на ідеї виникнення держави в результаті угоди (договору) як акта розумної волі людей. Об'єднання людей у єдиний державний союз розглядається як природна вимога збереження людського роду і забезпечення справедливості, свободи і порядку.

Стверджується, що державі передував природний стан людей. Він уявлявся прихильникам цієї теорії неоднозначно. Т. Гоббс, наприклад, вважав, що в природному стані відбувається "війна всіх проти всіх", оскільки там панував принцип "людина людині - вовк". Ж.-Ж. Руссо, навпаки, малював райдужну картину свободи і рівності, "золоте століття". Проте всі вони розглядали державу як продукт людського розуму і діяльності, зумовленої прагненням людей до виживання. Можна виділити два варіанти договору державотворення, запропонованих представниками цієї теорії:

1) договір між правителем і людьми (Т. Гоббс), коли правителю передається частина природжених прав, які він повертає громадянам зі своїх рук після державотворення і виступає їх гарантом (суспільний договір-підпорядкування);

2) договір людей один з одним, усіх з усіма (Ж.-Ж. Руссо), що передбачає невідчуження, збереження природних прав за індивідами при укладанні договору одного з одним про державотворення (суспільний договір-об'єднання). У будь-якому разі передбачається забезпечення природних прав І свобод особи в межах держави - це визначає прогресивність варіантів цієї теорії.

Проте цією теорією перебільшуються індивідуалістичні засади на ранніх етапах життя людства, розвиненість розуму людей періоду переходу до державності від "природного стану", усвідомленість їхнього підходу до необхідності вступу в договір про утворення держави. Скоріше переважала інтуїція, ніж розум як підстава договору.

Зрозуміло, об'єктивні причини виникнення держави не можна пояснити тільки договором. їх значно більше. Водночас договір відіграє значну роль у створенні деяких держав, у практиці їх державного будівництва. Так, Конституцією США закріплений договір між народами, що входять до складу держави, і визначені його цілі: утвердження правосуддя, охорона внутрішнього спокою, організація спільної оборони, сприяння загальному добробуту.

Список використаних джерел:

1. Конституція України від 28 червня 1996 року, із змінами, внесеними згідно із Законом № 742-VII від 21.02.2014

2. Буткевич В. Права людини в Україні. - К., 1993.

3. Грищенко А.В. Правовий закон: питання теорії та практики в Україні. – К., 2002.

4. Загальна теорія держави і права. За ред. В.В.Копейчикова. – К.,2001.

5. Алексеев С.С. Теория права. – М., 1995.

Індивідуальні завдання на навчальну практику з дисципліни

«Цивільне та сімейне право»

Блок питань №1, питання 14

«Визнання фізичної особи не дієздатною»

Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ст. 39 ЦК).

Таким чином, психічний розлад може бути підставою як для обмеження у дієздатності, про що вже йшлося, так і для визнання фізичної особи недієздатною. Правове значення для цього має характер психічного розладу. Саме виходячи із зазначеного, суд за наявності достатніх даних про психічний розлад здоров'я фізичної особи призначає для встановлення її психічного стану судово-психіатричну експертизу (ст. 239 ЦПК).

На перший погляд може скластися враження, що визнати недієздатною можна тільки дієздатну фізичну особу при наявності певних обставин, тобто позбавити того, що вона вже має за віком (ч. 1 ст. 34 ЦК) або набула на законних підставах (ч. 2 ст. 34, ст. 35 ЦК). Водночас новелою ЦК є те, що позбавити дієздатності можна і малолітню особу, бо вона має часткову дієздатність, і неповнолітню особу, яка має неповну цивільну дієздатність, якщо внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу вони не здатні усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Це можливо і щодо фізичної особи, яка до цього вже була обмежена у дієздатності внаслідок психічного розладу, котрий суттєво впливав на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними за умови, що її психічний стан значно погіршився, а психічний розлад набув характеру стійкого, хронічного.

Якщо суд відмовить у задоволенні заяви про визнання особи недієздатною і буде встановлено, що вимога заявлена недобросовісно, без достатньої для цього підстави, фізична особа, якій такими діями було завдано моральної шкоди, має право вимагати від заявника її відшкодування (ч. З ст. 39 ЦК).

Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду про це. Якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів щодо психічного стану особи може визначити у своєму рішенні день, з якого вона визнається недієздатною.

Поиск по сайту: