АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

ПОЛІТИЧНА ДУМКА ЧАСІВ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Читайте также:
  1. Ваша думка?
  2. Випишіть військові операції часів Першої світової війни (укажіть хронологічні межі), які відбувалися на Україні. Зазначте час їх проведення.
  3. Випишіть східнослов'янські землі, що увійшли до Київської Русі за часів правління князя Володимира Святославовича, зазначте роки правління князя.
  4. Виховання, школа і педагогічна думка у Стародавньому Римі. Педагогічні ідеї М.Ф.Квінтіліана
  5. Головні елементи українського військового мистецтва, сформовані у війнах княжих часів
  6. Економічна думка в період державно-монополістичного розвитку суспільств европейської цивілізації (перша половина ХХ ст.)
  7. Економічна думка в період становлення національних держав
  8. Економічна думка в Україні (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)
  9. Економічна думка в умовах радянської економіки.
  10. Економічна думка на етапі інформаційно-технологічної революції (кінець ХХ – початок ХХІ ст.).
  11. Економічна думка періоду формування світових цивілізацій.
  12. Економічна думка суспільств Європейської цивілізації в період середньовіччя.

Особливості політичних ідей Київської Русі:

- мислителі Київської Русі розуміли державну владу як відносини панування і підкорення, коли воля людей, що стоять на вершині ієрархічної суспільної драбини, рухає нижчими верствами суспільства з волі божої та згоди людей на такий порядок у суспільстві.

- основними ознаками влади вважали справедливість – “правду” і примус – “силу” (влада забезпечує захист, порядок, справедливість і спасіння, і тому її слід визнавати і коритися їй).

- відсутність цілісних політичних концепцій;

- нерозривний зв’язок з політичними концепціями Візантії;

- релігійний і етичний характер політичних поглядів.

 

Основні теорії мислителів Київської Русі:

1) “богоугодного” володаря (ігумен Феодосій), яка передбачала примат духовної влади над світською і необхідність захисту князем православної віри;

2) князівського одновладдя (митрополит Іларіон), яка передбачала сильну монархічну владу і підпорядкування церкви державі;

3) визнання династії Рюриковичів як давньоруських володарів на підставі договору між знатним правителем і народом;

4) визнання принципу старшинства у роді при наслідуванні великокнязівської влади і визнання права вотчинного престолонаслідування по лінії старшого сина.

 

“Слово про закон і благодать” (автор митрополит Іларіон):

- під Законом розумів Старий Заповіт, а під істиною – Новий;

- закон трактував як певну зовнішню настанову, що регулює примусовими методами діяльність людей на час до осягнення ними істини;

- з часом закон змінюється благодаттю, відповідно і рабство змінюється свободою;

- закон не протистоїть істині, його дотримання є шляхом до осягнення благодаті, а разом з нею – свободи.;

- висловлював свої симпатії до монархії, оскільки влада зосереджується в руках одного правителя, а єдиновладдя є запорукою територіальної єдності і сили держави.

 

“Повість врем’яних літ” (І редакція здійснена Нестором у 1113 р.; ІІ – Сильвестром у 1116 р.; ІІІ – невідомим автором у 1118 р.):

- відстоювала рівність Київської Русі з іншими європейськими державами;

- обґрунтовувала законність і необхідність князівської влади;

- визнається можливим спільне володіння Київською Руссю княжим родом Рюриковичів, хоча і не заперечується ідея єдності руських земель, котру забезпечує християнська церква;

- єдність Київської Русі виявляється у спільній власності князів-братів, які мусять слухатися порад київського князя як старшого серед рівних;

- причиною князівських міжусобиць вважається “зваблення” дияволом людей, а тому міжусобні війни і їх зачинателі є неправедниим і гріховними.

Характеристика “Руської Правди” (найдавніший збірник законів (1054), який систематизував і вдосконалив звичаєве право; була доповнена синами Ярослава Мудрого – “Правда Ярославичів” (1073-1076), яка вже регулювала соціальні стосунки у вотчинах та умови закабалення селян; на початку ХІІ ст.. з’явилася широка редакція “Руської Правди”):

- високо цінувалося людське життя, честь; була відмінена кровна помста, яку замінили грошовим штрафом;

- головними цінностями співжиття проголошувалися особиста безпека і невід’ємність власності;

- за насильницькі дії визначали особливу плату до казни – штраф; було закріплено майнову нерівність, що виражалася у різному розмірі штрафу за збитки, вчинені селянам і членам князівського двору;

- смертної кари не було, хоча за певних умов виправдовувалося вбивство злодія. Найтяжчі кари, аж до вигнання з рідної землі, встановлювалися за крадіжку коней і підпал;

- регулювалися майнові відносини між людьми, стосунки між батьками і дітьми.

 

“Повчання” Володимира Мономаха (бл. 1117 р.):

- узагальнюється досвід князя за час перебування його на престолі;

- князь-правитель має керуватися християнськими заповідями і принципами; він повинен дотримуватися закону та принципів справедливості та милосердя і вимагати того ж від підлеглих;

- вважав, що правитель повинен бути сам взірцем для інших, тоді легше буде вимагати послуху від підданих;

- сформулював практичні вказівки щодо керівництва державою, управління підданими, правил поведінки під час війни.

 

Розпад Київської Русі на окремі князівства призвів до загарбання її території іншими країнами. На певний час осередком Української державності було Галицько-Волинське князівство, але у ХIV ст.. воно остаточно втратило свою незалежність і було розділено між Литвою та Польщею, які пізніше об′єдналися у єдину державу – Річ Посполиту.

 

Політико-правова думка литовсько-польського (XIV-перша пол. XVII ст. Україна втратила незалежність і розвиток політичної думки загальмувався):

- Судебник князя Казимира 1468 р. (збірник норм феодального права Великого князівства Литовського. Містив 25 статей, присвячених головним чином карному та судовому праву. Основним джерелом Судебника була “Руська правда”; захищав феодальну власність на землю, на селян);

- Литовські статути 1529 (Старий), 1566 (Волинський), 1588 рр. (Новий) (централізація держави, зміцнення королівської влади, закріпачення селян (юридично було введене кріпацтво на Брацлавщині та Придніпров′ї); вперше було створено загальне право, єдине для всієї Литовсько-Руської держави, було завершено процес уніфікації правових систем руських земель та литовського права; захищалася приватна власність (особливо земельна), закріплювалися станові привілеї феодалів, феодальні повинності селянства);

- Юрій Котермак-Дрогобич (бл. 1430-1494; “Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії і медицини Болонського університету”) висловлювався за зміцнення сильної королівської влади, зверхність світської влади над церковною. Його праця належала за формою і змістом до поширених у той час астрономічних календарів, у яких на підставі розташування небесних тіл і оцінки різних небесних явищ робилися передбачення земних подій. Намагався передбачити становище імператора Священної Римської імперії Фрідріха ІІІ, а також ворогуючих сторін на Апеннінському півострові; був прихильником сильної королівської влади.

- Христофор Філарет (кінець XVI ст..-поч. XVII ст..; праця “Апокрисис”) вважав, що влада монарха не є абсолютною; оскількі піддані присягають королю виконувати свої обов’язки, а король присягає підданим діяти згідно з законом, шанувати їхня права і свободи, то цей договір і має бути основою справедливих відносин між монархом і підданими; дотримання монархом закону, поважання прав і свобод підданих є джерелом сили і могутності держави; народ повинен захищати свої права. Якщо можновладці будуть зловживати терпінням гноблених і своїми знущаннями викличуть громадянську війну, то вся вина ляже на них; вважав незаконним втручання папи в світські справи, намагання підпорядкувати світську владу; захищав визнане протестантським віровченням право світських людей (не представників влади) брати участь у церковних справах, що обмежувало владу церковників; світські люди мають право разом із духовниками брати участь як у виборі владик, так і в позбавленні їх духовного сану; поважання прав і свобод, зокрема свободи совісті є обов’язковим щодо будь-якої віри.

- Станіслав Оріховський (Роксолян) (1513-1566; “Польські діалоги політичні”, “Про природне право”) уперше в українській політичній думці сформулював демократичні принципи правової держави: приорітетність закону перед будь-яким рішенням монарха. Наголошував на ролі моральності і освіченості монарха в управлінні державою; необхідність врахування політиками досягнень науки про керівництво суспільством. Відстоював принципи справедливості. Розробив ряд порад королеві щодо управління державою, вказуючи, що в основі функціонування християнської держави повинно бути дотримання права. Першим у Східній Європі розробив “піраміду влади”. Виступав за невтручання церкви у світські справи. Пізніше зайняв протилежну позицію щодо попередніх поглядів, гостро критикував іновірців.

 

Політична думка в Україні у другій половині XVI-XVIII ст.:

 

- Петро Скарга (1536-1612; “Про єдність церкви божої”) критикував православну церкву за відступництво східної церкви від апостольського Риму, через пихатість константинопольських патріархів і тиранію візантійських імператорів; виступав за шлюби духовенства; за вживання в літургії слов′янської мови; за невтручання світської влади в церковні справи, що, на його думку, згубно впливало на рівень християнської науки, розхитувало моральні основи духовенства. Єдиний порятунок вбачав в унії церков, яка передбачала виконання трьох умов: визнання влади папи православними; єдність віри; послух перед папою. П.Скарга виступав на захист централізму в церковному житті, за обмеження доступу до розгляду питань віри світських осіб і нижчого духовенства.

- Іван Вишенський (бл. 1550-1620; “Короткослівна відповідь Петру Скарзі”) відстоював ранньохристиянські принципи рівності, братерства, свободи, справедливості, які вважав головними для побудови справедливих суспільних відносин; християнською церквою повинні спільно правити люди духовного сану і миряни; стверджував рівноправність церков і необхідність підпорядкування їх лише Богові; відкинув як абсолютно безпідставну доктрину католицького універсалізму та абсолютного централізму папи римського; критикував порушення ідеалів раннього християнства з боку представників світської влади; велику роль відводив судовому захистові громадянських прав і свобод у разі їх порушення можновладцями. Для нього характерні суперечливість поглядів, переплетіння передових і консервативних ідей. Він критикував тогочасний суспільний лад, шляхту, діяльність ордену Єзуїтів. Виступив проти піраміди влади феодального суспільства, поширював думки про надання належної освіти українському народу.

- Мелетій Смотрицький (1577-1633; “Тренос”) змалював тодішню реальну людину, яка не забуває віри предків, прагне до знань і волі. Критикував тогочасний суспільно-політичний лад польського королівства, закликав український народ до самоосвіти, протиставляючи її прагненню збагачення. Закликав аристократів бути поміркованими, не зловживати владою. Вважав, що доля народу полягає у християнському терпінні, покорі. Переконував, що світська влада вища за духовну.

- Петро Могила (1596-1647; “Літос, або камінь з праці правди святій православній церкві руській”) був виразником інтересів православної церкви, добивався її рівноправності з католицизмом. Виступав проти перевищення світської влади, проти втручання держави у справи церкви. Переконував, що українське відродження неможливе без запозичення культурних здобутків західноєвропейської науки та культури. Розвинув ідею верховенства влади православної церкви, але одночасно писав про про ідеального володаря (сильного і могутнього). Значення царської влади бачив у спільному добрі підданих, а для досягнення цього рекомендував цареві радитись як з духовними, так і світськими радниками. Закликав правителів обмежувати себе встановленими законами і доброчинством.

- Інокентій Гізель (бл. 1600-1683; “Мир з Богом, людино”, “Синопсис, или краткое описание о начале славянского народа и первых киевских князях до государя царя Федора Алексеевича”) був послідовним прибічником орієнтації на Москву. Засуджував світських та духовних феодалів, а несправедливі рішення судів називав гріхом. Вважав, що замінити цей гріховний світ можна за допомогою освіти, морального самовдосконалення. Виступив за церковну автономію України.

- Стефан Яворський (1658-1722; “Камінь віри”; був українським і російським церковним діячем; викладав у Києво-Могилянській академії) відносини у тогочасному російському суспільстві уявляв у вигляді своєрідної піраміди, на вершині якої стояв імператор, нижче знаходилися князі та бояри, що перебували на державній службі, за ними розташовувалися вищі офіцери армії і флоту, нижче – купецтво, духовні чини і в самому низу – простий народ. Закликав людей до смирення і послуху, підтримував заходи Петра І щодо зміцнення держави. Спочатку дотримувався думки, що держава і церква є рівноправними, згодом всіляко домагався невтручання держави у справи церкви. Відкрито виступав проти заходів держави з обмеження церковного впливу в суспільному житті, підпорядкування церковних справ світській владі. Намагався раціоналізувати православ’я, пристосувати деякі його догмати до католицизму.

- Феофан Прокопович (1681-1736; “Правда волі монаршої”, “Духовний регламент”, “Слово про владу і честь царську”) розробив концепцію “освіченого абсолютизму”. Для того, щоб надійно захистити права від зовнішніх ворогів і внутрішнього розбрату, народ передає свою волю монарху. Договір між підданими і монархом є суворо однобічним, тому засуджувалися будь-які виступи проти монарха, який міг вести всі державі справи на власний розсуд. Обґрунтував необхідність підпорядкування духовної влади владі монарха. Найкращою формою правління є монархія, оскільки вона відповідає людській природі, бо монарх дбає про своїх підданих як батько про дітей. Верховна влада повинна у своїй діяльності дбати про добробут народу, державну безпеку, мир, внутрішній порядок.

- Григорій Сковорода (1722-1794; “Асхань”, “Разговор дружеский о душевном мире”) основною проблемою свого вчення зробив людину, її щастя і шляхи досягнення цього щастя. Ця проблема випливає із його вчення про дві натури (видиму, невидиму) і три світи (макрокосм, Мікрокосм, Біблію). Біблію розумів як певну сукупність символів, призначених винятково для пізнання невидимої натури (Бога). Сутність людини полягає у єдності видимого і невидимого, тілесного і духовного. Щастя людини у самопізнанні, знаходженні самого себе.

 

Насадження кріпацтва привело до посилення опору з боку селянства. Одним із виразів його була втеча на вільні землі, де й утворилася Запорізька Січ.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.005 сек.)