ПОЛІТИЧНІ ТЕХНОЛОГІЇ. ПОЛІТИЧНИЙ МАРКЕТИНГ І ПОЛІТИЧНА РЕКЛАМА

Політична технологія – це система прийомів, технік послідовного досягнення бажаного результату в тій чи іншій сфері політичної діяльності.

Політичні технології – сукупність політико-організаційних, інформаційних, пропагандистських та інших дій з метою приведення до влади певного політика, групи політиків, політичної організації чи їх об’єднання.

У політичній практиці вони постають як сукупність методів застосування об’єктивних законів політики, матеріалізація абстракцій політичної науки в конкретні рішення, документи, нормативи, розпорядження.

Види політичних технологій:

- аналітичні (технології збору й аналізу політичної інформації);

- директивні (технології прийняття політичного рішення);

1. технології визначення змісту політичного рішення;

2. технології способу прийняття політичного рішення.

- мобілізуючі (технології форсування підтримки політичного рішення значними масами населення:

1. раціональні:

а) м’які, що спираються на переконання;

б) жорсткі, що спираються на примус.

2. ірраціональні:

а) посилання на авторитет, на погляди більшості;

б) політичні маніпуляції (вплив на особу з метою домогтися від неї поведінки, яка була б неможливою, якби об’єкт маніпуляції мав повне знання про те, що спонукало його до такої поведінки. Часто з метою маніпуляції використовується обман, підбір фактів, створення мовного коду, який передбачає відмову від вжитку тих чи інших слів, або їх надмірне вживання. Полегшити маніпуляції можна за допомогою активізації певних матеріальних чи соціальних потреб індивіда або групи).

Однією з особливостей політичних технологій є політична участь. Одні люди беруть активну участь у практичній реалізації політики, інші – індиферентні до неї.

Типи політичних ролей:

- рядові громадяни (об’єкт політики, політичних процесів);

- рядові громадяни, опосередковано залучені до політичної практики як члени профспілок, виробничих колективів;

- громадяни, які належать до виборного органу, є активними членами певної політичної організації;

- громадські, політичні діячі, які активно займаються практичною політичною діяльністю;

- професійні політики (для них політична діяльність є домінуючою);

- політичні (загальнодержавні, загальнонаціональні) лідери.

Беручи участь у політиці, людина керується здебільшого двома мотивами: альтруїстичним (вдосконалити суспільне життя) та егоїстичним (здобути владу, популярність, багатство). Більшість політиків демонструє перший і намагається приховати другий мотив, особливо спочатку. Щоб розпізнати справжню мету політичної діяльності суб’єкта політики, передбачити її результат, слід уважно аналізувати характер і особливості його потреб. Вибір людиною позиції та відповідної лінії поведінки у суспільно-політичному житті залежить від її політичної орієнтації.

Політична орієнтація – певні уявлення політичних суб’єктів про цілі, завдання діяльності політичних партій, політичного режиму, суспільства в цілому.

Вибір орієнтації не завжди є остаточним. Це – динамічний процес, який часто супроводжується елементами дезорієнтації або цілковитою дезорієнтацією.

Підходи щодо політичного вибору:

1. Ситуаційний підхід (базується на твердженні, що будь-яка політична орієнтація є реакцією на конкретно-історичну ситуацію;

2. соціологічний підхід (спрямований на аналіз взаємозалежності між індивідуальним і груповим політичним вибором відповідно до соціально-політичної ситуації в суспільстві;

3. маніпулятивний підхід (ґрунтується на здійсненні вибору відповідно до психолого-політичного зовнішнього впливу, а то й просто маніпуляцій. При цьому активно використовуються різноманітні політичні, психологічні комунікації й технології. За інтенсивного розвитку засобів масової інформації, зростання ролі засобів зв’язку в політичному житті маніпулятивний підхід відіграватиме неабияку роль у формуванні громадської думки, особливо в нестабільних суспільствах, де недостатньо розвинуті демократичні засади;

4. індивідуально-психологічний підхід (за основу вибору бере особисті психологічні якості (вроджені, набуті). Його засновником був основоположник неофрейдизму Т.Адорно, який обстоював ідею “авторитарної особистості”. На його думку, авторитарна особа відрізняється від інших не лише соціально-політичними чи етнонаціональними орієнтаціями й установками, а й особистими рисами. Їй він протиставляв демократичну, ліберальну особистість.

Вибір політичної орієнтації – це процес, у якому людина коригує свою орієнтацію під впливом певних соціально-економічних умов, особистих психологічних змін. У цьому процесі вона ідентифікує себе з окремою особою або групою осіб. Політичні переваги, як правило, і формуються внаслідок макрогрупової (“середовищної”) ідентифікації (людина може ідентифікувати себе з бізнесменами, управлінцями, середнім класом. Такі ідентифікації ґрунтуються на відповідній психологічній близькості до групи, якій вона симпатизує).

Політичний вибір здійснюється на основі певних цінностей. Для одних домінуючими є загально гуманістичні цінності, для інших – цінності певної релігії, соціальної групи. Вибір може бути й суто прагматичним, ґрунтуватись на особистісних цілях, інтересах.

Політичні процеси неможливі без участі в них різних суб’єктів, яку називають політичною участю.

Концепції політичної участі:

- теорія раціонального вибору (більшість людей схильні до раціональної поведінки (не ототожнювати з логічною поведінкою). Людина намагається досягти максимального результату за рахунок оптимальних, а то й найменших зусиль);

- мічиганська модель (в політичній діяльності домінує партійна ідентифікація людини, яка є результатом або висхідною політичної соціалізації);

- психологічна школа (домінуючим у політичній участі й діяльності вважаються мотиви й установки людини. Представники школи намагаються щонайконкретніше вивчити взаємозалежність установок та поведінки, конкретних дій особи);

- інституціональний підхід (політична участь залежить не від конкретних психологічних характеристик особистості, її соціального статусу, рівня освіти, а від можливостей громадян (виборців) впливати на владу).

Без знання особливостей політичних технологій та вміння їх використовувати досягти успіху в політичній діяльності неможливо. А для оволодіння ними передусім потрібні відповідна науково-теоретична підготовка, вміння вивчати, аналізувати об’єктивні умови, в яких діють конкретні суб’єкти політики. Це стосується соціально-економічної, політичної ситуації в країні, регіоні; особливостей функціонування соціальних і національних груп у суспільстві, їх потреб й інтересів; розстановки політичних сил; статусу та рівня впливу на громадян політичних партій, рухів, об’єднань, засобів масової інформації.

Політична інформація – це знання про політичні симпатії та антипатії соціальних, національних та інших груп, про потреби та інтереси населення, дані про тенденції розвитку взаємин між ними, знання про ранжування проблем у масовій свідомості населення того регіону, де проводиться виборча кампанія. Політична інформація – це також з’ясування і відповідне ранжування думок та вимог населення щодо якостей майбутнього політика, з яким вони мають намір пов’язати реалізацію своїх інтересів. Політичні аналітичні технології передбачають також знання закономірностей “виборчої інженерії” (порівняльне дослідження різних виборчих округів, що має на меті визначитися в маневрах претендента і таким способом підвищити його шанси на обрання). Важливим аспектом аналітичних технологій є уміння визначити специфічні характеристики кожної конкретної ситуації і запобігати механічному застосуванню стратегій, які б могли мати успіх не за цих, а за інших обставин.

Складові аналітичних виборчих технологій:

- аналіз громадської думки для складання точної картини настанов і думок людей на момент проведення опитування; виявлення вірогідних реагувань виборців стосовно певних кандидатів, політичних партій, засобів масової інформації під час виборчої кампанії;

- аналіз результатів минулих виборчих кампаній, що має на меті відстежити динаміку змін у регіоні;

- демографічний і соціальний аналіз електорату;

- проведення інтерв’ю серед репрезентативних груп, що дає змогу підійти до з’ясування суб’єктивних настанов виборців;

- моніторинг громадської думки: одномоментні опитування, що їх проводять протягом кількох днів. Це дає можливість оцінити, як змінюється ставлення людей у відповідь на зміни у стратегії кампанії, на корективи в гаслах, поведінці претендента;

- аналіз проблем регіону;

- аналіз виборчої кампанії опонентів.

На основі зібраної інформації та її аналізу кандидат формулює свою політичну позицію, де мають бути присутніми три елементи:

1) аналіз причин, що зумовили ситуацію в країні чи регіоні в тому вигляді, як він її бачить;

2) проекти загальних планів щодо майбутнього розвитку регіону, країни;

3) конкретні зобов’язання, що стосуються виборців і політичних кроків взагалі.

Для того, щоб обіцянки політиків і політичних партій були реалістичними, вони повинні відповідати вимогам директивних технологій – технологій прийняття політичного рішення.

Технологія прийняття політичного рішення – процес реалізації політичної мети на основі накопиченої інформації.

Кожне політичне рішення є невід’ємним елементом політичного процесу, результатом попередніх дій. Політичні рішення є елементом політичного процесу і не можуть існувати статично.

Класифікація політичних рішень:

Ø за спрямованістю на конкретну програму:

- рішення правильне (проблема вирішується відповідно до мети);

- рішення нейтральне (проблема залишається на попередньому рівні).

Ø Як правові та неправові:

- правові (рішення, прийняті згідно з конституцією, законами та розпорядчими актами конкретної держави);

- неправові (рішення, прийняті всупереч чинним законам і актам).

Ø На основі суб’єктно-об’єктних відносин (суб’єкт влади одночасно може бути і його об’єктом. Верховна Рада приймає певні рішення щодо організації власної діяльності);

Ø За ступенем значущості:

- значні, або кардинальні;

- чергові (радикально ситуації не міняють);

- нейтральні (прийняті з незначних суспільно-політичних питань, наприклад, утворення різних дорадчих органів, тимчасових комісій, робочих груп);

Ø за термінами дії, виконання, реалізації:

- довготривалі (різноманітні мораторії);

- безперервної дії (дія багатьох статей конституції країни);

- короткотривалі (рішення про заборону мітингу, пікету, страйку).

Етапи прийняття політичного рішення:

- підготовчий (відбір і аналіз інформації);

- розробка проекту рішення (проекту програми);

- затвердження і прийняття до виконання рішення;

- реалізація прийнятого рішення;

- автономне існування результатів реалізованого рішення, поширення його наслідків.

Фактори, що знижують вірогідність виконання передвиборчих програм:

- перебіг часу (будь-які ідеї неодмінно старіють, особливо в період бурхливих політичних змін);

- недостатня компетентність авторів пропозицій;

- надмірна кількість зобов’язань;

- необхідність не сліпого прагнення виконання своїх передвиборчих обіцянок, а ефективного керування державою (потреби суспільства не можуть повністю збігатися із передвиборчою програмою, а тому розходження обіцянок і подальшої політичної діяльності неминуче).

Технології прийняття політичних рішень великою мірою зумовлені характером політичного режиму. За авторитаризму, тоталітаризму рішення приймають здебільшого в закритому, таємному режимі вузьким колом людей, не беручи до уваги точки зору опозиції. За демократичних режимів дбають про чіткість процедури прийняття політичних рішень, використовуючи компроміс, консенсус. Це сприяє уникненню соціальних, політичних конфліктів, забезпечує стабільний розвиток суспільства.

Виборчі технології – сукупність політико-організаційних, інформаційних, пропагандистських та інших дій з метою проведення до влади певного політика, групи політиків, політичної організації чи їх об’єднання.

Виборчі технології починаються з формування команди кандидата або іншого суб’єкта політичного процесу. Команда кандидата на виборах – це групи політичного аналізу, по роботі із засобами політичної інформації, підготовки і поширення матеріалів, організації масових заходів, “швидкого реагування”. Кожна з груп, маючи конкретні функції, взаємодіє з іншими, працюючи на єдину програму і мету.

Починають передвиборчу кампанію з ґрунтовного аналізу політичної ситуації як у конкретному виборчому окрузі, регіоні, так і в країні. Аналізу підлягають історичні й географічні особливості, соціально-демографічний портрет; соціально-економічна ситуація; політичні сили та політичні орієнтації громадян (виборців); результати попередніх виборів (розстановка політичних сил); наявність впливових політиків, громадських діячів, неформальних лідерів; особливості засобів масової інформації; інформація про головних конкурентів.

Директивні технології, які використовуються при формулюванні виборчих програм:

- акумуляційна технологія (передбачає формулювання таких положень у програмі, які б кваліфіковано акумулювали інтереси різних соціальних і національних груп);

- інноваційна технологія (передбачає обов’язкове формулювання нових ідей, ще не засвоєних масами);

- конкретизуючі та спрощувальні технології (роблять зрозумілим зміст політичних програм).

Вимоги до програми кандидата на виборах:

- наявність поглядів щодо найактуальніших проблем – соціальних, економічних, політичних, духовних, етнокультурних;

- чіткість, зрозумілість, логічність;

- конкретність щодо змісту і строків розв’язання існуючих у регіоні проблем.

Існують технології підготовки і виступу перед аудиторією (виборцями), у засобах масової інформації, участі у дискусіях, дебатах. Найчастіше стратегію виборчої кампанії вибудовують так, щоб підтвердити причетність кандидата до політичної сили, партії, блоку, владної структури, авторитетного лідера; створити певний ідеологічний контраст з іншими кандидатами, сформувати його позитивний імідж на тлі конкурентів, зробити ставку на відповідні суспільно-політичні структури, засоби масової інформації.

Ефективність політичної діяльності залежить від того, наскільки владним структурам вдасться переконати населення у правильності прийнятих рішень, мобілізувати його на виконання цих рішень. Політична мобілізація – це форсування підтримки тих чи інших політичних дій значними масами населення. Мобілізація передбачає високий рівень участі мас у політиці. Найчастіше використовується така форма мобілізуючих політичних технологій, як політичний маркетинг.

Поняття “маркетинг” запроваджене представниками Гарвардської економічної школи США, які, вивчаючи процеси стихійності та непередбачуваності капіталістичного ринку, дійшли до висновку, що саме ці його характеристики спричинюють економічні та політичні кризи в суспільстві. Не виходячи за межі останніх постулатів ринкової економіки, вони розробили основи механізму управління та планового регулювання, що дістав назву “маркетинг”.

Політичний маркетинг – сукупність форм, методів і технологій дослідження, проектування, регулювання та впровадження в суспільно-політичну практику певних настанов суспільної свідомості з метою завоювання та утримання контролю за ринком влади.

Функції політичного маркетингу:

- формування інформаційного банку, що охоплює дані статистики, різноманітної урядової та неурядової звітності, результати досліджень економіки, політики, психології, демографії;

- вироблення методів аналізу та обробки даних інформаційного банку, виокремлення ключових показників, що найповніше характеризують об’єкти та суб’єкти політики;

- оцінювання і аналіз умов політичного ринку, маркетингового середовища (мікро і макро). Мікросередовище – сукупність сил, які діють під безпосереднім контролем або керовані даною партією, соціальною групою, лідером. Макросередовище – глобальні чинники: економічні, соціальні, політичні, психологічні, демографічні);

- аналіз ринкових можливостей певних партій, суспільних інституцій, ідей, особистостей;

- вироблення оцінних і прогнозних моделей політичного попиту, життєвого циклу об’єктів і суб’єктів політики (партій, програм, ідей, лідерів), а також політичної поведінки суб’єктів політики.

Політичний маркетинг – сукупність методів і способів цілеспрямованого впливу об’єкта політики на різні соціальні групи заради донесення до них вигідної інформації про себе у найдоступнішій формі і через ефективні канали її поширення. В даному розумінні інформація розглядається як товар, а особи, що її отримують розуміються як покупці. Фактично “продавець” має запропонувати “покупцям” такий товар, на який вони розраховують і який їм більше подобається. Політичний маркетинг потребує відповідних способів та прийомів вироблення і донесення до виборців привабливого іміджу політика. Політичний імідж – цілеспрямовано створений образ-уявлення про певний об’єкт, який за допомогою асоціацій наділяють додатковими якостями (соціальними, політичними, соціально-психологічними), завдяки чому формується його позитивне сприйняття народом.

Схема створення політичного іміджу:

- засоби масової інформації формують позитивний образ політика, апелюючи до емоцій виборців;

- систематичні опитування дають можливість визначити рівень популярності кандидата, його особливості та політичні позиції;

- на їхній основі видаються рекомендації щодо необхідного коригування іміджу й персоналізованого зв’язку кандидата з виборцями.

Політичний маркетинг допомагає створити ім’я кандидатові на певну політичну посаду, використовуючи для цього крилаті фрази, девізи, з якими це ім’я завжди потім асоціюється (Ф.Д.Рузвельт проголошував “новий курс”, Г.Трумен - “справедливий курс”, Дж.Кеннеді – “нові рубежі”, Р.Діксон – “вперед разом” та “закон і порядок”, Р.Рейган задекларував “новий конструктивний курс”, а пізніше – “еру національного оновлення”). Спеціалісти-іміджмейкери працюють над зовнішністю політиків, змінюючи їхні зачіски, окуляри, одяг з метою надати лідеру відповідного вигляду. В ході передвиборних змагань кандидати обговорюють різноманітні проблеми. Те, на які питання звертає увагу кандидат, формує його імідж, підкреслює різницю між ним і його опонентом. Спосіб і методи обговорення проблем розробляються спеціалістами з “технологій розвитку або експлуатації проблеми”.

Досягнення ефективності політичної діяльності залежить від адекватного умовам даної країни вибору цілей і формулювання завдань розвитку суспільства, вироблення політичної стратегії (визначає перспективні завдання економічного, соціального і духовного розвитку, послідовність етапів політичної діяльності, її принципи, пріоритетні форми та методи організації і управління; утверджує орієнтацію на використання певних ресурсів влади (військових, фінансових тощо) і вказує шляхи та способи їх мобілізації та розподілу. Політична стратегія втілюється у політичному курсі, визначається політичною програмою і розрахована на тривалий період. Водночас вона повинна мати певну гнучкість та змінюватись залежно від досягнення поставлених цілей в разі ефективності заснованого на них політичного функціонування, суттєвого звуження соціальної підтримки. Млявість, безініціативність у питаннях стратегії, позиція невтручання ведуть до неефективного здійснення влади. Для підвищення ефективності політичної діяльності використовують політичні технології.

Іміджологія – наука, що вивчає проблеми формування і створення в суспільній свідомості образів суспільних інститутів (держави, політичних партій, організацій, установ) та окремих політичних лідерів, виробляє сукупність прийомів, технологій, засобів формування в суспільній свідомості відповідних образів реальних суб’єктів політики.

Етапи політичного рекламування:

- вивчення ідеологічних і соціопсихологічних настанов громадян щодо іміджу “ідеального” політичного діяча, інституту на певному рівні суспільної свідомості;

- дослідження характеристик іміджу реального кандидата, сформованого громадськістю на основі спонтанних, незрежесованих виступів кандидата в ЗМІ до початку виборчої кампанії;

- створення завдяки рекламній кампанії образу кандидата, який буде ефективним на виборах;

- вироблення форм, методів і засобів використання ЗМІ та результатів опитувань у поширенні політичної реклами, базуючись на обраному іміджі;

- реалізація (“продаж”) створеного іміджу через засоби масової інформації (“людина з народу”, “справжній лідер”, “гарний сім’янин”, “культурна людина”).

Способи формування іміджу:

Ø функціональний імідж:

- дзеркальний (відповідає власному уявленню політика або організації про себе);

- поточний (створюється на основі сприйняття суб’єкта політики зовнішнім середовищем, виборцями, колегами, пресою);

- бажаний (ідеал, до якого прагне наблизитися суб’єкт політики);

- негативний (варіант свідомо створюваного опонентами своєрідного “антиіміджу”);

- множинний (створюють під час об’єднання відомих політиків, політичних партій, громадських організацій у передвиборчий блок чи політичне угрупування).

Ø контекстний (передбачає сприяння впровадженню або функціонуванню іміджу в контексті його використання в певній сфері, орієнтується на певні верстви населення, рівні суспільної свідомості);

Ø порівняльний імідж (спосіб формування іміджу полягає в порівнянні певних іміджевих характеристик. Може відбуватися на рівні параметрів іміджу ідеального й реального політичних діячів, а також двох або більше лідерів, політичних партій).

Політичний менеджмент – це система управління політичними процесами; наука і мистецтво аналізу тенденцій політичного розвитку, передбачення його наслідків, вироблення рекомендацій для політичного керівництва та забезпечення реалізації в політичній практиці.

Підвищена увага до особи політичного діяча викликає у його супротивників бажання скомпрометувати його. При цьому іноді використовується поширення чуток, які компрометують кандидата (метод “дифамації”). Дифамація, яка виходить від офіційних структур, створює політичному лідерові імідж “ізгоя” і полегшує справу перетворення його в “героя”, “борця за правду”. Це відбувається тому, що маси намагаються узяти під захист того, кого переслідують, і він здобуває максимум їхніх симпатій.

Технологія захисту в разі “дифамації”:

- відкидання усього сказаного, мотивуючи це рішення тим, що опоненти вдаються до брехні, на яку не варто відповідати;

- визнання певних негативних дій, але підкреслюючи, що на те були вагомі причини;

- визнання певних негативних дій разом з обіцянкою ніколи більше до них не вдаватися;

- атака на опонента з підкресленням, що вся негативна інформація походить від нечесних людей, які намагаються обманути маси.

Доцільність використання тієї чи іншої тактики залежить від ситуації, її відчуття політиком, а також від володіння ним технологіями політичної боротьби.

Однією з найважливіших складових політичного маркетингу є вивчення особливостей функціонування ринку влади в певному суспільстві. Дослідження його передбачає вивчення та аналіз політичної культури суспільства, рівня розвитку партійно-політичних структур, банку політичних лідерів (політичної та правлячої еліти), настанов суспільної свідомості. Стереотипи суспільної свідомості досліджуються шляхом вивчення громадської думки.

Способи отримання інформації про стан громадської думки:

- через опосередковані засоби масової інформації (документи органів влади, суспільно-політичних організацій);

- прямі (особисті контакти працівників органів управління з населенням на зборах, мітингах, страйках, прийом громадян, листування);

- спеціалізовані канали надходження інформації (спеціальні канали висловлювання громадської думки є найнадійнішими, оскільки з допомогою соціологічних і соціопсихологічних методів дають змогу отримувати репрезентативну (адекватну) інформацію з широкого кола питань. Вони домінують у політичному маркетингу).

Види опитування громадської думки:

- інтерв’ю (проводять у формі розмови інтерв’юера з респондентом (опитуваним), занотовуючи його відповіді вручну або на аудіо - чи відеоплівку;

- анкетне опитування (передбачає фіксований порядок запитань і варіанти відповідей):

~ роздавальне (основний вид анкетного опитування, під час якого дослідник безпосередньо вручає анкету респондентові, отримуючи її після заповнення. Використання при цьому особливих процедур уможливлює забезпечення надійності, репрезентативності та якості опитування, гарантує за діяння всіх анкет);

~ телефонне (передбачає спілкування інтерв’юера та респондента на відстані. Однак кількість повернених анкет становить близько 5 %, коли питання задаються із використанням комп’ютерів);

~ пресове (передбачає опублікування анкет у газеті та отримання їх від респондентів поштою);

~ поштове (у тому числі електронною поштою);

~ комп’ютерне.

Функції опитування громадської думки:

- політична (політична розвідка – дослідження суспільних настроїв, соціальних настанов електорату, ставлення широких верств населення до різних соціальних проблем);

- ідеологічна (безперервний контроль за впливом політичних акцій на різні категорії електорату);

- соціальна (результати опитувань містять інформацію про потреби, інтереси, вимоги, претензії населення до влади, важливу під час вироблення управлінських рішень; громадська думка через опитування реалізує функцію соціального контролю, відкриває важливий канал зв’язку між владою та громадськістю).

Виборча інженерія – пристосування виборчих процедур до реалізації інтересів правлячої та політичної еліт щодо завоювання і збереження влади в державі (регіоні, місті).

Методи виборчої інженерії:

- зміна виборчих процедур;

- стимулювання та переміщення виборців з одних виборчих округів на інші;

- маніпулювання межами виборчих округів;

- вибір відповідного часу для проведення виборів;

- добір лояльного до правлячої еліти складу виборчих комісій.

Поиск по сайту: