ВИЗНАЧЕННЯ ФУНКЦІЙ ДЕРЖАВИ

Історичні уявлення про функції держави:

1) марксисти акцентують увагу на класових функціях держави;

2) представники класичного лібералізму відводили державі виключно функції правового регулювання відносин між вільними громадянами. Вони категорично виступали проти державного втручання в економічну і соціальну сфери;

3) теорія соціального лібералізму (економічні основи якої були закладені Дж.Кейнсом і реалізовані в практиці нового курсу Ф.Рузвельта) розробила концепцію держави всезагального благоденства, згідно з якою держава повинна активно втручатися в економічне життя суспільства через прогресивне оподаткування, державну власність, бюджет, планування та підтримку соціально вразливих верств населення. Прихильники цієї концепції виступають також за державне, доступне для всіх категорій населення медичне обслуговування, безкоштовне дошкільне і шкільне навчання;

4) концепції плюралістичної демократії обстоюють її владні функції, наголошуючи на тому, що держава повинна виконувати роль координатора й арбітра між конкуруючими політичними силами, забезпечуючи правові умови для вільної політичної конкуренції.

5) Теоретики консерватизму виступають за сильні політико-владні функції держави. Вони заперечують економічну і соціальну функцію держави на тій підставі, що ті породжують утриманську психологію і бюрократизацію суспільства. На думку неоконсерваторів, основна роль держави полягає у створенні гарантій для внутрішньої і зовнішньої безпеки, підтримці політичної і духовної єдності нації. Ефективність адміністративного управління суспільством, згідно з поглядами консерваторів, забезпечує не демократія, а меритократія (влада “заслужених” людей).

Функції держави:

- законотворча;

- оборони і національної безпеки;

- забезпечення правопорядку;

- захисту конституційних основ суспільства;

- узгодження інтересів різних соціальних груп та індивідів, розв’язання соціальних конфліктів;

- державно-адміністративне управління у різних сферах соціального життя;

- здійснення економічної (формування бюджету, контроль за грошовою масою, загальна координація господарської діяльності, здійснення приватизації і структурної перебудови), соціальної (діяльність у галузі охорони здоров’я та гігієни, контроль за якістю харчової і фармацевтичної продукції, забезпечення підтримки соціально вразливих верств населення, поліпшення природного середовища), культурної (забезпечення державних пріоритетів у галузі освіти, науки, культури) політики;

- захисту національних інтересів та суверенітету держави у сфері міжнародних відносин.

Функції держави:

- зовнішні:

1. оборонна (забезпечує цілісність держави, її безпеку, розвиток військового потенціалу);

2. дипломатична (спрямована на створення сприятливих зовнішньополітичних умов розвитку держави, розвиток співробітництва з іншими країнами, інтеграцію у світове співтовариство);

- внутрішні:

1. інтеграційна;

2. виконання загальносуспільних робіт;

3. нормотворча;

4. правоохоронна;

5. адміністративно-управлінська;

6. розв’язання конфліктів і стабілізація суспільних відносин;

7. здійснення політичного керування економічною, соціальною, культурно-освітньою та іншими сферами суспільного життя;

8. національно-консолідуюча.

У рамках національного розвитку суспільства, простежуючи хронологію становлення держави як витвору публічних форм організацій етнічних спільнот (союзу племен, народу, нації), можна виділити наступні типи держави:

1) держава-поліс (особлива форма організації суспільства у античні часи і в період пізнього Середньовіччя. Основою полісної організації був суверенітет вільних власників-громадян, які брали участь у розв’язуванні державних питань. У полісній організації ще не розмежовувались елементи держави і громадянського суспільства);

2) держави-імперії (великі держави, що об’єднували декілька підпорядкованих центральній владі держав або народів, примусово інтегрованих у єдину систему політичних, економічних, соціальних та духовних взаємозв’язків. Особливістю цього державного утворення було те, що порядок формування і функціонування державної влади та відносин з населенням були різні у метрополії і у колоніях. Населення колоній обмежувалося щодо участі у політичному житті і зазнавало різних форм національного гноблення);

3) національна держава (почали зароджуватися лише у епоху Нового часу; суб’єктом державної влади є нація як етнополітична спільнота).

Соціально-правовий розвиток зумовлює такі типи держав:

- поліційна (необмеженість державних повноважень, пріоритет владних інститутів над законом, могутній репресивний аппарат, поліційно-бюрократичний контроль та опіка над особою і суспільством. Поліційними є держави авторитарних і тоталітарних режимів);

- правова (пріоритет права, підпорядкування всіх державних інститутів і посадових осіб закону, поділ і взаємне збалансування влади (законодавчої, викорнавчої і судової), взаємна відповідальність держави перед особою і особи перед державою, плюралістична структура політичних відносин, конституційний контроль за дотриманням законів, судовий захист інтересів особи та соціальних груп);

- “соціальна держава” (сприяння становленню соціальної ринкової економіки, соціальної демократії, соціальної етики. Соціальна ринкова економіка передбачає створення сприятливих умов для включення в ринкові механізми усіх верств населення на мікроекономічному рівні, а також встановлення норми (не нижче прожиткового мінімуму) мінімальної заробітної плати, надання субсидій малозабезпеченим категоріям населення, розвиток усіх видів соціального страхування, а також забезпечення механізму соціального партнерства; соціальна демократія розкриває зміст різних видів (територіального, виробничого, професійного) самоврядування, його органічний зв’язок із правовою державою; соціальна етика спрямована на подолання психологічного протистояння, досягнення соціальної злагоди.

Форма держави – розкриває спосіб організації державної влади, структуру і функції державних органів. Вона означає форму державного правління, під якою розуміють порядок і структуру формування вищих органів держави та співвідношення їхніх повноважень (уряду і парламенту, президента і парламенту), форму державного устрою (йдеться про співвідношення між владою центральних, регіональних та муніципальних органів).

Форма правління характеризується формальним джерелом влади. У монархічній державі ним є влада однієї особи – монарха, в республіці – народ або частина народу.

Форми правління:

- парламентська республіка:

1) дуалізм виконавчої влади (співіснування двох владних інститутів, президентського, який не несе відповідальності перед парламентом, за винятком порушення конституції, та кабінету міністрів, який таку відповідальність має);

2) наявність засобів взаємного впливу, за допомогою яких парламент через процедуру висловлення вотуму недовір’я може змусити уряд піти у відставку, а уряд своєю чергою може використати право на достроковий розпуск нижньої частини парламенту;

3) президент у парламентських республіках обирається безпосередньо парламентом (Греція, Ізраїль) або колегіями, значну частину яких становлять члени парламенту і члени представницької влади областей, штатів, земель (Індія, Італія, ФРН);

4) участь президента у формуванні уряду має номінальний характер, хоч у деяких парламентських республіках конституція надає йому право призначати голову уряду (останній мусить керуватися довір’ям парламентської більшості);

5) президент може видавати акти, які набувають сили закону тільки після здійснення контрасигнатури (скріплення підписами міністрів). Парламентська республіка існує в Італії, Німеччині, Греції, Швейцарії).

- президентська республіка:

1) президента обирають всезагальним прямим голосуванням або колегією виборщиків;

2) президент виконує одночасно функції голови держави й уряду;

3) президент підбирає і призначає міністрів або за згодою представницького органу, або на власний розсуд (Венесуела, Мексика);

4) президент володіє виконавчою, а парламент – законодавчою владою. Ці два органи здійснюють владу протягом терміну своїх повноважень;

5) парламент і президент наділені правом взаємного вето на нормативні акти;

6) президент не володіє законодавчою ініціативою, а міністри не поєднують законодавчих функцій. Президентська республіка існує у США, Мексиці, Уругваї, Венесуелі, Пакистані.

- президентсько-парламентська республіка:

1) президент обирається всезагальним голосуванням і володіє владними прерогативами – призначає і приймає відставку прем’єр-міністра;

2) на пропозицію прем’єр-міністра призначає і звільняє міністрів;

3) президент займається питаннями оборони, національної безпеки, міжнародної політики;

4) президент головує на засіданнях кабінету міністрів, може винести конкретний законопроект на референдум і домогтися прийняття закону, минаючи парламент (Франція).

5) Поряд із президентом діють прем’єр-міністр і уряд, відповідальний перед парламентом та підконтрольний президентові;

6) Президент може розпустити законодавчий орган після консультації з прем’єр-міністром і головами палат;

7) Співвідношення між владними прерогативами президента і прем’єр-міністра залежить значною мірою від того, кого підтримує парламентська більшість.

- монархічна форма правління:

1) деспотична (правитель користується необмеженою владою над усіма членами даного суспільства. Характер управління відрізняється максимальною централізацією, цілковитим свавіллям влади і без прав’ям підданих);

2) теократична (глава держави одночасно є і релігійним главою суспільства);

3) станово-представницька (при владі окрім монарха знаходяться представники певного стану (формують дорадчий орган), які отримують владу у результаті виборів, де кількість виборців суттєво обмежена високим майновим цензом);

4) абсолютна (лат. Absolutus – безумовний; форма державного правління, за якої політична влада повністю зосереджена в руках керівника держави (монарха) і передається у спадок);

5) конституційно-парламентська (повноваження монарха в сучасних парламентських монархіях аналогічні повноваженням президента у парламентських республіках (за винятком Іспанії, де повноваження монарха адекватні повноваженням президента у Франції). Однак між президентом і монархом існують певні відмінності: президент обирається, а влада монарха спадкова; монарх є носієм найвищого в історії держави титулу (короля, імператора, великого герцога), якому належать особливі привілеї – право на знаки вищого становища у державі (корона, трон), право на двір (штат людей, які виконують почесні обов’язки), право на цивільний лист (встановлене законом грошове утримання); монарх – особа надпартійна, символ історичних традицій і національної єдності. Така форма правління існує у Великобританії, Бельгії, Нідерландах, Люксембурзі, Швеції, Данії, Норвегії, Японії.)

за формою державного устрою розрізняють:

1) унітарну державу (у її структурі немає окремих державних утворень, а тільки адміністративно-територіальні одиниці. В ній функціонує єдина система права, структура органів влади, єдина конституція. Унітарна держава поділяється на централізовану (характеризується значним одержавленням місцевого життя, підпорядкованістю органів місцевого самоврядування органам виконавчої влади на місцях (так звана адміністративна і фінансова опіка) і децентралізовану (регіональна або обласна автономія з деякими законодавчими прерогативами, власним бюджетом, чітко передбаченими законом (Італія, Японія). У ній діють три владних структури: державна адміністрація, регіональна влада, місцеве самоврядування).

2) Федерація – це об’єднання окремих державних утворень, які мають власну конституцію, органи державної влади й управління, а також національні, соціально-економічні й територіально-історичні відмінності (США, ФРН, Швейцарія, Канада);

3) Конфедерація – це союз суверенних держав, які, зберігаючи свою незалежність, об’єдналися для досягнення певних цілей (переважно зовнішньоекономічних, воєнних). Правовою основою утворення конфедерації є союзний договір, а не конституція.

ЛІТЕРАТУРА

1. Барнашов А.М. Теория разделения властей: становление, развитие, применение.-Томск, 1988.

2. Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна.-К., 2000.

3. Бутенко А.П. Государство: его вчерашнее и сегодняшнее //Государство и право.-1993.-№ 7.

4. Дарендорф Р. От социального государства к цивилизованному обществу //Политические исследования.-1993.-№ 5.

5. Каспэ С.И. Империи: генезис, структура, функции //Политические исследования.-1997.-№ 5.

6. Ладиченко В.В. Поділ влади: Теорія і практика.-К., 1998.

7. Макаров О.В. Соотношение права и государства //Государство и право.-1995.-№ 7.

8. Мамут Л. Государство: Полюсы представлений //Общественные науки и современность.-1996.-№ 3.

9. Моллимен А. Федерализм и национальное государство (к истории вопроса) //Политические исследования.-1992.-№ 4.

10. Рябов С.Г. Державна влада: проблеми авторитету і легітимності.-К., 1996.

11. Рябов С.Г. Політологічна теорія держави.-К., 1996.

12. Ребкало В. Національна держава. Втеча від самоприниження //Віче.-1995.-№ 6.

13. Тарасов Е.Н. Государство как институт политической системы //Социально-политический журнал.-1994.-№ 1-2.

14. Українська державність у ХХ ст..: історико-політичний аналіз.-К., 1996.

15. Цвєтков В.В. Державне управління: основні фактори ефективності.-Харків, 1996.

16. Четвернин В.А. Размышления по поводу теоретических представлений о государстве //Государство и право.-1992.-№ 5.

17. Чиркин В.Е. Основы сравнительного государствоведения.-М., 1997.

18. Шабо Ж.-Л. Государственная власть: конституционные пределы и порядок осуществления //Политические исследования.-1993.-№ 3.

19. Энтин Л.М. Разделение властей: опыт современных государств.-М., 1995.

20. Якушик В.М. Государство переходного типа (вопросы теории).-К., 1991.

ПРАВОВА ДЕРЖАВА І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

1. Розробка теорії правової держави.

2. Сутність правової держави.

3. Суть громадянського суспільства.

Ідея панування закону в житті народу має давні традиції. Ідея необхідності дотримання законів у державному управлінні знайшла всій усебічний розвиток зокрема у Стародавньому Китаї у вченні, яке дістало назву “легізм”. Його найвідоміший теоретик Шан Ян доводив, що організація державного управління має ґрунтуватися на основі єдиних, чітко визначених законів, що спираються на суворі покарання. Принципово інакше розуміли роль закону в державному управлінні античні філософи. Так, Сократ прагнув обґрунтувати раціональну, розумну природу моральних, політичних і правових явищ, вважаючи розумне, справедливе і законне тотожним. Він наголошував, що збіг законного і справедливого є бажаним, розумним станом речей, а не повсюдною реальністю. Непорушність законів, підпорядкування всіх, у тому числі і правителів, законам є основою нормального функціонування держави, її благополуччя. Платон писав, що бачить близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під владою. Аристотель наголошував, що там, де відсутня влада закону немає сенсу говорити про будь-яку форму державного устрою.

В епоху середньовіччя ідея верховенства права як регулятора суспільних відносин обґрунтовувалася тезою про божественне походження норм закону. Ідеї необхідності підпорядкування державної влади божественним законам обстоювали Аврелій Августин і Фома Аквінський.

Основи правової держави були закладені у ідеях Дж.Локка. До таких основ слід віднести насамперед твердження, що державне правління повинно не лише ґрунтуватися на законі, а й обмежуватися ним, закон є обов’язковим для всіх. Межею державної влади виступають природні права людини, на які держава не може зазіхати. Для забезпечення законності необхідні поділ влади та збалансованість повноважень кожної з гілок. Принципово важливим для теорії правової держави є сформульоване Дж.Локком твердження про те, що законом є не будь-який припис держави, а лише той її акт, який визнається громадянами, тобто є легітимним.

Вагомим внеском у розвиток теорії правової держави було трактування Ш.Монтеск’є співвідношення закону і свободи. Суть політичної держави, на його думку, полягає в тому, щоб робити не те, що хочеш, а те, що дозволяють закони.

І.Кант наголошував, що сукупність умов, які обмежують свавілля одного стосовно інших, є правом, здійснення якого вимагає, щоб воно було загальнообов’язковим. Призначення держави він пов’язує не з практичними потребами суспільства, а з правом – державний устрій суспільства повинен максимально відповідати вимогам досконалого права.

Термін “правова держава” вперше було вжито у першій половині ХІХ ст.. в працях німецьких правознавців (К.Вількер, Р.фон Моль). Філософська основа правової держави була сформульована І.Кантом, який розглядав державу як об’єднання багатьох людей, підпорядкованих правовим законам. Кант вважав, що кожен громадянин повинен мати таку саму можливість примусити володаря до точного і безумовного виконання закону, як і володар – громадянина.

Загалом сенс правової держави полягає в обґрунтуванні необхідності зв’язати державу правом, установити правові межі її могутності і тим самим захистити громадян від можливого свавілля з боку держави, не допустити виродження держави в тиранію. Згідно із теорією правової держави закон мусить бути єдиним для всіх – і для держави, і для громадян – і мати правовий характер, тобто відповідати високим моральним вимогам.

Державне правління, засноване на законах, може мати й деспотичний характер, якщо закони не відповідають вимогам моральності, гуманізму, демократизму та справедливості і спрямовані лише на захист державної влади.

“Правова держава” передбачає раціональне поєднання індивідуальної та громадянської свободи з державною владою, регулювання їх відносин відповідно до конституційного ладу, що встановлюється на основі консенсусу. Метою державної політики проголошується забезпечення автономії особи через поєднання вимог свободи (позитивної і негативної) з рівністю (основні права людини в їх динаміці та розвитку). Правова держава виступає як гарант прав людини і є відповідальною за рівномірний розподіл первинних благ. Правова держава – це вища форма державного буття, яку виробило людство.

Принципи правової держави:

- верховенство права у всіх сферах суспільного життя; відповідальність перед законом як державних органів, так і громадських організацій та громадян;

- підзаконність державної влади, обмеженість сфери її діяльності, невтручання у справи громадянського суспільства;

- охорона державою невід’ємних природних прав людини та громадянських свобод, що з них випливають; визнання пріоритетності прав та інтересів особи, непорушності її честі і гідності, гарантування умов для їх захисту;

- рівність закону для всіх і рівність усіх перед законом;

- взаємна відповідальність держави і особи, правова відповідальність офіційних осіб за дії, які вони чинять від імені держави;

- поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову, їх взаємна врівноваженість і відкритість;

- незалежність судів і суддів, наявність ефективної системи захисту;

- наявність ефективних форм контролю за дотриманням законів та інших нормативно-юридичних актів.

Ознаки правової держави:

1) наявність розвинутого громадянського суспільства;

2) обмеження сфери діяльності держави охороною прав і свобод особи;

3) світоглядний індивідуалізм, відповідальність кожного за власне благополуччя;

4) пріоритет прав людини над законами держави;

5) загальність права, його розповсюдження на всіх громадян, всі організації та установи;

6) суверенітет народу – тільки народ є джерелом влади;

7) розподіл влад держави на законодавчу, виконавчу і судову;

8) пріоритет у державному регулюванні відносин між громадянами, перевага методу заборони над методом дозволу між громадянами і державою;

9) свобода і права людей – єдине обмеження свободи індивіда. Свобода кожного закінчується там, де порушується свобода інших;

10) визначна роль суду полягає у розв’язанні всіх спірних питань, самостійність і незалежність судової влади від органів державного управління і різних політичних сил;

11) відповідність законодавства нормам міжнародного права.

Для правової держави характерні різні принципи правової поведінки громадян і державної влади: громадянам дозволяється все, що не заборонено законом, а владним структурам, навпаки, дозволяється лише те, що прямо передбачено законом. Це означає, що за вільними і формально рівними між собою громадянами визнається право вступати у відносини, керуючись лише власною волею, а не чиїмось дозволами, утворювати інститути громадянського суспільства. Проте такий стан речей вимагає від громадян високого рівня правової культури, усвідомлення не тільки своїх прав, але й обов’язків, поважання прав і свобод інших громадян.

Правова держава – це форма організації і діяльності публічно-політичної влади, яка функціонує згідно з принципом верховенства права, за якої діють усталені правові норми, встановлені у порядку, що визначений Конституцією, гарантуються права і свободи людини, владні структури не втручаються у сферу громадянського суспільства.

У західних країнах громадянське суспільство виникло на початку нового часу і було наслідком перетворення підданих у громадян, а мешканців країни, що входили до певного етнічного союзу, у суверенний народ – націю, що усвідомила необхідність визначення і здійснення кожним громадянином своїх невід’ємних прав, підпорядкування своїм інтересам державних органів.

В основі ідеї громадянського суспільства лежить проблема відносин людини з політичною владою, суспільства з державою. Саме поняття “громадянське суспільство” з’явилося лише у XVIII ст.. у працях Гуго Гроція, Томаса Гоббса, Джона Локка. Причому в різні часи в це поняття вкладався неоднаковий зміст.

Одним із перших почав протиставляти природне й суспільно-політичне в людині Т.Гоббс. Природне в людині є некерованим і тому неполітичним, тоді як суспільне підпорядковується законам суспільства, а політичне – владі, державі. Вважаючи свободу природним станом, Т.Гоббс водночас обгрунтовував необхідність підпорядкування владі держави нічим не обмеженої свободи, яка веде до загальної ворожнечі і насильства. За Т.Гоббсом громадянське суспільство – це одержавлене суспільство, яке є результатом переходу від природного до суспільно-політичного стану.

Дж.Локк підтримав і розвинув ідею Т.Гоббса про одержавлене суспільство як суспільство громадянське. Принципово важливий внесок у розвиток концепції громадянського суспільства зробив Г.В.Ф.Гегель. На його думку, громадянське суспільство існує не всередині держави, а поряд із нею. У Гегеля громадянське суспільство є сферою матеріальних умов для життя, в якій індивіди пов’язані інтересами. Це суспільство філософ розглядав як сукупність індивідів, котрі за допомогою праці задовольняють власні потреби й потреби інших. Фундаментом громадянського суспільства є приватна власність. Перехід від громадянського суспільства до держави відбувається тоді, коли окремі члени суспільства об’єднуються в органічну цілісність, тобто в державу.

К.Маркс також вважав, що громадянське суспільство існує поза державою як політичним інститутом. Він розглядав це суспільство як сукупність сімей, суспільних станів і класів, відносин власності й розподілу, взагалі всіх форм і способів позадержавного існування суспільства. Але Маркс виходив з ідеї вторинності держави стосовно громадянського суспільства. Громадянське суспільство, в якому приватна власність відіграє вирішальну роль, породжує державу. Таке суспільство є буржуазним, держава в якому, як і будь-яка держава, є знаряддям класового панування. Історичний розвиток, за Марксом, повинен вести до звільнення громадянського суспільства від держави.

Визначення громадянського суспільства:

- з погляду захисту і реалізації індивідуальних і групових інтересів громадянське суспільство – це система добровільних громадських організацій, засобів формування суспільної думки, тиску на політичну сферу, а також інших міжгрупових і міжособових стосунків, які створюють можливості для реалізації членами суспільства своїх інтересів. Тут важливою є здатність людини свідомо і добровільно об’єднуватися із собі подібними;

- з точки зору структури суспільної системи громадянське суспільство – це своєрідний соціальний простір, в якому люди взаємодіють як автономні індивіди, а, взаємодіючи, утворюють складну, багаторівневу мережу громадянських зв’язків і взаємозалежностей, які і творять власне соціальне життя і власне суспільство, якому не потрібен примус з боку політичних структур, щоб функціонувати;

- з погляду взаємовідносин з державною громадянське суспільство – це сфера автономного існування, самовияву, самореалізації і самоорганізації індивідів, яка захищена законами від прямого втручання та регламентації з боку державної влади; це сукупність неполітичних, недержавних відносин у суспільстві: економічних, соціальних, духовних, етнічних, релігійних.

Громадянське суспільство – це сфера спілкування й солідарності, спонтанної самоорганізації і самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій громадян, яка захищена необхідними законами від прямого втручання і регламентації з боку держави.

Громадянське суспільство – це певна модель соціальної організації, що з’являється на світ за певних обставин. Його утворюють лише вільні і рівні індивіди та створені ними добровільні асоціації, зорієнтовані на громадянські справи, а також вільна преса як засіб комунікації та самовиразу. Саме вони і є тими суспільними суб’єктами, без яких громадянське суспільство не може бути створено.

Поиск по сайту: