Цінність як предмет потреб людини. Мати чи бути?

Подвійність природи цінностей у ході їхнього функціонування і історичного розвитку реалізується як їхня внутрішня суперечливість. Насамперед, ця суперечливість міститься в тій вихідній тезі, що цінність є моментом здійснення життя людини. Життя людини є задоволення її потреб, на основі яких розгортаються різні акти зовнішньої і внутрішньої активності. Якщо мати на увазі зовнішню активність, то вона передусім приймає форму діяльності. Усяка діяльність, виходячи з визначених потреб і ґрунтуючись на них, пов'язана з тими чи іншими цінностями, які людина виробляє у процесі діяльності і якими вона користується.

У цілому той чи інший часовий фрагмент життя людини, усе те, що він охоплює (людину з його потребами, її діяльність, цінності) є динамізм, процесуальність, постійна зміна, рух. Однак можна говорити про деякі полюси цієї діяльності, тому що, з одного боку, ми маємо людину як суб'єкта діяльності і потреб, а з іншого - цінність або цінності як щось вихідне з діяльності або привнесене в неї як щось, що стабілізується у своїй речовинній матеріальності. При цьому дане положення однаково істинне, чи йде мова про матеріальні, чи духовні цінності. І далі, все, що фігурує як цінність, є цінністю не сама по собі, а у відношенні до людського світу.

Процес формування «Я» (особистості) знаходить вираження у двох модусах людського буття і, відповідно, у двох типах системної організації цінностей: володіння (haben) і буття (sein). Таким чином становлення „Я” (особистості) відбувається на двох рівнях буття: (haben) і (sein).

Е.Фромм, у книзі якого ми знаходимо глибоке і всебічне дослідження цієї проблеми, вказує ряд істотних особливостей цих двох модусів людського існування. Він виходить з того, що основою, на якій виростає і одержує майже загальне поширення модус володіння, є капіталістичне суспільство, в якому придбати, володіти й здобувати прибуток - це імперативи й священні права індивіда. Ці імперативи у своїй дії далеко виходять за межі господарського життя і проникають у самі приховані таємниці особистісного «Я».

Природа володіння походить з природи приватної власності і визначається через необмежене право зберігати все, що має індивід. Тобто формується специфічна взаємодія між суб'єктом і об'єктом. «Я» (S) володію 0 (об'єктом) - це визначення «Я» через моє володіння. «Моя власність створює мене і мою індивідуальність». Отже суб'єкт - це не «Я» як такий, а «Я» як те, чим володію».

«Я» перетворюється на річ. І об`єкт володіє суб'єктом, тому життя зникає. Подальший аналіз володіння доводить, що модус володіння, звужуючи сферу людського існування, призводить до згасання «живого» життя індивіда і підпорядковує його зовнішньому світу. «При орієнтації на володіння, - говорить Е.Фромм, - немає живого зв'язку між мною і тим, чим я володію. І об'єкт мого володіння, і я перетворилися на речі, і я володію об'єктом, оскільки в мене є сила, щоб зробити його моїм. Але тут має місце і зворотний зв'язок: об'єкт володіє мною, тому що моє почуття ідентичності, тобто психічне здоров'я ґрунтується на моєму володінні об'єктом (і якомога більшим числом речей). Такий спосіб існування встановлюється не за допомогою живого продуктивного процесу між S і 0; він перетворює речі й у суб'єкт, і об'єкт. Зв'язок між ними смертоносний, а не життєдайний».

Модус володіння і пов'язана з ним приватна власність як його економічна основа припускають певні умови їхньої реалізації, збереження і забезпечення. Усі ці умови резюмуються у феномені влади, що необхідна для придбання і збереження власності. Але влада пов'язана з боротьбою і певним обмеженням свободи інших, проти яких вона спрямована. Тому в кінцевому рахунку володіння - вихідна основа соціальних антагонізмів, обмежує розвиток індивідів, хоча і не для всіх в однаковій мірі. Саме ж щастя в цьому випадку набуває суперечливого характеру, обтяжене турботою про необхідність таких дій, що спрямовані проти волі, щастя і життя інших. «Установка на володіння щастям передбачає встановлення переваги над іншими, влади над ними і у кінцевому рахунку в здатності захоплювати, грабувати, вбивати».

При цьому варто розрізняти екзистенційне володіння і характерологічне. Перше - володіння такими речами, що необхідні для життя і задоволення наших необхідних життєвих потреб (тіло, їжа, житло, одяг і т.п.); друге - виражається в жагyчому бажанні здобувати, утримувати і зберігати речі у приватній власності, незалежно від наших безпосередніх життєвих потреб.

Модус володіння у певному сенсі пов'язаний з визначеним напрямком розвитку інстинкту самозбереження інтенції безсмертя, тому приватна власність як форма його вираження набуває аксіологічного висвітлення, що виходить за межі індивідуального існування і оформляється в різні культурно-ідеологічні діяння (релігійні, філософські, естетичні, етичні). Це означає, що модус володіння, будучи установкою людського існування, є разом з тим модусом, визначеною організацією цінностей, притому не тільки матеріальних цінностей, але і всієї системи цінностей.

Іншу установку людського існування Е.Фромм іменує модусом буття і визначає її в такий спосіб: «Модус буття має як свої передумови незалежність, волю і наявність критичного розуму. Його основна характерна риса - це активність не в сенсі зовнішньої активності, зайнятості, а в сенсі внутрішньої активності, продуктивного використання своїх людських потенцій».

Реалізація цього модусу існування, звичайно, пов'язана з відмовою від свого егоцентризму, егоїзму й індивідуалізму. У певному сенсі можна стверджувати, що сучасній західній системі господарювання властиве тотальне панування установки на володіння. Серед особливостей модусу буття як способу людського існування слід підкреслити ту його фундаментальну рису, що він являє собою альтруїстичні відносини солідарності між людьми, на противагу егоїзму і антагонізму, породжуваних модусом володіння і реалізацією його в різних формах приватної власності.

Таким чином, внутрішня суперечливість самого процесу людського існування як особливої, соціальної форми життя виявляється як два конфронтуючих один одному модуси - володіння і буття. «Істина полягає в тому, - говорить Е.Фромм, - що обидва способи існування - і володіння, і буття - суть потенційні можливості людської природи, що біологічна потреба в самозбереженні приводить до того, що принцип володіння набагато частіше бере верх, але проте егоїзм і лінощі - не істотні внутрішньо властиві людині якості. Людям властиве глибоко укорінене бажання бути: реалізувати свої здібності, бути активними, спілкуватися з іншими людьми, вирватися з в'язниці своєї самітності й егоїзму».

Е.Фромм, уточнюючи цю свою думку, наголошує: «Усі ці пояснення, очевидно, говорять про те, що людям властиві дві тенденції: одна з них, тенденція мати (володіти), у кінцевому рахунку черпає силу в біологічному факторі, у прагненні до самозбереження; друга тенденція - бути, а значить, віддавати, жертвувати собою - знаходить свою силу в специфічних умовах людського існування і внутрішньо властивій людині потребі в подоланні самотності за допомогою єднання з іншими. Враховуючи, що ці два протилежних прагнення живуть у кожній людині, можна зробити висновок, що соціальна структура, її цінності і норми визначають, яке з цих двох прагнень стане домінуючим. Ті культури, що заохочують потяг до наживи, а виходить, модус володіння, спираються на одні потенції людини; ті ж, що сприяють буттю і єднанню, спираються на інші».

„Гуманістичний психоаналіз” Е.Фромма розвивав ідеї З.Фрейда з урахуванням соціальних факторів. За Е.Фроммом сутність людини виражається в її істинних потребах:

o у спілкуванні, міжіндивідуальних стосунках (найбільш повною формою розкриття цієї потреби є любов, у якій людина віднаходить могутній душевний потенціал, гранично виявляючи власну сутність);

o прагненні до творчості як глибинної інтенції людини;

o у відчутті глибокого коріння, яке гарантує міцність і безпеку буття;

o прагненні до ідентичності.

Разом з тим, якщо розуміння феномену цінності пов’язується лише із задоволенням певних суб`єктивних потреб, залишається принципово не з’ясованим, чим же цінність у такому разі відрізняється від простої корисності. Адже коли ми говоримо, наприклад, про вищі духовні цінності, цінності справжнього, високого мистецтва, цінності історії і культури, стає очевидним, що їх призначення жодним чином не може бути зведене до задоволення потреб, а в певному, цілком реальному відношенні вони духовно творять або відроджують людину з усіма її потребами. Кожна справжня зустріч з мистецтвом, з кращими духовними здобутками людства відроджує, оновлює, внутрішньо збагачує особистість, насичує її існування новим смислом.

Питання для самостійної робити

1. Як співвідносяться трудові цінності й особистісні теорії мотивації?

2. Наведіть приклади функціонування матеріальних і духовних цінностей в системі господарського буття.

3. Охарактеризуйте типи системної організації цінностей у господарському бутті.

4. Чи можна стверджувати, що сучасному західному способу господарювання властиве тотальне панування установки на володіння? Обґрунтуйте свою думку.

5. Яку роль відіграє принцип свободи в господарському бутті?

Поиск по сайту: