Європейський культурний регіон

В старовину ще не існувало Європи в її сучасному ро­зумінні як певної культурно-історичної спільності, дуже різкими були відмінності між цивілізованою греко-римською Ойкуменою та варварським світом. Зародження ос­нов саме європейської культурної спільності розпочалося лише в період раннього середньовіччя і стало результатом життєдіяльності та взаємозв'язків народів, які заселяли Європу ще з давніх часів, а також новоприйшлих внаслі­док міграційних процесів племен. Формування європейської культури було пов'язано з традицією, що простягалася від античності через християнську культуру європейського се­редньовіччя до Нового часу. Для розуміння цієї традиції необхідно більш детально зупинитись на основних історич­них типах культури, що лежать в її основі.

Кожному історичному типу культури властиві свої фундаментальні світоглядні орієнтири. Ці орієнтації визнача­ють розуміння і переживання людиною світу і самої себе як його частини.

Для людини античності був характерним синкретичний, тобто нероздільний погляд на світ, природу. Світ розгля­дався як єдиний, обмежений у просторі.

Античне суспільство переважно жило інтересами земного світу, де точками відліку були поліс і, розпочи­наючи з епохи еллінізму, індивідуум. Для духу античної людини ніщо не було твердо встановлене; дозволялась будь-яка точка зору, будь-який погляд міг змагатися з ін­шим, аж поки не переступить певних кордонів, що були за­дані самою суттю полісного життя.

В епоху античності народилась філософія у власному розумінні цього слова. З іменами Геракліта, Анаксагора. Демокріта, Сократа. Платона, Арістотеля пов'язаний по­чаток історії філософії як науки, їхні міркування, постав­лені ними проблеми продовжували і після загибелі антич­ного суспільства впливати на еволюцію різних напрямів філософської думки. У становленні історичної науки як раціональної форми пізнання суспільства величезна заслуга Геродота, Фукідіда, Саллюстія, Таціта. Розробляючи саме поняття і теорію держави як «політичної спілки» людей. соціологічна думка породила «Політику» Арістотеля. У со­ціальному житті формувалось розуміння істинної цінності людини, складалися уявлення про такі духовні цінності, як громадянська свобода і громадянський обов'язок, людяність, гармонійність розвитку особистості. Яскраве втілення духовних цінностей античної людини ми знаходимо в поетичній міфології, літературі, в неперевершеній пластиці скульптури та високорозвинутому реалістичному живописі античних митців.

Узагальнюючи, можна сказати, що найбільш цінними і характерними надбаннями духовної культури античності для подальшого розвитку і становлення культури європей­ського регіону були: зародження гуманістичної традиції, досвід демократії античного полісу та виникнення в його культурі спектра різних філософських систем і перших зразків теоретичної науки.

Згасання полісної общини і традиційних культів спри­чинило утворення духовної порожнечі у світосприйнятті античної людини. Це змусило її жадібно шукати скрізь «духовне. І власне християнству судилося увійти в душі європейців, внести в життя європейських народів дещо принципово нове, не притаманне іншим культурам, у тому числі й античній. Це було відчуття своєрідної духовної ці­лісності, з якої людина постійно причащалася, вищого. трансцендентного, божественного порядку. В ролі духовного наставника і організатора такої спільності виступала церк­ва.

Середньовічний світогляд визнавав «світ» лише як не­минучий, що був сповна реальний в буттєвому розумінні і неідеальний у моральному. В галузі знання головним прин­ципом відношення до істини виступав догматизм, а методом її пізнання - схоластика. Саме релігія була панівною ідеологією в цю епоху і найбільш концептуально оформ­ляла досвід масової свідомості, задавала напрям розвитку культури. Аскетика, гомілетика, агіографія, іконопис, хра­мова архітектура - це ті плоди, що принесло релігійне світосприйняття.

В історію європейської культури цей період увійшов як час формування християнської традиції з Її уявленнями про людську індивідуальність, євангельською концепцією моралі та трактуванням людського розуму як створеного за образом божественного і тому здатного до раціонально­го осмислення буття.

Християнство, по суті, ніколи не було єдиним: процес дроблення супроводжував усю його історію. В ньому роз­різняють три основні напрями: православ'я, католицизм і протестантизм. Кожен з них мав свої специфічні особливо­сті, починаючи з основних догматів і принципів організа­ції церкви і закінчуючи ритуалом богослужіння, морально-етичними нормами поведінки віруючих. Своєрідність кон­фесійних відмінностей багато в чому визначалась харак­тером, духом етнокультурної спільності, на грунті якої ці конфесії зароджувались і розвивались. Поєднання цих фак­торів (конфесійного й етнічно-культурного) було вирішаль­ним для утворення самобутніх конфесійно-культурних світів у християнстві: православно-слов'янського, католиць­ко-романського та протестантсько-германського.

Православ'я зародилось на грунті візантійської культу­ри. з часом його вплив поширився на слов'янські народи, які знаходились у тісних контактах з Візантією. Відмітни­ми рисами візантійської культури були: чітко виражений східний колорит, спадщина тривалих і міцних зв'язків з ци­вілізаціями Давнього Сходу, світський напрям у духовно­му житті і, нарешті,-орієнтація на культурні традиції ан­тичної Греції, вплив яких ніколи не припинявся в імперії (на відміну від західно-католицького ареалу). Антична культурна спадщина переосмислювалась і пристосовува­лась під неослабним контролем церкви відповідно до цілей та інтересів православ'я, характерні риси візантійської культури мали величезне значення для формування духов­ності православного європейського світу, специфіки його світогляду. Ця специфіка, зокрема, проявилась у своєрід­ному розумінні людини. Людина розглядалась як тілесно-духовна істота, в якій поєднувались дві іпостасі - земне і божественне.

Католицький світогляд формувався під впливом куль­турних традицій античного Риму і розвивався на грунті Західної Римської імперії. В романському («католицько­му») ареалі культурна монополія церкви була значно пов­нішою, ніж у православному. Це частково пояснюється трактуванням людини як істоти земної і гріховної.

Католицизм діяв формоутворююче на психіку єв­ропейця. Це проявлялось і в області соціальної організації зовнішніх міжлюдських відносин, і в сфері внутрішньої дисципліни, і в системах чітко визначених понять та поряд­ку мислення.

Протестантизм виник як протидія католицизму. Його дух багато у чому визначив германський елемент, для яко­го були характерні такі риси, як внутрішня динаміка, по­рив до безмежного, воля, що прагнула охопити весь світ. Протестантизм виступив проти беззаперечного авторитету і диктату церкви у справі спасіння людини, стверджуючи, що людина може спасти душу лише через особисту віру, яка безпосередньо дарується Богом, без втручання церкви.

Протестантський акцент на внутрішньому світі осо­бистості та практичній релігійності глибоко відбився на всьому подальшому історико-культурному розвитку Європи. Під впливом його ідей формувались погляди таких великих мислителів, як Кант, Фіхте, Гегель, К'єркегор, Ніцше, Ясперс, Швейцер та ін., звідки бере свій початок багато культурно-філософських доктрин сучасності (екзистенціа­лізм, персоналізм, «філософія життя» тощо).

Підвалини сучасної європейської культури складались в епоху Ренесансу, на основі переробки досягнень куль­тури античного світу та європейського середньовіччя. Рене­санс був не лише відродженням античного світогляду, але, у повному розумінні цього слова, новим відкриттям Лю­дини та Всесвіту. Саме у цю епоху почав розвиватися ін­дивідуалізм.

Людина стала розглядатись як сила, що протистоїть природі, втручається у її процеси, перетворює об'єкти при­роди в необхідні для себе предметні форми. У цій системі розум розглядався як найбільш гідний прояв людської природи. Формування світоглядних функцій науки заверши­лось в епоху Просвітництва, що визначило весь подальший розвиток сучасної європейської культури.

На грунті такої духовності у XVIII ст. починає оформ­люватись поняття сучасної європейської цивілізації. Це проявилось у прискореному прогресі техніки і наукової тех­нології, розвитку і впровадженні її досягнень у виробни­цтво. Технічні, а пізніше науково-технічні революції роб­лять це суспільство надзвичайно динамічним, викликають, часто протягом життя одного-двох поколінь, зміни соціаль­них зв'язків і форм людського спілкування. Для цієї циві­лізації характерна наявність в культурі яскраво вираженого шару іновацій, які постійно ламають і перебудовують культурні традиції.

Як це траплялося вже в епохи культурного перелому, в сучасній західноєвропейській культурі утворився своєрід­ний духовний вакуум. Індустріальна цивілізація переживає глибоку кризу, що торкнулась її типологічних рис: культу розуму, науки, установки на підкорення природи тощо. Ра­зом з тим її досягнення - невід'ємний елемент загально­людської культурної спадщини. В умовах росту взає­мозалежності народів Європа розвивається не ізольовано, а в тісному зв'язку з народами інших континентів. Цей зв'язок стає все більш органічним і нерозривним. Європа пройшла довгий і складний історичний шлях, позначений високими досягненнями людської думки і прогресу. Тут накопичений величезний досвід боротьби за свободу, де­мократію і соціальну справедливість.

І сьогодні всі європейці, спираючись на досвід минулого й уроки історії, повинні мобілізувати духовний потенціал і об'єднати зусилля у боротьбі за мир і безпеку, за збереження безцінної спадщини європейської культури і цивілі­зації.

Поиск по сайту: