II. Соціальні відносини як форма прояву соціальних взаємодій

Найважливішою формою прояву соціальних взаємодій є соціальні відносини, що відрізняються:

- тривалістю

- стійкістю

взаємодій

- системністю

- постійним відновленням

- широтою соціальних зв'язків.

Соціальні відносини - це відносини між групами людей (соціальними спільностями), що займають різний соціальний стан у суспільстві, що приймають неоднакову участь в його соціальному, економічному, політичному і духовному житті, різняться рівнем і джерелами доходів, структурою особистого споживання.

Отже, соціальні відносини - це відносини подібності і розходження, рівності і нерівності, панування і підпорядкування, що існують між людьми і групами людей.

Аналізуючи соціальну структуру суспільства, можна прийти до висновку, що ядром соціальних відносин є відносини рівності і нерівності. Причому, відносини нерівності виступають ведучими, тому що:

- відмінності між людьми закладені вже природою, деякі з них властиві їм від народження: етнічна приналежність, статеві і вікові особливості, фізичні й інтелектуальні можливості;

- відмінності між людьми виникають у зв'язку з “професійними ролями”, що ними виконуються;

- розходження між людьми обумовлені елементами "володіння" (власністю, товарами, привілеями й ін.).

У визначених ситуаціях відносини нерівності переходять у відносини соціальної рівності (наприклад, коли мова йде про необхідність справедливого стимулювання за рівноцінну роботу, виконану індивідами, колективами).

Причому, весь досвід соціалізму, функціонування "планової" економіки в нашій країні підтвердив, що відносини нерівності є найбільш ефективними в соціальному плані, тому що саме вони стимулюють трудову й іншу діяльність індивідів, груп; Прагнення ж до зрівняльності дає зворотний результат.

Отже, характеризуючи відносини соціальної нерівності, ми робимо висновок, що вони:

- об'єктивні;

- справедливі;

- ефективні;

- є ведучими в системі соціальних відносин.

Тільки при цьому не слід забувати, що мова йде про відносини соціальної, а не цивільної нерівності.

Для всебічного розуміння явища соціальної нерівності необхідно порівняти його з поняттям економічної нерівності.

Сутність соціальної нерівності полягає в неоднаковому доступі різних категорій населення до соціально вагомих благ, дефіцитним ресурсам, ліквідним цінностям.

Сутність економічної нерівності полягає в тому, що меншість населення завжди володіє більшістю національного багатства.

Іншими словами, найвищі доходи одержує найменша частина населення. Аналізом понять "бідність" і "багатство" займається економічна теорія. Однак для вивчення соціальної нерівності вони також становлять визначений інтерес. Справа в тому, що бідні не є економічно самостійною категорією, тому що нездатні забезпечити матеріальне благополуччя родини, без допомоги держави (дотацій, грошової допомоги тощо). Точне визначення границь бідності дуже важливе з практичної точки зору: від нього залежить розмір соціальної допомоги яку повинен надавати уряд. Якщо бідних занадто багато, то витрати держави сильно зростають, що негайно позначається на добробуті інших прошарків населення. Часто представники цих прошарків заявляють, що бідні живуть за їхній рахунок. Чим заможніша країна, тим уважніше відносяться до проблеми бідності і рішучіше з нею борються.

При аналізі соціальних відносин соціологи виділяють різні їх види:

- за обсягом владних повноважень:

а) відносини по горизонталі;

б) відносини по вертикалі;

- за ступінню регламентованості:

а) формальні (офіційно оформлені);

б) неформальні;

- за способом спілкування індивідів:

а) безособистісні, опосередковані;

б) міжособистісні, безпосередні.

- за суб'єктами діяльності:

а) міжорганізаційні;

б) внутрішньо організаційні;

- за рівнем справедливості:

а) справедливі;

б) несправедливі і тощо.

Таким чином, наявність у суспільстві соціальної стратифікації, соціальних відносин, основою яких є відносини рівності і нерівності, панування і підпорядкування, припускає необхідність постійного й ефективного соціального регулювання цих відносин. Якщо цього не робити, то можна припустити, що у "бідних" буде постійно виникати спокуса експропріювати майно "багатих" і, навпаки, останні будуть намагатися не платити першим заробітну плату.

Однак, очевидно й інше: соціальні групи, що виступають в якості суб’єктів соціальної політики (тобто в руках яких зосереджена економічна і політична влада), аж ніяк не можуть і не будуть регулювати подібні соціальні відносини "нейтрально", не з огляду на свої інтереси.

Проблема бідності має особливе значення для кримінології. З часу зародження кримінології вважалося, що головними причинами злочинності є бідність і неуцтво мас. Тобто підвищення матеріального добробуту населення повинне знижувати злочинність. Але аналіз статистичних даних по розвинутих капіталістичних країнах за останні 50 років показав, що не відбувається навпаки:

Добробут поширювався і прогресував одночасно з епідемією убивств. Причому, у Франції, наприклад, у більш бідних департаментах країни злочинність нижче, ніж у багатих.

Пояснити цей парадокс рівнобіжного росту добробуту і злочинності спробував американський соціолог і кримінолог Мертон у своїй теорії аномії, розглядаючи її як стан дезорганізації суспільства і деморалізації особистості.

Джерела злочинності Мертон бачить у протиріччі між культурою і соціальною структурою суспільства.

У традиційних (старих) суспільствах соціальна структура більш тверда, диференційована. Але там немає спільних ідеалів (граф і повинний жити в палаці, а селянин - у хатині).

Коли ж декларуються демократич ні соціальні ідеали (рівності) і існує загальна для всього населення мета (матеріальний успіх), то навіть менші структурні обмеження викликають аномію і здатність до злочинного поводження.

Тобто м отивуючу роль для злочинності грає не рівень бідності, а несприятливе співвідношення між зростаючими потребами і реальними засобами їхнього задоволення (одному не вистачає на харчування, іншому - на дороге шампанське й автомобілі). Тобто міняється структура злочинності: від крадіжки булки на ринку —> до підробки векселів і ухиленню від сплати податків.

У такий спосіб зростання матеріального добробуту суспільства завжди буде відставати від зростання потреб його членів; тобто зростання добробуту веде не до зниження злочинності, а до зміни її форми.

Усе вище перелічене, є сферою діяльності соціальної політики.

Поиск по сайту: