Перелік операцій, які підлягають ліцензуванню

1. Культивування, використання рослин, що містять наркотичні засоби, для промислових цілей
2. Виробництво, ремонт вогнепальної зброї, боєприпасів до неї, холодної зброї, пневматичної зброї калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів на секунду, торгівля вогнепальною зброєю та боєприпасами до неї, холодною зброєю, пневматичною зброєю калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів на секунду
3. Виробництво спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони та їх продаж
4. Надання послуг, пов'язаних з охороною державної та іншої власності, надання послуг з охорони громадян
5. Пошук (розвідка) корисних копалин
6. Видобування уранових руд
7. Заготівля, обробка окремих видів ресурсоцінних відходів, збирання, заготівля окремих видів відходів як вторинної сировини (за переліками, які визначаються Кабінетом Міністрів України)
8. Операції у сфері поводження з небезпечними відходами
9. Виконання топографо-геодезичних, картографічних робіт
10. Діяльність арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів)
11. Проведення дезінфекційних, дезінсекційних, дератизаційних робіт (крім робіт на об'єктах ветеринарного контролю)

1. Медична практика
2. Переробка донорської крові та її компонентів, виготовлення з них препаратів
3. Виробництво дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння
4. Виготовлення виробів з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння, торгівля виробами з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння
5. Виготовлення бланків цінних паперів, документів суворої звітності
6. Збирання, первинна обробка відходів і брухту дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння
7. Страхова діяльність
8. Випуск та проведення лотерей
9. Централізоване водопостачання та водовідведення
10. Будівельна діяльність (вишукувальні та проектні роботи для будівництва, зведення несучих та огороджувальних конструкцій, будівництво та монтаж інженерних і транспортних мереж)
11. Проведення землевпорядних та землеоцінних робіт
12. Пересилання поштових переказів, простих та реєстрованих листів, поштових карток, бандеролей та посилок масою до 30 кілограмів
13. Туроператорська та турагентська діяльність Фізкультурно-оздоровча та спортивна діяльність: організація та проведення спортивних занять професіоналів та любителів спорту; діяльність з підготовки спортсменів до змагань з різних видів спорту, визнаних в Україні

1. Виробництво особливо небезпечних хімічних речовин (за переліком, який визначається Кабінетом Міністрів України)
2. Виробництво пестицидів та агрохімікатів, оптова, роздрібна торгівля пестицидами та агрохімікатами
3. Заготівля, переробка, металургійна переробка металобрухту кольорових і чорних металів
4. Розроблення, випробування, виробництво, експлуатація ракет-носіїв, космічних апаратів та їх складових частин, наземної космічної інфраструктури та її складових частин, обладнання, що входить до складу космічного сегмента супутникових систем
5. Професійна діяльність на ринку цінних паперів:
6. діяльність з випуску та обігу цінних паперів
7. депозитарна діяльність депозитарія цінних паперів
8. депозитарна діяльність зберігача цінних паперів
9. розрахунково-клірингова діяльність за угодами щодо цінних паперів
10. діяльність щодо ведення реєстру власників іменних цінних паперів (яка здійснюється реєстраторами)
11. діяльність щодо ведення власного реєстру власників іменних цінних паперів (яка здійснюється емітентами)
12. діяльність з організації торгівлі на ринку цінних паперів
13. діяльність з
14. управління активами

1. посередницька діяльність митного перевізника
2. Розроблення, виготовлення спеціальних технічних засобів для зняття інформації з каналів зв'язку, інших засобів негласного отримання інформації, торгівля спеціальними технічними засобами для зняття інформації з каналів зв'язку, іншими засобами негласного отримання інформації
3. Надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів залізничним транспортом
4. Надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів повітряним транспортом
5. Виконання авіаційно-хімічних робіт
6. Надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом загального користування (крім надання послуг з перевезення пасажирів та їх багажу на таксі)
7. Надання послуг з перевезення пасажирів та їх багажу на таксі
8. Надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів річковим, морським транспортом
9. Виробництво ветеринарних медикаментів і препаратів, оптова, роздрібна торгівля ветеринарними медикаментами і препаратами
10. Проведення дезінфекційних, дезінсекційних, дератизаційних робіт (на об'єктах ветеринарного контролю)
11. Виробництво лікарських засобів, оптова, роздрібна торгівля лікарськими засобами
12. Розроблення, виробництво, виготовлення, зберігання, перевезення, придбання, пересилання, ввезення, вивезення, відпуск, знищення наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів
13. Виробництво вибухових речовин і матеріалів (за переліком, який визначається Кабінетом Міністрів України)
14. Розроблення, виробництво, використання, експлуатація, сертифікаційні випробування, тематичні дослідження, експертиза, ввезення, вивезення криптосистем і засобів криптографічного захисту інформації, надання послуг у галузі криптографічного захисту інформації (крім послуг електронного цифрового підпису), торгівля криптосистемами і засобами криптографічного захисту інформації
15. Розроблення, виробництво, впровадження, сертифікаційні випробування, ввезення, вивезення голографічних захисних елементів
16. Розроблення, виробництво, впровадження, обслуговування, дослідження ефективності систем і засобів технічного захисту інформації, надання послуг у галузі технічного захисту інформації
17. Проектування, монтаж, технічне обслуговування засобів протипожежного захисту та систем опалення, оцінка протипожежного стану об'єктів
18. Проведення випробувань на пожежну небезпеку речовин, матеріалів, будівельних конструкцій, виробів і обладнання, а також пожежної техніки, пожежно-технічного озброєння, продукції протипожежного призначення на відповідність встановленим вимогам
19. Організація та утримання тоталізаторів, гральних закладів
20. Надання освітніх послуг загальноосвітніми, професійно-технічними та вищими навчальними закладами
21. Посередництво у працевлаштуванні за кордоном
22. Виробництво дисків для лазерних систем зчитування
23. Імпорт, експорт дисків для лазерних систем зчитування
24. Імпорт, експорт обладнання для виробництва дисків для лазерних систем зчитування
25. Виготовлення парфумерно-косметичної продукції з використанням спирту етилового
26. Оптова торгівля насінням
27. Виробництво, зберігання і реалізація племінних (генетичних) ресурсів, проведення генетичної експертизи походження та аномалій тварин
28. Проведення знезараження підкарантинних матеріалів та об'єктів, які переміщуються через державний кордон та карантинні зони
29. Діяльність, пов'язана з виробництвом, торгівлею піротехнічними засобами

Причини, що стримують розвиток малого підприємництва.

Аналізуючи стан малого підприємництва в Україні, можна виділити ряд мікроекономічних причин, що гальмують розвиток малого підприємництва, а саме:

По-перше, немає дійового механізму реалізації державної політики щодо підтримки малого підприємництва (обмеженість інформаційного та консультативного забезпечення та відсутність інфраструктури).

По-друге, низький рівень організаційно-економічних та правових знань підприємців, відсутність необхідної ділової етики, господарської культури як у бізнесі, так і в державному секторі (відсутність системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів підприємницької діяльності).

По-третє, неймовірно важкий тягар оподаткування (тому більшість СПД ідуть в тіньову економіку).

По-четверте, низькі темпи та недосконалість у процесі реформування власності.

По-п’яте, відсутність належного нормативно-правового забезпечення розвитку малого підприємництва, не відпрацьованість організаційних та правових основ регулювання розвитку малого підприємництва на регіональному рівні.

По-шосте, слабкість дії механізму державної підтримки малого підприємництва.

По-сьоме, обмежена або повна відсутність матеріально-фінансових ресурсів.

До основних макроекономічних чинників, які впливають на розвиток малого підприємництва, відносяться:

Ø обмеженість внутрішнього попиту та наявність кризи збуту на внутрішньому ринку у зв’язку з браком вільних фінансових коштів підприємств та зниженням реальних доходів населення;

Ø надто низька інвестиційна активність, відсутність переливу коштів із фінансового в реальний сектор економіки, обмеженість (або відсутність) кредитів.

Сучасні економічні умови поки що негативно впливають на мале підприємництво за всіма напрямками. Нестабільність економіки, економічних та політичних умов, зростання цін на усі фактори виробництва та недосконалий податковий механізм не сприяють розвитку малого підприємництва, а ставлять його на межу банкротства. Економічні та політичні умови, що склалися на сьогодні, не сприяють стимулюванню до підприємницької діяльності, послабляють підприємницький настрій.

Вищезазначені та інші причини, що стримують розвиток малого підприємництва, не сприяють збільшенню кількості малих підприємств в економіці країни.

Переваги розвитку малого бізнесу.

Особливий статус малого та середнього підприємництва не потребує крупних стартових інвестицій та гарантує високу швидкість обороту ресурсів, спроможні найбільш швидко та економно вирішувати проблеми реструктуризації економіки, формування та насичення ринку споживчих товарів в умовах обмеженості фінансових ресурсів та нестійкої економіки.

Мале підприємництво, оперативно реагуючи на зміни кон’юнктури ринку, надає економіці необхідну гнучкість. Малі компанії спроможні оперативно реагувати на зміни споживчого попиту та за рахунок цього забезпечувати необхідну рівновагу на споживчому ринку. Малий бізнес вносить суттєвий вклад у формування конкурентної середи, що для нашої високо монополізованої економіки має переважне значення.

Розвиток малого та середнього бізнесу відповідає загальносвітовим тенденціям у формуванні гнучкої змішаної економіки, поєднанні різних форм власності та адекватної їм моделі господарювання, в якій реалізується складний синтез конкурентного ринкового механізму та державного регулювання крупного, середнього та малого виробництва. Цей сектор економіки визначає темпи економічного зростання, стан зайнятості населення, структуру та якість валового національного продукту.

Розвиток малого та середнього бізнесу несе в собі багато важливих переваг:

Ø формування конкурентних ринкових відносин;

Ø розширення асортименту та підвищення якості товарів, робіт, послуг;

Ø наближення виробництва товарів та послуг до конкретного споживача;

Ø сприяння структурній перебудови економіки;

Ø залучення власних коштів населення для розвитку виробництва;

Ø створення додаткових робочих місць, скорочення рівня безробіття;

Ø більш ефективне використання творчих здібностей активних суб’єктів населення та освоєння різних видів майстерності;

Ø залучення до трудової діяльності окремих груп населення;

Ø формування соціального прошарку власників, власників підприємств (фірм, компаній);

Ø активізація НТП;

Ø освоєння та використання місцевих джерел сировини та відходів крупних виробництв;

Ø сприяння діяльності крупним підприємств шляхом виготовлення та поставки комплектуючих, створення допоміжних та обслуговуючих виробництв;

Ø вивільнення держави від низькорентабельних та збиткових підприємств за рахунок їх оренди та викупу.

Недоліки вітчизняного малого бізнесу:

Ø низький рівень технічної озброєності при значному інноваційному потенціалі;

Ø низький управлінський рівень, брак знань, досвіду та культури ринкових відносин;

Ø прагнення до максимальної самостійності (більшість зарубіжних підприємств працюють на умовах франчайзингу, субпідряду тощо);

Ø поєднання в межах одного малого підприємництва декількох видів діяльності, неможливість у більшості випадків орієнтуватися на одно продуктову модель розвитку;;

Ø відсутність системи самоорганізації та недостатня інфраструктура підтримки малого підприємництва;

Ø відсутність повної і вірогідної інформації про стан та кон’юнктуру ринку, низький рівень консультаційних послуг та спеціальних освітніх програм;

Ø відсутність державної фінансово-кредитної підтримки;

Ø недовіра західних партнерів та негативне психологічне ставлення населення до підприємців.

Питания 3. Державне регулювання фінансової діяльності суб’єктів господарювання малого бізнесу.

На сучасному етапі державне регулювання фінансів підприємницьких структур в економіці України здійснюється за двома напрямами:

1. Проведення бюджетної, кредитно-грошової та інноваційної політики;

2. Створення системи державної підтримки розвитку підприємницьких структур з метою стимулювання їх фінансової діяльності.

Державне регулювання фінансової діяльності за цими напрямами повинно бути узгодженим і не заперечувати одне одного, оскільки через податкову політику створюється можливість наповнення переважної частини бюджету, але невивірені заходи щодо стимулювання фінансової сфери підприємництва може призвести до бюджетного дефіциту.

Державне регулювання фінансової діяльності в області бюджету і податків проявляється в регулюванні податкових ставок, пільг, тощо і зміні сукупної величини витрат Державного бюджету та їх структури. В процесі фінансової діяльності в підприємницьких структурах здійснюється розподіл капіталу у формі податків і податкових платежів до Державного і місцевого бюджетів.

Використання податків як інструменту регулювання підприємницької діяльності можна розглянути на прикладі податкової системи України. Структура податкової системи і доходів бюджету України на сучасному етапі складається з таких елементів: прямих і непрямих податків, податкових платежів, неподаткових доходів і цільових надходжень.

Податкова система України має багато спільних рис із тими системами, які застосовують розвинуті країни світу. Її основу складають прямі прибуткові податки з підприємств і громадян, непрямі податки – податок на додану вартість, акцизний збір, мито, спеціальні відрахування на соціальне страхування та забезпечення. Але, не дивлячись на те, що Україна має досить сталу систему податків, особливою проблемою залишається перехід до суто економічних взаємовідносин товаровиробників з державою, подолання економічно необгрунтованого втручання державних відомств у діяльність підприємств і організацій.

Поряд із цим не менш важливою проблемою для вітчизняних підприємств є відсутність стабільності податкової системи. Постійні зміни та доповнення до податкового законодавства призводять до невиконання прогнозних показників виробничо-господарської діяльності підприємств та її кінцевих результатів – прибутку, рентабельності, окупності капітальних вкладів та ін. Це створює фактор невизначеності в організації підприємницької діяльності. Крім того, для окремих підприємств сума податків, що сплачуються відповідно до діючого законодавства, обтяжлива і створює передумови для подорожчання продукції, звужуючи при цьому ринок її збуту. Надмірне ж збільшення податкового навантаження може призвести до руйнування ринкового механізму, депресії та соціально економічної нестабільності. Суб’єкти підприємницької діяльності вирішують питання щодо зниження податкового навантаження самостійно неофіційним шляхом, виводячи свої відносини з іншими суб’єктами за межі офіційної економіки. За рахунок цього вони мають змогу зменшувати свої витрати, знижувати ціни на продукцію, а також активізувати попит на неї.

Характерною особливістю діючої податкової системи є і те, що, крім великої кількості та суттєвих за величиною податків, в Україні формуються численні державні бюджетні та позабюджетні фонди цільового призначення, що значно ускладнює систему оподаткування та обтяжує їх платників. Якщо розглянути зведений бюджет України за 1995-99 роки, то найбільшу питому вагу в доходах мають такі податки як ПДВ і податок на прибуток. В той же час доля акцизного збору, державного мита, відрахувань на геологорозвідувальні роботи, надходжень до фонду Чорнобиля, плати за землю є незначною.

Порівнюючи дану структуру із структурою доходів бюджетів ринково розвинутих країн, можна зазначити, що найбільшу питому вагу в доходах бюджетів зарубіжних країн складає прибутковий податок з фізичних осіб. Так, у структурі доходів федерального бюджету США він займає 45.5%, в доходах державного бюджету Франції – 18.1%, в доходах федерального бюджету Іспанії – 38%, а в доходах державного бюджету Великобританії – навіть 64%. В той же час питома вага податку на додану вартість у структурі бюджетів різних країн знаходиться майже на одному рівні (за виключенням Франції, де вона становить 41,4 %).

Але, на відміну від України, в ринково розвинутих країнах питома вага податку на прибуток в структурі доходів бюджету є невеликою, що дає змогу перевести акцент податкового тягаря на інші податки, а підприємницьким структурам створює можливості для накопичення більшої суми прибутку у власному розпорядженні. Отже, державне регулювання підприємницької діяльності в Україні порівняно з ринково розвинутими країнами не створює умов для достатніх темпів розширеного відтворення, оскільки основний податковий тягар в підприємницьких структурах припадає на податок на прибуток.

Таким чином, найсуттєвішими податками, за допомогою яких здійснюється державне регулювання підприємницької діяльності в Україні, є ПДВ і податок на прибуток. ПДВ є найбільш пасивним регулюючим інструментом і його основна регулююча функція проявляється у вирівнюванні доходів фізичних осіб. Щодо підприємницьких структур, то регулююча функція ПДВ проявляється тільки тоді, коли відбувається звільнення від податку чи застосовуються інші пільги стосовно нього.

У податковій практиці ПДВ використовує велика кількість країн з ринковою економікою, зокрема Франція, Німеччина, Іспанія, причому податкові ставки у них приблизно на тому ж рівні, що і у нас. Але негативний вплив ПДВ у стимулюванні підприємницької діяльності на сучасному етапі в Україні проявляється, перш за все, в тому, що включення ПДВ в ціну товарів, послуг, робіт на кожній стадії руху від виробника до кінцевого споживача призводить до мультиплікаційного ефекту, коли в процесі руху товару чи послуг за рахунок ПДВ збільшується і його ціна пропорційно кількості стадій обігу. В результаті чого ціни на товари і послуги зростають, що на фоні низької купівельної спроможності населення приводить до уповільнення товарообігу та скорочення виробництва. ПДВ, який є податком на споживача, за умов низького рівня споживання перетворюється в податок на виробника, який змушений компенсувати витрати на нього за рахунок свого прибутку.

Звичайно, для запобігання таких негативних наслідків оподаткування порядок стягнення ПДВ повинен передбачати механізм компенсації сплаченого до бюджету платежу на кожному етапі. Але, як показала практика функціонування ПДВ сам механізм компенсації не є досконалим, він суттєво відрізняється від того, який застосовується в країнах з класичною ринковою економікою. Першим недоліком існуючого в Україні порядку є те, що обкладання ПДВ господарсько-фінансових операцій має загальний характер, а механізм компенсацій застосовується тільки в окремих випадках. За цих умов ПДВ є вже не податком на споживання, а засобом вилучення коштів у підприємств незалежно від результатів його підприємницької діяльності. Податкові пільги для одних підприємств перетворюються в податковий тягар для інших.

Громіздкий порядок розрахунку податкового кредиту не відповідає типовим європейським схемам, оскільки до суми податкового кредиту рахується не загальна сума сплаченого постачальником за звітний період ПДВ, а тільки та частина, яка стосується придбання товарів, що належать до складу валових витрат виробництва та основних фондів і нематеріальних активів, які підлягають амортизації. До таких витрат належить обмежений перелік операцій з придбання основних фондів та нематеріальних активів, у той час як придбання основних фондів і нематеріальних активів з метою їх наступної реалізації іншим платникам податку не підлягає амортизації, а ПДВ, сплачений постачальникам у ціні товарів відшкодовується за рахунок прибутку підприємства.

Досить цікавим є досвід Німеччини щодо застосування ПДВ, де в процесі виробництва і товарного обігу сплачує ПДВ до фінансового відомства тільки початковий (перший) підприємець, а всі наступні суб’єкти підприємницької діяльності мають право автоматично зменшити свою заборгованість перед бюджетом на відповідну суму ПДВ, не вступаючи в стосунки з фінансовими органами з приводу відшкодування. За цих умов вся сума ПДВ сплачується фактично споживачами, а підприємці виконують лише функцію стягнення ПДВ і сплати його до федерального бюджету. В наших сучасних умовах ПДВ стягується і частково сплачується кожним суміжним учасником господарського товарообігу, і з цієї причини існуюча податкова система є фіскально несприятлива для господарської діяльності у виробничій сфері.

Система стягнення ПДВ у розвинутих країнах має гнучкий характер. Так, у Німеччині основна ставка становить 14%, діє також пільгова – 7%, зокрема, для продуктів харчування, громадського транспорту, засобів інформації та творів мистецтва. У Франції основна ставка ПДВ – 18.6%, а знижена – 5,5%. В Італії їх п’ять: пільгова – 4% і 0%, основна – 9% та дві підвищені – 19% і 38%, причому найвища ставка застосовується до предметів розкоші.

В законодавчій базі України затверджено 20%-ну основну ставку та 0%, тобто пільгову ставку, а також існує перелік операцій, які звільняються від оподаткування. Застосувавши порівняльний аналіз, можна прийти до висновку, що в Україні використовується досить висока основна 20% ставка ПДВ майже з усіх операцій. Якщо ж врахувати, що до витрат виробництва включаються нарахування (податки) із заробітної плати до органів соціального страхування, пенсійного забезпечення, фонду зайнятості населення та комунальний податок, то одержуємо ефект подвійного оподаткування заробітної плати і як результат – значне збільшення суми ПДВ.

В результаті недосконалої політики в області оподаткування ПДВ склалась така ситуація, коли з одного боку відбувається недонадходження ПДВ з причин скорочення виробництва, а з іншого боку існування тіньової економіки передбачає занижені суми податкових зобов’язань і, відповідно, завищені для податкового кредиту. Крім того, існуюча модель оподаткування ПДВ складна і трудомістка щодо ведення бухгалтерського обліку та не відзначається соціальною орієнтацією.

Другим важливим податком, за допомогою якого відбувається регулювання діяльності в підприємницьких структурах, є податок на прибуток підприємств, питома вага якого є досить високою порівняно з розвинутими ринковими країнами. В Україні введено основну 30% ставку податку на прибуток підприємств, яка визначається шляхом зменшення суми валового доходу за податковий період на суму валових витрат платника податку і на суму амортизаційних відрахувань.

Як було зазначено вище, частка податку на прибуток у структурі доходів бюджету в ринково розвинутих країнах набагато нижча, ніж в Україні. В середньому в 90-х роках частка їх становила: в Іспанії – 8.2%, США – 8.7%, Канаді – 10%, Франції – 10.6%, Великобританії – 19%.

В той же час в деяких країнах застосовуються набагато вищі податкові ставки (Іспанії – 35%, Італії – 36%). Корпораційний податок Німеччини являє собою податок на фактично отриманий прибуток, що підлягає оподаткуванню за винятком промислового та земельного податків, причому існують дві базові ставки цього податку. Якщо прибуток не розподіляється, то він підлягає оподаткуванню цим податком у розмірі 50%, а при розподілі – 36%. Прибуток, що розподіляється, - це дивіденди, одержані акціонерами, які також підлягають оподаткуванню прибутковим податком. Тому з метою уникнення подвійного оподаткування використовують систему зарахування, згідно з якою податок на прибуток, що розподіляється, сплачений компанією, враховується при оподаткуванні особистих доходів акціонерів через прибутковий податок. Закон України “Про оподаткування прибутку підприємств” теж передбачає усунення подвійного оподаткування дивідендів акціонерів, яке існувало донедавна.

У США податок на прибуток прогресивний, підвищується разом із збільшенням оподатковуваного прибутку і становить 15, 25 і 34%, а в ході податкової реформи 1986 року податкові ставки знизились з 46 до 34% разом із розширенням бази оподаткування на 20% за рахунок обмеження пільг на амортизацію і ліквідації пільг на нові інвестиції.

В зарубіжній практиці оподаткування прибутку корпорацій часто використовуються прогресивні ставки (США, Канада, Швейцарія, Китай, Південна Корея). В нових індустріальних країнах – Гонконгу і Сінгапурі, ставки податку значно нижчі – 17.5 і 27% відповідно.

Низька питома вага податку на прибуток корпорацій у структурі доходів бюджетів ринково розвинутих країн пояснюється, перш за все, існуванням цілої системи пільг на цей податок, які відрізняються великим розмаїттям видів і напрямків залежно від пріоритетів державної політики і стану економіки. Найбільш суттєвими пільгами, які застосовують ці країни, є знижені ставки, прискорена амортизація, вилучення відрахувань резервного фонду з бази оподаткування, податкові скидки і кредити на капітальні вкладення, на НДДКР та спеціальні пільги малим підприємствам. Причому, чим нижчий рівень розвитку економіки країни, тим меншим повинно бути податкове навантаження з цього податку, оскільки це дає змогу створити умови для більш швидких темпів розвитку підприємництва. Якщо розглянути пільги щодо оподаткування прибутку підприємств, а їх сорок сім, то можна прослідкувати їх відокремленість від стимулювання певних напрямів підприємницької діяльності, таких як інвестиційна діяльність, спільна діяльність з іноземними інвесторами, діяльність у сфері малого бізнесу та інші. Саме цим наша система оподаткування суттєво відрізняється від практики оподаткування в ринково розвинутих країнах.

В оподаткуванні відсутній механізм рівнозначного і пропорційного стягнення податку на прибуток підприємств, оскільки встановлена загальна ставка –30% від об’єкта оподаткування, незалежно від розміру прибутку підприємств, що, в свою чергу, заставляє платників шукати методи мінімізації оподаткування. Крім того, практика оподаткування не робить привабливим залучення фінансових ресурсів в АТ шляхом емісії облігацій, оскільки суми, залучені за рахунок емісії облігацій, включаються в склад валового доходу підприємства і оподатковуються податком на прибуток, хоча емісія не є результатом господарської діяльності і не орієнтована на одержання прибутку як такого.

Дефіцит бюджету і неефективне наповнення його за рахунок податкових платежів і зборів змушує уряд вдаватися до створення нових податків, які законодавчо не були включені до податкової системи. Прикладом цього можуть служити введена в дію в 1999 році сплата гербового збору і 10-відсоткових (пізніше 8-відсоткових) амортизаційних відрахувань, які були відмінені відповідно у 2000 і 2001 році.

В умовах існуючих неплатежів, накопичення дебіторської і кредиторської заборгованості, вилучення у підприємств частини амортизаційних відрахувань, незалежно від результатів фінансово-господарської діяльності, приведе до ще гіршого фінансового стану підприємств, особливо низько рентабельних з високою фондоємністю виробництва, тобто практично підприємств усіх базових галузей народного господарства.

Отже, сучасна система оподаткування в Україні носить регресивний характер, переважна більшість податків виконує тільки фіскальну функцію, а повна або часткова відсутність стимулюючої функції часто приводить суб’єктів господарювання до пошуків мінімізації доходів через тіньовий сектор економіки.

Державне регулювання фінансової діяльності підприємницьких структур в області кредитно-грошової політики заключається у регулюванні обсягів кредитних операцій та грошової емісії. З метою гальмування інфляції НБУ за останні вісім років встановлював досить високий рівень облікових ставок порівняно з іншими ринково розвинутими країнами, що стало однією з причин скорочення інвестицій в країні, оскільки використання “дорогого кредиту” зменшує прибутковість виробництва. Ще однією ознакою кредитно-грошової політики в Україні в цей період була невідповідність офіційно проголошеної та фактичної облікової ставки НБУ. Зокрема, встановлена облікова ставка НБУ у 1995 році була 131%, у 1996 – 62.3%, у 1997 – 24.6%, у 1998 – 61.6%, тоді як фактична ставка у ці роки відповідно становила 124.9%, 82.1%, 51.8%, 25.2% і 52.7%. Пояснити цей факт можна наданням пільгових кредитів деяким галузям народного господарства. Проте така практика запроваджувалась виключно до державних підприємств, а підприємства недержавного сектора могли взяти кредит у комерційних банках лише під високий позичковий відсоток. Така політика “дешевих грошей” не могла позитивно вплинути на економічні процеси в країні, оскільки позичкові кошти використовувались не для інвестицій, а для покриття збитковості підприємств.

Отже, кредитно-грошова політика України в 1993-94 рр. характеризувалась активним використанням кредитів НБУ для фінансування програм Уряду і зменшенням обсягів кредитування комерційних банків. Так, у 1993-94 роках кредити НБУ, надані комерційним банкам, скоротилися з 11.2 до 10.8трлн.крб, а кредити Уряду зросли на 129 трлн. крб. і становили 86%від загального обсягу емісійних кредитів проти 6% кредитів комерційним банкам на потреби рефінансування. Тому склалась така ситуація, коли, з одного боку, емісійне кредитування стало однією з причин розгортання інфляційних процесів, а з іншого – обмеження кредитування виробництва через банківське посередництво зумовило посилення спаду й скорочення випуску товарів та послуг.

Період 1995-1999 років характеризувався поступовою відмовою від емісійного кредитування, незначним збільшенням обсягів кредитних вкладень, наданих банками України, використання неемісійних джерел фінансування витрат держави. Якщо фінансування бюджетного дефіциту у 1995 році здійснювалось за рахунок кредитів НБУ на 81,4%, а за рахунок зовнішніх джерел тільки на 22%, у 1996 році за рахунок кредитів НБУ на 33,9%, за рахунок внутрішніх державних позик на 39,6%, і за рахунок зовнішніх джерел фінансування на 31,4%, то вже у 1997-1999 роках кредити НБУ для покриття дефіциту бюджету не використовувались. Відповідно збільшилися обсяги кредитів, наданих як Національним банком України, так і комерційними банками. Зокрема, залишки позик, виданих банками на кінець 1995 року становили 8471 млн. грн., на кінець 1998 року –16640 млн. грн., а на кінець 1999 року 21793 млн.грн.. Ці факти засвідчують відносно вивірені напрями проведення кредитно-грошової політики за цей період, що дає можливість збільшити обсяги кредитування виробничої сфери.

Державне регулювання в області інноваційної політики заключається у розробці різноманітних державних заходів, які б стимулювали інноваційну активність бізнесу. Така політика спрямована на господарське використання науково-технічного потенціалу, на зміцнення внутрішніх зв’язків у науково-технічному комплексі. Формування інноваційної політики пов’язане насамперед з переорієнтацією системи державного регулювання на всебічне заохочення підприємництва, приватної ініціативи.

До методів і засобів державної інноваційної політики належать коригування податкового бізнесу, патентно-ліцензійного законодавства, амортизаційних відрахувань, система контрактних взаємовідносин, зняття ряду обмежень щодо охорони навколишнього середовища, антитрестівське законодавство, різні форми підтримки міжорганізаційної кооперації та малого інноваційного бізнесу.

Традиційним методом впливу на розвиток інновацій у промисловості є податкові пільги. Податкові пільги корпорацій розвинутих країн відрізняються великим різноманіттям видів і напрямків залежно від пріоритетів державної політики і стану економіки. Найбільш вагомими пільгами, які використовуються в світовій практиці, є низькі податкові ставки, прискорена амортизація, вилучення відрахувань резервного фонду з бази оподаткування, податкові скидки і кредити на капітальні вкладення, на науково-дослідні і експериментально-конструкторські роботи (НДЕКР) та спеціальні пільги малим підприємствам. Так в практиці США податкове стимулювання інноваційної діяльності досягло апогею в 1981 році, коли було впроваджено податкову знижку для витрат корпорацій на НДЕКР. Ще був досить вагомий стимул, оскільки 25% (за станом на 1.07.1981р.) приросту витрат корпорації вираховувалось не від її прибутку, що підлягав оподаткуванню, а з суми податку. Однак практика показала, що великі корпорації нерідко провадять обережну науково-технічну політику і не завжди вкладають кошти в інноваційну діяльність з причин інфляційних явищ в економіці, можливості отримання прибутків шляхом фінансових махінацій, монопольного становища великих виробництв та ін. Тому з другої половини 80-х років в США багато податкових пільг було скасовано через їхню недостатню ефективність, хоча вони і були корисними для тих корпорацій, які здійснювали НДЕКР. Але для підприємств недержавного сектора України в умовах гострого дефіциту обігових коштів і відсутності джерел інвестування введення такої податкової пільги дало б змогу пожвавити розвиток інноваційних процесів у виробництві.

У світовій практиці досить широко використовуються амортизаційні пільги у вигляді прискореної амортизації. Введення таких пільг в Україні не принесло очікуваного результату через неузгодженість нормативних документів, про що йшла мова вище. Крім цього, у багатьох країнах існують додаткові стимули інвестування, зокрема податкові канікули, податкові інвестиційні відрахування, тобто зменшення оподатковуваного прибутку на суму капітальних затрат, і податкові інвестиційні кредити. Проте введення пільги щодо капітальних вкладень в Україні не дало б бажаного ефекту у зв’язку з неплатоспроможністю більшості підприємств, відсутністю грошових коштів на капітальні вкладення і високими процентами за кредит.

Світовий досвід свідчить, що інноваційна політика держави повинна бути гнучкою, здатною пристосовуватись до змін в економіці конкретної країни. І коли прослідковувалась неефективність податкових і амортизаційних пільг, недостатній вплив цих заходів на початкові етапи інноваційних процесів, ринкові країни застосовували інші форми впливу на інноваційну діяльність у промисловості. Зокрема, це стосується державного стимулювання фінансування корпораціями різних форм кооперативних досліджень у міжкорпораційних науково-технічних і університетсько-промислових дослідних центрах.

На сучасному етапі інноваційний розвиток в Україні доцільно здійснювати за такими напрямами:

1. Взаємодія уряду з науковими установами, вузами, підприємствами і організаціями з метою розробки нових засобів застосування існуючих вітчизняних та зарубіжних технологій. Реалізація цього напрямку дала б змогу суттєво поліпшити якість науково-технічного потенціалу України при мінімальних ресурсних затратах.

2. Державна підтримка національних інноваційних структур у виході з наукоємною продукцією на світовий ринок з метою сприяння нарощування науково-технічного потенціалу в системі міжнародної ринкової економіки.

3. Розвиток міжгалузевих науково-технічних комплексів.

4. Активна участь України у міжнародному науково-технічному співробітництві і обміні науковими результатами і новими технологіями.

Поиск по сайту: