Новітня філософія господарювання

На початку ХХ ст. формується концепція саможертовності (В.Зомбарт „Торгаші і герої”). О. Шпенглер ( 1880-1936 ), представник філософії життя,наголошує, що праця – не товар, а обов’язок, що в ідеалі не продається, а жертвується. Звертається також увага на те, що різним національним культурам властиві різноманітні стереотипи економічної поведінки.

У ХХ ст. філософська думка представила опозицію: культура – цивілізація. На думку німецького філософа О. Шпенглера все різноманіття досягнень людства – це пошук істини, торжества краси, занепокоєння духу, що обслуговує людські потреби. Культура, коли вона виникає, має величезний духовний потенціал. Але потім вона втрачає духовність, тоді як її досягнення закріплюються в матеріальних об’єктах, тобто в цивілізації.

М. Вебер (1864-1920) – видатний німецький філософ, одна з найвідоміших праць якого - „Протестантська етика і дух капіталізму”, „Господарська етика світових релігій”. Головна їх ідея – безпосередня обумовленість економічного життя окремих країн і народів закладеними в них релігійно-етичними нормами. М.Вебер розглядав релігію як один з найважливіших способів надання сенсу соціальному діянню, встановлює його значення і цілі. На відміну від К.Маркса, визначальну роль у світовій історії він віддав не економічним, а духовно-релігійним факторам й вважав, що світом людей повинні правити не споживання, а Істина, Добро, Краса.

У сучасній філософії господарювання, що переживає етап подолання суто економічного підходу до розуміння ефективності господарської системи, на часі намітився перехід від осмислення „внутрішньої” ефективності економічної системи до „зовнішньої”, що визначається взаємовідносинами із соціальним світом і довкіллям (оскільки те, що є раціональним економічно, загрожує втратою розумного сенсу щодо життєвої практики і якості життя як таких). Це означає, що раціональність економіки розглядається в ширшому контексті, передусім в її відповідності чи невідповідності практичним (нормативним) ціннісним уявленням. Йдеться про подолання вузькоутилітарних підходів „чистої економіки”, а отже й суто економічної раціональності ринку, підпорядкування практичному розуму, що, як відомо, є морально-етичним розумом.

Особливе місце у філософії господарювання ХХ ст. займає«Філософія господарства» С.М. Булгакова.

· БУЛГАКОВ Сергій Миколайович (1871-1944) — релігійний філософ і богослов, економіст, один з головних представників т. зв. російського духовного ренесансу початку ХХ ст. На рубежі століть він подолав тернистий шлях «від марксизму до ідеалізму» (саме так називався один з перших збірників його статей) і став найвизначнішим російським філософом. Професор політекономії в Києві (1901-1906) і Москві (1906-1918), емігрував у 1923р., декан Богословського інституту в Парижі 1925-1944). Перебував під значним ідейним впливом І.Канта, слов'янофілів, Ф.Достоєвського й В. Соловйова, засвоївши їх основні філолофсько-гносеологічні й соціальні ідеї (насамперед, ідею всеєдності). Обґрунтовував цілісність християнського світогляду. Слідом за В.Соловйовим, вважав своїм завданням перебудову всіх соціальних відносин на релігійній основі. Порятунок Росії для нього можливий лише на шляху до релігійного відродження.

С.Булгаков спробував побудувати філософську систему, що розглядає світ як господарство. Він наголошує, що будь-яка принципова проблема є вікном, через яке ми дивимось на світ, і, звичайно, при цьому воно змальовує для нас цей світ своїм кольоровим склом. Різні філософські системи дивляться на світ через різні вікна, але передбачають і різні бази.

По відношенню до марксизму С.Булгаков не займав «войовничої» і однозначно негативної позиції. Ось що він писав у передмові до книги „Від марксизму до ідеалізму”: «Мое теперешнее идеалистическое мировоззрение складывалось в атмосфере социальных идей марксизма и уже поэтому оно не есть, не может быть и не должно быть сплошным его отрицанием, напротив, оно стремится к углублению и обоснованию именно того общественного идеала, который начертан на знамени марксизма и составляет его душу» (рос.).

У «Філософії господарства» збільшення багатства пов’язується з реалізацією прагнень, розглядається як життєве призначення людини і служіння Богу. Зростання народного багатства – шлях подолання бідності.

Він спробував дати релігійне обґрунтування взаємин людини й світу як діяльності. Внутрішній зв’язок Бога й створеного ним світу мислиться С.Булгаковим (значною мірою під впливом Флоренського) насамперед як Софія (премудрість Бож`я), що проявляється у світі людини, роблячи її причетною Богові: «Людська творчість у Знанні, в господарстві, в культурі, в мистецтві софійна». Створений cвіт, за С.Булгаковим, має відносну самостійність і творчу активність, «власне завдання і зміст».

Проте людина часто стає невільником господарства, перемагаючи природу. Мислитель наголошує на необхідності шукати модель господарювання, основою якої мають бути духовні прояви життя (так званий економічний ідеалізм). Таким чином, для С.Булгакова господарство є творчою діяльністю розумних істот, феноменом перш за все духовного життя.

А.Тоффлер (нар. 1928 р.) –американський соціолог, соціальний філософ, один з авторів концепції післяіндустріального суспільства. Він стверджує, що людство переживає нову технологічну революцію („третя хвиля”), яка прийшла на зміну аграрній та індустріальній цивілізації – всезагальне впровадження новітніх комп’ютерних систем третього покоління в усіх сферах суспільного життя. Викликане цим посилення темпів соціально-економічних, політичних та культурних змін призведе до зламу адаптивних механізмів індивідів, наслідком чого є або соціальний протест у всій багатоманітності його форм – від пацифізму до нігілізму, або ескапізм, що виражається, наприклад, у розквіті субкультур. А.Тоффлернадає важливого значення світовому співробітництві у вирішенні глобальних проблем.

Ф. Фукуяма – сучасний американський соціолог, філософ, автор політико-економічного дослідження: „Довіра: соціальні чесноти і шлях до процвітання”. Він намагається глибоко осмислити сутність соціальних трансформацій, сформував економічну концепцію як продовження своїх філософських пошуків, відроджує метод Адама Сміта, втілений у „Багатстві народів” та розробляє власний методологічний інструментарій у „Теорії моральних почуттів”.

Ключовою характеристикою розвинутого людського суспільства, що проявляється як на індивідуальному рівні, так і на рівні соціальному, є Довіра. Саме довіра визначає прогрес, а успіх „самореалізації” конкретного суспільства залежить не від ринкових принципів і не від прихильності традиціям, а від рівня довіри, існуючого в суспільстві (довіра до суспільних інститутів і держави в цілому).

З погляду розповсюдженості довіри в сучасних ієрархічних структурах Ф.Фукуяма вибудовує класифікацію людських суспільств: до групи з високим рівнем довіри він відносить „обрані”, „засновані на довірі” ліберальні демократії (США, Німеччина, Японія), тоді як традиціоналістські країни (Китай, Мексика), європейські „легковіри” (Франція, Італія), як і країни Східної Європи і колишнього СРСР він зараховує до суспільств з низьким рівнем довіри.

Економічний прогрес, з точки зору Ф.Фукуями, є своєрідною нагородою суспільству за внутрішню гармонію, відсутність якої перешкоджає господарському процвітанню. Досягти такої гармонії можливо лише у процесі суспільної еволюції, що не припускає „переплигування” через окремі її етапи („з феодалізму в комунізм”).

З усіх галузей сучасного життя економіка є такою, де найбільш помітним є безпосередній вплив культури на добробут окремих країн і на міжнародний порядок у цілому. Хоча господарська діяльність нерозривно пов’язана з соціальними і політичними процесами, існує помилкова тенденція, що заохочується сучасною економічною думкою, - розглядати економіку як самостійну сферу, що управляється своїми особливими законами, і відокремлену від іншого життя соціуму.

У такому разі економіка уявляється певним ізольованим простором, в якому люди збираються разом лише для того, щоб задовольняти егоїстичні потреби та бажання, а вже потім повернутися до свого „справжнього” життя в суспільстві. Однак насправді це невірно, оскільки в будь-якому сучасному суспільстві економіка являє собою одну з найбільш базових і постійно змінюваних сфер людського спілкування. З усіх форм економічної діяльності – від управління звичайною хімчисткою до виготовлення складних мікросхем – тільки-но існує така, в якій можна було б обійтись без соціальної взаємодії. Хоча, виходячи на роботу на підприємства і в організації, люди бачать у цьому засіб задоволення власних потреб, сама діяльність неминуче виводить їх із замкнутого приватного простору і різними способами зв’язує їх із суспільством.

Такий зв’язок із зовнішнім світом – вже не просто засіб (у даному випадку – забезпечити своє існування), а й важлива життєва мета. Бо наскільки особистості властивий егоїзм, настільки їй властива і потреба бути частиною того або іншого суспільного цілого. За відсутності норм і правил, що зв’язують людину із собі подібними, вона відчуває гостре занепокоєння – стан, який Е.Дюркгейм назвав anomie, - і „робота” в теперішньому розумінні слова є тим місцем, де людина частково або повністю здатна від цього занепокоєння позбавитись.

Почуття повноцінності, яке вселяє в нас свідомість причетності до робочого колективу, має своє джерело в нашому базовому прагненні до визнання....Потребою кожної людини є визнання її гідності – вона хоче, як ми говоримо, щоб її „по достоїнству оцінили”. Нагальність і фундаментальність цієї потреби роблять її одним з головних двигунів усього історичного процесу.

На ранніх стадіях історії вона реалізовувалася на полях боїв, де королі й принци вели свою битву за першість, не жаліючи ні свого, ні чужого життя. У сучасну епоху боротьба за визнання перемістилася в економічну сферу, від чого суспільство в цілому тільки виграло: тепер ця боротьба сприяє вже не знищенню, а творенню матеріальних благ. Річ в тому, що заняття економічною діяльністю, якщо мова перестає йти про забезпечення прожиткового мінімуму, найчастіше має на меті не задоволення матеріальних потреб, а саме визнання. Матеріальних потреб, як указував Адам Сміт, не так уже багато, і задовольняються вони порівняно легко. Робота й гроші набагато більше значущі з погляду самоствердження і статусу, причому це стосується досягнень будь-якого рангу: від організації міжнародної медіа-імперії до отримання місця цехового майстра. У свою чергу, ці досягнення ніколи не є результатом зусиль однієї людини, вони існують тільки в контексті соціуму.

Таким чином, економічна діяльність є найважливішою частиною соціального життя, до неї залучені всілякі норми, правила, моральні зобов’язання та інші суспільні навички людської істоти, з яких це життя складається. Як покажемо далі, одним з головних уроків вивчення економічного життя є те, що добробут країни, а також її здатність до змагання на тлі інших країн визначаються однією універсальною культурною характеристикою – властивим її суспільству рівнем довіри.

(Ф.Фукуяма. Доверие: социальные добродетели и путь к процветанию. – М.,2004. – С. 18-21.)

Ф.Фукуяма наводить приклад з роботи заводу корпорації „Toyota Motor Company”, де працівник має право зупинити конвеєрну лінію, смикнувши за спеціальний шнур на своєму робочому місці (хоча користуються ним не часто). На фордівських заводах робітникам ніколи не надавали такої відповідальності. Сьогодні ж фордівські працівники засвоїли японські організаційні нововведення, мають аналогічні повноваження і відповідно більшу можливість контролювати все, що відбувається на їх робочому місці.

Важливим стає феномен „соціального (суспільного) капіталу” – здатність людей задля реалізації спільної мети працювати разом в одному колективі”. Економісти вже давно взяли до уваги „ людський капітал ” – поняття, яке базується на передумові, що сьогоднішній капітал все в меншій мірі втілений в землі, підприємствах і обладнанні і все в більшій мірі – в людських знаннях та навичках.

Втім крім навичок та знань людський капітал складається також із здатності людей утворювати одна з одною певну спільність, причому ця частина людського капіталу має принципове значення не тільки для господарського життя, а й буквально для кожного аспекту соціального життя у цілому. В свою чергу, така здатність до асоціації залежить від існування всередині співтовариства норм і цінностей, що розділяються всіма його членами, а також від готовності останніх підпорядкувати свої інтереси інтересам групи. Результатом спільних норм і цінностей стає взаємна довіра, в якої є своя, цілком конкретна економічна величина.

Накопичення соціального капіталу – складний і багато в чому незрозумілий культурний процес. Наскільки легко на рівні урядових заходів сприяти його виснаженню, настільки важко, практично неможливо зробити щось, щоб його відновити.

Постмодерн: сучасні господарські концепції та їх парадигмальне коріння. У 1990-х роках постмодерністська критика стала панівною парадигмою для широкого діапазону новаторських, радикальних і дискусійних досліджень у гуманітарних та суспільних дослідженнях. Утворений із етимологічно суперечливого сполучення „пост” (після) і „модо” (саме тепер) і наділений атрибутами, які можна простежити крізь всю історію модерної (сучасної) думки, але які набули сучасної форми лише після Другої світової війни, термін „постмодерність” нині довільно включає в себе (або певною мірою з ними пов’язаний) цілу низку рухів, іноді несумісних, що виникли в заможних країнах Європи і в країнах європейського походження в суспільних та гуманітарних науках. Постмодерність передбачає радикальний сумнів щодо надійності основ, на які спираються претензії на наукові твердження.

Тоді як Карл Маркс говорив про капітал як про економічну субструктуру (базис) буржуазного світу, а про ідеологію як про його суперструктуру (надбудову), Г.Дебор твердить, що реальне дезінтегрувалося, капітал перетворився на образ, а реальні події розчинилися в медіа-ґепенінґах.

Постмодерність (постмодерна сучасність) або нова постіндустріальна доба породжує немарксистську позицію про суспільство споживання. Товари більше не містять у собі споживчої вартості, як визначав її Маркс, а мають бути осмислені як знаки в розумінні де Сосюра (Ж.Бодріяр „Симулякри та симуляції). Формується геперреальність (умови, за яких імітація або відтворення реальності набувають більшої легітимності, цінності й сили, аніж самі оригінали). Ж.Бодріяр пропонує кілька прикладів, що відкривають цей стан гіперреальності. Так, Діснейленд являє собою промовисті моделі симуляцій. Діснейленд виразно грається з ілюзіями і уявними світами, висока якість його фантазій – це начебто саме те, що приваблює публіку. Проте якщо вірити Бодрійярові, людей приваблює сюди якраз об’єктивний зв’язок цієї казки з реальною дійсністю Америки. Діснейленд подається глядачам як уявний світ для того, щоб підтримати в них упевненість, що все поза його станами є реальним.

Питання для самостійної робити

1. Якому виду господарської діяльності - «економіці» чи «хремастиці» - віддавав перевагу Аристотелем? Обґрунтуйте відповідь.

2. Хто з мислителів першим використав термін «економіка» в дослідженні господарства?

3. Коли виникла економіка як самостійна наука?

4. Поясніть, чому для Л.Альберті господарювання було «святою» справою?

5. Які аргументи наводив Лютер на користь тези «Праця є богоугодною справою для людини»?

6. Хто з американських діячів ХVIII ст. розробив кодекс ефективної економічної поведінки індивіда?

Поиск по сайту: