Зовнішньополітичні відносини

Зовнішню політику та пов'язані з нею відносини досліджували у теорії міжнародних відносин чи не найбільше. Це випливало з переважання в ній етатичних теорій, а також із того факту, що теорія міжнародних відносин формувалась під сильним впливом політології (особливо у 50—60-х роках XX ст.). Однак поняття зовнішньої політики, як і політики взагалі, залишається надзвичайно дискусійним.

Термін "політика" найчастіше вважають похідним від гр. "polls" — терміна, що означав "органічну спільноту вільних громадян, підпорядкованих спільним цілям та інтересам. Буквально цей термін позначав: країну, батьківщину, державу, суспільство, місто, укріплення, громадянство, адміністрацію, громадські справи"1. Уже з первісного значення випливає, що це поняття можна трактувати надзвичайно різноманітно.

А. Яблонський наводить найпоширеніші розуміння поняття політики, що закріпились у політичних науках: "1) діяльність державних інституцій; 2) взаємовідносини влади, впливу і конфлікту; 3) функція у суспільній системі; 4) процес прийняття рішень; 5) розв'язання проблем"2. Логічно, що політику доцільно розглядати як специфічну сферу суспільної діяльності, яку репрезентують і здійснюють, передусім, політичні інституції, наділені владними повноваженнями. їхня діяльність полягає у розв'язанні найрізноманітніших проблем, які стоять перед суспільством, що реалізується (з праксеологічного погляду) через прийняття та впровадження політичних рішень.

Зовнішня політика держави може трактуватись як загальний курс та діяльність її політичного керівництва у міжнародних відносинах, спрямовані на реалізацію визначених ним інтересів та цілей через систему інтеракцій з іншими суб'єктами міжнародних відносин.

Зовнішня політика, порівняно з внутрішньою, має виразну специфіку, оскільки реалізується у міжнародному середовищі, особливості якого визначають її зміст і форми. Політична діяльність у міжнародному середовищі містить значний елемент випадковості та непередбачуваності, що вимагає високого професіоналізму від осіб, які приймають рішення; як, перефразовуючи відомий вислів М. Нікольсона, зауважує Т. Лось-Новак, "можна втратити занадто багато, якщо зовнішня політика будується на випадкових і непродуманих рішеннях, якщо вона

1 Chmaj М., Zmigrodski М. Wprowadzenie do teorii polityki. — Lublin: Wy-dawnictwo UMCS, 2001. — S. 12.

2 JabhriskiA. W. Polityka. Interpretacje definicyjne / Kategorie analizy poli-tologichnej. — Wroclaw, 1991. — S. 7.

визначається найпотужнішим чинником — "ланцюгом випадковостей" чи "збігом обставин", як і багато отримати, коли вона символізує професіоналізм і продуманість"1.

Щоб наголосити на значущості та складності зовнішньої політики, науковці ніколи не шкодували епітетів і порівнянь. А. Мурадян назвав теорію міжнародних відносин (яку загалом розумів як теорію зовнішньої політики) "найблагороднішою серед наук", Дж. Розенау — "спортом королів".

Незважаючи на величезну вагу досліджень зовнішньої політики, досі її інтерпретація та дефініювання викликають значні труднощі. Наведемо найпоширеніші інтерпретації:

1.Зовнішня політика випливає з внутрішньої, позаяк вона є проявом однієї з двох найважливіших функцій суверенної національної влади — зовнішньої. її регулює внутрішнє законодавство, оскільки цілі та принципи зовнішньої політики формулює національний парламент, а реалізує уряд.

2.Зовнішня політика автономізується від внутрішньої через її виразну особливість. Це твердження випливає з факту нетотожності внутрішнього та зовнішнього середовищ держави. Перше — централізоване та підлягає суверенній владі національних державних інституцій, а друге — децентралізоване та незалежне. Зовнішня політика залежить від ступеня адаптації держави до середовища, в якому діють подібні до неї, кожна з яких керується переважно власними національними інтересами.

3.Зовнішня політика існує паралельно з внутрішньою, оскільки випливає зі зовнішніх національних інтересів, не тотожних із внутрішніми.

4.Зовнішня політика принципово відрізняється від внутрішньої через те, що в ній застосовуються цілком інші засоби та методи.

У XVIII—XIX ст. поняття "зовнішня політика" переважно трактували як дипломатичну діяльність держави або мистецтво здійснювати відносини між державами. Сучасні визначення, як свідчить аналіз наукової літератури, враховують значну

1 Los-Nowak Т. Stosunki miedzynarodowe. Teorie — systemy — uczestnicy. Wroclaw, 2000. - S. 186.

складність поняття та є набагато ширшими. Проблема дефініювання зовнішньої політики, однак, полягає в тому, що визначення або мають загальний характер, або зводяться до процесу прийняття рішень у цій сфері.

Дж. Франкел трактує зовнішню політику як сукупність дій та прийнятих рішень у відносинах з іншими державами1. Найістотнішими елементами є поняття "дії" та "рішення", поєднання яких і визначає поведінку держави в міжнародному середовищі.

Поведінку держави переважно розглядають як реакцію на зовнішні чи внутрішні подразники, якщо вона є об'єктом дій. Якщо держава діє з метою реалізації власних інтересів (інтен-цій), вона є суб'єктом. З огляду, дії держави можуть мати характер адаптації до міжнародного середовища або інтенції щодо нього.

В обох випадках дії і взаємодії виникають на межі між внутрішнім та зовнішнім середовищами держави і являють собою специфічну сферу їхньої діяльності. Власне цей аспект зауважив В. Веллейс, визначаючи зовнішню політику як "простір політичної поведінки держави, певний зв'язок між її внутрішніми справами та міжнародним середовищем"2. Зовнішня політика має подвійну природу, оскільки випливає як із внутрішніх проблем держави, так і з можливостей та обмежувальних чинників, які створює зовнішнє середовище.

Ще один принциповий елемент політики — рішення, які, на думку Я. П'єтрася, є "актом невипадкового (тобто свідомого) вибору певної дії або відмови від неї"3. Рішення є вибором способу дій або бездіяльності у певній ситуації, яка визначається своєрідною комбінацією параметрів.

Загальний курс держави у сфері зовнішньої політики переважно розглядають як її поведінку у міжнародному середовищі. Поведінка держави випливає із реакції її політичного керівництва на зовнішні чи внутрішні подразники. У міжнародних відносинах держава може бути об'єктом дій з боку інших держав, міжнародних організацій, суспільних груп чи окремих осіб.

1 Frankel J. The Making of Foreign Policy. — London, 1963. — P. 1.

2Wallace W. Foreign Policy and Political Process. — London, 1971. — P. 7. J PietrasZ.J. Decydowanie polityczne. — Warszawa; Krakow, 1998. — S. 53.

Один із засновників біхевіористичного підходу в суспільних науках Л. фон Берталанфі запропонував розглядати державу як відносно замкнену систему, що співвідноситься з міжнародним середовищем через певні канали зв'язку (рис 4.1). На рис 4.1 позначені:

—CDM — Центр прийняття рішень (ЦПР), який розглядається як певне ядро всієї державної системи;

— R1 R2 — рецептори, тобто державні інституції, які сприймають імпульси, з боку міжнародного середовища;

— Ef1 Ef1 — ефектори — державні інституції, котрі здатні діяти у міжнародному середовищі.

— Is — міжнародне середовище, тобто сукупність учасників міжнародних відносин і взаємин між ними, що відбуваються поза межами держави.

Модель Л. фон Берталанфі дає підстави розуміти зовнішню політику держави як залежність:

З цієї точки зору, зовнішня політика держави є реакцією її національного ЦПР на зовнішні (або за певних обставин — внутрішні) подразнення і може бути пов'язана з її спротивом зовнішнім впливам, або з реалізацією власних інтересів у міжнародному середовищі. Але у будь-якому випадку, вона є взаємозв'язком між зовнішнім і внутрішнім середовищами держави, який реалізується через владні інституції суверенної національної держави.

Власне таке розуміння зовнішньої політики заклав у її математичну формалізацію П. Мак-Ґоуен. У його інтерпретації зовнішня політика (Р) у певний час (£) залежить від трьох змінних:

l)Lt — характеристики особи, яка приймає рішення;

2) Et — характеристики зовнішніх змін у міжнародному середовищі;

3)St — характеристики внутрішніх змін у державі.

Тоді, на певний момент часу зовнішню політику держави можна визначити як:

У концепції П. Мак-Ґоуена внутрішнє та міжнародне середовище держави взаємопов'язані та визначають одне одного. Внутрішнє середовище можна зобразити як:

де р — стресор, тобто чинник тиску з боку міжнародного середовища.

Міжнародне середовище, навпаки, визначається як:

Де а — адаптер, тобто чинник тиску зовнішньої політики держави на міжнародне середовище.

Характеристика особи, що приймає рішення, залежить від сталих вартостей, яких вона дотримується (k), та випадкової змінної її поведінки (є). Тобто її можна представити як:

У будь-яких політичних рішеннях існує певна взаємозалежність між раціонально визначеними цілями діяльності, комплексом цінностей, що є визначальним і обмежувальним чинником, холоднокровною калькуляцією та емоційним станом осіб, що їх приймають.

Зовнішня політика держави є процесом вибору цілей та засобів діяльності у міжнародному середовищі й випливає зі співвідношення параметрів її внутрішнього та зовнішнього середовищ.

Виходячи зі співвідношення цілей та засобів дій держав у міжнародному середовищі, Дж. Беллерс розробив класифікацію зовнішньої політики (рис. 4.2):

Цілі зовнішньої політики держав поділяють на анархістські та нормативні (відповідно Ац та Нц на рис. 4.2). Анархістські цілі полягають у прагненні держав до свободи дій, саморегулювання, усунення впливу на їхню політику з боку інших держав та міжнародних організацій. Нормативні цілі полягають у намаганні держав досягти певного міжнародного порядку, врегулювати за допомогою права та міжнародних організацій стосунки між собою.

Для досягнення цілей держави застосовують дезінтегративні та інтегративні методи (відповідно Дз і Із на рис. 4.2).

До дезінтегративних методів належать насильство, тиск і втручання у внутрішні справи інших держав.

Інтегративні методи розуміють як компроміс, консенсус та позбавлення можливості застосувати силу у відносинах з іншими державами.

На перетині двох груп цілей та двох груп методів, на думку Й. Беллерса, формуються чотири типи зовнішньої політики:

1. Місіонерська політика визначається нормативними цілями та дезінтегративними методами. Держава прагне нав'язати іншим державам певні правила поведінки, власні моральні, ідеологічні чи релігійні цінності, власний суспільний устрій тощо. У разі будь-якого спротиву з боку об'єкта дій вона схильна до тиску, шантажу, погроз, збройного насильства та інтервенції.

2. Ліберальна політика формується на перетині анархістських цілей та інтегративних методів. її змістом є намагання держави зберегти власну свободу дій, не допустити впливу з боку інших держав, послуговуючись дипломатичними засобами.

3. Пацифістська політика виникає на перетині нормативних цілей та інтегративних методів. Вона спрямована на запровадження міжнародного порядку, але принципово заперечує у взаємодіях держав будь-які силові засоби.

4. Тоталітарна політика випливає з анархістських цілей та пов'язана зі застосуванням дезінтегративних методів. Вона жорстока та безоглядна, оскільки держави послідовно відкидають будь-який міжнародний порядок і не зупиняються перед застосуванням сили для досягнення мети.

Досить докладний аналіз типів зовнішньої політики держави здійснив Я. П'єтрась. Він ґрунтується на складній комбінації критеріїв: стан суспільних відносин, тип політичного керівництва, ймовірний збіг станів внутрішнього та міжнародного середовищ, можливість того чи іншого типу реакції на зовнішні подразнення. На його думку, гіпотетично можливі вісім комбінацій внутрішньо- та зовнішньополітичних ситуацій, у яких правлячі політичні еліти держав приймають рішення (табл. 4.1)1.

1 Pietras Z.J. Podstawy teorii stosunkow mifdzynarodowych. — Lublin, 1986. — S. 104.

Він також вважає, що "жодна система не здатна повністю адаптуватися до змін, що відбуваються в її міжнародному та внутрішньому середовищах. У будь-якому випадку існують межі її еластичності, а вихід поза них може призвести до якісних трансформацій системи, тобто її руйнування"1.

Зовнішня політика держави завжди пов'язана з балансуванням на лінії взаємодій (інтеракцій) її внутрішнього та зовнішнього середовищ. Очевидно, що гостра внутрішня криза у державі призводить до слабкості її зовнішньої політики та посилення впливу на неї інших держав. Руйнування міжнародної системи та пов'язаного з нею порядку за стабільної внутрішньої ситуації, навпаки, призводить до активного втручання держави в процеси, що відбуваються в міжнародному середовищі.

Будь-яка зовнішня політика є спробою адаптувати національну суспільно-політичну систему до міжнародної, а загалом можна стверджувати, що вона спрямована на досягнення та підтримання динамічної рівноваги між ними. Дисонанс між станами внутрішньої та міжнародної систем робить імовірність такої рівноваги досить гіпотетичною. Реально завжди існує певний дисбаланс станів, який визначає міру активності зовнішньої політики держав.

1 Pietras Z.J. Podstawy teorii stosunkow mifdzynarodowych. — Lublin, 1986. — S. 104.

Розглядаючи зовнішню політику держави, Я. П'єтрась аналогізує її із суспільною системою, яка "є сукупністю інтегрованих елементів, але ззовні розглядається як цілість, здатна підтримувати рівновагу з середовищем"1. З огляду на критерій активності системи, він виокремлює три типи політичної адаптації до стану міжнародного середовища (тобто зовнішньої політики):

1. Пасивна адаптація держави полягає у сприйнятті впливу міжнародного середовища та підпорядкуванні власної політики зовнішнім впливам. Така адаптація випливає зі слабкості держави або визнання вищості інтересів розвитку над ідентичністю.

2.Активна адаптація полягає у перетворенні міжнародного середовища відповідно до інтересів держави, підпорядкуванні інших держав своєму впливові, нав'язуванні їм власних цінностей, інтересів та цілей. Активну зовнішню політику здійснюють держави, що спираються на значну могутність або визнають інтереси ідентичності пріоритетними щодо інших.

3. Креативна адаптація є певним компромісом щодо двох попередніх типів. Вона ґрунтується на фільтруванні впливів міжнародного середовища, тобто держава сприймає від нього лише те, що вважає слушним та необхідним. Така політика є спробою конвергенції внутрішнього та зовнішнього середовищ через досягнення асиметрично розташованих пунктів рівноваги між ними. її здійснюють держави зі середнім (чи асимерич-ним) силовим потенціалом, політичні еліти яких намагаються зберегти фундаментальні національні цінності й водночас сприяти розвиткові та модернізації суспільних структур.

Виходячи з аналогічного розуміння зовнішньої політики держави, Дж. Розенау визначає чотири її можливі типи:

1. Слабка зовнішня політика випливає зі загальної слабкості держави та полягає в її підпорядкуванні впливові міжнародного середовища. Підтримання внутрішніх структур держави здійснюється через узгодження їхньої діяльності зі зовнішніми впливами.

2.Агресивна політика держави в міжнародному середовищі спирається на достатній для його зміни рівень могутності

1 Pietras Z. J. Podstawy teorii stosunkow midzynarodowych. — Lublin, 1986. — S. 57.

й випливає з незадоволення правлячої політичної еліти міжнародним порядком та її статусом держави у ньому.

3.Активна зовнішня політика є наслідком прагнення держави одночасно змінювати своє внутрішнє та міжнародне середовища, досягаючи динамічної рівноваги між ними.

4. Консервативна політика, з погляду Дж. Розенау, є оптимальною зовнішньою політикою, яка ґрунтується на вже досягнутому пункті рівноваги між середовищами, який держави намагаються зберегти. Політичні еліти спрямовують свої зусилля на те, щоб зберегти status quo, розглядаючи будь-які його зміни як такі, що загрожують їхнім інтересам. Очевидно, що таку зовнішню політику провадять держави, задоволені міжнародним порядком та своїм місцем у ньому.

Класифікація Дж. Розенау дає змогу представити результати ймовірних інтеракцій між державами, що здійснюють той чи інший тип зовнішньої політики (табл. 4.2).

Очевидно, що зміст співіснування, партнерства чи конфлікту може бути різний і в кожній конкретній інтеракції між державами мати принципово інший контекст. Власне контекст і визначає тип зовнішньополітичних відносин між державами.

Ще одна із запропонованих Дж. Розенау класифікацій базується на ідеї співвідношення значних і незначних змін, що відбуваються у безпосередній інтеракції між внутрішнім і зовнішнім середовищами держави. У цій класифікації зміни мають характер процесу, що об'єктивно визначає стан політичних стосунків між державами і є незалежною змінною. Тобто, політична влада не може контролювати змін, що відбуваються у внутрішній та міжнародній системах, але сприймає їх як ситуацію (внутрішню чи зовнішню), на яку вона змушена реагувати.

Виходячи зі співвідношення значних і незначних змін у внутрішньому і міжнародному середовищах, Дж. Розенау окреслив ще чотири типи зовнішньої політики держави (табл. 4.3):

1. Конвульсивна зовнішня політика держави здійснюється у найважчий для неї період часу. її політичне керівництво знаходиться у постійному "цейтноті", що спричинений стрибкоподібними змінами внутрішньої і міжнародної ситуації держави. Унаслідок цього, зовнішня політика втрачає логіку та стає сукупністю різноспрямованих та хаотичних дій ad hoc, які стосуються спроб розв'язувати найнагальніші проблеми, що стоять перед країною. Тобто, у цьому випадку зовнішня політика держави визначається незалежними змінними внутрішнього і міжнародного середовищ та може розглядатися як реакція на їх евентуальний стан.

2. Динамічна політика держави випливає із комбінації значних змін у її внутрішньому середовищі та збереженні відносної сталості міжнародного середовища. Швидкі позитивні зміни в економічній системі країни, прискорений розвиток її культури призводить до того, що політичне керівництво зосереджує свою увагу на проблемах зовнішнього середовища, керуючись щодо нього власними інтенціями. Його дії спрямовуються на ініціювання змін міжнародного середовища у напрямку становлення нового міжнародного порядку, що відповідав би певній еталонній візії керівництва держави. Така політика відрізняється інтенсивністю та динамізмом, оскільки у цьому випадку зростаюча сила держави постійно розширює можливості, якими диспонує політичне керівництво.

3. Поміркована політика здійснюється державою тоді, коли її влада опирається на внутрішню політичну та економічну стабільність, що дає їй змогу у динамічній і нестабільній міжнародній ситуації зберігати загальну лінію поведінки та власний суверенітет. Ідеться про можливість збереження власного політичного статусу та поступову адаптацію до змін у міжнародній системі.

4. Стабільна зовнішня політика є наслідком збіжності станів відносного status quo як у внутрішньому, так і у зовнішньому середовищах держави. Тобто, ситуація, в якій реалізується такий тип політики, є близькою до ідеальної, за якої від політичного керівництва держави не вимагається прийняття складних рішень, а вони мають, переважно, рутинний характер.

Міжнародна політика випливає із сукупності політичних взаємодій у стосунках між суверенними державами, кожна з яких намагається реалізувати свої власні інтереси та цілі діяльності у міжнародному середовищі. Результатом інтеракцій між великою кількістю держав, що здійснюють різнотипну зовнішню політику, є формування міжнародної політичної ситуації, з огляду на яку вони змушені істотно коригувати зміст і напрям своїх дій. У цьому власне й полягає розкритий свого часу К. Волтцом, парадокс структурності у міжнародних відносинах, коли нескоординована діяльність держав призводить до виникнення системи, що створює сукупність структурних обмежень та можливостей для їхньої політики.

Тобто міжнародна політика випливає із сукупності взаємодій між суверенними державами, кожна з яких здійснює власну зовнішню політику. Тоді, як світова політика є наслідком інтеракцій держав на глобальному рівні, міжнародна відбувається на локальному, субрегіональному, регіональному та міжрегіональному рівнях.

Міжнародну політику не можна розглядати як суму зовнішніх політик держав світу, оскільки результат інтеракцій між ними має якісно інший характер. В. Мадісон та В. Шахов означують міжнародну політику як "міждержавну політику взагалі, у системі загальносвітових відносин і зв'язків"1.

Зовнішньополітичні відносини випливають із ситуацій, що складаються у міжнародній політиці, але мають ознаки, що є наслідком співдій зовнішньої політики держав.

З огляду на якісні зміни найважливіших параметрів міжнародно-політичних ситуацій, можна вивести три найважливіші типи зовнішньополітичних відносин:

1. Партнерські відносини безпосередньо пов'язані з тим, що певна кількість держав підтримує між собою стосунки, які відзначаються взаємним підтриманням їхніх зовнішньополітичних дій. Вони можуть стосуватися формування спільної позиції з певних питань міжнародного життя, надання допомоги та підтримання у здійсненні зовнішньополітичних акцій, взаємних гарантій безпеки, підготовки військових спеціалістів, проведення спільних навчань підрозділів і з'єднань збройних сил тощо.

1 Мадісон В., Шахов В. Політологія міжнародних відносин. — К., 1997. — С 47.

2. Конфронтаційні відносини полягають у політичному протистоянні між сторонами та ґрунтуються на несприйнятті політики одна одної. Вони включають дипломатичний демарш, воєнне суперництво, загрозу силою або її застосування одна проти одної. Опосередковано такий тип відносин формується у районах "життєво важливих інтересів" або виявляється в поширеній практиці підтримання "противника свого противника".

3. Домінантні відносини складаються між державами, якщо одна з них контролює іншу через економічну залежність, нагляд над політичним керівництвом, присутність на її території своїх військ або навіть окупацію її території. Домінування може мати протекціоністський характер, коли сильніша держава бере на себе функції захисту слабшої. Силовий характер домінування є формою диктату сильнішої держави, яка змушує слабшу до певних дій чи бездіяльності.

Світова політика відбувається в глобальному контексті, і на неї впливає співдія (тобто багатостороння інтеракція) всіх держав світу. Кожна з них у цій інтеракції відіграє конкретну роль, що випливає з рангу держави у міжнародній системі та конкретної політичної ситуації, в якій вона перебуває. Глобальна політична ситуація є результатом впливу на міжнародне середовище провідних держав, їх блоків та міжнародних організацій, які вони очолюють.

Глобальна політична ситуація — відносно динамічне поняття, але якщо тривалий час зберігаються визначальні для політики провідних держав позиції, виходячи з яких вона формується, то її можна інтерпретувати як стан міжнародних політичних відносин.

Серед усіх потенційно можливих Я. ГРєтрась виокремлює такі стани: мирного співіснування та співробітництва; розрядки; напруженості; локальної війни; локальної атомної війни; глобальної атомної війни1. Очевидно, що таке визначення станів занадто конкретизоване, інколи не відповідає єдиному критерієві виділення. На нашу думку, у міжнародних політичних відносинах таким критерієм може бути напруженість відносин між провідними державами світу, виражена в якісних категоріях.

1 Pietras Z. J. Podstawy teorii stosunkow midzynarodowych. — Lublin, 1986. — S. 99.

Отже, у світовій політиці можна визначити такі стани:

1. Стан мирного співіснування — ситуація глобального партнерства між провідними державами, коли кожна з них бере участь у взаємовигідному співробітництві або не протиставляється іншій (чи іншим).

2. Стан конфронтації — глобальна політична ситуація, в якій провідні держави світу протистоять одна одній. їхня політика, до якої змушені достосовуватись інші держави світу, побудована на взаємному залякуванні та виражається низкою локальних конфліктів, що відбуваються на периферії міжнародної системи.

3. Стан конфлікту — ситуація, в якій провідні світові держави переходять від протистояння до відкритої (також і збройної) боротьби.

Розрядка чи її антипод — напруженість, можуть розглядатись як процес, що відбувається як між окремими станами міжнародних політичних відносин, так і в них самих.

Зовнішня політика держав у міжнародному середовищі здійснюється за допомогою дипломатії або воєнної сили. Історично вони ніколи не були протилежностями, як це іноді стверджують, а, як засвідчує історія, взаємно доповнювали одне одного.

Абсолютна більшість держав світу утримує та постійно вдосконалює значні й досить добре оснащені збройні сили. На парадоксі, пов'язаному з нераціональними витратами на воєнні програми, наголошував свого часу К. Волтц, вважаючи їх структурними, тобто такими, що випливають з логіки існування міжнародної системи. Збройні сили є не лише гарантом суверенітету та територіальної цілісності держав, а й потужним чинником політичного тиску (що здійснюється, зазвичай, дипломатичними каналами), визначником ступеня престижу та місця й ролі держав у міжнародній системі. Розвиток збройних сил і зміцнення воєнної сили держави, як справедливо наголошував Р. Руммель, є способом досить швидкого посилення ролі держави У міжнародній системі.

Проте політики традиційно надавали перевагу дипломатичним засобам реалізації зовнішньополітичних цілей, оскільки Для держави вони завжди були дешевшими та передбачали значно менше ризику, ніж застосування збройної сили.

Дипломатія є специфічною сферою зовнішньополітичної діяльності держави, яка ґрунтується на застосуванні несилових засобів досягнення її цілей у міжнародному середовищі.

Термін "дипломатія" походить від давньогрецького diploma, що дослівно означає "лист, складений навпіл". В античному світі такий лист містив повноваження певної особи. У Стародавній Греції спеціальні посланці міст-держав для виконання покладеної на них місії отримували такі грамоти та спеціальні усні інструкції. Дипломатичні функції офіційно виконувались представниками Римського сенату, яких він скеровував у провінції імперії або за кордон, надаючи їм певні письмові повноваження. Римські посли називались легатами, ораторами та вісниками, а як відзнаку, що засвідчувала виконання ними дипломатичної місії, отримували особливі золоті персні. Важливість повноважень представника держави і тепер підтверджується врученням главі держави перебування т. зв. вірчих грамот. У Римській імперії, зокрема у Візантії, вперше були створені спеціальні інституції, що відали питаннями стосунків з іноземними державами та фактично стали прообразом майбутніх міністерств закордонних справ. Дипломатія, як особлива сфера суспільної діяльності та система державних інституцій, сформувалася у XV—XVIII ст., коли набула близьких до сучасної рис.

Дипломатію традиційно розуміють як засіб реалізації зовнішньої політики держави, який є сукупністю невоєнних практичних заходів, що застосовуються для захисту прав та інтересів держави, її установ та громадян за кордоном.

За визначенням Я. П'єтрася, дипломатія — це "офіційна діяльність держави на зовнішній арені за допомогою постійних чи тимчасових інституцій, яка має на меті реалізацію принципів та основ зовнішньої політики через проведення переговорів і укладення міжнародних договорів"1. Дипломатія полягає у досягненні певних задовільних рішень через безпосереднє обговорення проблем між повноважними представниками держав та фіксуванні їх у міжнародних договорах.

Дещо ширший зміст у поняття дипломатії вкладає Б. Гуме-нюк, визначаючи 'її як "діяльність щодо ведення переговорів,

1 Pietras Z.J. Podstawy teorii stosunkow miedzynarodowych. — Lublin, 1986. — S. 87.

підписання міжнародних угод, вивчення основних тенденцій як регіональних, так і глобальних міжнародних відносин"1.

Дипломатія, як система зовнішніх державних інституцій, пов'язана з виконанням трьох найважливіших функцій: інформаційної, переговорної та договірної.

Інформаційна функція дипломатичних інституцій полягає у постійному забезпеченні уряду своєї держави відомостями про стан справ у державі перебування, позицію і наміри її уряду, характер та особливості будь-яких процесів, що прямо стосуються чи можуть стосуватися власної держави. Дипломатія, поряд зі службою зовнішньої розвідки, у будь-якій державі завжди була джерелом інформації для осіб, що приймають рішення у сфері зовнішньої політики. Водночас дипломатичні представники виконують функцію інформування урядів і глав іноземних держав про позицію та задекларовані наміри урядів і глав власних держав. З огляду на це, дипломатичні інституції можуть розглядатися як офіційний інформаційний канал двостороннього зв'язку між урядами та главами держав.

Проведення переговорів та досягнення за їх результатами угод традиційно розуміють як найважливішу функцію дипломатії. Як стверджує Я. ГГєтрась, "переговори та досягнення міжнародних угод є суттю (основним змістом. — Прим, авт.) дипломатичної діяльності"2. Дипломатична діяльність завжди спрямована на досягнення цілей зовнішньої політики через переконання протилежної у переговорах сторони у правильності розв'язання, яке пропонується, виходячи з власних інтересів сторони-ініціа-тора. її стратегія ведення переговорного процесу може будуватись на апеляції до спільного інтересу сторін або на ігноруванні інтересів протилежної сторони і намаганні домогтися від неї односторонніх поступок. У першому випадку, така стратегія провадить до компромісу, а в другому — до примусу, що є прихованою формою насильства над слабшими державами. Диктат, що оформлювався міжнародними угодами, в історії міжнародних відносин отримував досить промовисті назви: "дипломатія

1 Гуменюк Б. І. Основи дипломатичної та консульської служби. - К., 1998. С 7.

2 Pietras Z.J. Podstawy teorii stosunkow miedzynarodowych. — Lublin, 1986. — S. 137.

канонерок", "великий кийок", "силова дипломатія". Зрештою, у будь-якому переговорному процесі завжди присутні елементи обох стратегій. В. Мадісон та В. Шахов зауважують: "Дипломатія значною мірою є технікою примусу, дипломатія є технікою переконання. У процесі дипломатичного "торгу" інколи може стиратись грань між примусом і переконанням, і обидва підходи часто переходять один у другий"1. Несилові засоби реалізації цілей зовнішньої політики досліджували Т. Прайс, Дж. Зін-ґер, К. Холсті, Л. Верес та інші. Серед таких засобів переважно окреслювались обіцянки, зобов'язання, винагороди, залякування, погрози (приховані).

Переговорний процес завжди випливає з усвідомлення сторонами певної проблеми, що виникає у стосунках між ними, та прямує до її розв'язання. В. Зартман і М. Берґман виокремили у переговорному процесі три фази:

1.Діагностування — з'ясування сторонами факту потреби початку переговорного процесу та прийняття рішення про це. Відбувається розпізнання ймовірності того чи іншого розв'язання проблеми, збираються та систематизуються аргументи, прецеденти, факти, формулюються вихідні позиції.

2. Опрацювання формули переговорів полягає у досягненні сторонами порозуміння щодо принципу остаточного розв'язання головної проблеми.

3. Конкретні переговори відбуваються на підставі узгодженого вище принципу, згідно з яким відбувається остаточне формулювання угоди та досягаються конкретні домовленості про розв'язання окремих питань, що випливають з головної проблеми. У переговорному процесі сторони традиційно формулюють вихідні позиції та намагаються досягнути порозуміння на якнай-вигідніших для них умовах.

Власне так представлено переговорний процес у статичній моделі А. Ковальова, де його представлено як процес поступового зближення позицій сторін (рис. 4.3).

На схемі пунктами А і В позначені вихідні позиції сторін у переговорному процесі. Відрізок між ними — поле непорозу-

1 Мадісон В., Шахов В. Політологія міжнародних відносин. — К., 1997. — С. 51.

міння, яке сторони мають подолати, щоб знайти порозуміння в пункті Р. Зі схеми випливає, що кожна сторона переговорного процесу намагається добитись розташування пункту Р якнайближче до своїх вихідних позицій (А чи В). Під час переговорів вони змушені йти на деякі поступки, зафіксовані на схемі як проміжні позиції сторін (А,, А2 і відповідно В,, В2). Схема А. Ковальова відображає симетричну модель переговорів, коли сторони досягають порозуміння на відстані, рівнозначно віддаленій від їхніх вихідних позицій, але цілком можлива ситуація, коли в результаті переговорного процесу виникає асиметричне розв'язання. Важливою є також думка А. Ковальова про те, що "у реальних переговорах ця умовно взята лінія найчастіше складається зі зигзагів, причому вона не обов'язково неперервна. Переговори інколи відбуваються як один акт, а інколи окремі етапи розділені значними паузами"1.

Проблематика розв'язання переговорів досить добре досліджена у теорії ігор, де переговорний процес представлений як гра зі слабкою збіжністю інтересів (гра торгу). Результат гри представлений матрицею (рис. 4.4):

1КовалевА.Н. Азбука дипломатии. — 3-є изд., перераб. и доп. М. Международное отношение, 1977. — С. 18.

Особливістю цих ігор є моделювання ситуації, коли інтереси сторін частково збігаються, але в них спостерігаються певні відмінності. Ігри торгу відбуваються тоді, коли їхні учасники вважають, що можуть отримати певну вигоду від переговорного процесу, якщо конфлікт призведе до двосторонніх втрат. Якщо припустити, що йдеться про поділ трьох одиниць вигоди (100 %), то гра може бути подана як намагання сторін знайти пункт порозуміння щодо поділу додаткової одиниці.

Сторони можуть обирати м'які [ах, ej або жорсткі (а., в2) стратегії переговорів, але в будь-якому випадку вони мають відповідати одна одній1. Представлені на рис. 4.4 розв'язки гри торгу свідчать, що за будь-яких умов сторони втратять менше, якщо у переговорному процесі діятимуть прогнозовано та адекватно. Матриця відображає результати послідовної гри, коли сторона, яка володіє ініціативою, отримує більше. У теорії ігор опрацьовано п'ять різних розв'язань, що відображають можливі варіанти розподілу вигоди:

1. Егалітарне розв'язання описане в працях засновників теорії ігор Й. фон Ноймана та О. Морґенштерна. Вони вважають, що у переговорному процесі сторони керуються принципами кооперативної раціональності та взаємної вигоди, що визначає оптимальний розподіл користей за принципом 50/50.

2. Утилітарне розв'язання, яке запропонував Дж. Неш, полягає у розумінні справедливості розподілу вигоди пропорційно до рівня могутності сторін. Сильніша сторона завжди має отримати більше, а слабша — менше. Пропорція розподілу є "плаваючою" і завжди залежить від співвідношення могутності сторін переговорного процесу.

3. Харитативнерозв'язання побутує у західній лівій думці і полягає в ідеї оберненого розподілу вигоди. Оптимальним розв'язанням є таке, коли сильніша сторона отримує менше, ніж слабша, позаяк вона потребує значно менше.

4. Дистрибуційне розв'язання розробив та описав X. Брок. Воно є певним компромісом між принципами "кожному за потребою" та "кожному за вкладом". Принцип розподілу залежить

1 Pietras Z. J. Decydowanie polityczne. — Warszawa; Krakow, 1998. S. 257—263.

від ситуації, в якій провадиться переговорний процес. Якщо між сторонами немає гострих суперечок і вигоду при будь-якому розподілі отримують обидві сторони, оптимальним є харитативне розв'язання, у протилежному випадку — утилітарне.

5. Процедурне розв'язання запропонував X. Пейтон-Юнґ. Сторони у переговорному процесі обирають процедуру розв'язання, яка полягає в тому, що принаймні одна з них формулює декілька опцій (тобто різних варіантів розподілу, що ґрунтуються на різних принципах), а інша обирає одну з них.

Для реалізації своїх найважливіших функцій, тобто проведення переговорів та укладення угод, дипломатія послуговується низкою прийомів та засобів, які комплексно виявляються в її формах. Розрізняють чотири форми дипломатичної діяльності: спеціальні місії, постійні представництва, міжнародні конференції та міжнародні організації.

1. Спеціальні місії (місії ad hoc) — найдавніша серед усіх форм дипломатичної діяльності, що тисячоліттями була єдиним способом здійснення дипломатичних відносин між державами. Б. Гуменюк зазначає: "На початку зародження цивілізації в контексті розвитку перших міждержавних та міжнародних відносин не існувало жодних інших форм дипломатичної діяльності, крім спеціальних місій"1. Перші згадки про них сягають III тис. до Р. X., коли вони домоглися укладення договору між месопотамськими містами-державами Лагаш і Умма (3100 р. до Р. X.).

Спеціальні місії є короткотривалими, ситуаційними виїздами дипломатичних працівників (або уповноважених осіб) до тієї чи іншої країни (чи групи країн) з метою розв'язати ті чи інші проблеми, які становлять спільний інтерес. Згідно з конвенцією про спеціальні місії (1969), їх розуміють як тимчасове представництво держави, що має на меті розв'язати питання надзвичайної ваги або виконати спеціальне завдання. Сучасні спеціальні місії здійснюються за згодою сторони, яка приймає, та під її заступництвом і захистом. За змістом завдань спеціальні місії призначені для розв'язання конкретних проблем міждержавних відносин. Водночас спеціальні місії застосовуються

1 Гуменюк Б. І. Основи дипломатичної та консульської служби. — К., 1998. — С. 112.

навіть за відсутності офіційних дипломатичних відносин між державами.

2. Постійні представництва функціонують з XV ст., коли міланський герцог Сфорца призначив свого постійного представника при дворі флорентійського герцога Медічі. Уже в 1463 р. він створив перше посольство при дворі короля Франції.

Постійні представництва є основою сучасних двосторонніх міждержавних відносин, оскільки дають змогу підтримувати регулярні стосунки та співпрацювати щодо розв'язання дос іть широкого кола питань.

Постійні представництва як форма дипломатичної діяльності являють собою сталу репрезентацію, яка підтримує стосунки між урядами своєї країни та країни перебування на регулярній основі. У XX ст. постійні дипломатичні представництва виникли також і при міжнародних організаціях (наприклад, при ООН).

Функції постійних представництв визначені у ст. З, § 1 Віденської конвенції про дипломатичні зносини (1961). Вони полягають:

а)у представництві держави, що акредитується у державі перебування;

б)у захисті в державі перебування інтересів держави, що акредитується, та її громадян у межах, які допускає міжнародне право;

в)у проведенні переговорів з урядом держави перебування;

г)у з'ясуванні всіма законними засобами умов і подій у державі перебування та повідомленні про них урядові держави, що акредитується;

ґ) у заохоченні дружніх стосунків між державою, що акредитується, і державою перебування та у розвиткові їхніх взаємовідносин у галузі економіки, культури і науки.

3. Міжнародні конференції як форма дипломатичної діяльності проводяться з початку XIX ст., коли у 1815 р. відбувся Віденський конгрес. Відтоді вони стали основною формою реалізації багатосторонніх міждержавних відносин.

Міжнародні конференції — це збори (інколи періодичні) представників зацікавлених сторін, що проводяться з метою розв'язати певні проблеми, які становлять спільний інтерес

представлених на них сторін, чи координації зовнішньополітичних акцій для їх реалізації. Скликання міжнародної конференції започатковується пропозицією держави-ініціатора (чи групи держав) щодо потреби такої конференції, її місця та проекту питань для обговорення.

Під егідою ООН із 3 грудня 1949 р. чинні Правила процедури для скликання міжнародних конференцій, згідно з якими прерогатива в їх скликанні належить Економічній та Соціальній Раді цієї організації.

Періодичні міжнародні конференції проводяться також у межах діяльності Євросоюзу чи СНД, а також державами "Великої сімки" поза структурами будь-яких міжнародних організацій.

4. Міжнародні організації відіграють дуже важливу роль у багатосторонніх та колективних відносинах між державами з початку XX ст. Першою з таких організацій, що виконувала функції (серед усіх інших) багатостороннього представництва інтересів держав та форуму для обговорення проблем, класично вважають Лігу Націй.

Міжнародна організація являє собою спосіб перманентної консультації та співвідношення позицій держав-учасниць. Порівняно з іншими формами дипломатичної діяльності вона характеризується певними особливостями, оскільки її інституції, поряд з урядами держав, є одним з ініціаторів прийняття зовнішньополітичних рішень. Ці інституції загалом мають міждержавний характер та діють у межах компетенції, окресленої у статутах, розроблених спеціально для них. Базовий для системи міжнародних організацій Статут Організації Об'єднаних Націй, який підписали держави-засновниці 26 липня 1945 р. у Сан-Франціско, містить розділи, присвячені цілям і принципам діяльності організації, структурі та компетенції її органів, членству та порядку взаємовідносин між державами, органами та інституціями організації.

Держави широко використовують ці форми дипломатичної Діяльності у сучасних міжнародних відносинах залежно від конкретної ситуації та необхідності розв'язання тих чи інших проблем або суперечностей між ними. Форми дипломатичної діяльності доповнюють одна одну, оскільки їх застосовують переважно паралельно, намагаючись посилити ефект у сфері зовнішньої політики.

Військові відносини полягають у специфічних стосунках між державами світу, що в той чи інший спосіб пов'язані з воєнною справою. Вони завжди похідні від політики, оскільки володіння чи застосування збройних сил є одним із найважливіших атрибутів держави та інструментів її зовнішньої політики. Збройні сили — найважливіший гарант національного суверенітету та важливий засіб реалізації зовнішньої політики, навіть тоді, коли вони не застосовуються безпосередньо. З цього приводу 3. Бжезінський зауважив: "Ключове значення збройних сил — це не лише проблема кількісного співвідношення та оцінка деструктивної могутності. Значно важливішим є їхній вплив на політику суперників, а особливо на свободу, з якою вони можуть проводити унілатеральну політику"1.

Сучасне міжнародне право розглядає будь-яке застосування збройних сил як репресалію та категорично його забороняє, за винятком випадків, коли держава реалізує власне право на оборону від агресії чи діє згідно з резолюцією Ради Безпеки ООН. У всіх інших випадках акт збройного насильства сприймається як агресія, тобто дія, несумісна зі Статутом ООН, проти якої мають бути застосовані відповідні санкції всіма членами організації. Докладно акт агресії однієї держави проти іншої визначено у ст. З резолюції, прийнятої XXIX сесією Генеральної Асамблеї ООН 14 грудня 1974 р. Зокрема, агресією вважається:

а)вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави чи будь-яка воєнна окупація, який би часовий характер вона не мала, що є результатом такого вторгнення чи нападу, або будь-яка анексія території іншої держави чи її частини;

б)бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти держави;

в)блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави;

г)напад збройних сил держави на сухопутні, морські чи повітряні сили або морські й повітряні флоти іншої держави;

ґ) застосування збройних сил однієї держави, які перебувають на території іншої держави за угодою з державою, яка

1 Brzeziriski Z. Plan gry. USA — ZSRR. — Warszawa, 1990. — S. 94.

приймає, якщо вони порушують умови, передбачені угодою, або будь-яке продовження їх перебування після припинення дії угоди;

д) дія держави, яка дозволяє, щоб її територію, яку вона надала в розпорядження іншої держави, ця інша держава використовувала для здійснення акту агресії проти третьої держави;

є) відправлення державою чи від імені держави озброєних банд, груп і регулярних сил чи найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, що мають настільки серйозний характер, що це прирівнюється до перелічених вище актів, або її значна участь у них.

Ст. 5, § 2 резолюції кваліфікує агресивну війну як злочин проти міжнародного миру та передбачає міжнародну відповідальність за її розв'язання.

Незважаючи на таку жорстку заборону на застосування збройних сил, міжнародні воєнні конфлікти є реальністю, на яку варто зважати. Р. Арон, розглядаючи дієвість правової заборони на використання сили, писав: "тлумачення війн і покарань як санкцій словами "заборонені законом акти" — це тільки юридична фікція, що не відповідає тому сенсу, якого історики, уряди, солдати надавали застосуванню сили"1.

Війну як суспільне явище та пов'язані з нею відносини влучно охарактеризував прусський воєнний теоретик К. Клаузевіц, який стверджував, що вона "не просто політичний акт, а справжній інструмент політики, продовження політичних відносин, реалізація їх іншими методами"2. На його думку, війна є актом збройного насильства, що змушує державу виконувати волю іншої — сильнішої у військовому плані. Оцінюючи цю класичну тезу, Р. Арон зауважив, що вона "має не меншу вартість сьогодні, аніж тоді, коли вона була написана. Війна як суспільний акт передбачає боротьбу різних воль, тобто боротьбу між політично організованими спільнотами"3. Ця боротьба може відбуватись у найрізноманітніших формах, найжорсткішою з яких є воєнна, пов'язана зі збройним насильством.

1 Арон Р. Мир і війна між націями. — К., 2000. — С. 46.

2Клаузевиц К. О войне. — М., СПб., 2002. — С. 23.

3Арон Р. Мир і війна між націями. — К., 2000. — С. 45.

Чимало сучасних науковців піддають теорію К. фон Клаузе-віца сумніву та вважають її застарілою в "ядерну" епоху. Зокрема, Б. Броді наголошує, що в сучасних умовах потрібно навчитись запобігати війні, оскільки в ній навіть теоретично не може розглядатись класичне питання про переможених і переможців. А. Рапопорт зауважує, що руйнування та людські жертви в сучасній війні значно перевищують політичні ставки, за які вона ведеться.

Думки стосовно стримувальної ролі атомної зброї викликають значний сумнів, оскільки цілком імовірною може бути ситуація, коли "керівництво вважатиме втрату більшості населення і ресурсів цілком припустимою ціною за досягнення зовнішньополітичних цілей"1. Очевидно, що в період "холодної війни" потенційні вороги СРСР і США не застосували цієї зброї лише з причини ракетно-ядерного паритету, який, незважаючи на всі коливання, підтримувався між ними. Від війни їх стримувала не стільки руйнівна сила озброєнь, скільки можливість багаторазово знищити одне одного. Навіть за відсутності атомної зброї потенційні вороги не наважувались на пряме воєнне зіткнення, якщо вони були приблизно однаково сильні.

У теорії ігор збройні зіткнення між державами моделюються в іграх повного конфлікту з нульовою сумою (рис. 4.5), де кожен учасник гри може отримати, за певних умов, виграш, що дорівнює програшеві його противника.

1 Холсти О. Кризисьі, зскалация, война / Теория международньїх отно-шений: Хрестоматия. — М., 2002. — С. 301.

Держави обирають одну з двох імовірних стратегій дій у кризовій ситуації: мирну (Р) і воєнну (W). Імовірне завершення гри між ними може бути представлене як чотири гіпотетичні ситуації.

На матриці зображено конфлікт між А і В, які можуть:

1)відмовитись від боротьби та знайти компроміс у полі РР;

2)розпочати збройне зіткнення першим і досягнути тріумфу, користуючись неготовністю противника, в полях WP (для А) і PW (В);

3)вичікувати зі застосуванням сили та зазнати катастрофи у полях PW (А) і WP (Б);

4)одночасно застосувати воєнну стратегію й у підсумку нара-зитись на війну в полі WW.

Вибух війни, як бачимо з матриці, пояснюється намаганням політичних лідерів держав мінімізувати ризик, тобто за будь-яких умов уникнути катастрофи. Для цього вони схильні обрати воєнну стратегію, як менш ризиковану з погляду можливих для держави наслідків. Такий висновок цілком підтверджується емпіричними дослідженнями польського психолога Й. Козе-лецького, який на підставі опитування групи респондентів дійшов висновку, що в критичних ситуаціях 42 % намагаються мінімізувати можливі втрати, 31 % — досягнути ймовірності будь-якого зиску, 15 % — максималізувати розмір зиску і лише 12 % припускають можливість будь-яких втрат1. Для більшості людей (54 %) характерне прагнення за будь-яких умов не втратити чи, принаймні, втратити якнайменше. Тобто виникає парадокс, який полягає у тому, що держави обирають жорстку стратегію, намагаючись уникнути війни на невигідних для себе умовах, у кінцевому підсумку опиняються у стані війни з іншими державами, які чинять так з тих же міркувань.

Воєнні засоби реалізації зовнішньої політики завжди сприймались як найжорсткіші остаточні аргументи, до яких вдавалися тоді, коли всі інші не призводили до бажаного результату. Водночас кожен політик завжди мусить зважати на загрозу застосування проти його держави воєнної сили та готувати до цього

1 Kozielecki J. Czynnosc podejmowania decyzji / Psychologia / Pod red. T. To-maszewskiego. — Warszawa, 1979. — S. 550—551.

збройні сили і цивільне населення. Ще давні римляни, розуміючи потребу готовності до захисту держави, сформулювали крилату сентенцію: "Si vis расеt para helium"' ("Хочеш миру — готуйся до війни"). Лише сильні воєнні держави або ті з них, які мають змогу опертися на могутніх союзників, можуть розраховувати на те, що потенційний агресор не наважиться на збройну акцію проти них.

Рівень воєнної могутності традиційно розуміють як один із найважливіших параметрів сили держави. 3. Бжезінський взагалі вважає його вирішальним, особливо у критичних ситуаціях конфлікту чи міжнародної кризи. Він пише: "У політиці вихідним пунктом має бути мілітарний вимір. Якщо одна зі сторін може досягнути настільки великої мілітарної переваги, щоб наперед визначати наслідки воєнного зіткнення, або коли збройний конфлікт може виникнути з помилкової оцінки ситуації, тоді всі інші позамілітарні аспекти національних сил перестали б брати до уваги. Це гола й невідворотна реальність міжнародних відносин, і це вона робить порівняння мілітарних сил головним пунктом міркувань при оцінюванні політичної ситуації"1.

Політичні лідери та уряди держав намагаються гарантувати національну безпеку, розбудовуючи власні збройні сили, щоб реалізувати найважливіші цілі зовнішньої політики. За визначенням Г. Костенка, воєнна безпека держави ґрунтується на використанні трьох основних стратегій: відвернення війни (уникнення агресії), відсіч агресії (провадження війни) і встановлення миру (ліквідація конфлікту)2. У мирний час збройні сили держави пасивно (самим фактом свого існування, чисельності та бойової готовності) забезпечують її існування і статус у міжнародній системі. У разі війни їх застосовують операційно, щоб протидіяти збройним акціям ворога, змінити його цілі, покарати за вчинені ним дії, повністю чи частково підпорядкувати його собі. Превентивно держави застосовують зброю для встановлення та підтримання миру, як згідно з мандатом ООН, так і за згодою і на запрошення сторін, що конфліктують.

1 Brzeziriski Z. Plan gry. USA—ZSRR. — Warszawa, 1990. — S. 94.

2 Костенко Г. Предмет і зміст теорії воєнної безпеки // Військо України. 1995. — №1—2. — С. 8.

Військові відносини є монопольною сферою держави, яка одним із найважливіших завдань вважає збереження власного виняткового права на збройне насильство. Водночас, як показав досвід XX ст., цілком можливі й періодично настають стосунки між антиурядовими рухами різних країн, унаслідок чого формуються паралельні відносини у цій сфері.

Міжнародні військові відносини здебільшого відповідають характерові, змісту та спрямуванню політичних відносин між державами. Військові відомства держав не самостійні у виборі як союзників, так і ворогів, оскільки це питання є прерогативою політичного керівництва держави.

У міждержавних військових відносинах можна виокремити три найважливіші типи: партнерські, домінантні, ворожі.

1. Партнерські відносини здійснюються між приблизно рівноцінними у воєнному плані державами. Мається на увазі, що кожна з них у змозі самостійно захистити власний суверенітет. Вони можуть мати союзницький характер, коли сторони взаємно гарантують воєнну підтримку в разі агресії проти однієї з них.

Яскравим відображенням колективних відносин такого типу є діяльність Організації Північно-Атлантичного Договору (НАТО). У ст. 5 Північно-Атлантичного пакту, на підставі якого діє ця міжнародна організація, стверджується, що "...збройний напад проти однієї чи декількох з них (сторін договору. — Прим, авт.) в Європі чи Північній Америці, розглядатиметься як напад, спрямований проти всіх сторін договору, і вони погоджуються з тим, що якщо такий збройний напад відбудеться, кожна з них, у порядку реалізації права на індивідуальну та колективну самооборону, визнаного ст. 51 Статуту Організації Об'єднаних Націй, надасть стороні чи сторонам, які зазнали нападу, допомогу,...включаючи застосування збройної сили"1.

Військове партнерство відбувається і поза структурами міжнародних воєнно-політичних організацій, особливо щодо участі низки держав світу в миротворчих операціях ООН, спрямованих на припинення і розв'язання збройних конфліктів.

2. Домінантні відносини у військовій сфері здійснюються між державами тоді, коли одна з них настільки слабка, що не

1 Действующее международное право. — М., 1999. — С. 294—295.

в змозі самостійно захистити власний суверенітет. Домінантні відносини можуть мати характер:

а)протекціоністський — пов'язаний зі збройним захистом слабшого партнера, що зазвичай здійснюється на його прохання;

б)силовий — визначається військовою присутністю у найважливіших районах слабшої держави, що має на меті примусити її політичне керівництво до певних дій або ж бездіяльності;

в)окупаційний — полягає у повному зайнятті збройними силами сильнішою державою території слабшої, щоб встановити повний контроль за діями її політичного керівництва, позбавити його самостійності як у міжнародних відносинах, так і у внутрішніх справах.

3. Ворожі відносини виникають між державами тоді, коли вони намагаються реалізувати діаметрально протилежні інтереси та схильні послуговуватись збройними силами. Якщо держави лише погрожують одна одній, але не вдаються до збройної боротьби, їхні відносини мають характер конфронтації. їх маргінальна боротьба за поліпшення своїх стратегічних позицій та гонка озброєнь є відносинами, за своїм змістом, суперницькими. Лише тоді, коли держави схильні до безкомпромісної збройної боротьби між собою, що випливає з їх абсолютного несприй-няття факту існування одна одної, такі відносини набувають антагоністичного характеру.

Поиск по сайту: