Місце та роль приватних загальноосвітніх закладів в сучасних освітніх системах

Приватними школами називаються ті освітні заклади, які не контролюються і не забезпечуються державними структурами, тобто є незалежними від держави у фінансовому та юридичному відношенні. Виникли вони у прадавні часи (перші в історії давніх цивілізацій школи у Шумерській державі мали приватний характер) і слугували протягом багатьох століть потребам верхівки суспільства у її підготовці до виконання своїх суспільних функцій. У сучасному світі, не дивлячись на процеси демократизації освіти, приватні школи продовжують існувати і зберігають стабільні позиції в освітніх системах. Їх створення та діяльність регламентується державними актами або конституціями держав,

що констатують право батьків на вибір типу навчального закладу для навчання своїх дітей.

Загальна кількість приватних шкіл у розвинутих країнах коливається від 5 до 20% (Великобританія - 10%, США - 12%, Франція, Австралія - 20%). У країнах, що розвиваються, частка приватного сектора у загальній освіті значно більша, особливо серед середніх шкіл. Наприклад, в Індії, Танзанії, Того вона дорівнює 60-80% усієї кількості закладів.

Протягом останніх десятиліть відбувається процес деякого зростання кількості приватних шкіл, що зумовлюється такими чинниками:

1) зниження якості діяльності державної середньої школи у зв'язку з її перетворенням у масову, що призводить до появи незадоволення певної кількості батьків їх діяльністю, до віддання переваги приватній школі;

2) різноманітність типів приватних освітніх закладів, які мають можливість задовольнити всі потреби та смаки. За своїми загальними характеристиками вони поділяються на дошкільні, початкові, середні загальноосвітні та спеціальні; безплатні, з низькою, середньою та дуже високою платнею за навчання; денні та школи-інтернати; старі, з давніми історичними традиціями і нові, що відповідають потребам сучасного життя; окремі школи для дівчаток та хлопчиків та школи спільного навчання;

3) поширення у 80-90-х роках XX століття на освітню сферу основ неоліберальної стратегії розвитку економіки. Наслідком її є, зокрема, поступове збільшення кількості недержавних шкіл. Інструментами такої Стратегії у ряді країн (Великобританія, США, Австралія, Нова Зеландія) виступають шкільні ваучери та вільний вибір батьками школи для навчання дітей.

Отже, батьки можуть обрати для навчання дитини будь-яку школу: державну чи приватну, світську чи конфесійну і підтримати цей вибір (і школу), віддавши їй шкільний ваучер - фінансовий еквівалент витрат держави на навчання однієї дитини (у США в 1994/95 навчальному році на одного учня в середньому витрачалось 5 528 дол. на рік). Навколо запровадження такої практики точиться гостра дискусія, яка стосується як власне педагогічних, так і позапедагогічних питань (фінансових, моральних, політичних). Найбільш активною вона є у педагогічній пресі США. Проводяться численні опитування батьків школярів, політичних та громадських діячів, широких кіл громадськості, вивчається зарубіжний досвід. У результаті аналізу американського та англійського досвіду сучасних шкільних реформ відомий дослідник М. В.Епл (США) дійшов до таких висновків щодо наслідків "маркетизації" школи (розвитку ринкових відносин у сфері шкільництва) для всіх зацікавлених сторін (вчителі, учні та їх батьки, адміністрація школи, місцева громада, суспільство);

• відбувається перенесення центру уваги в шкільній практиці з того, що школа може дати дитині на те, що діти (їх батьки) можуть дати школі;

• додаткові ресурси школа витрачає не на забезпечення потреб учнів, особливо тих, які потребують додаткової уваги, а на саморекламу:

• відбувається радикальна трансформація функцій шкільного керівництва: здійснення менеджерських функцій, консолідація всіх владних повноважень в руках адміністрації, перенесення центру уваги адміністрації школи з педагогічного процесу на створення іміджу "успішної школи";

• вчителі відчувають не збільшення автономії, а інтенсифікацію праці;

• школи не схильні до інновацій, використовують традиційні методи навчання, оскільки не бажають ризикувати своїм іміджем;

• школи віддають перевагу при прийомі на навчання обдарованим дітям, у той час як ті, що відчувають труднощі у навчанні, є "менш привабливими". Таких "непривабливих" швидко виключають з числа учнів, щоб не псувати шкільних показників та шкільного іміджу;

• до "непривабливих" відносять учнів азійського та афро-карібського походження, що призводить до подальшої расової сегрегації суспільства [II].

Хоча ідея розвитку приватної ініціативи у сфері освіти і має своїх прихильників і свої переваги, про що вже йшлося вище, наведені аргументи переконують, що у неї є і значні недоліки. Однак, оскільки вона ' об'єктивних причин стає реальністю для все більшої кількості країн, ними здійснюються зусилля щодо нейтралізації можливих негативних наслідки такої стратегії розвитку освіти.

Значна кількість приватних шкіл за історичною традицією, що ретельно підтримується, належить релігійним конфесіям (як світовим релігіям так і дрібним сектам). Частка таких шкіл у приватному освітньому секторі досить суттєва: у США - 71%, у Франції -95%, у ФРН - 80%. Такими ж є відповідні показники у Бельгії, Ірландії, Італії та ряді інших країн. Найбільш поширеними є католицькі школи. До особливостей змісту освіти у таких школах в США належить обов'язкове і достатньо докладне вивчення релігії. Разом з тим дається серйозна академічна освіта, яка готує до вступу в університет. У клерикальних школах Франції релігі йне навчання є "бажаним або рекомендується", тобто не входить до числа обов'язкових предметів, а якщо і здійснюється, то лише 1 годину на тиждень. В іудейських школах вивченню релігійних предметів надаєт ься дуже серйозна увага, оскільки дітей віддають у такі школи суто з міркувань віри. Тому на вивчення предметів релігійного циклу призначається 6-13 годин на тиждень.

Вже кілька століть існують і світські приватні школи різних рівнів статусу. Найбільш престижними з них є привілейовані школи, призначені для підготовки соціальної та інтелектуальної еліти. Це, зокрема, “незалежні школи" у США та "паблік скулз" у Великобританії. Підтримці високого статусу цих шкіл сприяють (крім історичних традицій та соціального статусу їх випускників, що дуже важливо) якісний відбір абітурієнтів, який здійснюється шляхом тестування; висока платня за навчання (в Англії - 3600 фунтів для денної школи та 6700 для школи інтернатного типу, у СІНА - 10-20 тис. дол. на рік); прекрасне матеріальне та методичне забезпечення, високий професійний рівень педагогічн их кадрів та менеджерів.

Навчальний процес у престижних приватних школах побудований і програмах академічного профілю, які забезпечують учням достатні знання для вступу у вищі навчальні заклади, що теж, у свою чергу, мать високий престиж. За такими програмами навчається від 70 до 90% учнів "незалежних" шкіл, в той час як у державних школах відповідний показник становить лише 34%. Провідною тенденцією реформування змісту освіти у "незалежних" школах є диференціація змісту освіти у старших класах шляхом введення крім гуманітарного профілю, за яким традиційно йшло навчання, природничо-наукового.

Все більшої ваги серед шкіл недержавного сектора набувають “альтернативні" школи - навчальні заклади, метою яких є забезпечення освітніх потреб тієї частини молоді, яка в силу різних причин (особливості психіки, що знаходяться у межах норми) не може навчатися у школах традиційного типу. Дня таких шкіл характерний педоцентри зм як основа їх ідеології.

Вони допомагають своїм учням позбавитися скулофобії, пізнати себе, розвинути всі свої можливості. Більш докладно специфічні особливості діяльності таких шкіл будуть розглянуті в окремому розділі.

Великого значення надають у приватних школах відбору педагогічних кадрів. Провідними критеріями такого відбору є ідеологічний. професійний та особистісний. Політичний, релігійний світогляд педагога є дуже важливим, оскільки виховні завдання, що ставлять перед собою такі школи, часто навіть домінують над освітніми. Цікаво, що елітарні та конфесійні школи віддають перевагу при прийомі на роботу своїм випускникам, що є певною запорукою збереження їх традицій.

Високими є вимоги до професійного рівня педагога. Так у "незалежних" школах США учитель повинен мати освітній рівень не нижче магістра. Часто у таких школах викладають і університетські професори. Предметом пильної уваги стає і особистість учителя, його моральні якості оскільки в його обов'язки входить не тільки викладання, а й виконання функцій вихователя-наставника ("тьютора" у англомовних країнах).

В сучасній Україні створений приватний сектор освіти, відповідно до норм Конституції та чинного законодавства, який передбачає існування загальноосвітніх закладів приватної форми власності, курсів інтенсиву, різних форм підготовки абітурієнтів тощо. Центральне місце в цьому секторі посідає мережа загальноосвітніх закладів. Вони функціонують у вигляді шкіл І, І-ІІ, І-Ш ступенів, гімназій, ліцеїв, структурних підрозділів приватних вищих навчальних закладів освіти І-ІV рівнів акредитації. Характерними напрямами, на яких будуються концепції їх діяльності, є школа співтворчості, школа посмішок, школа доброго настрою, особистісно зорієнтована школа, демократична школа.

Провідними консолідуючими ідеями існування приватних шкіл в Україні в кінці XX століття є:

• формування громадянина України як мета педагогічного процесу;

• формування наукового світогляду, здатності мислити і формулювати власну точку зору;

• повага до особистості учня, батьків, педагога;

• духовна, пізнавальна, інтелектуальна, культурна спорідненість учасників педагогічного процесу;

• запровадження розвивального навчання на основі самоаналізу, саморозвитку, самопізнання, самореалізації особистості.

Основною формою державного контролю за забезпеченням приватним закладом державних стандартів освіти є атестація, яка здійснюється відповідними структурними підрозділами місцевих органів державної виконавчої влади, як правило, один раз на п'ять років.

У 1994/5 навчальному році в Україні було 52 приватні школи з кількістю учнів 5 600, у 1995/96 - 74 (7 500 учнів), у 1996/97 - 89 (9 200 учнів), у 1997/98 - 147 (13 200 учнів) [10].

Поиск по сайту: