ОСНОВНІ КОНЦЕПЦІЇ СУЧАСНОЇ ЗАХІДНОЇ ПОЛІТОЛОГІЇ

Основні положення соціологічного позитивізму (позитивісти займалися здебільшого соціологічними проблемами, хоча й торкалися питань теорії політики):

- перенесення на галузь пізнання суспільства методів та принципів, характерних для природничих наук;

- звільнення соціології від метафізики;

- відмова від будь-яких впливів і психологічних пристрастей при науковому дослідженні.

Погляди “позитивістів”:

- Огюст Конт (розглядаючи три стадії суспільного розвитку (теологічну, метафізичну і позитивістську), аналізує стан політичних відносин на кожній з них. На теологічній стадії (до 1300 р.) духовна і світська влада поєднувалися, характерним було панування спадкової монархії. На метафізичній стадії влада перейшла до філософів-метафізиків, виникло бажання замінити монархію владою народу, посилювався індивідуалізм та егоїзм. Позитивістська стадія характеризувалася пануванням соціократії, яка ґрунтується на солідарності інтересів. Правили суспільством багаті патриції, спираючись на професіоналізм філософів-позитивістів. О.Конт, на відміну від просвітників, які проголошували пріоритетність прав особи, робив акцент на категоріях обов’язку, порядку і прогресу);

- Герберт Спенсер (відстоював концепцію поступового розвитку суспільства, без революційних катаклізмів (революції він вважав соціальними патологіями), і його подібності до функцій людського організму. Він розрізняв два типи суспільства – військове і індустріальне. У військовому суспільстві існує військова деспотична влада, яка відповідає умовам жорсткої боротьби людей за виживання, де перемагають сильніші, хитріші, підступніші. В індустріальному суспільстві замість грубої військової дисципліни панують мир, порядок, свобода, рівноправність, кооперація і добровільна згода. Держава перетворюється у “добровільну політичну асоціацію для взаємного захисту інтересів індивідів”. Така держава повинна менше втручатися у соціально-економічне життя, не перешкоджати реалізації принципу “роби, що хочеш, торгуй з ким хочеш”. Суспільний прогрес Г.Спенсер розумів як зростання гарантій участі громадянина в процесі реалізації влади і тому критикував явища посилення бюрократії, централізації, мілітаризації, а також європейський парламентаризм, що обмежують свободу громадян, їхню участь в політичному житті. В теорії соціалізму Г.Спенсер вбачав, у випадку її реалізації, появу нового рабовласницького суспільства);

- Еміль Дюркхейм (заклав основні принципи методології позитивістської соціології, яка слугувала основою розвитку політичної науки: соціальні факти (дії, відчуття) існують поза індивідом і впливають на нього силою примусу; до соціальних фактів треба підходити як до речей, тобто досліджувати будь-які соціальні явища – чи моральні, чи релігійні – як матеріальні об’єкти; потрібно послідовно відмовитися від природжених ідей, а це означає, що соціолог повинен остерігатися хибних істин, які існують в умах простих людей, а також ідеологічних впливів; духовні явища (релігійні, моральні) є визначальними щодо економічних і політичних; суспільство функціонує на основі солідарності механічної, яка існує в примітивних суспільствах і для якої характерна подібність та недиференційованість індивідів, і органічної, для якої характерні різноманітність інтересів і їх функціональна взаємозалежність; суспільство стає нестабільним в умовах аномії – відхилення від існуючих суспільних норм і цінностей.

Певний відхід від методології класичного позитивізму спостерігається в працях німецького соціолога Макса Вебера. Його напрям називають соціологією розуміння, тому що людські ідеї, за Вебером, піддаються поясненню, оскільки в них вкладений соціальний смисл, і вони завжди орієнтовані на дії інших людей.

Політичні погляди Макса Вебера (1864-1920; “Протестантська етика і дух капіталізму”, “Політика як покликання і професія”, “Господарство і суспільство”):

- М.Вебер виділяє три види легітимного панування, яке ґрунтується на довірі підданих або громадян до влади: раціонально-легальне (існує в країнах Західної Європи і США і передбачає підпорядкованість не особам, а законам, вимагає професіоналізму владних структур), традиційне (спирається на віру у святість традиційних суспільних порядків. Цей тип передбачає не професійне управління, і поділ влади, а особисту відданість слуг своїм панам) і харизматичне (спирається на віру людей у надзвичайний дар політичного вождя, для якого властивий авторитарний стиль управління, при якому ігноруються закони і традиції);

- п олітику розглядав як участь у здійсненні влади або прагнення впливати на її розподіл усередині держави і між державами;

- Держава є спільністю людей, яка в межах певної території користується монополією на законне фізичне насильство;

- Розробив теорію “раціональної бюрократії” (розглядав бюрократію як апарат управління – ієрархічний, позбавлений індивідуальності, спеціально підготовлений, як вияв суспільної раціоналізації, що захопив європейське суспільство після занепаду феодалізму. Бюрократія є не тільки елементом держави, а й усього комплексу соціальних інститутів (політичних партій, профспілок, церков, підприємств), і її свавілля може бути обмежене владою вибраних народом вождів).

До політико-соціологічного етапу розвитку політичної думки належать елітарні концепції італійських соціологів Вільфредо Паретто, Гаетано Моски та німецького соціолога Роберта Міхельса.

Погляди представників елітарних концепцій:

- Вільфредо Парето (1848-1923; “Перетворення демократії”, “Трактат із загальної соціології”) обґрунтував закон циркуляції еліт, згідно з яким владу спочатку захоплює та еліта, яка використовує силу як засіб здобуття й утримання влади (еліта "левів”), а їй на зміну приходить інша еліта, яка здобуває владу за допомогою переконання (еліта “лисиць”). Циркуляція еліт відбувається також по вертикалі і настає тоді, коли еліта перетворюється у гальмо розвитку і її усувають шляхом революції. Вказував на значення насильства у розвитку суспільства. Ввів теорію соціальної стратифікації (розшарування населення за різноманітними ознаками).

- Гаетано Моска (1858-1941; “Теорія урядів і парламентська система”, “Сучасні конституції”, “Основи політичної науки”, “Історія політичних доктрин”) сформулював концепцію нового політичного класу – правлячої меншості, яка прагне узаконити і раціоналізувати своє панування. Поділ політичної еліти характерний для будь-якого суспільства, незалежно від політичного режиму. Існує два типи панівної верхівки: аристократична, або закрита, еліта, яка чинить опір будь-яким змінам, і демократична, або відкрита, що допускає розширення своїх рядів за рахунок вихідців із низів. Система еліти закритого і відкритого типів не завжди збігається із системою диктатури і демократії. Політична стабільність неможлива без оновлення правлячої меншості, а тому консервація еліти є початком застою і виродження.

- Роберт Міхельс (1876-1936; “До соціології партійності в сучасній демократії”) сформулював “залізний закон олігархії”, згідно з яким правляча меншість існує у будь-якій організації і має владу над більшістю. Правляча меншість намагається зберегти владу і посилити свої позиції. Цей процес незворотній і характерний як для авторитарних, так і для демократичних партій. Вважав, що демократія як народовладдя має утопічний характер. Еліту класифікував як касту, а масу – як “демократичну декорацію”. Сформулював основний соціологічний закон щодо політичних партій та держав: “Хто говорить “організація”, той в дійсності говорить “олігархія”.

У повоєнні роки політологія отримала статус самостійної науки. Домінуючим напрямком, у рамках якого розвивалися політологічні течії, був біхевіоризм. Для біхевіоризму головним є не розробка понять, пояснення суспільних явищ і процесів, а опис фактів, вдосконалення методики спостережень. У такому розумінні методологія біхевіоризму передбачає розгляд лише поведінки, яка зафіксована; вдосконалення методики реєстрації фактів, що ґрунтується на математичних і статистичних даних; проведення робіт безпосередньо на місці знаходження об’єкта дослідження; надання переваги процесам, які можна спостерігати і лічити, а саме: структурі виборів, розподілу голосів, діяльності політичних партій, групам тиску, механізму прийняття рішень. У рамках цього напряму виділяється дві концепції:

1) концепція масових комунікацій американського політолога Гарольда Дуайта Лассуела (“Влада і суспільство” (у співав.), “Структура і функції комунікації в науці”), який розглядав політику як поведінку суспільно-політичних груп, а владу – як явище взаємодії між особами; вивчав вплив засобів масової комунікації на відтворення і поширення символіки політичної влади. Людське спілкування розглядав як відкритий форум для постійного обговорення питань доступу до основних цінностей життя. Започаткував аналіз влади як міжперсональної конструкції (“влада – це міжособистісна ситуація”). Використав методи психоаналізу у вивченні політичної поведінки і пропаганди.

2) концепція плюралізму еліт (поліархії) Роберта Даля (1915-...; “Хто править”), який довів, що в суспільстві панує конкуренція еліт, яка призводить до розпорошення влади між ними. Вважав, що керують не маси; керує не еліта, оскільки жодній з елітарних груп не вдалося монополізувати владу в усіх сферах життя суспільства; керують суспільством диференційовані і спеціалізовані елітні групи, які одночасно є суперниками і спільниками і на чолі яких стоять компетентні лідери. Поліархічна модель управління властива для всього американського суспільства і певною мірою для всієї світової цивілізації.

У 60-х роках біхевіоризм був підданий критиці і частково відкинутий самими американськими політологами. Ця критика зводилася до таких моментів:

1. біхевіоризм – це надмірна цифроманія, за якою можна упустити важливі проблеми, що не піддаються прямому вимірюванню;

2. біхевіоризм – це фрагментарний підхід до аналізу фактів, що заважає глобальному підходові до політичних проблем;

3. біхевіоризм – псевдополітизм, оскільки він, спираючись тільки на факти, не може критикувати суспільний порядок, то тим самим буде підсвідомо відстоювати його збереження.

Носії течії постбіхейвіористського напрямку керуються такими принципами:

- реальність має переважати технічні прийоми дослідження;

- головне завдання політичної науки полягає не стільки в тому, щоб описувати і аналізувати факти, скільки в тому, щоб тлумачити їх під кутом зору актуальних проблем суспільно-політичного розвитку;

- вчені повинні поєднувати як пізнавальні, так і нормативно-ціннісні аспекти політології.

Серед течій постбіхейвіористського напрямку виділяється систематизм Девіда Істона (1917-...; “Політична система”, “Рамки політичного життя”), який сформулював вчення про політичну систему:

- головне призначення систем полягає у розподілі цінностей та вимушеному визнанні цього більшістю суспільства на тривалий час;

- неспроможність системи виконувати розподіл цінностей призводить до зростання напруги в ній і навіть до її руйнування;

- для розуміння системних процесів потрібен, крім певного обсягу емпіричних даних, високий рівень теоретичних узагальнень;

- головним завданням політології визначив вивчення обмінів між системою та її оточенням, чинників існування та функціонування політичної системи.

До сучасних політичних концепцій належать концепції тоталітаризму і суспільно-політичної модернізації.

У працях Раймона Арона, Ханни Аренд, Збігнева Бжежинського сформульовано концепції тоталітаризму:

1) Ханна Аренд (1906-1975; “Походження тоталітаризму” (у 3 томах), “Людський стан”, “На революцію”, “Між минулим і майбутнім”) пояснювала походження тоталітаризму з атомізованого суспільства, яке складалося не з громадян, а із маси, що виникла внаслідок розкладу класової системи і, перебуваючи в стадії загальної розгубленості, шукає вождя, без якого вона є натовпом. Водночас вождь без мас – ніщо. В такому суспільстві, де існує рух заради руху, терор стає головним стрижнем політичної діяльності. Х.Аренд розрізняла “терор революційної диктатури”, спрямований проти противників режиму, і тоталітарний терор, спрямований проти всіх. Вона вважала, що основна відмінність тоталітарних диктатур від попередніх полягає у нерозривному зв’язку ідеології і терору. До тоталітарних режимів Х.Арон відносила тільки націонал-соціалістичну Німеччину початку 40-х років і сталінську Росію.

2) Раймон Арон (1905-1983; “Мир і війна”, “Основні течії соціологічної теорії”; один з перших аналітиків індустріального суспільства) досліджував тоталітарний режим у порівнянні з ліберальним. За критерій порівняння він брав тип організації політичних партій. Виходячи з цього, Р.Арон розрізняв два типи режиму – конституційно-плюралістичний (юридична організація мирної конкуренції для завоювання влади та керівництва державою) та монополістичний (забезпечення одній єдиній партії монополії на узаконену політичну діяльність, що призводить до таких наслідків: монополія влади впливає на характер держави, робить її свавільною, державою-партією; монополія влади вимагає великих ідеологічних зусиль для свого узаконення; монополія влади відкидає існування опозиції у своїй основі; монополістичний режим спричиняється до того, що в основі суспільної свідомості лежать віра і страх: віра революціонерів у законність своїх дій та страх тих, хто не поділяє революційних поглядів, перед всемогутністю партії.

3) Збігнев Бжежинський (1928-...; “Політична влада: США /СРСР” (у співав.), “Радянський блок: єдність та протиріччя”, “Безперервна чистка: політика радянського тоталітаризму”, “Великий провал: народження та смерть комунізму у ХХ ст..”)

- відносить до тоталітарних режимів фашистські і комуністичні, акцентуючи увагу на таких їхніх головних рисах: домінуючій ролі ідеології, яку створювала правляча партія; використанні терору і обмеженні доступу до об’єктивної інформації для забезпечення монополії влади; централізованій системі управління економікою;

- дослідив спільне та особливе в розвитку країн, які належали до радянського блоку;

- провів порівняльний аналіз радянської та американської політики;

- передбачив можливий розпад СРСР, визначив підстави краху комунізму;

- проаналізував шляхи переходу від тоталітарної системи до демократичної (ця частина його досліджень відноситься до теорій модернізації).

Прихильники теорії модернізації вважають, що тенденцією розвитку політичних систем є перехід від традиційного до сучасного типу суспільства. Вони виділяють критерії, що дають змогу визначити ступінь політичного модернізму. Так, французькі політологи Люсіан Пай та Габріель Алмонд називають три критерії:

Ø структурну диференціацію, яка ґрунтується на ідеї, що різниця між суспільствами полягає в ступені диференціації та спеціалізації структури;

Ø ефективність політичної системи, що виявляється в її здатності до оновлення, мобілізації зусиль і виживання;

Ø тенденцію до рівності, що передбачає зростання народної участі у політичному процесі.

Теорії модернізації пояснюють суспільно-політичний розвиток країни як еволюційний перехід від традиційного суспільства, яке ґрунтується на простому відтворенні, ремісничих технологіях, общинно-корпоративних цінностях, орієнтації на минуле, до модерного суспільства, що ґрунтується на застосуванні прогресивних технологій, розширенні свободи людини, цінностях індивідуалізму, раціоналізму і прагматизму. Теоретики модерного суспільства стверджують, що воно ґрунтується на культурі, модерніті, тобто на античних, ренесансних і просвітницьких цінностях. Вони визнають, що західне суспільство є найбільш досконалим в цивілізаційному плані і що його цінності та суспільні інститути є універсальними, необхідними для цивілізованого розвитку всіх країн, котрі прагнуть подолати свою відсталість і низькі стандарти життя.

Модерністські теорії виділяють декілька етапів модернізації:

$ Доіндустріальний (охоплює період XVI-XVII ст.), який започаткував виникнення якісно нових духовних орієнтирів на грунті ідей Ренесансу і Реформації;

$ Ранньоіндустріальний, що характеризується переходом від мануфактурного виробництва до машинного, фабрично-заводського;

$ Пізньоіндустріальний (США, 1914-1929 рр., Західна Європа, 30-50-і рр., Японія 50-60-ті рр.) відзначається змінами в інженерній організації праці, конвеєрним виробництвом, орієнтацією на масовий випуск стандартної продукції, поглибленням міжнародного поділу праці й розширенням та ускладненням міжособистих комунікацій, зміною парадигми індивідуалізму як особистої відповідальності на індивідуалізм комфорту;

$ Постіндустріальний, що передбачає перевагу сфери послуг над сферою промислового виробництва, домінування інформаційних технологій, зростання попиту на знання, формування різносторонньої, духовно багатої людини на грунті прагматизму, зміну старих класових і національних конфліктів на конфлікти між різними типами культур, а також носіями модерних і традиційних цінностей.

Серед сучасних концепцій політичної модернізації виділяється концепція трансформації посткомуністичних суспільств у сучасні демократичні суспільства. Її сформулював З.Бжежинський. Він вважає, що цей процес передбачає три фази:

1) перша фаза (1-5 років) розпочинається після падіння комуністичної системи та передбачає політичну трансформацію вищих ешелонів влади і початкову стабілізацію економіки (лібералізацію цін і припинення дотацій, безсистемну приватизацію, стабілізацію грошової одиниці);

2) друга фаза (3-10 років) поєднує політичну стабілізацію (прийняття нової конституції, запровадження нової виборчої системи) з глибокими економічними реформами (реформуванням банківської системи, проведенням малої приватизації, демонополізацією, появою нового класу власників);

3) третя фаза (5-15 років) передбачає закріплення демократичних процесів (створення стабільних демократичних партій, встановлення демократичної політичної культури) і стабілізацію економічного зростання (здійснення великої приватизації, формування культури підприємництва).

Крім модернізаційних теорій, існують ще теорії постмодернізаційні, які на відміну від попередніх намагаються поєднати універсальні цінності західної цивілізації з національними традиційними цінностями. У зв’язку з цим виділяють декілька моделей модернізації:

1. Західна Європа і Північна Америка (виникла органічно на ґрунті власної культури модернізації або була впроваджена шляхом транснаціональної міграції);

2. Японія, Південна Корея, Гонконг, Тайвань (виникла на ґрунті засвоєння західних політичних, економічних і правових інститутів, адаптування їх до цінностей традиційної культури);

3. Пакистан, Індія, Колумбія (передбачає впровадження окремих елементів західних систем, зокрема ринкової економіки, консервуючи при цьому ряд елементів традиційного способу життя).

Теорії відсталості й залежного розвитку стверджують, що відсталість є необхідною умовою світового розвитку, причиною її є світовий капіталізм, який нещадно експлуатує ресурси слаборозвинутих країн і тим самим гальмує їх розвиток, перевагами західного способу життя можуть скористатися лише окремі елітні суспільні групи.

Геополітичні теорії намагаються визначити перспективу вирішення складних глобальних проблем світу на основі створення нового балансу сил після розпаду СРСР і біполярної системи міжнародного порядку:

$ З.Бжежинський вважає, що основним у геополітичних стратегіях Заходу має бути консолідація геополітичного простору в межах колишнього СРСР;

$ С.Хантінгтон, виділяючи ряд цивілізацій (західну, конфуціанську, японську, ісламську, слов’янсько-православну, латиноамериканську та африканську), вважає, що основні конфлікти у майбутньому відбуватимуся між країнами різних культурно-цивілізаційних типів. Логіка великих конфліктів має таку хронологію: між монархічними династіями, національними державами, ідеологічними системами (капіталізмом і соціалізмом), між країнами різних цивілізаційних типів (які можуть призвести до порушення системи міжнародного порядку. Тому політикам Заходу необхідно позбутися ілюзій щодо універсальності своєї культури і можливості її поширення на суспільства інших культурних типів, а зміцнити свої позиції за рахунок інтеграції країн Східної і Центральної Європи із західними традиціями через вступ у НАТО.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Вебер М. Политика как призвание и профессия //Избр. произведения.-М., 1990.

2. Гегель Г.В.Ф. Политические произведения.-М., 1979.

3. Гегель Г.В.Ф. Философия права.-М., 1990.

4. Гоббс Т. Левиафан, или Материя, форма и власть государства церковного и гражданського //Избр. произведения: В 2 т.-М., 1965.

5. Енгельс Ф. Походження сім’ї, приватної власності, держави //Маркс К., Енгельс Ф. Твори.-Т. 21.

6. История политических и правовых учений /Под ред. О.Э.Лейста.-М., 2000.

7. История политических и правовых учений /Под общ. ред. В.С.Нерсесянца.-М., 1996.

8. История политических и правовых учений /Под общ. ред. О.В.Мартышкина.-М., 1996.

9. История политических и правовых учений /Под ред. К.А.Мокичева: В 2 т.-М., 1996.

10. Історія розвитку політичної думки: Курс лекцій.-К., 1996.

11. Кант И. К вечному миру: Идея всеобщей истории во всемирном гражданском плане //Сочинения: В 6 т.-М., 1966.

12. Классический французький либерализм.-М., 2000.

13. Ленін В.І. Держава і революція //Повне зібр. творів.-Т. 33.

14. Локк Дж. О государственном правлении //Избр. филос. произведения.-В 2 т.-М., 1960.-Т. 2.

15. Макиавелли Н. Государь.-М., 1990.

16. Маркс К., Енгельс Ф. Маніфест Комуністичної партії//Твори.-Т. 4.

17. Маркс К. Критика Готської програми //Твори.-Т. 19.

18. Михельс Р. Социология политических партий в условиях демократии //Диалог.-1990.-№ 3, 5, 7, 9, 11.

19. Монтескье Ш.-Л. О духе законов //Избр. произведения.-М., 1955.

20. Мор Т. Утопія.-К., 1988.

21. Платон. Государство //Сочинения: В 3 т.-М., 1971.-Т. 3.-Ч. 1.

22. Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре, или Принципы политического права //Трактаты.-М., 1969.

23. Себайн Джордж Г., Торсон Томас Л. Історія політичної думки.-К., 1997.

24. Токвиль А. Де. Демократия в Америке.-М., 1992.

25. Цицерон М.Т. О государстве. О законах. Диалоги.-М., 1994.

Поиск по сайту: