АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

ТИПОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНИХ ЕЛІТ

Читайте также:
  1. Інституціоналізація та функції політичних партій
  2. Історична типологія культури.
  3. Місце політичних відносин у системі суспільних відносин
  4. Морфологія та типологія культури
  5. Поняття та типологія правових систем сучасності. Критерії їх класифікації
  6. Регіональна типологія культури.
  7. Розділ V. Типологія держав....................................................... 63
  8. Рубіж ХІХ–ХХ ст. – це не тільки календарна межа, а й період суттєвих соціально-економічних та суспільно-політичних зрушень в історії українського народу.
  9. Соціологічні дослідження політичних процесів в Україні
  10. Ставлення українських політичних партій
  11. Структура і типологія політичної влади
  12. Структура політичних партій та їх типологія

 

Критерії оцінки Тип політичної еліти
Стадії історичного розвитку суспільства: - традиційне (доіндустріальне); - індустріальне суспільство, капіталізм; - індустріальне суспільство, тоталітарний соціалізм; - постіндустріальне суспільство - Аристократична (еліта крові); - Еліта багатства і успіху; - Еліта бюрократична (номенклатурна); - Еліта знань (меритократія);  
Обсяг політичного простору - Загальнонаціональна; - Регіональна; - Місцева.
Сфера діяльності - Адміністративна; - Комунікативна; - Дипломатична; - Військова
Ідеологія - Ліберальна; - Консервативна; - Соціалістична; - Націоналістична
Характер політичного режиму - Демократична; - Авторитарна; - Тоталітарна

 

Функції політичної еліти:

1. всебічний аналіз політичної ситуації;

2. політичне прогнозування;

3. вироблення стратегії і тактики політичної поведінки;

4. політичне представництво окремих соціальних груп, спільнот, визначення рівня підтримки тих чи інших суб’єктів політичної діяльності;

5. підготовка і висунення керівних кадрів, формування адміністративного апарату;

6. самовідтворення, саморегуляція.

 

Підходи до обґрунтування необхідності існування еліт:

- біологічний (його представники мотивують необхідність поділу суспільства на еліту і масу, спираючись на твердження, що відмінність між ними є генетичною: люди, які належать до еліти володіють ціннішим фізичним і розумовим потенціалом;

- психологічний (еліта і маса наділені особливими, лише їм властивими психологічними якостями. Людській масі та окремій людині властива потреба в авторитетові як втіленню батьківської опіки, що існувала в дитинстві);

- функціонально-технократичний підхід (його представники пояснюють існування еліти як функції соціальних відносин, забезпечення потреб суспільства в управлінні).

Сучасні концепції політичних еліт:

- Макіавелістська (Г.Моска, В.Парето, Р.Міхельс; передбачає, що еліта наділена особливими соціальними, психологічними, інтелектуальними, моральними рисами. Приналежність до неї пов’язана передусім із природними задатками, освітою і вихованням. Еліта є згуртованою групою, об’єднаною не тільки спільністю професійного статусу й соціального становища, а й елітарною самосвідомістю, сприйняттям себе особливою верствою, покликаною керувати суспільством);

- Концепція демократичного елітизму (концепція елітарної демократії) (Й.Шумпетер, Г.Лассуел, Н.Бобіо, К.Манхейм, Дж.Сарторі; суть демократії полягає у здобутті влади елітами шляхом конкуренції. Правляча еліта необхідна для будь-якого суспільства, в тому числі й демократичного, характерна риса якого – конкуренція еліт за позиції влади, а також відкритість еліти для оновлення талановитими, високоморальними представниками народу. Значення електорату обмежується участю в оновленні та зміні еліти. Контроль виборців за елітами проявляється лише у формі відмови під час переобрання);

- Концепція множинності (плюралізму) еліт (автори цієї концепції заперечують існування еліти як єдиної привілейованої і відносно згуртованої групи. Жодна з видів еліт не здатна домінувати у всіх сферах суспільного життя. Множинність еліт визначається суспільним поділом праці та багатоманітністю соціальної структури суспільства. Еліти контролюються за допомогою виборів, референдумів, засобів масової інформації. Головними суб’єктами політики є не еліти, а групи інтересів);

- Ліволіберальна концепція еліти (Чарльз Райт Міллс; еліта є не результатом інтелектуального, психологічного й морального переважання, а наслідком зайняття командних позицій у суспільній ієрархії. Саме зайняття ключових позицій в економіці, політиці, воєнних та інших інститутах забезпечує людям владу. В сучасних суспільствах, хоч би якими демократичними не були їхні конституції, фактично володарює еліта, яка є закритою, а у її середовищі існують особисті і родинні зв’язки, безпосереднє входження до неї керівників великих корпорацій);

- Партократична (пов’язана із пануванням за умов тоталітаризму однієї партії, яка нав’язує єдину ідеологію. Політичне керівництво з боку авангардної партії робітничого класу має всеосяжний характер. Для здійснення такого керівництва партія має бути добре згуртованою й мати жорстку ієрархічну структуру, за якої фактична влада концентрується в руках вищого керівництва).

Політичний лідер – особа, яка займає перші позиції у політичних структурах: державній владі, органах місцевого самоврядування і політичних партіях, групах тиску.

 

Тлумачення поняття “лідер”:

¨ Античні історики і філософи вбачали лідера у героях – монархах і полководцях;

¨ Н.Макіавеллі розглядав політичного лідера як володаря, здатного використати всі доступні засоби для збереження влади, наведення порядку;

¨ Т.Карлейль і Р.Емерсон вважали лідера творцем історії, наділенним особливим талантом;

¨ Ф.Ніцше вважав лідера надлюдиною; лідер – це завжди сильна особистість, наділена всіма можливими достоїнствами, яка здатна нав’язати свою волю масам;

¨ Г.Тард розглядав феномен лідерства, виходячи з теорії наслідування. Люди схильні діяти, наслідуючи поведінку яскравої особистості, якою є лідер. У такому розумінні лідер виступає рушійною силою соціалізації особи.

¨ Марксисти розглядають політичне лідерство в контексті історичної необхідності і класових інтересів. У такому розумінні лідер обслуговує інтереси класу, шо висунув його на політичну арену, не претендуючи на особисті досягнення, а у випадку порушення традиції він може бути усунений тим же класом.

 

Типологія лідерства за М.Вебером:

1) Авторитет традиційного лідера визначається уявленням про спадкоємність влади. Такий тип лідерства характерний для династичних монархій, в яких особа визнається лідером не завдяки визначним якостям, конституції, а лише через те, що вона є представником правлячої династії;

2) Раціонально-легальний тип лідерства грунтується на визнанні особи лідером завдяки певній державній посаді, передбаченій конституцією, як, скажімо, президент;

3) Харизматичне лідерство засноване на вірі в талант лідера, його месіанську роль у політичному процесі. Такий тип лідера передбачає некритичне ставлення мас до нього. Проте у випадку невдач такого лідера маси глибоко розчаровуються в ньому, авторитет лідера різко падає.

 

Типологія політичного лідерства за М.Дж.Херманом:

- “прапороносець” (має ідею, заради здійснення якої прагне змінити політичну систему);

- “служитель” (прагне виступати в ролі виразника інтересів своїх прихильників. На практиці такі лідери керуються тим, чого очікують, у що вірять і чого потребують їхні виборці. Виборці формулюють ті завдання, які стають центральними для лідера);

- “торговець” (важливою здатністю є здатність переконувати. Лідерство ґрунтується на взаємовідносинах, які лідер встановлює зі своїми виборцями. Люди сприймають, “купують” його ідеї і залучаються до їх втілення у життя);

- “пожежник” (реагує на ті проблеми, які пред’являє навколишнє середовище. Його дії визначають насущні вимоги моменту).

 

Сучасна політична наука намагається типологізувати політичних лідерів за їхніми професійними і соціальними рисами, груповими функціями у контексті політичних ситуацій:

¨ Теорія рис наголошує на тому, що лідер повинен мати сукупність визначних рис (Е.Богардус створджує, що лідер виділяється в оточенні людей енергією, розумом і характером. Він вважає, що до необхідних рис лідера можна віднести почуття гумору, а також здатність привертати до себе увагу. Р.Стокділл доповнює цю теорію, розкриваючи феномен лідерства через такі параметри: риси особистості лідера, відносини між ним і його послідовниками, рівень влади та масштаб завдань, які він виконує. Р.Стогділл виділяє такі стилі керівництва, як авторитарний, переконуючий, демократичний, інтелектуальний, виконавчий. За стилем політичної діяльності Г.Лассуел виділив такі типи лідерів: адміністраторів, агітаторів і теоретиків. Перші – це лідери, здатні приймати політичні рішення, готові до компромісів, другі – харизматичного типу, схильні виступати перед публікою, завойовувати авторитет, треті – схільні розробляти програми, проекти, але не бажають займатися практичною політикою.

¨ Представник функціонального підходу до типології політичних лідерів М.Херман виділив критерії, за якими характеризують політичних лідерів: наявність твердих політичних переконань; індивідуальність політичного стилю; мотиви політичної поведінки; реакція на тиск і стрес, тобто поведінка лідера в дискомфортній ситуації (зокрема збереження витримки і самовладання); обставини, за яких потенційний лідер став керівником, відповідальним за прийняття політичних рішень; попередній політичний досвід; політичний клімат і ситуація в країні у період становлення політичного лідера. Цей підхід наголошує не тільки на характеристиці якостей політичного лідера, а й на обставинах, за яких відбулося його становлення;

¨ у політології також розглядається феномен лідерства як репрезентатора групи, котра має певний політичний інтерес. Леякі дослідники (Т.Парсонс, Ю.Дженінгс) вважають, що можливості політичного лідера, його успіх жорстко зумовлені інтересами корпорації, до якої він належить. У зв’язку з цим виділяють два типи лідерів:

1. неформальний лідер (має вплив на групу завдяки певним лідерським рисам і може стати формальним лідером);

2. формальний лідер (часто ним стає ординарна особа, без особливих задатків).

 

Становлення особи як політичного лідера залежить від способу формування лідерства:

- бюрократичний (передбачає формування лідера вузьким колом осіб за певними жорстко заданими критеріями (партійність, відданість системі, вождю);

- антрепренерський (лідер формується у публічній конкуретній боротьбі, де вирішальним чинником є імідж самої особи, яка змагається за лідерство).

 

Залежно від політичного режиму виділяють два типи лідерства:

1. авторитарне лідерство (передбачає одноособову політичну владу, монополізм у прийнятті політичних рішень та здійснення всебічного контролю над політичними процесами. Домінуючим принципом здійснення влади є сила або загроза застосування сили. Авторитарне лідерство пройшло ряд етапів, для яких був характерним свій тип лідера: тиран, абсолютний монарх, диктатор у тоталітарному і авторитарному режимах.

2. Демократичне лідерство (лідер формується в умовах конкурентної політичної боротьби, яка передбачає не тільки його високі професійні, інтелектуальні й моральні якості, а й наявність фінансових ресурсів і авторитетної й мобільної команди.

 

Типологізація лідерів за їх ставленням до перспектив суспільного розвитку:

ü Консерватор (намагається зберегти старі цінності, адаптувати їх до нових умов;

ü Реформатор (намагається змінити суспільні структури, норми, що віджили, надати суспільному розвиткові динамізму, скерувати його у прогресивне русло;

ü Революціонер (відкидає повністю існуючі цінності, намагається радикально змінити суспільний лад відповідно до своїх переконань, котрі грунтуються на абстрактних, здебільшого утопічних ідеологічних схемах.

 

Лідери вождистського типу – це особи, для яких популізм є основним засобом досягнення мети. “Керівник” – державна особа, тобто формальний лідер, або (при бюрократичній системі формування лідерства) особа, яка призначена зверху, а також лідер загальнонаціонального масштабу.

 

Основні риси сучасного лідера, а також чинники, що впливають на його становлення:

ü Політична освіта (знання соціології, політології, права, економічної теорії, менеджменту, історії);

ü Політичний досвід;

ü Інноваційність (здатність продукувати нові ідеї, концепції, програми);

ü Політична поінформованість (наявність детальних знань про різні сторони життя людей, проблеми населеного пункту, регіону, країни);

ü Ораторське мистецтво (вміння донести до різних рівнів аудиторії найскладнішу інформацію, переконати людей у правоті власних принципів);

ü Політична інтуїція (здатність відчувати історичну ситуацію, своєчасно коригувати власний курс відповідно до вимог часу, дотримання правила: не йти на компроміс раніше відповідного часу, бо можна втратити авторитет, і не йти на компроміс пізніше відповідного часу, бо можна втратити ініціативу);

ü Прогностичні навички (вміння аналізувати і передбачати події, тенденції розвитку політичних і соціальних інститутів);

ü Комунікативна майстерність (вміння спілкуватися з різними категоріями населення, добираючи такий стиль повединки, який враховував би їх смаки, настрої, уподобання);

ü Арбітражні задатки (вміння знаходити оптимальні рішення в конфліктних ситуаціях і погоджувати різні інтереси);

ü Організаторські здібності (вміння добирати команду, визначити основні стратегічні пріоритети своєї подальшої діяльності).

 

Склад команди політичного лідера:

1. Голова, або лідер – людина з високим авторитетом, яка вміє поставити перед командою стратегічні завдання. Лідер повинен досягти реалізації поставлених цілей не за рахунок влади, а завдяки такій організації роботи, коли всі члени команди бачили б перспективу власного успіху.

2. Секретар (виконує документальне оформлення результатів діяльності групи у завершальний проект, який реально може бути втілений у життя);

3. Генератор ідей (має найвищий інтелеектуальний рівень, є постачальником оригінальних, нових підходів, нетрадиційних рішень. Він почуває себе сильним у фундаментальних проблемах, проте може припускатися помилки у деталях через власну неуважність. Такі люди часто неврівноважені у спілкуванні, тому інколи доводиться потурати певним рисам їхнього характеру);

4. Скептик-аналітик (не висуває оригінальних ідей, а спокійно, шляхом аналітичних міркувань виправляє помилки в пропозиціях і аргументах інших членів команди);

5. Організатор (орієнтований на практичне виконання поставлених завдань. Він раціонально забезпечує увесь виконавчий процес);

6. Комунікатор (здобувач інформації, маючи високий рівень комунікабельності і зв’язки з різними організаціями постачає команду різноманітною інформацією);

7. Душа команди ( знаючи особисті риси своїх колег, створює сприятливий психологічний клімат у команді, розряджає певну напругу в міжособистісних стосунках);

8. Контролер-фінішер (ретельно стежить за всіма етапами роботи, прискіпливо перевіряючи кожну деталь у прийнятті та виконанні рішень. Він має сильний характер і загострене відчуття часового ритму).

 

Політична еліта в Україні на початку державного відродження складалася в основному з колишньої номенклатури і за змістом діяльності була ідеологічною, тобто здебільшого проповідувала необхідність реформ, а не займалася їх втіленням. Після других парламентських і президентських виборів прийшла технократична еліта, яка взяла курс на жорстку фінансову стабілізацію і конституційну реформу. В суспільстві визріває нова підприємницька й адміністративна еліта, здатна по-сучасонму мислити і діяти. Політичне лідерство в Україні грунтується в основному на вождизмі з націонал-романтичним і націонал-бюрократичним ухилом. Цей тип лідерства не передбачає глибоких професійних знань, а також опори на фахову команду однодумців і сучасну політичну партію. Сучасний тип лідера – професійного політика з реформістською орієнтацією починає формуватися в середовищі підприємницької й адміністративної еліти.


ЛІТЕРАТУРА

 

1. Абашкина Е., Егорова-Гонтман Е. Имидж лидера.-М., 1994.

2. Андреев С.С. Политический авторитет и политическое лідерство //Социально-политический журнал.-1993.-№ 1-2.

3. Ашин Г.К., Охотский Е.В. Курс элитологии.-М., 1999.

4. Ашин Г.К. Правящая элита и общество // Свободная мысль.-1993.-№ 7.

5. Ашин Г.К. Современные теории элиты: критический очерк.-М., 1985.

6. Бебик В.М. Еліта, елітарність, лідерство //Віче.-1997.-№ 5.

7. Гаман-Голутвина О.В. Политическая элита – определение основных понятий //Политические исследования.-2000.-№ 3.

8. Кретов Б.Н. Политологическая теория лидерства //Социально-гуманитарные знания.-2000.-№ 2.

9. Кретов Б.Н. Современные западные концепции лидерства //Социально-гуманитарные знания.-2000.-№ 4.

10. Кузьменко Б. Політична еліта у пострадянській Україні: яка вона? //Право України.-1998.-№ 1.

11. Кухта Б.Л., Теплоухова Н.Г. Політичні еліти і лідерство.-Львів, 1995.

12. Либман Г.И., Варбузов А.В., Сухарева Э.О. Теории элит //Социально-политический журнал.-1997.-№ 4.

13. Малькова Т., Фролова Н. Массы. Элита. Лидер.-М., 1992.

14. Миллс Р. Властвующая элита.-М., 1959.

15. Мясников О.Г. Субъекты политики //Социально-политический журнал.-1993.-№ 5-6.

16. Нарта М. Теория элит и политика. К критике элитаризма.-М., 1997.

17. Правляча еліта сучасної України.-К., 1998.

18. Пугачев В.П. Основы политики: личность, элита, лидерство.-М., 1989.

19. Самсонова Т.Н. Концепция правящего класса Г.Моски //Социологические исследования.-1994.-№ 10.

20. Скуратівський В. Історична ритміка українських еліт //Політична думка.-1994.-№ 3.

21. Сартори Дж. Вертикальная демократия //Политические исследования.-1993.-№ 2.

22. Танчер В.В. Теории неоэлитаризма в свете демократической трансформации и украинские реалии //Социологические исследования.-1999.-№ 10.

23. Тарусина И.Г. Элитисты и плюралисты в современной политической теории //Политические исследования.-1997.-№ 4.

24. Татенко В. Як стати і бути лідером: поради психолога.-К., 1996.

25. Чукут С. Чого не вистачає правлячій еліті України //Віче.-1999.-№ 6.

26. Шаран П. Элитизм //Политология вчера и сегодня.-М., 1991.

27. Шумпетер Й. Капіталізм, соціалізм, демократія.-К., 1995.


ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ І ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА

 

1. Сутність політичної свідомості.

2. Сутність політичної культури.

3. Особливості політичної культури населення України.

 

Політична свідомість виступає необхідним елементом політичного життя суспільства. За допомогою політичної свідомості індивід спроможний адаптуватися у політичному просторі та здійснювати у ньому специфічні функції соціальної взаємодії.

Політична свідомість – це засіб специфічного відображення людиною, групою, суспільством всезагального процесу саморегулювання суспільного життя, який матеріалізується і політичній системі завдяки феномену влади і владно-політичних відносин.

Політична свідомість відображає виробничо-економічні та інші суспільні відносини індивідів, соціальних груп, націй, суспільства в їх ставленні до державної влади.

 

Структура політичної свідомості:

- політична психологія (емпірична й буденна політична свідомість) і політична ідеологія (теоретична й наукова політична свідомість);

- політична самосвідомість, політичні знання й оцінки суб’єктом політичної діяльності потреб та інтересів різних суспільних груп;

- спеціалізована свідомість (передусім партій) і масова політична свідомість, політична свідомість окремих верств і груп суспільства.

 

Буденна політична свідомість – сукупність ідей і поглядів, що виникають безпосередньо з повсякденної практики того чи іншого соціального прошарку, групи людей, окремих індивідів. До її змісту входять ідеологічні та теоретичні елементи, що характеризують емоційно помірковане осмислення дійсності.

Емпірична політична свідомість – свідомість, в якій безпосередньо з повсякденної практики фіксується досвід суб’єкта.

Емпірична і буденна свідомість відображають здебільшого поверхневі процеси, не проникаючи в їх сутнісні характеристики. Буденна свідомість забезпечує безпосередню орієнтацію людини у практичному виборі рішень.

Політико-теоретична свідомість – сукупність ідей, поглядів, учень, концепцій, доктрин, що виникають на основі наукового дослідження політичних відносин, процесів, інститутів, глибинних взаємозв’язків і суперечностей, закономірностей суспільно-політичного розвитку. Теоретична свідомість є стрижнем політичної ідеології, котра являє собою систематизоване, цілісне, концептуальне відображення корінних інтересів певної нації, соціальної групи, організації, що пов’язані з боротьбою за владу, її утриманням та захистом задля реалізації цих інтересів.

Кожен громадянин співвідносить свої політичні знання, цінності, оцінки і переконання з існуючими політичними, організаційними та процедурними інститутами (політична система в цілому, політичний режим, партії, організації, законодавство, лідери і т.п.). відбувається певний аналіз цих інститутів і політичної системи в цілому, вивчення й оцінка її з точки зору здатності задовольняти політичні потреби й інтереси. В такому значенні організаційні, процедурні інститути політичної системи можна розглядати як інструментальний аспект політичної ідеології.

Ідеологія на відміну від науки, завжди упереджена. Наука не має права підлаштовуватися під чиїсь смаки та настрої. Це – закон її існування, порушення якого призводить до виродження наукового знання.

Політична самосвідомість – осмислення політичного життя. Політична самосвідомість – це й національна самосвідомість, яка є передумовою, основою бачення того, що оточує націю. Національна політична самосвідомість виступає творцем ціннісних орієнтацій народу, його різних соціальних груп і верств.

 

Види політичної свідомості:

- групова кожна соціальна група намагається подати свої політичні інтереси як такі, що відповідають загальним інтересам. Найсуттєвіший вплив на характер політичної свідомісті тієї чи іншої соціальної групи справляють економічно домінуючі соціальні сили, які мають максимальні можливості для духовного виробництва і, відповідно, для впливу на всіх громадян);

- спеціалізована (найчастіше її носіями виступають політичні партії, організації. Головне у спеціалізованій свідомості – це вироблення, розвиток і впровадження в свідомість громадян, соціальної групи, соціального прошарку відповідної ідеології);

- масова (виражає рівень і змість потреб людей, а також характер їх знань про суспільно-політичну дійсність – як тих, котрі вироблені різними ідеологіями й закріплені в політичній культурі, так і тих, що здобуті практикою масових соціальних груп).

 

Масова політична свідомість фіксується в громадській думці. Це сукупність суджень, які поділяють різні спільноти щодо оцінки тих чи інших подій, явищ дійсності.

 

Залежно від прихильності людей до відповідних політичних ідеалів й цінностей політична свідомість може бути:

1. ліберальною (пріоритетами в політиці є принципи свободи індивіда);

2. консервативною (спрямована на збереження традиційних суспільних підвалин і цінностей);

3. соціалістичною (спирається на пріоритет в політиці принципів колективізму, соціальної рівності й справедливості).

 

Типи української політичної свідомості:

- патерналістсько-егалітарна (характерні очікування, вирішення всіх проблем за рахунок політики держави або місцевої влади і керівництва підприємств. Носії такої політичної свідомості відверто жадають “сильної руки”, яка б навела порядок у державі аж до переділу власності;

- індивідуалістично-ліберальна (характерна орієнтація при вирішенні своїх проблем перш за все на власні сили, переконаність у тому, що можна самому керувати своєю долею. Представники цього типу діяльні, у них немає невпевненості у своєму майбутньому, вони більшою мірою орієнтовані на кар’єру і життєвий успіх).

 

У соціологічній і політологічній літературі існують різноманітні підходи до визначення поняття “політична культура”:

Ø Суб’єктивний, що трактує політичну культуру як явище виключно ментальне, тобто як оцінки, цінності, знання суб’єктів політичного процесу;

Ø Суб’єктивний і біхевіористський, в яких політична культура розглядається на ментальному і поведінковому рівнях;

Ø Культурологічний, що передбачає розуміння політичної культури як сукупності цінностей і символів.

 

Г.Патрик, синтезуючи моменти трьох підходів, визначає політичну культуру як основні орієнтації, цінності і позиції, що характеризують політичну систему та регулюють взаємодію між її елементами. У вітчизняній літературі прийнято вважати, що політична культура – це якісний стан політичного життя суспільства, який характеризує ступінь розвитку політичних інститутів, а також якість взаємодії суб’єктів політичного процесу.

Отже політичну культуру можна розглядати як ментальний елемент політичної системи, сукупність політичних цінностей і норм, способів поведінки. Ці аспекти дають підставу розуміти політичну культуру як сукупність політичних цінностей, норм і способів поведінки, що функціонують у рамках певної політичної системи і характеризують взаємодію політичних інститутів і політичних спільнот.

Політична культура як багатопланове явище виявляється на таких рівнях:

1. Окремої особи;

2. Політичної спільноти;

3. Суспільства загалом.

 

Залежно від рівня функціонування, політична культура має різні структурні компоненти. На суспільному рівні вона включає:

- Політичні цінності (переконання щодо цілей, які суб’єкти політичного процесу повинні реалізувати. Політичні цінності охоплюють ті явища, що є предметом певних політичних інтересів, бажань, домагань, потреб. Це суверенітет, державна влада, політичні свободи, соціальна справедливість, правопорядок, війна, мир. Кожна суспільна епоха по-своєму інтерпретує цінності. Якщо в епоху Середньовіччя державна влада розглядалася, як порядок панування і підпорядкування, установлений Богом, в епоху Нового часу – як засіб досягнення цілей певних соціальних груп, то нині вона розцінюється як засіб узгодження соціальних інтересів, регулювання суспільних відносин. Відкрите суспільство передбачає розуміння свободи як можливості вибору альтернативи для утвердження особистості, а закрите суспільство – як звільнення її від чогось зовнішнього. Це явище спостерігається в посткомуністичних країнах, де свобода розглядається як можливість звільнення від колоніальної залежності і комуністичної спадщини, а не утвердження нових суспільних відносин, пробудження людської гідності. Також інше тлумачення мають цінності з точки зору національного виміру суспільства. Суть національного виміру цінностей політичної культури полягає в тому, що ці цінності відображають політичний досвід нації, нерозривно пов’язаний із іншими елементами національної культури – міфологічними, релігійними, науковими, естетичними. Загальний рівень національної культури позначається на змісті і ступені розуміння політичних цінностей політичними суб’єктами, на формах вияву їхньої вольової активності щодо втілення цих цінностей у життя.

- Норми політичної культури (визначають загальноприйняті вимоги-зразки щодо поведінки суб’єктів політичної дії відповідно до цінностей. Норми політичної культури мають масовий характер і сприймаються як звичайні правила поведінки, що не викликають захоплення, подиву або осуду в більшості людей. Вони мають власне політичний, правовий і моральний характер. Співвідношення між цінностями і нормами зводиться до того, що цінності суспільства:

- на практиці реалізуються через правові і моральні норми. Так, цінність “власність” у вільному суспільстві захищена законом, і посягання на неї сприймається громадською думкою як тяжкий злочин;

- виступають як норми і зразки для окремих людей. Так, гуманістичні цінності є нормами поведінки окремих людей у посткомуністичному суспільстві;

- виявляються як ідеал, а в реальному житті використовуються норми, що суперечать цим цінностям. Таке спостерігається в посткомуністичних країнах, де багато людей позитивно сприймають цінності західного суспільства, а в житті керуються нормами старого суспільного ладу. Такий стан зумовлений тим, що ціннісно нормативна основа колишнього суспільства розпалася, а нова перебуває на початковій стадії формування. Крім цього, процес вироблення норм триваліший, ніж процес засвоєння цінностей);

- політична дія, політична поведінка:

1. традиційна (зумовлена традицією. В Англії згідно з традицією уряд формує парламентська більшість і лідер правлячої партії стає прем’єр-міністром);

2. афективна (визначається певним емоційним станом суб’єкта політики);

3. вартісно-раціональна (в основі лежить мотив переконання, тобто політик керується не раціональною доцільністю, а вартісними орієнтаціями);

4. раціональна (передбачає логічне осмислення мети і засобів, адекватних політичній ситуації. Політик із таким типом поведінки обирає найоптимальніший варіант реалізації політичного рішення.

 

У соціології виділяють ще такі типи поведінки:

- ідентифікація (проста і складна) як найпоширеніший процес виживання в соціумі (“Я” з більшістю; тип поведінки – поступливо-компромісний);

- індивідуалізація як форма вияву зрілого і нонконформованого “Я” суб’єкта, його самостійності (“Я” сам по собі; тип поведінки – відгороджування);

- інвестиція як форма найбільш корисного для суспільства і людини розв’язання соціальних конфліктів (“Я” з тим, у кого здоровий глузд; тип поведінки – колаборативний);

- маргіналізація як спосіб протистояння тотальній ідентифікації (“Я” з тими, хто проти більшості; тип поведінки – нонконформістський, негативістський);

- девіація як результат деструктивного виходу із внутрішнього конфлікту, який супроводжується максимумом емоцій і агресивно-руйнівною дією (“Я” проти всіх; тип поведінки – агресивно-руйнівний).

 

На суспільному рівні політична культура у ментальній площині охоплює психіку, ідеологію, науку.

Важливими елементами політичної психіки є:

- архетип (первинний глибокий пласт колективного підсвідомого, який через символи, образи і міфи відображає попередні образи історичних нашарувань. Архетип часто як неусвідомлена сила визначає людські почуття, думки, дії у політичній сфері, особливо в кризових ситуаціях);

- політичний міф (форма колективної психіки, яка пояснює політичну реальність цілісними чуттєво-образними засобами. Особливістю міфу є те, що він спирається на віру, не піддається верифікації, є за своєю природою ірраціональним, дуже впливає на масову свідомість. Міф згуртовує людей у суспільні групи навколо одного героя, події, дії. Міф може грати як конструктивну, так і деструктивну роль у суспільстві. Міфологія політичної свідомості є міцним підгрунтям для політичного шарлатанства і невігластва);

- стереотип – це схематичне, стандартизоване уявлення про політику, що грунтується як на міфах, так і на теоретичних знаннях. Стереотип народжується з консервативної масової свідомості, яка не встигає адекватно оцінювати ситуацію. Він закріплює політичний досвід, проте важко піддається зміні відповідно до нової ситуації;

- Політичний символ – чуттєво-наочний або абстрактиний засіб, що уособлює націю, політичну систему, певні позиції політичних суб’єктів. За формою виявлення розрізняють предметні (прапор, герб), словесні (гімн, патріотичні пісні, промови визначних політчних діячів); поведінкові (святкові демонстрації, церемонії).

 

Інтереси, цінності групових суб’єктів політики виражає політична ідеологія. М.Вебер, В.Парето, К.Маркс називали її формою спотворення свідомості, яка маскує істинні наміри суб’єктів політики. Обмеженість ідеології полягає в тому, що вона залежить від інтересів тих чи інших суспільних груп, формує цінності й норми, властиві цим групам. Ідеологія апелює як до ірраціональних, так і до раціональних елементів масової свідомості. Тому ідеологія часто формує міфи, оживляє архетипи і стереотипи для утвердження своїх цінностей або бере на озброєння наукові концепції і теорії. Сучасні політичні ідеології в умовах політичної кокуренції дедалі більшою мірою вдаються до використання науки. Політичні науки (політологія, політична соціологія, політична психологія, а також історія) намагаються висвітлювати політичну реальність з позиції наукової істини, а не певних інтересів. Однак політичні науки на відміну від природничих не можуть звільнитися повністю від ідеологічного нашарування, тому що методологічною основою наукового дослідження є певнісні ціннісні орієнтації вченого.

Глибше зрозуміти механізми політичної культури дає змогу аналіз психологічних властивостей соціумів, які виявляються у сфері політичного життя. З огляду на це можна виділити такі пари властивостей:

1. екстраверсія – інтроверсія (екстраверсія – відкритість політичної культури, прагнення її носіїв до діалогу, інтенсивних контактів з іншими культурами, любов до слави і самовираження, спокійне ставлення до драматичних подій всередині країни, ініціативність, схильність до ризику, сміливість, висока комунікабельність. Інтроверсію характеризує закритість політичної культури, що виявляється у здатності її носіїв навчатися на власному досвіді, у реформах орієнтуватися на внутрішні тенденції і традиції, а не на зовнішній досвід, ідеалізувати внутрішнє духовне життя. Суб’єкти з такою рисою політичної культури відзначаються миролюбністю і потребою уникати конфліктів, прагнуть змінити самих себе, а не існуючі обставини).

2. раціональність – ірраціональність (раціональність розкриває здатність соціумів до аналітичного сприйняття політичної реальності, неухильного виконання соціальних норм. Основними критеріями при прийнятті рішень для суб’єктів раціональної політичної культури є: логічно – нелогічно, правильно – неправильно, розумно – нерозумно, економно – неекономно. Така культура передбачає настанову на конкретні справи, а не розмови про них. Ірраціональна риса політичної культури розкриває перевагу емоцій і почуттів у діях індивідів над логічними обгрунтуваннями, міфів над раціональними теоріями. Критерії оцінок таких соціумів мають етичний характер: добре – погано, чесно – нечесно, потрібно людям – непотрібно, гуманно – негуманно. Етичний компонент ірраціональності змушує людей бути такими як “треба”, як “заведено”).

3. сенсорність – інтуїтивність (сенсорність характеризує схильність соціумів до вже апробованих способів розв’язання політичних проблем. Тут копітка праця над удосконаленням суспільної організації і технології життя замінює творчість. Інтуїтивність політичної культури спрямована на інтуїтивне сприйняття суб’єктами політичної реальності, прагнення радикально замінити її без достатньо продуманої технології цих змін. Творчий компонент тут сильніший, ніж у культурі з сенсорною ознакою, але механізм реалізації значно слабший).

4. екстернальність – інтернальність (екстернальність виявляється в тому, що її носії шукають причини невдач не в собі, а в інших. Їм притаманне бажання звільнитися від відповідальності будь-якими способами, нетерпимість у міжнаціональних відносинах, а в критичних ситуаціях – очікування “чого Бог пошле”. Інтернальна риса політичної культури розкриває активність, послідовність і відповідальність соціумів, толерантність у спілкуванні, високий соціальний інтелект, задоволення працею і життям. Соціуми з такою рисою шукають причини невдач у собі і усувають негативні наслідки своїх дій самостійно).

5. інтенціональність – екзекутивність (інтенціональна риса політичної культури характеризує її носіїв як сильних, вольових особистостей, здатних до чіткості, порядку, суворого дотримання соціальних норм. Для суб’єктів політичної культури з екзекутивною рисою характерна поміркованість у діях, загадковість, непередбаченість, ліричність, а також апатичність, наївність, потреба в сильному союзникові.

Політична культура виявляється не тільки у рисах на ментальному рівні суб’єктів політичного процесу, а й у системних властивостях. Таку типологізацію запропонували американські соціологи Г.Алмонд і С.Верба. Порівнюючи політичну культуру США, Англії, Італії, Німеччини, Мексики, ці вчені виділили три основних типи політичних культур:

Ä патріархальна (властива найбільш відсталим народам; відзначається відсутністю у членів суспільства будь-якого інтересу до політичної системи);

Ä підданська (характеризує зацікавленість членів суспільства результатами функціонування політичних систем, але не передбачає їх участі у політичному процесі);

Ä активістська, або культура політичної участі (передбачає, що громадяни не лише цікавляться тим, що їм дає політична система, а й беруть активну участь у політичній діяльності).

 

Ці ж соціологи виділили ще такі типи політичних культур, виходячи з типології політичних систем:

1. англо-американську (переважають такі цінності, як свобода особи, індивідуалізм, добробут, а також раціональне і прагматичне ставлення до владних структур);

2. континентально-європейську (універсальні цінності англо-американського типу співіснують з фрагментами різних субкультур (етнічних, релігійних);

3. доіндустріальну (переплетені різні політичні субкультури, слабко виражені комунікативні й координуючі функції різних політичних спільнот, немає чіткого розподілу владних повноважень);

4. тоталітарну (відсутні елементи громадянського суспільства, панує тоталітарна бюрократизація й ідеологізація суспільних відносин).

 

На індивідуальному рівні політична культура включає:

- пізнавальну орієнтацію (істинне або хибне знання про політику);

- афективну орієнтацію (відчуття зв’язку або протидії до політичних об’єктів);

- ціннісну орієнтацію (оцінки, думки, судження про політичні об’єкти).

 

Україні властива інтровертна риса культури, що передовсім виявляється в українському традиціоналізмі як у побуті, так і у політиці. Український соціум не готовий до швидких і радикальних політичних змін і тому реформи в Україні проходять значно повільніше, ніж в інших посткомуністичних країнах. Українці тяжіють до малих (родина, братство, громада), ніж до великих (партії, загальнореспубліканські організації) груп. Це добре ілюструють спалахи державного і партійного регіоналізму, коли керівні чиновники на догоду регіональним інтересам проводять лінію, що виразно контрастує із загальнонаціональною.

Якщо розглядати українську політичну культуру у вимірі раціонально-ірраціональному, то вона здебільшого є ірраціональною, оскільки в українському суспільстві слабо розвинена нормативність поведінки. Українці не звикли суворо дотримуватися моральних і правових норм, а тому твердий порядок у інших народів (зокрема у англо-саксів і німців) вони сприймають як черствість або недружелюбність. Соціальні норми на догоду груповим інтересам ігноруються законодавцями, управлінцями високого державного рангу, партійними лідерами і пересічними громадянами. Хоча ідея соціального порядку є пріоритетною у масовій свідомості, проте її реалізація розглядається як виняткова прерогатива державних органів, а не як здатність громадян внутрішньо організовуватися і жити згідно з випробуваними світовою цивілізаційною практикою соціальними нормами.

Перевага емоційного над прагматичним є однією з важливих відмінностей між українським і західним індивідуалізмом. Західний індивідуалізм має перевагу у сфері соціальної взаємодії на грунті спільних інтересів. Український же індивідуалізм характеризується замкнутістю, обмеженим набором альтернативних варіантів для соціальної взаємодії у відстоюванні власних соціально-політичних інтересів.

Ірраціональність української політичної культури виявляється в тому, що діяльність політиків оцінюється не за шкалою її практичної результативності, професійної здатності, а за моральними і психологічними критеріями: справедливий – несправедливий, чесний – нечесний, мужній – боязкий. Таке сприйняття образу політика створює сприятливий грунт для політичного шахрайства.

Масова свідомість з іраціональною ознакою схильна до сприйняття й творення різноманітних міфологем на зразок “Україна стане незабаром могутньою демократичною державою, тому що вона володіє природними багатствами, високим технологічним і інтелектуальним потенціалом, має славну історію”, “Всі негаразди в Україні через те, що при владі перебувають антиукраїнські сили”.

У політичній культурі України виділяється сенсорна риса на тій підставі, що її носієм є сільське населення, яке звикло прагматично розв’язувати існуючі проблеми. Однак ця риса була дуже розмита у радянський період. У політиці сенсорність виявляється у вигляді скептичного прийняття нових ідей. Люди з такою рисою більше довіряють тому політикові, який робить акцент на звичних способах розв’язання соціальних завдань. При цьому не сприймаються надто революційні ідеї та інноваційні. Так, нинішнє українське село скептично сприймає ідею продажу землі як основного елемента земельної реформи, але вже не довіряє колгоспним формам ведення господарства. Сенсорна риса виявляється також у любові до комфорту, несприйнятті конфліктів, терплячості і вмінні лавірувати, уникаючи драматичних колізій.

Екстернальність у кризових ситуаціях часто призводить до пасивного очікування або до панічної метушні, котра супроводжується “революційною”, “патріотичною” балаканиною про створення комітетів підтримки “трудящих”, “державності” і “духовності”, “російськомовного населення”, антиімперських і антикомуністичних фронтів.

Екстернальні суб’єкти політики виявляють нетерпимість до своїх політичних опонентів, не вміють цивілізованими засобами вирішувати конфліктні ситуації. В Україні спостерігається висока напруга між політичними організаціями і релігійними групами. Проте екстернальна риса погамовується сенсорною рисою українського менталітету. Тому в Україні політичні конфлікти не досягають такої гостроти, як наприклад в Росії чи державах Закавказзя і Середньої Азії.

У сучасній українській політичній культурі переважає екзекутивна риса, що виражається в архетипах “доброї землі”, “великої матері”, “матері-природи”. Норми поведінки українців формуються під впливом материнських цінностей. У політиці ця риса виявляється як перевага споглядального способу життя над активним. Соціуми з такою рисою апатичні, легко піддаються навіюванню, мають потребу в сильному і вольовому союзникові. Це призводить до того, що вигідні позиції на світовій арені займають наші основні конкуренти. Отже українській ментальності характерні загалом такі риси, як інтроверсія, ірраціональність, сенсорність, екстернальність і екзекутивність. Такі риси характерні для народів, які ще не подолали наслідків історичного поневолення, не сформували модерної ментальності і політичної культури, властивих високорозвиненим націям світу.

На формування названих рис політичної культури в Україні впливали такі чинники:

ü багатовіковий період бездержавності, коли політична діяльність (за винятком певних періодів національного відродження) була відсутня;

ü розчленування України на території та включення їх до країн з різними культурними і політичними системами, що призвело до побутового, психологічного і політичного відчуження між різними частинами народу;

ü денаціоналізація провідних верств (міщанства, військових, промисловців, великих землевласників, адміністраторів, а також інтелігенції);

ü панування комуністичного режиму, що спричинилося до деформації рис індивідуалізму і прагматизму, формування патерналістських і егалітарно-колективістських цінностей.

 

Проте такі риси, як світоглядна толерантність, традиційний демократизм, високий естетизм, що раніше були причиною невдач у боротьбі за державу, в нинішніх умовах у випадку успішної суспільної модернізації можуть прислужитися на шляху відродження України у цивілізованому світовому контексті.

У кризовий період риси політичної культури можуть набувати певних соціопатій. Р.Мертон показав, що за умов аномії втрачаєтсья узгодженність суспільно значущих цілей діяльності людей, з одного боку, і соціально схвалених засобів реалізації – з іншого. За таких умов одні люди старими засобами намагаються досягти нових цілей, а інші – новими засобами реанімувати старі (скажімо комуністи апелюють до демократичних норм у спробі зняти заборону щодо діяльності КПРС).

До соціопатій можна віднести різні види соціофобії. Характерною ознакою української ситуації є те, що в останні роки політики активно використовують засоби масової інформації для пропаганди страху. Тривалий час населення перебувало в просторі завищених сподівань. Але погіршення життєвих умов призвело до ситуації тривожного очікування, побоювання людей за завтрашній день.

До соціопатій можна віднести феномен “вишколеної” соціальної безпорадності, корені якої криються у комуністичному патерналізмі. Суть цього феномена зводиться до того, що політики здебільшого орієнтуються на ті форми боротьби (мітинги, демонстрації, петиції), які об’єктивно не поліпшують ситуацію, а створюють враження “шумового ефекту”. В таких акціях відсутній будь-який конструктивізм, а лише повторюються гасла багаторічної давності. Проте, з одного боку політики, а з іншого – галасливі їхні послідовники у взаємній безпорадності намагаються імітувати “бурхливу” політичну діяльність, яка, на їхню думку, має вплинути на поліпшення життя. В ситуації, коли швидко втрачається довіра до всіх політичних інститутів, масова свідомість здебільшого виявляється у соціально-психологічній амбівалентності – суперечливому поєднанні взаємовиключених орієтацій – демократичних і тоталітарних.

Сьогодні в Україні складається ситуація, за якої без реформування політичної, правової, економічної і духовно-культурної системи неможливе формування сучасної демократичної політичної культури, з одного боку, а з іншого - без формування політичної культури неможливе швидке реформування політичних інститутів. Тому політичні сили реформістського спрямування повинні забезпечувати через засоби масової інформації ідеологічну основу реформ і підготовку управлінської еліти, здатної мислити і діяти в умовах конкурентного середовища.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.034 сек.)