Теорії зв'язку (linkage theories)

Теорії зв'язку логічно випливали зі загальної теорії систем, яку їхні автори критично аналізували, водночас намагаючись розвивати в напрямку конкретизації дослідження у міжнародній системі взаємодій, що виникають. Критика стосувалась того, що в загальних системних теоріях дії учасника міжнародних відносин розглядаються як відокремлені, тоді як фундаментальною особливістю міжнародних відносин є взаємовплив між їх політичними системами. Крім цього, відбувається постійний взаємовплив між державою (як системою) та міжнародною системою, до якої вона входить як частина. Визначаючи особливість трактування міжнародних відносин теоріями зв'язку, Я. П'єтрась писав, що "істотні міжнародні явища виникали на перетині політичної системи держави і політичної системи держав. Тобто вони відбувалися одночасно в обох системах і намагання їх пояснити змушує досліджувати обидві системи"1.

Теорії зв'язку побудовані на припущенні, що держава (якщо підходити до цього питання з позиції транснаціоналізму, то будь-який учасник міжнародних відносин) є системою, умовою існування якої є підтримання динамічної рівноваги з середовищем, що її оточує. Такі теорії, зазвичай, будувались на основі розгляду співвідношень силового зв'язку між двома державами та узгоджувались із їхніми діями зовнішньополітичного характеру. Прихильники теорії зв'язку формалізували такі стосунки, використовуючи поняття "мікросистема" та "макросистема".

Найбільш стисло і чітко, модель таких співвідношень сформулював С. Розен, який стверджував, що взаємодія двох держав

1 PietrariZ.J. Podstawy teorii mi^dzynarodowych. — Lublin, 1986. S. 43.

у межах міжнародної системи полягає у балансі між здатністю однієї з них завдати шкоди іншій та здатністю другої витримати натиск, пов'язаний з діями першої. Держава, що є об'єктом тиску, з огляду на свої можливості, може:

— підпорядковуватись тискові, змінюючи свою політику та внутрішні суспільні структури, тобто узалежнюватись від суб'єкта дій;

— пасивно витримувати натиск;

— активно застосовувати контрзаходи проти суб'єкта, який чинить тиск, підпорядковувати його своїй політиці та змінювати макросистему у власних інтересах.

Концепцію С. Розена, яка стала основою для всіх теорій цього напряму, дещо пізніше розвинув і доопрацював К. Холсті. Моделюючи стосунки між державами А і В, він з'ясував, що ефективність тиску А на В залежить від об'єктивних та суб'єктивних чинників, до яких належать:

— рівень економічної залежності держави В від держави А;

—можливість застосувати адекватні контрзаходи державою В у відповідь на тиск держави А;

—імовірність отримати різнопланову допомогу державою В від третіх держав;

— прагнення держави В до опору, що випливає зі стійкості її внутрішніх суспільних систем — політичної, економічної та соціальної;

— прагнення політичних еліт і населення підпорядковуватись впливу держави А;

—заангажованість обох держав у процес реалізації власних цілей та їх готовність до жертв і затрат на свої дії конфронтаційного характеру.

Залежність одних держав від інших К. Холсті пояснював асиметрією економічної залежності, внутрішнім дисбалансом політичних, економічних і соціальних систем, відсутністю альтернативних джерел постачання сировини, матеріалів та продуктів харчування, відсутністю підтримки з боку третіх держав, існуючими традиціями, невиразністю громадської думки та здатністю політичної еліти її ігнорувати.

Теорія "пенетрації" (тобто проникнення), яку запропонував В. Хандрієдер, випливала із твердження про взаємну пенетра-цію суспільних систем держав у міжнародній системі. Він вважав, що в реальних міжнародних відносинах відсутні односто-ронньо спрямовані зв'язки. Тому схеми, в яких моделюється одностороння залежність, є занадто спрощеними. Залежність завжди має двосторонній характер, а тому мова може йти лише про її асиметрію. На його думку, пенетрація виявляється у процесі прийняття рішень, коли політична еліта змушена коригувати їх, зважаючи на можливу реакцію у міжнародному середовищі. Вплив пенетрації відчувається також у діяльності інтернаціональних "груп впливу", що відстоюють власні інтереси у внутрішньому політичному середовищі держави. Держава може опиратися залежності чи намагатись подолати негативну для себе асиметрію лише тоді, коли вона має достатньо ресурсів для цього, але в іншому випадку — вона може навіть припинити існування. В. Хандрієдер увів поняття "пенетративної політичної системи", складовими якої є національні політичні системи, що є свідченням взаємопов'язаності держав світу. В сучасних умовах очевидний істотний вплив міжнародного середовища на формування внутрішньої політики держави, в якій враховуються три групи чинників:

1)переважно внутрішні проблеми, які реалізуються з використанням зовнішньополітичних засобів;

2)зовнішні проблеми, що змушують політичне керівництво держав світу до певних дій у сфері внутрішньої політики;

3)обидві групи чинників, що взаємно впливають на процес прийняття політичних рішень.

У цьому контексті висновок В. Хандрієдера полягає у визначенні простої та очевидної закономірності про те, що вплив міжнародного середовища на окрему державу тим сильніший, чим вона слабша, і навпаки, чим вона сильніша, тим він слабший.

Ідеї теорії зв'язку, які стосувались імовірності катастрофи внутрішньої політичної системи держави внаслідок тиску з боку міжнародного середовища, досить оригінально розвинули у своїх математичних теоріях Р. Том і Дж. Кролл. Вони намагались відповісти на питання про те, за яких умов внутрішня система

втрачає здатність до існування. Катастрофа або глибинна трансформація внутрішньої системи, на їхню думку, випливає із трьох змінних: сили зовнішнього натиску, характеристики опірності та еластичності внутрішньої системи, відстані між її центральною лінією (найсильнішим елементом системи) та місцем концентрації натиску.

Теорії зв'язку, спрямовані на дослідження надзвичайно важливих проблем співвідношення міжнародних і внутрішніх систем держав, можна оцінити як надзвичайно перспективні, оскільки їх можна застосовувати як для глибшого, порівняно зі загальною теорією, дослідження глобальної системи, так і для вивчення проблем національної безпеки.

6.4. Факторні теорії ("теорії поля")

Факторні теорії, або інакше "теорії поля", формулювались упродовж 50—60-х років XX ст., коли багато вчених звертали увагу на проблеми дослідження об'єктивних і суб'єктивних чинників, що прямо чи опосередковано впливають на міжнародні відносини. Важливою особливістю теорій, які стосувались дослідження цієї проблематики, стала формалізація міжнародного середовища до певної площини (поля), де розташовані учасники і здійснюються відносини між ними.

Найбільш опрацьованою та оригінальною серед цих теорій була модель, запропонована К. Райтом. Вона побудована на припущенні, що будь-яка подія у міжнародних відносинах є змінною стану його поля. Він розумів поле міжнародних відносин як систему змінних багатьох параметрів, визначену в реальному часі та просторі, або аналітичну. Визначниками поля він називав властивості суб'єктів (елементів), зв'язки між ними та їх дії. Поле у концепції К. Райта є абстрагованою моделлю реальності, яку можна розглядати у двох площинах: географічній та аналітичній:

1) Географічне поле міжнародних відносин є реальним простором, у якому існують явища та відбуваються процеси, змінні у часі;

2) Аналітичне поле, на відміну від географічного, є простором, який містить суб'єктивні елементи: оцінки ситуації, думки, ідеї, концепції, доктрини тощо.

Зв'язок між обома полями підтримується постійно та характеризується двосторонністю. Реальні події відбуваються у географічному полі та призводять до виникнення певної ситуації (S), нової ситуації (S), тоді як в аналітичному полі відбувається їх сприйняття як факту (F) шляхом рефлексії (Rf). Факт ідентифікується, осмислюється (Int) та з його приводу приймається відповідне політичне рішення (D), яке виконується, тобто імплементується (Іт) (рис. 6.1):

К. Райт вважає, що міжнародні відносини визначають шість змінних можливостей і шість вартостей. їхні екстремальні значення сполучаються осями, кожну з яких можна уявляти як шкалу, де значення змінюються від максимуму до мінімуму (чи навпаки).

К. Райт виділяє такі осі можливостей, які визначають об'єктивні чинники спроможності суб'єкта міжнародних відносин:

1. Вісь суспільної енергії, яку він розуміє як вісь економічного прогресу, де значення змінних перебуває між "екстремумами": від бездіяльності до енергійності.

2.Вісь суспільної еластичності, або децентралізації: від моноцентричності до поліцентричності у політичній та інших суспільних сферах.

3. Вісь співпраці пов'язана з прагненням до міжнародної співпраці: від ізоляції (автаркії) до активної співпраці.

4. Вісь сили (могутності): від слабкості до надмогутності.

5. Вісь сировинних та інших засобів: від їх відсутності (дефіциту) до достатності.

6. Вісь технологічного прогресу: від технологічної примітивності до досконалості.

Осі вартостей є шкалами, у яких визначаються суб'єктивні чинники, що лімітують дієздатність у міжнародному середовищі. Серед них визначені:

1. Вісь оцінки реальності: від суб'єктивної оцінки власних можливостей і міжнародного середовища до об'єктивної оцінки.

2. Вісь конкретності мислення: від сприйняття реальності дедуктивним шляхом (через абстрактні концепції) до сприйняття індуктивним шляхом (через усвідомлений досвід).

3. Вісь цілей діяльності: від прагнення зрозуміти реальність до активної її зміни.

4. Вісь самоідентифікації: від замкнутості, підозрілості й де-фенсивності до толерантності та експансивності.

5. Вісь інтерпретації інтересів: від егоїзму до альтруїзму. Перше значення екстремуму розглядається як урахування лише власних інтересів, а друге — як інтересів інших учасників міжнародних відносин.

6. Вісь ставлення до світу: від негативного (ворожого) до позитивного.

Виходячи з визначення таких осей, К. Райт стверджував, що будь-яку зміну міжнародних відносин можна пояснювати змінами аналітичного поля, співдією між змінними можливостей і вартостей та взаємозв'язком між географічним і аналітичним полями. Усі змінні відображають комплекс об'єктивних і суб'єктивних чинників, що визначають зміни у міжнародному середовищі.

Основне призначення теорії К. Райта полягало у спробі емпіричного моделювання процесів у міжнародних відносинах, а це зумовило значно виразніший її методологічний ефект, ніж екс-планаційну вартість. Водночас припущення К. Райта про ди-

намічність можливостей і вартостей, якими послуговуються держави та їх політичне керівництво у міжнародній системі, має цілком очевидну наукову цінність.

Концепцію К. Райта творчо опрацював Р. Руммель. Він розвинув її у прикладну площину та звів до аксіом, у яких поєднав теорію поля і теорію міжнародного статусу. Його теоретична концепція викладена у шести аксіомах, три з яких стосуються поля міжнародних відносин, а три — статусу держав.

Теорія поля зводиться до таких аксіом:

1. Міжнародні відносини є полем, що складається з атрибутів та співдій усіх держав і їхніх зв'язків, визначених у часі.

2. Поле охоплює простори атрибутів держав та їхньої поведінки.

3. Простір атрибутів держав є сукупністю суспільних сил, що визначають міжнародні відносини у просторі дії":, та їх поведінки.

Теорія статусу зводиться до таких аксіом:

1. Міжнародні відносини є суспільною системою, для якої властива стратифікація за статусом, що визначається як зрівноважений (рівномірно високий рівень) і неврівноважений (нерівномірно високий рівень).

2.Деякі прояви поведінки держав лінійно залежать від їхнього статусу.

3. Статус прямо пов'язаний з поведінкою учасників міжнародних відносин, що означає прагнення до status-quo зрівноважених учасників, і навпаки, до його змін і конфліктів — неврів-новажених.

Теорія Р. Руммеля, завдяки своєму прикладному характерові, зумовила значний інтерес і операційно використовувалася

в емпіричних дослідженнях проблеми "вимірності" держав.

Н. Ґледіч запропонував дещо інший підхід, пов'язаний з рангами держав та їхнім впливом на білатеральні відносини.

Його теоретична концепція звелася до визначення трьох найважливіших, на його думку, закономірностей міжнародних відносин:

1)що вищий сумарний ранг обох держав у міжнародній системі, то вищий ступінь співдій між ними;

2)що більша подібність рангів двох держав, то вищий ступінь позитивних співдій між ними;

3)що подібніший профіль рангів, то позитивніші між ними співдії.

Н. Ґледіч вважає, що взаємозв'язок атрибутів держав з їхньою поведінкою в міжнародних відносинах можна досліджувати емпірично та встановлювати точні регулярні співвідношення. Умовою для такого дослідження є створення методології прецизійного визначення рангів держав у ієрархії міжнародних систем.

Біхевіористичні теорії поля стали важливим етапом розвитку теорії міжнародних відносин, який позначився низкою оригінальних ідей, що суттєво різнились від класичних — своєю складністю, науковістю та високим рівнем абстракції. Вони стали значним кроком у розробці емпіричної методології дослідження міжнародних відносин, оскільки К. Райт та його послідовники впритул підійшли до створення моделей, завдяки яким можна моделювати реальність та прогнозувати її майбутні стани.

Поиск по сайту: