Українізація

Українізація (складова коренізації) — політика більшовицького

керівництва в 1920-х рр., спрямована на збільшення представни -цтва українців в органах влади, культури, освіти, державних

установ; розширення сфери застосування української мови в су-спільстві; пробудження інтересу до національної української куль -тури. Основною метою українізації було утвердження радянської

влади в Україні, створення для неї національного підґрунтя.

На суспільно-політичній та культурний розвиток у 20-ті рр. значний вплив справила політика, яка увійшла в історію під назвою “коренізація”.Коренізація розпочалась після ХІІ з’їзду РКП(б) (квітень 1923 р.), на якому було засуджено великоросійський шовінізм і колонізаторські тенденції, що стали проявлятись по відношенню до національних окраїн Для службовців, викладачів, вчителів був встановлений строк, переважно рік, для переходу на українську мову. Була створена широка мережа державних курсів по вивченню української мови і культури з випускними іспитами. Відбулась українізація окремих військових частин, і виникає навіть Українська автокефальна правослана церква. Велику роль в проведенні цієї політики відіграла Всеукраїнська центральна комісія українізації при РНК УСРР і наркомат освіти, який у 20-ті роки послідовно очолювали В.П.Затонський, О.Я.Шумський, М.О.Скрипник.

Українська мова поступово перетвоюється в основний засіб спілкування, навіть в таких промислових містах з великою часткою російськомовного населення, як Харків, Дніпропетровськ, Луганськ, Одеса. Українізація скоро переходить межі республіки й охоплює Кубань, Казахстан, Далекий Схід, де проживало багато українців.

У жовтня 1924 р. у складі Української СРР на території сучасного Придністров’я Молдови була утворена автономна Молдавська СРР. В цей же час коли в Україні проводилось територіальне районування, було створено 8 російських, 7 німецьких, 3 грецькі, 3 болгарські, 3 єврейські і одни польський національні райони.

В Україні слухняним провідником національної політики по-сталінські був Каганович. Будучи обраним на посаду генерального секретаря ЦК КП(б) у 1925 р., він, спираючись на підтримку Сталіна, під виглядом боротьби з націоналізмом починає шельмування авторитетних, але неугодних йому партійних і радянських працівників, вишукуванням націоналістичних ухилів там, де їх не було.

Однією з перших жертв цієї кампанії став О.Я.Шумський (1924-1927). Він ніколи не виступав проти радянської національної політики, але відстоював свою точку зору щодо темпів її проведення. Схожої позиції дотримувався М. Скрипник (1927-1933).

Ха́рківський право́пис (також: Право́пис Голоске́вича, скрипникі́вка) — правопис української мови, прийнятий 1927 року демократичним шляхом голосування правил на Всеукраїнській правописній конференції, яка проходила в тодішній столиці УСРР, у місті Харкові. На конференції були присутні представники всіх українських земель, які в той час входили до складу різних держав.

Харківський правопис затвердив 6 вересня 1928 року Народний комісар освіти Микола Скрипник, через що й інколи називають правопис «скрипниківським» або «скрипниківкою». А вже 31 березня 1929 року його прийняла Українська академія наук, а 29 травня того ж року Наукове товариство ім. Шевченка у Львові.

Укладачами Харківського правопису були відомі українські мовознавці, більшість яких згодом репресував і знищив сталінський режим, як-от: А. Кримський, Л. Булаховський, О. Курило, О. Синявський, Є. Тимченко, М. Грунський, В. Ганцов, М. Наконечний, Г. Голоскевич, Б. Ткаченко та інші. Членами правописної комісії були такі літератори як М. Йогансен, С. Єфремов, М. Хвильовий, М. Яловий. Саме цей харківський правопис і в наш час використовує українська діаспора для значної частини своїх видань.

Поиск по сайту: