Політичний реалізм

Джерела політичного реалізму, як і його наукового опонента — ідеалізму, сягають античних часів. Його засновником вважають давньогрецького історика Фукідіда (близько 460—400 pp. до Р. X.), відомого як автора "Пелопоннеської війни" — першої ґрунтовної праці, присвяченої міжнародним відносинам. Причини суспільних процесів він шукає не у сфері розуму та ідей (у їх ідеалістичному розумінні), а пов'язує з: "особливостями людської природи, із...прагненнями до здійснення своїх надій, інтересів, до влади, намаганням позбутись бідності чи збільшити свій достаток"1. Фукідід пропонує розрізняти причини та приводи до подій, що відбувались у Стародавній Греції часів війни між Пелопоннеським та Афінським союзами (431—404 pp. до Р. X.) та намагається визначити їхню реальну основу, уникаючи суб'єктивних суджень та опираючись на факти. Серед усіх його висновків найважливішими є два:

1.Від найдавніших часів зіткнення між племенами та народами відбувались за володіння найціннішими для господарства землями.

2.Стабільність стосунків між державами залежить від рівноваги сил між ними, а війни виникають через її порушення. Зокрема, вибух Пелопоннеської війни Фукідід пояснює страхом багатьох міст-держав перед зростаючою могутністю та намаганням не допустити до гегемонії Афін у Греції.

Наголошуючи на значенні ідей Фукідіда, Ю. Кукулка зауважив: "Він учив своєю працею багатьох мислителів, політиків і вчених усебічності у вивченні різних проявів міжнародних відносин. Його твердження вважали взірцем реалісти XX сторіччя та неореалісти"2.

Полібій, незважаючи на його філософську концепцію "фатуму", у "Всесвітній історії" категорично заперечує випадковість та "божественну" природу подій, вважаючи, що вони завжди мають матеріальне пояснення. Причини війн Полібій вбачає

1 Захарченко М. В., Погорілий О. І. Історія соціології. К., 1993. С. 33.

2 Kukufka J. Теогіа stosunkow mi?dzynarodowych. — Warszawa, 2000. — S. 16.

у зіткненні торгових та політичних інтересів держав, які, незалежно від свого місцеперебування, взаємопов'язані між собою. Найважливішу роль у суспільних відносинах відіграє державний апарат, тоді як особа здатна прискорювати чи гальмувати суспільний процес, боротись проти "долі", яка все ж неминуча та невблаганна.

Становлення теорії реалізму значною мірою завдячує італійському мислителеві епохи Відродження Н. Макіавеллі (1469— 1527). Він сформулював низку тверджень, які стали основою пізніших теорій політичного реалізму. Свої теоретичні висновки він будував на дослідженні історії та узагальненні особистого досвіду, отриманого на посту канцлера Флорентійської республіки.

Характеризуючи природну сутність людини, він стверджував, що вона незмінно егоїстична, а будь-які суспільні процеси зумовлені людськими пристрастями, егоїзмом та матеріальними інтересами. Діяльність людей визначається тим, що вони "прагнуть досягнути однакової мети — слави і багатства"1.

На думку Н. Макіавеллі, зіткнення людських чи державних інтересів породжує насильство, а єдиним способом уникнути цього у крайніх формах чи захистити державу від зовнішніх ворогів є жорстка консеквентна політика, позбавлена тісного прив'язання до моралі та релігійних канонів. Він стверджував, що критерієм успішної зовнішньої політики може бути лише доцільність, тобто її спрямованість на досягнення блага держави, яке, відповідно, є благом громадян. Політика має бути побудована на моральних принципах, але така її якість доцільна лише доти, доки вона ефективна. Інакше кажучи, якщо політик в екстремальній ситуації мусить розв'язувати дилему, як діяти — морально чи аморально, що призведе відповідно до катастрофи або успіху, він має, не вагаючись, обрати інший шлях. "Застосовуючи в окремих випадках жорстокість, монархи чинять милосердніше, ніж тоді, коли через надмір поблажливості вони доводять справу до грабунків та насильства, тому безчинства є лихом усього суспільства, а страти стосуються лише окремих осіб"2.

1 Макиаведли Н. Государь: Сборник. — Минск, 1998. — С. 116. "Там само. — С. 81.

За аналогією, у відносинах з іншими державами монарх, не вагаючись, має застосовувати воєнну силу тоді, коли це потрібно для захисту держави від загарбання. "Війна, воєнне мистецтво і дисципліна мають бути найважливішим предметом турбот кожного монарха... Нехтувати воєнним мистецтвом — означає йти до загибелі, досконале володіння ним є запорукою можливості отримати верховну владу"1.

Успішна зовнішня політика держави має ґрунтуватись на дотриманні семи найважливіших правил:

1.Будь-які дії щодо інших держав мусять опиратися на достатній рівень сили та можливостей, оскільки створювати певні плани та намагатися їх реалізувати, не маючи для цього відповідних засобів, — нерозумно та небезпечно.

2.Дії держави мають бути спрямовані на підтримання вигідного для себе дисбалансу сил у найближчому оточенні, як традиційно діяли мудрі римляни. Вони "підтримували менш могутніх сусідів, не даючи їм змоги посилюватись, і заважали усталенню в їхніх країнах впливу могутніх іноземців"2.

3.Держава має діяти превентивно, не допускаючи посилення та об'єднання своїх ворогів, навіть тоді, коли такі дії створюють небезпеку втягнути її у війну.

4.Жодна держава не може вважати будь-який альянс, членом якого вона є, абсолютно надійною запорукою її безпеки, позаяк кожен із них є об'єднанням сильних і слабких, причому сильніші держави, на допомогу яких розраховують слабші, підпорядковують їх собі.

5.Жодна держава не повинна допомагати іншій, якщо це сприятиме значному зростанню могутності останньої, оскільки вона лише ускладнює власне становище.

6.Жоден тріумф над іншою державою не буває абсолютним, щоб дати підстави переможцеві принижувати переможених та "порушувати будь-які умови, й особливо умови справедливі"3.

7.Виконання будь-яких угод, укладених державою, потрібно розглядати крізь призму їхньої відповідності ситуації. Н. Макіавеллі

1 Макиавелли Н. Государь: Сборник. — Минск, 1998. — С. 73.

2Там само. — С. 26.

3Там само. — С. 107.

стверджує, що розумний монарх "не повинен виконувати своїх обіцянок та зобов'язань, якщо таке виконання для нього шкідливе, а всі мотиви, які змусили його їх давати чи приймати на себе, ліквідовані"1.

Концепцію гостро критикували як сучасники, так і пізніші науковці й політики. "В історію політики Макіавеллі увійшов як ідеолог підступності та політичної безпринципності, а терміном "макіавеллізм" стали називати політичні дії, скеровані на досягнення мети будь-якими засобами, навіть аморальними"2. Уважний аналіз основних праць Н. Макіавеллі: "Державець", "Роздуми на І декаду Тіта Лівія" та "Історія Флоренції" — не дає підстав для таких звинувачень, оскільки він у відвертій, а іноді навіть цинічній формі, лише узагальнює досвід ефективної політики. Усі правила, що він сформулював, випливають із реальних подій політичної історії різних держав і народів, а не запропоновані a priori. З цього приводу В. Денисенко зауважує, що для Н. Макіавеллі "особливим інструментарієм пізнання став метод історичного дослідження. І найголовніше — це спроба сформулювати підхід щодо принципів буття людей, нехай у дещо звуженому полі політичної дійсності і в звуженому спектрі суб'єктів такої дії, але це принципи, визначені людиною через соціальну дійсність, а не через природу"3.

Відомий англійський мислитель Т. Гоббс (1588—1679) виклав своє бачення суспільства у праці "Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадської" (1651). На його думку, люди за своєю природою егоїстичні та жадібні, наділені однаковими потребами і пристрастями, що призводить до суперечностей між ними та розуміння собі подібних як ворогів і конкурентів на шляху до задоволення власних інтересів. "Якщо до природної схильності людей шкодити один одному, що випливає із їх пристрастей, а особливо з пустого самозвеличення, додати... право всіх на все, згідно з яким один намагається законно щось захопити, а інший законно дати йому відсіч, якщо оцінити, як важко, будучи у малому числі і маючи слабке озброєння,

1 Макиавел.чи Н. Государь: Сборник. — Минск, 1998. — С. 85. г Захарченко М. В., Погорілий О. І. Історія соціології. — К., 1993. — С. 82. 3 Денисенко В. Проблеми раціоналізму та ірраціоналізму в політичних теоріях Нового часу європейської історії. — Л., 1997. — С. 109.

захиститись від ворогів, що нападають з метою підпорядкування і пригноблення, то не можна заперечити, що природним станом людей до того, як вони об'єднались у суспільство, була війна, і не проста війна, а війна всіх проти всіх"1.

У природі людини, як вважає Т. Гоббс, закладені три найважливіші причини війни: по-перше, суперництво; по-друге, недовіра і страх; по-третє, прагнення слави та престижу. Внаслідок цього люди в суспільстві живуть у стані, який він назвав "bellum omnium contra omnes", тобто війни всіх проти всіх. Держави, які він порівнював з біблійним морським чудовиськом Левіафаном, за внутрішньою сутністю є системою установ та санкцій, що не допускає до відвертого насильства та гарантує своїм громадянам їхні фундаментальні права. Доцільність існування держави полягає у забезпеченні внутрішньої і зовнішньої безпеки, оскільки "мета держави — насамперед гарантування безпеки... при становленні держави люди намагаються позбавитись стану війни, який є наслідком їх власних природних пристрастей там, де немає видимої влади, яка тримає їх у стані страху і під загрозою покарання змушує виконувати свої зобов'язання та дотримуватись природних законів"2. Кінцевою метою людей (які від природи люблять особисту свободу і панування над собі подібними) є турбота про самозбереження, яку власне і гарантує держава, яка є меншим злом порівняно із анархією.

Стосунки між державами, які нагадують військові табори, наїжачені зброєю, є визначально ворожими, але, на відміну від внутрішніх, їх ніхто не регулює і не стримує. Постійні війни між державами, як і між людьми, виникають через суперництво, недовіру та міркування престижу. Угоди, які вони укладають між собою й які не підтримують силою, стають лише деклараціями.

Як це не парадоксально, але, відштовхуючись від діаметрально протилежних оцінок сутності людини, Т. Гоббс дійшов тих же висновків, що і його опоненти — ідеалісти, стверджуючи, Що для підтримання світового порядку потрібен єдиний для всіх

1 Гоббс Т. Философское наследие: Избр. произв.: В 2 т. — М., 1964. Т. 1. (-'- 307.

2 Гоббс Т. Левиафан, или Материл, форма и власть государства церковно-о и гражданского / Халипов В. Ф. Знциклопедия власти. — М., 2005. С. 828.

народів суверен, або політична інституція, тобто міжнародна організація.

Німецький філософ Ґ. Геґель (1770—1831) визначав серед основних обов'язків держави самозбереження репрезентованого нею суспільства. Самозбереження він вважав об'єктивною реальністю, що функціонує у полі власних інтересів, незалежних від волі та прагнень окремих громадян та будь-яких філантропічних ідей. На його думку, війни породжуються "природою речей", а саме, неможливістю поєднати інтереси народів і держав. "У відносини між державами, оскільки вони виступають у них як особливі, привноситься в найвищій ступені бурхлива... гра... інтересів, цілей, талантів... насильства, безправ'я... зовнішньої випадковості, — гра, в якій саме моральне ціле, самостійність держави, підпадає під владу випадковості"1. Війни є регуляторами міжнародного права, оскільки саме вони визначають, яка саме система правових норм буде чинною у міжнародних відносинах. Війна не з'ясовує істину, а лише визначає сильнішу державу, яка запроваджує вигідні для себе порядки і закріплює їх у міжнародних договорах.

Значний внесок у розвиток наукових основ реалізму зробив видатний німецький соціолог М. Вебер (1864—1920), який розглянув питання про зовнішню політику (як і політику взагалі) у працях "Покликання до політики" та "Політичні спільноти і господарство". Його міркування щодо їхньої сутності випливають із твердження про те, що "головним засобом політики є насильство"2. Змістом політики є боротьба за владу, тобто право розпоряджатися іншими людьми, групами людей чи політичними спільнотами (тобто державами). Силовий характер політики особливо помітний у сфері міжнародних відносин, де будь-які політичні утворення — це утворення, пов'язані з насильством. "Силі" політичних утворень притаманна своєрідна динаміка: вона може стати підставою для специфічних "престижних" претензій тих представників згаданих утворень, які впливають на їхню зовнішню політику... Природними носіями таких "престижних" претензій є великі кількісно політичні спільноти.

1 Гегель Г. В. Ф. Философия права / Халипов В. Ф. Знциклопедия власти. — М.,2005. — С. 875.

2 Вебер М. Соціологія. Соціологічні нариси. Політика. — К., 1998. — С. 182.

Усяке політичне утворення, звичайно, надає перевагу сусідству зі слабшим від нього утворенням над сусідством із сильнішим. Велика політична спільнота, як потенційний претендент на престиж, є джерелом потенційної загрози для всіх сусідніх об'єднань і водночас вона постійно відчуває приховану загрозу собі тільки тому, що вона більша й сильніша за інших"1.

Іншою надзвичайно важливою для розвитку теорії реалізму думкою Вебера, було його твердження про залежність економічних процесів від силових політичних інтересів. Економічні інтереси діють на зовнішню політику опосередковано, хоч і стимулюють експансіонізм великих держав. Деякі могутні та експансіоністські держави взагалі існували без спільного ринку та не мали розгалужених економічних інтересів, що могло б спричинити об'єднання їх частин, як, наприклад, Німеччина у XIX ст., навіть усупереч їм.

М. Вебер рішуче заперечував визначальний вплив моралі на політику, яка у вигляді абсолютної етики (тобто безвідносних до ситуації чи сфери діяльності норм людської поведінки) не може застосовуватись до політики. Вплив абсолютної етики на зовнішню політику завжди негативний, тому що "етика має справу з політично безплідними — з огляду на неможливість їх розв'язання — питаннями про вину в минулому. Займатись цим — це і є політична вина, якщо вона взагалі існує. Окрім цього, тут залишається поза увагою неминуча фальсифікація всієї проблеми завдяки впливу цілком матеріальних інтересів: зацікавленості переможця у найбільшому виграші (моральному та матеріальному) і надій переможеного виторгувати собі певні переваги визнанням своєї вини, — якщо тут і є щось "підле", то саме це"2.

М. Вебер стисло та логічно виклав засадничі принципи теорії політичного реалізму: силовий зміст політики, її автономія від інших сфер суспільної діяльності та неможливість застосувати мораль у її абстрактному розумінні до політики.

Ще одним джерелом-та історичною попередницею політичного реалізму стала "теорія балансу сил, яку більше любили практикувати дипломати, ніж академіки... Це було зібрання того,

1 Вебер М. Соціологія. Соціологічні нариси. Політика. — К., 1998. С 87—89.

2Там само. — С. 177—178.

що здавалось більше загальними аксіомами, ніж науковою теорією"1. її основи спостерігалися ще у Стародавній Греції та Індії, а окремі елементи викладені у поглядах Фукідіда, Н. Ма-кіавеллі та М. Вебера, Д. Г'юм зауважив, що теорія "балансу сил" ґрунтується на елементарному здоровому глузді та очевидній розсудливості. Цієї теорії ніхто ніколи не формулював, і вона має радше інтуїтивний характер, витворений емпіричним досвідом дипломатичної діяльності, однак є універсальним принципом міжнародних відносин, застосовуваним у всіх історичних епохах та у всіх культурних просторах.

Зміст теорії балансу сил зводиться до трьох тверджень:

1)основою нормальних міжнародних відносин є стабільність, що ґрунтується на рівновазі сил держав, які потенційно можуть воювати між собою;

2)причиною війни є порушення рівноваги сил між держава-ми-ворогами, що дає підстави сильнішій сподіватись отримати перемогу та робить її позицію безкомпромісною, а поведінку — агресивною;

3)стабільність можна підтримувати, створюючи коаліції, спрямовані проти найсильнішої із держав (порушника рівноваги), до того ж сумарна сила членів коаліції має бути не менша за силу протилежної сторони.

Теорія "балансу сил" набуває наукової довершеності з формуванням наукових основ теорії політичного реалізму, частиною якої вона стала.

У зовнішній політиці реалізація концепції "балансу сил" полягала в тому, щоб не допустити переваг у тому чи іншому регіоні світу однієї з держав, яка б створила ворожі їй коаліції. Період XVIII—XIX ст. в історії Європи, який називають "золотим віком" дипломатії, пов'язаний з політичним маневруванням наймогутніших держав, створенням ними ворожих коаліцій, змістом діяльності яких було намагання не допустити панування на континенті однієї з них. Упродовж досить короткого часу ці коаліції змінювали свою конфігурацію (тобто склад учасників та спрямованість дій) на діаметрально протилежну,

1 Dougherty J., Pfaltzgraff R. Contending Theories of International Relations. — New York, 2000. — P. 2.

що лише поглиблювало нестабільність та у підсумку призвело до вибуху Першої світової війни на початку XX ст.

Логічність, простота й очевидність — найсильніші елементи теорії "балансу сил", що, однак, не означає її абсолютної правильності та здатності аргументувати дії держав у будь-яких ситуаціях. Теорію "балансу сил" слушно критикував американський реаліст Н. Спайкмен, який вважав, що "держави зацікавлені лише у такій рівновазі сил, яка дає їм хоч мінімальну перевагу. Насправді не рівновага, а певна перевага сил є метою міжнародної політики. Реальна безпека полягає не в тому, щоб бути так само сильним, як потенційні вороги, треба бути сильнішим. Держава не має свободи дій, коли її сила блокована силою іншої держави. Активна зовнішня політика можлива лише за умови, коли існує певний резерв сили, який можна вільно застосувати"1.

Один з найбільш відомих реалістів Г. Кісінджер зауважив: "Теоретики системи рівноваги сил часто подають справу так, ніби вона якраз і є природною формою міжнародних відносин. Насправді система рівноваги сил в історії людства спостерігається дуже рідко"2.

Тому утопічною є механістична модель А. Бернза, який, надаючи міжнародній системі рис перманентної стабільності (що само собою метафізично), конструює її з п'яти або більшої непарної кількості сильних держав чи їх блоків, що, на його думку, унеможливить створення однаково сильних конфронтуючих коаліцій. X. Ваґнер вважає оптимальною кількістю таких держав — три. Асиметрія могутності, що випливає з непарної кількості наддержав (чи коаліцій), навпаки, створює ситуацію, коли сильніші здатні ефективно застосувати силу або, принаймні, шантажувати нею.

Становлення реалістичної теорії міжнародних відносин розпочалось у 30-х роках XX ст., а остаточно завершилось після Другої світової війни, коли позиції реалістів набули чіткості та наукової послідовності. У СІЛА та Великій Британії було опубліковано декілька праць, які відкидали традиційні, на той час,

1 GabisT. Powrot geopolityki // Stariczyk. — 1991. — 1 (24). — S. 17. 1 Киссинджер Г. Дипломатия. — М., 1994. — С. 13.

концепції ідеалізму та наголошували на силовому підході у дослідженні міжнародних відносин.

Зокрема, британський учений М. Байт стверджував, що XX ст. вирізняється тим, що ідея сили переважає над ідеєю права, а його співвітчизник Дж. Шварценберґер визначав силу як найважливіший чинник міжнародних відносин.

Досліджуючи причини невдачі Ліги Націй у праці "Power Politics" ("Силова політика"), Дж. Шварценберґер дійшов висновку, що міжнародна спільнота є радше ефемерною ілюзією розуму, ніж реальністю, яка визначає поведінку учасників міжнародних відносин. Ліга Націй намагалась пропагувати та реалізувати універсальні інтереси, тоді як усі держави світу реалізували власні національні інтереси, застосовуючи силу. На його думку, "при побудові міжнародного права на основі принципу суверенітету, держави залишають за собою право вільного вибору між миром і війною"1. Сила, у його інтерпретації, є комбінацією спонукання та примусу, їй надається перевага як найдієвішому засобові зовнішньої політики, а чинне міжнародне право лише легітимізує та внормовує його застосування.

Серед науковців-реалістів того часу вагомий внесок у теорію реалізму зробив Е. Карр, книгу якого "Двадцять років кризи: 1919—1939" вважають однією з перших фундаментальних спроб повністю переосмислити міжнародні відносини у традиціях політичного реалізму. Е. Карр гостро критикував панівну на той час теорію ідеалізму, стверджуючи, що відмінність між її прихильниками та реалістами полягає в тому, що "схильність ігнорувати те, що було, і розглядати те, що має бути, і схильність виводити те, що має бути, з того, що було і що є, визначають два діаметрально протилежні підходи до розв'язання будь-якої політичної проблеми. Як сказав А. Сорель: "Це вічна суперечка між тими, хто вважає, що світ має відповідати їхній політиці, і тими, хто намагається, щоб їхня політика відповідала реаліям світу"2. Е. Карр категорично заперечує думку, що міжнародні організації можуть створити гармонійний міжнародний порядок, оскільки їхні інтереси залежать від тих інтересів,

1 Шварценбергер Дж. Политическая вдасть. Изучение мирового сообще-ства // Теория международньїх отношений / Под ред. Цьіганкова П. А. — М., 2002. — С. 369.

2 CarrE. Н. The 20 Years' Crisis: 1919—1939. — New York, 1962. — P. 11.

якими керуються їхні члени, а дієвість — від сили, якою вони володіють. Як прихильник реалістичної традиції, він вважає, що у міжнародних відносинах переважають владні взаємодії, чільне місце в яких посідає держава, тоді як спроби теоретично обґрунтувати "недоречність державного суверенітету — ідеологія панівних держав, які розглядають суверенітет інших держав як перешкоду для використання власного панівного становища"1. Відносини між державами опираються силі, природу та особливості застосування якої потрібно зрозуміти й використовувати для розв'язання міжнародних проблем мирним шляхом замість того, щоб обурюватись з приводу її застосування.

Протестантський теолог Р. Нібур виходив у своїх міркуваннях із концепції людини, обтяженої первородним гріхом і через це здатної на зло. Гріховність людини випливає з її страху, а конфлікти між людьми пов'язані з проявами сили і гордості. "У людському житті присутнє і духовне і грубе плотське начала. Вічною трагедією людської історії є те, що культивування духовної складової завжди відбувається відірвано від проблематики колективного життя і через невірне розуміння цієї проблематики, але власне у ній спостерігаються низькі сторони людства... Історія людства завжди буде продовженням історії природи"2. Р. Нібур вважав, що конфлікт у міжнародних відносинах неминучий, а застосування сили може бути як моральним, так і неморальним. Найвища мораль полягає у тому, що силу треба застосовувати як інструмент справедливості, задля реалізації інтересів, які виходять за межі егоїстичних.

Н. Спайкмен, відомий завдяки працям з геополітики, стверджував, що конфлікт у міжнародному середовищі більш характерний, ніж співпраця. Така ситуація пояснюється тим, що змістом міжнародних відносин є "боротьба за владу, тотожна боротьбі за існування, зміцнення власної позиції є найважливішою метою внутрішньої і зовнішньої політики держав"3. Н. Спайкмен досить оригінально аналогізував стосунки між державами з їхнім внутрішнім становищем у період кризи, розпаду, громадянської війни, що дало йому підстави сформулювати фундаментальну

1 CarrE. Н. The 20 Years' Crisis: 1919—1939. — New York, 1962. — P. 13.

2 Нибур P. Сохранение моральних ценностей в политике / Мораль в поли-тике: Хрестоматия / Под ред. Б. Г. Капустина. — М., 2004. — С. 402.

3 GabisT. Powrot geopolityki // Stariczyk. — 1991. — 1 (24). — S. 16.

тезу реалістів про анархічність міжнародних відносин. Сила держави у своїй основі має військову організацію, що дає їй змогу вижити в анархічному середовищі, забезпечуючи реалізацію цілей власної зовнішньої політики.

Теорія політичного реалізму набула логічної зв'язності й перетворилась на струнку систему поглядів завдяки працям американського вченого Г. Морґентау. Він пояснював поведінку націй-держав через об'єктивний раціональний інтерес, тотожний силі. У фундаментальній праці "Politics among Nations" ("Політика між націями"), підсумовуючи ідеї представників реалізму, Г. Морґентау писав: "Вони вважають, що світ недосконалий з раціонального погляду, оскільки є результатом дії сил, закладених у людській натурі. Для сучасного світу характерна протилежність інтересів і, як наслідок, конфлікти між ними. Моральні принципи не можуть бути дотримані повністю, але до них можна наблизитись, намагаючись встановити баланс інтересів, який, однак, завжди буде тимчасовим. Ця школа (тобто реалізм. — Прим, авт.) розглядає у створенні системи стримування і противаг універсальний принцип існування всіх плюралістичних співтовариств. Вона звертається до історичних прецедентів, а не до абстрактних принципів; її метою є пошук "найменшого зла", а не пошук абсолютного добра"1.

Основи теорії політичного реалізму Г. Морґентау зведено до шести принципів (фундаментальних тверджень), із яких випливають усі інші. До них належать:

1. Принцип залежності реальних явищ і процесів у сфері політики, як і суспільства загалом, від об'єктивних закономірностей, глибоко вкорінених у людській натурі, яка не змінилася від найдавніших часів. Удосконалювати суспільство та діяти в міжнародному середовищі доцільно, лише розуміючи його закони, які не можна інтерпретувати на свій розсуд, оскільки їх дія не залежить від волі людини.

2. Принцип ототожнення інтересу і сили, а в міжнародній політиці — силове узгодження інтересів між державами, який Г. Морґентау називає ключовим у теорії реалізму. Розуміння інтересу як сили дає змогу визначити головну мету політики —

1 Morgenthau H.J. Politics among Nations. — New York, 1967. — P. 3—4.

досягнення влади. Власне це поняття "обумовлює специфіку політичної сфери, її відмінність від інших сфер життя: економіки (яку розуміють у категоріях інтересу, визначеного як багатство), етики, естетики чи релігії"1. Сила потрібна державі для самозбереження (тобто підтримання влади на власній території), але її акумуляція призводить до встановлення влади над іншими державами і народами.

3. Принцип нестабільності інтересу та його змінності залежно від обставин та конкретної ситуації. Мається на увазі, що "тип інтересу, який визначає політичні дії у конкретний історичний період, залежить від політичного та культурного контексту, в межах якого формується зовнішня політика"2. Влада, так само як інтерес, залежить від середовища і може включати як фізичне насильство, так і культурний вплив, що дає змогу контролювати поведінку інших держав.

4. Принцип незастосовності моралі в її абстрактному розумінні до дій держав у міжнародних відносинах. Політичний реалізм визнає значення впливу моралі на політичні дії, але "універсальні моральні принципи не застосовні до державної діяльності в абстрактному формулюванні. їх потрібно розглядати крізь призму конкретних обставин місця і часу. Індивід може сказати: "Fiat justitia, pereat mundus" (Хай згине світ, але торжествує закон), але держава не має такого права"3. Мораль індивіда і держави відрізняється тим, що він може пожертвувати собою заради власних принципів і переконань, але держава та її політична еліта, відповідальні за долю своїх громадян, мусять вести політику так, щоб забезпечити виживання та процвітання нації. Критерієм зовнішньої політики і моралі в ній є результат, який вимірюється політичними наслідками.

5. Принцип нетотожності моралі окремої нації з універсальними моральними законами. Г. Морґентау стверджує: "Усі нації відчувають спокусу — і лише деякі з них можуть опиратися їй тривалий час — подати власні цілі та дії як вияв універсальних моральних принципів... Це ототожнення небезпечне

1 Morgenthau H.J. Politics among Nations. — New York, 1967. — P. 5.

2Там само. — C. 9.

3Там само. — C. 10.

і з політичного погляду, адже воно може створити викривлений погляд на міжнародну політику і призвести до того, що держави намагатимуться знищити одна одну нібито в ім'я моральних ідеалів і навіть самого Господа"1.

Якщо політична еліта нації керується розумінням інтересу, визначеного як сила чи влада, вона здатна адекватно сприймати реальність, тому що оцінює інші нації як свою, її політика ґрунтується на повазі до інтересів інших націй, вона захищає та реалізує інтереси своєї нації і демонструє поміркованість.

6. Принцип автономності зовнішньої політики, як і політики взагалі, від усіх інших сфер міжнародних відносин. У політичній сфері діяльності, що визначається прагненням влади, формуються специфічні стосунки, які не завжди відповідають економічним інтересам, праву чи нормам моралі та релігії. Політичний реалізм визнає важливість будь-яких сфер суспільної діяльності, але розглядає їх крізь призму політики і потреб та інтересів у процесі її здійснення.

Політика може бути спрямована на збереження status-quo або на досягнення світового панування, вона може визначатись цілями свободи, безпеки та процвітання або ідеалами економічного, соціального чи філософського змісту, але у будь-якому разі для їхньої реалізації потрібно володіти силою і послуговуватись владою. На думку Г. Морґентау: "Політичну владу потрібно відрізняти від сили, що розуміють як пряме застосування фізичного насильства. Загроза фізичного насильства є органічним елементом політики, але її застосування означає відмову від політичної влади на користь військової або псевдовійсько-вої. У міжнародній політиці військова сила — найважливіший матеріальний чинник, що забезпечує політичну могутність держави. Застосування фізичного насильства підміняє психологічні відносини між двома суб'єктами, які є основою політичної влади, фізичними відносинами між ними, при яких один є досить сильним, щоб визначати дії іншого"2.

Спираючись на таке тлумачення принципів теорії політичного реалізму, Г. Морґентау сформулював концепцію світового

1 Morgenthau H.J. Politics among Nations. — New York, 1967. — P. 10.

2 Там само. — C. 26—27.

порядку (спокою), яка ґрунтується на ідеї реалізації державами лише власних життєво необхідних інтересів, а також їхній добровільній відмові від інтересів впливу. На його думку, баланс сили; поряд із самообмеженням цілей зовнішньої політики, є найефективнішим механізмом підтримання стабільності у міжнародній системі. Зовнішня політика держав може бути спрямована на підтримання власного status-quo (тобто відповідати цілям самозбереження та запобігання різким змінам у міжнародних відносинах), але вона може мати характер підтримання престижу в міжнародному співтоваристві (послуговуючись дипломатичними засобами та військовим потенціалом), а також полягати у прагненні могутніх націй до узалежнення інших держав і народів. Таку політику Г. Морґентау називає імперіалістичною, яка ґрунтується не на національних інтересах, а на інтересах впливу і здійснюється за допомогою збройного насильства, економічної та культурної експансії. Дж. Догерті та Р. Пфальц-ґраф, так коментують цю тезу: "Щоб досягнути імперіалістичних цілей, держави можуть застосовувати військову силу або культурні чи економічні засоби. Збройне завоювання — найдавніша та найочевидніша форма імперіалізму. Економічний імперіалізм не є настільки ефективною технікою як збройне завоювання, але якщо одна імперіалістична держава не може взяти під контроль іншу державу за допомогою зброї, вона може спробувати вдатись до економічних засобів. Культурний імперіалізм — це намагання впливати на людський розум як інструмент для зміни відносин сили між двома націями"1.

Найсильнішою та найвагомішою ідеєю Г. Морґентау було твердження про силовий характер політичного інтересу держави у міжнародних відносинах, що стало аксіомою теорії реалізму. Дещо перефразовуючи її автора, можна ствердити, що найважливішим національним інтересом є акумуляція сили, яка дає змогу реалізувати щораз ширші та розгалуженіші інтереси у міжнародному середовищі. Принциповим елементом політичної теорії Г. Морґентау було його твердження про те, що "...зовнішня політика, яка спрямована універсальними моральними принципами та яка відкидає національний інтерес на задній план,

1 Dougherty J., Pfaltzgraff R. Contending Theories of International Relations. — New York, 2000. — P. 98.

є... політикою національного самогубства — справжнього чи потенційного"1.

Дж. Кеннан розвинув ідеї Г. Морґентау, беручи за основу твердження, що моральні принципи індивіда, трансформовані посадовими обов'язками в державних структурах влади, мають принципово інший характер. Він сформулював цю сентенцію досить рельєфно: "Моральні принципи містяться у серці індивіда, коли він формує власну поведінку, чи він є просто громадянином, чи урядовим чиновником... Але, якщо поведінка індивіда проходить через апарат політичної влади та зливається з поведінкою мільйонів індивідів, щоб знайти своє відображення в діях уряду, відбувається її загальна трансформація, і моральні концепції, що не стосуються суті справи, відкидаються"2.

Як і Г. Морґентау, він категорично заперечував думку про те, що інтереси однієї нації (держави) можуть бути моральними, а іншої — аморальними. Політика, як і людська природа, на його думку, є ірраціональною, егоїстичною, впертою та прямує до застосування у тій чи іншій формі насильства, вона є нескінченною боротьбою за владу. Суспільна думка, на його погляд, не може відігравати стримувальної ролі, бо щойно стосунки стають міждержавними, вони набувають ознак агресивності та протистояння. Відмінності в економічному, соціальному та культурному рівні розвитку націй призводять до антагонізму у відносинах між ними та конфліктів.

Міжнародні організації також не є серйозною перешкодою для конфліктів, оскільки діють в інтересах держав, що їх створюють, а будь-які спроби діяти всупереч інтересам держав спричиняють їхню негайну реакцію, яку керівництво цих організацій не може ігнорувати.

А. Волферс основну увагу у своїх працях присвятив питанням національних інтересів, що трактуються відповідно до системи цінностей осіб, які відповідальні за здійснення зовнішньої політики. Однак, як у зовнішню політику, так і в систему цінностей політиків втручаються інтереси субнаціональних та наднаціональних суб'єктів. Політик, на думку А. Волферса, весь час стоїть перед моральним вибором, який полягає у визначенні

1 Гаджиев К. С. Геополитика. — М., 1997. — С. 260.

2 Kennan G. F. Realities of American Foreign Policy. — Princeton, 1954. — P. 48.

ним шкали цінностей, які він має захищати та реалізовувати у зовнішньо-політичній діяльності. Найважливішим чинником створення шкали цінностей є розуміння ситуації, в якій перебуває держава, оскільки тоді, коли вона стає критичною, будь-які інтереси і цінності відходять на задній план порівняно з цінністю самозбереження та інтересами безпеки.

Р. Штраус-Гуппе зосередив увагу на причинах агресивності держав у міжнародних відносинах. Він припускав, що напруження та конфлікт походять від "людського прагнення до влади", яке ґрунтується на самоствердженні особи, й у сфері зовнішньої політики трансформується у безкомпромісність, жорсткість і агресивність. Такі психологічні мотивації спричиняють загальну агресивність суспільства та визначають курс політичної еліти, причому внутрішня боротьба за владу триває у міжнародному середовищі. Акумуляція сили випливає з цих мотивацій, і в момент досягнення нею критичних параметрів для переходу до агресивності виникає потреба суб'єктивного чинника, що є політичною силою чи особою, яка досить радикальна та жорстка і не вагається застосувати силу, щоб реалізовувати певну ідеологічну доктрину.

Г. Кісінджер із позицій історичного аналізу політичних процесів XIX ст. та широкого використання аналогізації, дослідив міжнародну систему XX ст. Одним із перших серед реалістів він ужив поняття "міжнародна система", яку розумів як певний уклад стосунків, що тривалий час зберігається між державами. На його думку, досягнення миру у сфері зовнішньої політики не є самоціллю, а виникає як результат стабільної, на відміну від революційної, міжнародної системи.

Стабільність характеризує певну рівновагу сил між потенційними ворогами та складається за відсутності сил, спрямованих на революційні зміни системи. Вона є результатом пошуку державами задовільних для всіх правил поведінки, тобто певної "законності", консенсусу щодо допустимих зобов'язань, цілей та методів зовнішньої політики. Консенсус, визначений формально, юридично чи сприйнятий усіма як "неписані" правила, є підставою для ефективної дипломатії, а баланс сил запорукою відсутності масштабних збройних конфліктів. Обмеження, які застосовують щодо себе держави, унеможливлюють катастрофу чи тріумф кожної з них, тобто баланс сил має тенденцію До постійного відновлення рівноваги.

Революційність міжнародної системи випливає зі зростаючого дисбалансу сил та незадоволення провідних держав міжнародним порядком. Суперечності між державами не стосуються окремих елементів "законності", але її саму ставлять під сумнів. Суперництво між державами стає доктринальним, система втрачає гнучкість і, як наслідок, вибухає тотальна війна. Революційна система створює непевну ситуацію та змушує політиків обирати страшну альтернативу: капітуляція чи самогубство.

Р. Арон оригінально поєднав старі та нові ідеї реалізму. Оперуючи поняттям сили, він водночас пов'язує її з міжнародною системою, яку розглядає як "сукупність, складену з окремих політичних утворень, що підтримують між собою регулярні відносини і можуть бути втягнуті у загальну війну"1.

Р. Арон вважає головним завданням будь-якої держави (політичної одиниці, елемента системи) гарантування власної безпеки, а у підсумку — виживання у середовищі, де ultima ratio (тобто останнім аргументом) у суперечці завжди є застосування збройних сил.

Найважливішою характеристикою міжнародних систем є конфігурація співвідношення сил, тобто полярність, яку розуміють як кількість глобальних наддержав та спосіб взаємовідносин між ними.

Згідно з критерієм кількості полюсів він поділив системи на: біполярні та багатополярні. Утім найважливішим Р. Арон вважав критерій способу взаємовідносин між полюсами, за яким міжнародні системи поділені на гомогенні (однорідні) та гетерогенні (різнорідні).

Гомогенна система об'єднує "держави, які належать до одного типу, сповідують одну й ту саму концепцію політики"2. У такій системі ворожнеча між полюсами не породжує ненависть та антагоністичне сприйняття один одного, боротьба, і навіть війни, ніколи не набувають крайніх форм. Владні політичні еліти держав-ворогів виявляють стриманість, з огляду на солідарність, якої вони дотримуються стосовно одна одної.

Гетерогенна система складається з "держав, які організовані за різними принципами й поділяють суперечливі цінно-

1 Арон Р. Мир і війна між націями. — К., 2000. — С. 109.

2Там само. — С. 114.

сті"1. Суперництво та боротьба в такій системі набувають рис антагонізму, в яких поразка однієї зі сторін зачіпає не лише інтереси народів, а й інтереси владної еліти. Класичний конфлікт інтересів підсилюється ідеологічним конфліктом, що визначається обставинами, "за яких кожний табір рекламує певну ідею і за яких обидва табори внутрішньо поділені, оскільки певна кількість співгромадян, і там, і там, не прагнуть, або не прагнуть від щирого серця, перемоги своєї батьківщини, якщо вона означає поразку ідеї, до якої вони прихиляються і яку уособлює ворог"2. З цієї причини внутрішні конфлікти та громадянські війни швидко переростають у міждержавні конфлікти, призводячи до нестабільності всієї системи.

Досягнення сторонами компромісу після початку воєнних дій стає практично неможливим, оскільки "повалення уряду або режиму ворожої держави майже фатально перетворюється на одну з цілей війни. Етапи великих воєн — релігійних, воєн Французької революції та Імперії, воєн XX ст. збігалися в часі з постановкою під сумнів принципу легітимності та організації держав"3.

У першій системі збройний конфлікт є епізодичним явищем, а його масштаби незначні, водночас друга система сповнена суперечностей і конфліктів, які схильні переростати у загально-системні кризи, що розв'язуються шляхом "тотальної" війни.

Теоретичні концепції Г. Кісінджера та Р. Арона були досить близькими щодо розуміння їх авторами сутності міжнародних відносин як системи взаємозв'язків між державами, визначеної певним порядком. Незважаючи на те, що ці концепції прийнято вважати елементами теорії класичного реалізму, є підстави стверджувати, що вони фактично передували виникненню та розвиткові неореалізму.

Класична теорія політичного реалізму ґрунтується на таких твердженнях:

1. Міжнародні відносини, як і будь-які інші види суспільних стосунків, випливають із людської натури, егоїстичної та схильної, за певних умов, до вияву інстинктивної або патологічної

1 Арон Р. Мир і війна між націями. — К., 2000. — С. 114.

2Там само. — С. 115.

3Там само. — С.115.

агресії. Діяльність людини завжди спрямована на реалізацію особистих інтересів, і лише вони визначають її діяльність. Людина не здатна принципово змінюватися у процесі розвитку, вона може лише обмежувати власні прагнення чи надавати їм певного ідеологічного сенсу.

2. Держава як форма політичної організації людей є головним суб'єктом міжнародних відносин, найважливішим інтересом якого є боротьба за владу, що досягається за допомогою сили.

Міжнародні організації, відображаючи збіжність інтересів держав, діють настільки ефективно, наскільки у цьому зацікавлені найсильніші з них.

Сутністю міжнародних відносин є боротьба за владу (вплив) між державами в анархічному міжнародному середовищі. Норми міжнародного права та моралі не можуть бути універсальним інструментом регулювання взаємовідносин між державами, оскільки вони мають суб'єктивний характер і чинні лише у випадку консенсусу між ними. Водночас у зовнішній політиці вони часто виконують функції гасел, якими послуговуються владні політичні еліти для обґрунтування та виправдання власних дій або маскування прагматичних інтересів.

3.Інтереси держав є об'єктивними і мають суперечливий характер, що пов'язано з неоднаковим потенціалом, ресурсами, географічним положенням, а також прагненням до влади з боку владних політичних еліт.

4.Мир і стабільність не мають нічого спільного з виявом волі чи розуму, а є лише функцією рівноваги сил та збігу інтересів (що завжди має тимчасовий характер), підтримання якої є основним завданням зовнішньої політики. Міжнародні конфлікти випливають із порушення рівноваги сил між державами та суперечностей їхніх об'єктивних національних інтересів.

Реалізм, як слушно зауважили Дж. Догерті та Р. Пфальцграф, є консервативним, емпіричним, обережним та недовірливим щодо ідеалістичних принципів та гасел, він з повагою ставиться до уроків історії, однак, як і утопізм, є нормативним та політично орієнтованим1. Незважаючи на те, що його оцінки

1 Dougherty J., Pfaltzgraff R. Contending Theories of International Relations. — New York, 1990. — P. 82.

діаметрально протилежні до ідеалістичних, теорія політичного реалізму залишилась частиною класичної школи теорії міжнародних відносин, оскільки ґрунтується на тих самих принципах їхнього розуміння (хоча й інакше трактованих). Виходячи із тотожних з ідеалістами принципів розуміння міжнародних відносин, реалісти трактували їх у категоріях сили і влади, що стало превалюючим в теорії міжнародних відносин у 50—70-х роках XX ст.

Поиск по сайту: