Громадянське суспільство – це сфера недержавних суспільних інститутів і відносин

Атрибути громадянського суспільства:

Ø наявність публічного простору, засобів і центрів комунікації, наслідком чого є формування сфери громадянського (цивільного) життя і громадянської думки;

Ø організоване громадянське (публічне) життя вільних і рівних індивідів, чиї права захищені конституцією та законами;

Ø незалежні від держави, добровільні асоціації, автономність яких усвідомлена на індивідуальному і колективному рівні;

Ø зорієнтована на громадські інтереси та публічну політику діяльність, наслідком якої є кооперація та солідарність між людьми, спілкування на засадах взаємної довіри і співробітництва.

Структура громадянського суспільства:

- економічною основою є недержавна власність на засоби виробництва (в індивідуальній або колективній формах);

- соціальну структуру громадянського суспільства складають різноманітні соціальні спільності – класові, етнічні, демографічні, професійні та відносини між ниим (первинним осередком громадянського суспільства є сім’я);

- елементами політичної структури виступають недержавні політичні інститути, основними з яких є політичні партії, громадські організації і суспільні рухи, органи місцевого самоврядування, засоби масової інформації;

- структуру духовної сфери громадянського суспільства складають соціокультурні відносини, а її елементами є школа, церква, різноманітні культурно-мистецькі заклади.

Функції громадянського суспільства:

~ самоорганізація громадського механізму для виконання суспільних справ;

~ противага владним структурам проти можливих спроб узурпації влади;

~ створення сприятливого суспільного середовища для поширення громадянської політичної культури і через неї – для зміцнення демократичного ладу, надання процесові демократизації незворотного характеру.

ЛІТЕРАТУРА

1. Авцинова Г.И. Социально-правовое государство: сущность, особенности становлення //Социально-гуманитарные знанния.-2000.-№ 3.

2. Арато Е., Коген Дж. Відродження, занепад та реконструкція концепції громадянського суспільства //Політична думка.-1996.-№ 1.

3. Варывдин В.А. Гражданское общество //Социально-политический журнал.-1992.-№ 8.

4. Васильчук Ю.А. Гражданское общество епохи НТР //Политические исследования.-1991.-№ 4.

5. Гаджиев К.С. Гражданское общество и правовое государство //Мировая экономика и международные отношения.-1991.-№ 9.

6. Гаджиев К.С. Концепция гражданского общества: идейные истоки и основные вехи формирования //Вопросы философии //1991.-№ 7.

7. Гелнер Э. Условия свободы: гражданское общество и его исторические соперники.-М., 1995.

8. Государство и гражданское общество //Социально-политический журнал.-1997.-№ 4.

9. Грезин И. Правовое государство.-М., 1988.

10. Громадянське суспільство в Україні: проблеми становлення /Відп. ред. С.В.Бобровник.-К., 1997.

11. Замбровский Б.Я. К вопросу о формировании гражданского общества и правового государства //Социально-политические науки.-1991.-№ 6.

12. Ильин М.В., Коваль Б.И. Две стороны медали: гражданское общество и государство // Политические исследования.-1992.- № 1-2.

13. Кочетков А.П. о формировании гражданского общества //Социально-политические науки.-1992.-№ 1.

14. Лінецький С. Ідея правової держави в сучасній Україні: проблеми досвіду //Нова політика.-1996.-№ 5.

15. Нерсесянц В.С. Правовове государство: история и современность //Вопросы философии.-1989.-№ 2.

16. Одинцова А.В. Гражданское общество: прошлое, настоящее, будущее //Социально-политические науки.-1991.-№ 12.

17. Павленко Р., Рябов С. Динаміка громадянського суспільства в Україні //Нова політика.-1996.-№ 5.

18. Перегудов С.П. Гражданское общество: “трехчленная” или “одночленная” модель?//Политические исследования.-1995.-№ 3.

19. Смольков В.Г. Проблемы формирования гражданского общества //Социально-политические науки.-1991.-№ 4.

20. Тимошенко В.І. Правова держава (теоретико-історичне дослідження).-К., 1994.

21. Фергюсон А. Опыт гражданского общества.-М., 2000.

22. Шапиро И. Демократия и гражданское общество //Политические исследования.-1992.-№ 4.

ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ.

ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ І РУХИ

1. Поняття політичної партії.

2. Проблема типології партій.

3. Сутність суспільно-політичних організацій і рухів.

4. Політичні партії в Україні.

Слово “партія” побутувало ще в часи Стародавнього Риму. Етимологія його бере початок з латинського partis, що означає “частина”. До початку XVIII ст. слово партія вживалося у негативному сенсі.

У західній політології немає згоди щодо дефініції цього поняття. Так відомий американський політолог Ж.Лапаломбара пропонує вказувати на чотири ознаки:

1. Як суб’єкт певної ідеології або особливої світоглядної орієнтації;

2. Як організація, тобто достатньо тривке об’єднання людей на різних рівнях політики – від місцевого до міжнародного;

3. Мета партії – завоювання та здійснення влади (хоча бувають партії, які вбачають свій обов’язок у пробудженні сучасної думки навколо болючих, на її погляд, проблем);

4. Кожна партія прагне забезпечити собі підтримку народу – від голосування за неї до активного членства.

Французський політолог Жан-Луї Кермон дає таке визначення: “партії – це організовані політичні сили, які об’єднують громадян однієї політичної тенденції для мобілізації думки з певної кількості цілей та для участі в органах влади або для орієнтування влади на досягнення цих вимог”.

Існують різні точки зору на історію становлення і виникнення партій:

Ø континентальні європейські політологи здебільшого вважають, що партії виникли із запровадженням загального виборчого права, а політичні формування (клуби, асамблеї) часів французської революції є лише прообразом партій;

Ø Англо-американські політологи вважають, що відлік партій у сучасному розумінні треба вести з ХVII-XVIII ст., зокрема, коли в 70-80-х роках XVII ст. в Англії з’явилися перші справжні партії – торі і віги;

Ø Виникнення партій пов’язане із особливостями політичної ситуації у тій чи іншій країні, тенденціями світового суспільного розвитку. За М.Вебером, партії у своєму розвитку пройшли три етапи: аристократичне угрупування, політичний клуб, масова партія. Одні партії виникли внаслідок ведення виборчої кампанії, інші (комуністичні партії) з’явилися в нелегальних умовах боротьби проти існуючого політичного ладу в ХІХ ст., треті (соціал-демократичні) виросли з профспілкового, четверті (християнсько-демократичні) – з католицького рухів, п’яті (об’єднання на підтримку республіки) – з найближчого оточення визначних політичних діячів;

Ø Сучасний процес у країнах Заходу має тенденцію до утворення партійних коаліцій (коаліції лівих у період п’ятої республіки у Франції, соціал-ліберальний альянс у Великобританії, Союз вільних демократів спочатку з соціал-демократами, а згодом – з християнськими демократами в Німеччині);

Ø У країнах Східної Європи і СНД партійне життя характеризується політичною диференційованістю, коли на підставі розпаду масових об’єднань та рухів виникають нові партії, відірвані від соціальних груп;

Ø У багатьох країнах “третього світу” вагомими чинниками утворення партій є релігійні, класові, часом родові чи племінні інтереси. Подекуди тут відсутній політичний плюралізм.

Етапи розвитку політичної партії:

1) зародження нової партії в надрах старої правової та політичної системи як відповідна реакція на загострення протиріч в суспільстві;

2) боротьба партії за владу: пошук засобів, форм, методів, сил, здатних дестабілізувати та дискредитувати державний лад і правлячу партію; поразка або перемога усіх громадських сил, які стоять за нею і підтримують її;

3) конструювання нового державного і законодавчого механізму; проведення кадрової політики, яка б відповідала інтересам правлячої партії; визначення своєї ролі в державному механізмі;

4) формування матеріально-технічної бази діяльності партії та фінансових джерел її існування;

5) систематична розробка партією головних напрямків її діяльності з одночасним розвитком її організаційної структури, форм і методів роботи з метою запобігання загостренню протиріч.

Ознаки політичної партії:

- певна тривалість існування в часі;

- наявність організаційної структури;

- прагнення влади;

- пошук народної підтримки;

- партія – носій певної ідеології, світосприймання.

Функції партій:

1) ідеологічна (розробка і поширення ідеології серед електорату, що сприяє інтеграції і соціалізації певних соціальних груп, категорій індивідів, передбачає їх об’єднання навколо засвоєння певної системи цінностей, норм);

2) наукова (розробка партією різних соціальних проектів, технологій виборчої кампанії, законопроектів, програм соціального-економічного, політичного, духовно-культурного розвитку, адміністративно-управлінських процедур на основі функціонування інформативно-аналітичних центрів, центрів стратегічних досліджень, соціологічних лабораторій, бібліотек);

3) участь у боротьбі за владу (механізм добору кадрів та підготовки для різних рівнів державної діяльності (депутатської і адміністративно-управлінської), створення “тіньових кабінетів”, моделювання державної діяльності своїх політичних опонентів, критика їхнього політичного курсу, розробка стратегії і тактики передвиборчої боротьби);

4) здійснення влади (розробка політичного курсу, а також пошук управлінських моделей його здійснення, формування громадської думки для підтримки цього курсу, розширення контактів з різними політичними силами і соціальною базою для здійснення владного статусу);

5) представництво соціальних інтересів (партія виявляє інтереси тих чи інших соціальних груп, надає їм політичне спрямування через різні засоби комунікацій, коригує власний політичний курс відповідно до їхніх інтересів).

Типологізація партій за ідеологіями як певними системами політичних цінностей:

1) комуністичні і неокомуністичні;

2) соціал-демократичні;

3) ліберальні і неоліберальні;

4) консервативні і неоконсервативні;

5) фашистські і неофашистські.

Типологізація за політичним темпераментом (такий поділ бере початок із часів французської революції 1789 р., коли на засіданнях Національної Асамблеї ліворуч сиділи якобінці (прихильники радикальних змін), в центрі – помірковані (жирондисти), а праворуч – прихильники збереження монархії (роялісти):

1) ліві (властиві пацифістські, антикапіталістичні, антирасистські, антиклерикальні орієнтації, прагнення до рівності і прогресу);

2) центристські (пропонують зберегти існуючий стан речей);

3) праві (визнають культ влади та ієрархії, прагнуть повернення до усталених порядків, поваги до них).

Сучасна типологізація за ідеологічними критеріями виглядає так:

1. ліві (комуністи);

2. лівий центр (соціал-демократи);

3. центр (ліберали);

4. правий центр (неоконсерватори);

5. праві (неофашисти).

Така типологізація не завжди відповідає конкретному історичному підтексту. В певних ситуаціях ліві можуть ставати правими і навпаки. Так, у країнах СНД правими стали типові ліві – комуністи, оскільки вони виступають за збереження атрибутів адміністративно-командної системи, а лівими (хоч такі ознаки на Заході властиві правим) – сили демократичної орієнтації.

Партії конкретизують свої ідеологічні засади у політичних платформах, які визначають стратегічні й тактичні пріоритети відповідно до політичної ситуації. Часто в політичних платформах основні ідеї партій різних ідеологічних напрямів збігаються. Наприклад, останніми роками на виборах в Іспанії, Франції, Австрії ліберальні і навіть консервативні партії враховували кращий досвід соціал-демократії і використовували її гасла у виборчій кампанії, і навпаки, на виборах перемагали ті соціал-демократичні партії, які використовували “ліберальні” цінності. На сучасному етапі домінує тенденція до зближення політичних сил лівоцентристської, центристської, правоцентристської орієнтацій.

Організаційна структура передбачає організаційні принципи побудови партії, статус її органів, взаємозв’язки між структурними ланками. У світовій політології виділяються декілька підходів до класифікації партій за їх організаційною структурою.

М.Дюверже встановив бінарну класифікацію:

– кадрові партії виникли на початку ХХ ст. на основі електоральних комісій “у низах” та парламентських груп “у верхах”. Кадрові партії не мають інституту фіксованого членства і членських внесків, діють переважно під час передвиборчих кампаній через професійних і громадських активістів. Кадрові партії – це передусім партії впливових людей, котрі мають авторитет і можуть розраховувати на підтримку. Первинними осередками таких партій є комітети виборчого округу чи району, які намагаються залучити під час виборів якомога більше своїх прихильників. Кадрові партії слабко ідеологізовані, тобто мало займаються розробкою ідеологічних доктрин, а здебільшого керуються виборчим прагматизмом. До типових кадрових партій належать Республіканська і Демократична партії США;

– масові партії об’єднують велику кількість людей, що гуртуються у первинних структурах, мають фіксоване членство. Основне джерело фінансування – членські внески. Діяльність цих партій має здебільшого ідеологічний характер і відзначається активною виборчою боротьбою. Керівництво в масових партіях здійснюють професійні політики та постійні управлінські кадри. Ці партії вимагають у своїх членів пристрасності і лояльності, а також активної участі у партійному житті. За структурою серед масових партій розрізняють соціал-демократичні, комуністичні (ленінські) і фашистські. Масові партії, як правило, збюрократизовані, спостерігається сильний розрив між партійними масами і партійною елітою.

Партії комуністичного і фашистського типів – суворо централізовані та ієрархізовані, вимагають залізної дисципліни від своїх членів, сповідують культ вождя. Структурні підрозділи партій фашистського типу здебільшого воєнізовані, що забезпечує їм активні і рішучі дії у боротьбі з противниками. Класифікація М.Дюверже певною мірою застаріла, оскільки не допускає існування партій проміжного типу, які б одночасно поєднували риси кадрових і масових партій.

М.Шарло доповнив типологізацію М.Дюверже третім типом – партіями виборців. Цей тип партій, з одного боку, характеризується виборчим прагматизмом, але не створює мережі організованих прихильників на зразок кадрових партій, а з іншого – має централізовану масову організацію, проте не вимагає від членів постійної участі у партійному житті. Такими є сучасні партії центристського спрямування.

За характером внутрішньої субординації розрізняють три типи партій:

1. централізовані з вертикальною структурою управління (суворо фіксоване членство, чітко окреслена централізована влада, відокремленість апарату від рядових членів партії. Такі партії після війни у Франції, Німеччині, Італії почали втрачати підтримку громадськості. Нині в країнах Заходу централізованими є партії лівої ідеологічної орєнтації, а в посткомуністичних країнах – ліві, правоцентристські та праві партії);

2. децентралізовані з горизонтальними координуючими і управлінськими ланками (принцип характерний для багатьох консервативних і ліберальних партій Заходу. Найбільш яскраво ця структура виражена у партії зелених);

3. фракційні (чітко простежується у Ліберально-демократичній партії Японії, яка перебуває при владі з 40-х років. Кожна фракція має організаційну автономію при координації загальнопартійного керівництва і конкурує з іншими. Фракційність характерна і для Соціалістичної партії Франції).

Існує ще така організаційна форма, як система об’єднаних партій. Важливий методологічний аспект вивчення організаційної структури полягає у з’ясуванні критеріїв добору партійно-політичної еліти. Тут треба мати на увазі стосунки між партійними лідерами, партійним апаратом і партійними масами, механізм розмежування їхніх функцій, а також критерії добору і підготовки кадрів для представницьких (парламентських, регіональних, муніципальних) та адміністративно-управлінських органів влади.

За методами і засобами діяльності партії поділяються на:

- авангардні (авангардні партії, що претендують на керівництво народом, вдаються до силових методів тиску (страйків, пікетування і навіть актів терору) на владу для розв’язання власних програмних цілей. Часто діяльність цих партій межує з порушенням законів. Хоча відкрито у правових державах вони не афішують своїх дій. Авангардний тип партій, що відзначаються ультрарадикалізмом і екстремізмом, найбільш поширений серед ультралівих і ультраправих);

- парламентські (ліберальні, соціал-демократичні та неоконсервативні) помірковані, вони користуються тими засобами, які не виходять за межі правового поля).

Статус партії характеризує її місце та роль у суспільстві і державі та передбачає юридичний, територіальний і владний аспекти. За юридичним статусом партії бувають легальні і нелегальні, за географічною поширеністю і густотою організації – регіональні, що діють у певному регіоні; національні, діяльність яких поширюється на всю територію держави; наднаціональні, що мають розвинені міжнародні структури.

Владний статус передбачає представництво партій у державних органах. За владним статусом партії поділяються на опозиційні, парламентської більшості і парламентської меншості.

Партія завжди захищає інтереси певної соціальної групи, загальна характеристика яких викладена у політичній платформі партії.

Політична платформа включає такі блоки проблем:

Ø удосконалення державних і правових інституцій:

- визначення форми державного устрою і правління;

- діяльність адміністративно-виконавчих, представницьких і судових органів;

- військово-політична доктрина;

- зовнішньо-економічна стратегія.

Ø соціально-економічна стратегія;

Ø духовно-культурна політика.

До середини ХХ ст. партії мали чітко виражену класово-соціальну орієнтацію. Згодом, коли соціальна структура стала мобільнішою, на зміну класовим почали приходити загальнонародні партії.

Дж.Сарторі доводить, що партія не репрезентує, а відображає соціальну групу, тобто соціальним складом вона дуже близька до ціннісних орієнтацій тих, хто голосує за цю партію. Якщо в партії переважають підприємці, то, очевидно, вона користуватиметься здебільшого підтримкою тих виборців, які поділяють психологію та ідеологію підприємництва. Проте саме цей момент дає змогу партії якоюсь мірою (залежно від рівня політичної культури) відстоювати інтереси власного електорату. Це досить виразно прослідковується у посткомуністичних країнах.

Важливою проблемою є правова інституціалізація партії, тобто законодавче оформлення і регламентування її діяльності. Уперше правове санкціонування партій здійснено в конституціях Чехословаччини (1 жовтня 1920 р.) та Австрії (29 червня 1920 р.)

Законодавче регулювання партійної діяльності передбачає:

☺ країни, де порядок утворення партій взагалі не регулюється законом, оскільки це – приватна справа громадян (Великобританія);

☺ країни, законодавство яких не вимагало формальної реєстрації партії, хоч вона може набути юридичного статусу лише у випадку представлення визначених документів у компетентні органи (Австрія ФРН);

☺ країни, правові системи яких передбачають обов’язкову реєстрацію (Україна, Росія).

Законодавство багатьох країн зобов’язує, щоб партії будувалися на демократичних принципах, регулярно оприлюднювали основні партійні документи, склад керівництва, відомості про джерела фінансування та використання коштів.

У більшості країн здійснюється державне фінансування партій з метою обмеження можливостей підкупу партійної еліти зацікавленими групами. Існують способи розподілу державних коштів: залежно від кількості голосів, отриманих на виборах (ФРН, Італія, США) та від кількості мандатів у парламенті (Данія, Швеція, Фінляндія, Франція, Бразилія). Практикується і змішаний спосіб (Великобританія, Іспанія). Крім цього, у деяких країнах частина дотацій (у Бразилії – 10 %, Італії – 15 % від загальної суми) розподіляється порівну між усіма партіями в парламенті. В Австрії, Італаї, Іспанії крім дотацій, отриманих відповідно до результатів голосування, виділяються спеціальні кошти для парламентських партійних фракцій.

Партійну систему треба розуміти як сукупність політичних партій, характер їх взаємодії, місце і вплив у певній політичній системі.

Типологія партій передбачає декілька варіантів:

1) тритипова схема Дюверже, згідно з якою партійні системи поділяються на однопартійні, двопартійні і мультипартійні;

2) тритипова система Б.Гаврилишина, який поділяє партійні системи на олігархічні, противаг (боротьби за владу) і колегіальні (співпраці при владі);

3) семитипова схема Дж.Сарторі з таким поділом партійних систем: однопартійна, гегемоністська, домінування, двопартійна, обмеженого плюралізму, поляризованого плюралізму, атомізована (ця класифікація не тільки розрізняє партійні системи за кількістю функціонуючих у політичній системі партій, а й враховує характер їх взаємодії, ступінь політичного впливу на суспільство загалом і політичну систему зокрема. Тому таку класифікацію можна використовувати у наукових дослідженнях як найдосконалішу):

- однопартійній системі властиве конституційне закріплення керівної ролі однієї партії, зрощування партійного і державного апарату, заборона утворення інших партій. Така партійна система існувала у фашистських Італії та Німеччині, у СРСР. Нині вона існує у Китаї, Північній Кореї, на Кубі, в Іраку, Кенії, Сомалі, Лівії;

- гегемоністська система характеризується панівним становищем однієї партії при відсутності партійної конкуренції, а також – наявністю декількох партій, які мають організаційну автономію, але визнають керівну роль правлячої партії. Така система існувала у соціалістичних країнах Східної Європи;

- система домінування передбачає наявність декількох політичних партій, одна з яких упродовж тривалого часу перемагає на виборах і одноосібно формує уряд. Ця партійна система мала місце у Швеції, де у 1932-1976 рр. та у 1982-1991 рр. правила Соціал-демократична робітнича партія, і в Японії, де Ліберально-демократична партія від 1955 р. незмінно формує уряд;

- двопартійна система відзначається домінуванням двох потужних політичних партій, одна з яких перебуває при владі, а інша - в опозиції. Класичними країнами з двопартійною системою є Великобританія і США. Республіканська і Демократична партії США, Консервативна і Лейбористська партії Великобританії, змінюючи одна одну при владі, переважають у політичних системах цих країн;

- система обмеженого плюралізму характеризується наявністю багатьох партій, проте у парламенті й уряді представлені лише деякі з них, позасистемна опозиція відсутня. Система обмеженого плюралізму залежить від механізму формування уряду і поділяється на однопартійну, двоблокову і мультипартійну. У першому випадку уряд формується партією, що здобуває більшість голосів на парламентських виборах, хоч інші партії також представлені у парламенті. Типовим прикладом є Іспанія, де уряд формує соціалістична партія;

- двоблокова опозиція передбачає формування уряду двома політичними силами, як наприклад у ФРН, де від 1982 р. уряд формувався блоком соціал-демократів та християнських демократів (СДПН і ХД-ХСС);

- за мультипартійної коаліції уряд формується з представників декількох партій на основі їх пропорційного представлення у парламенті згідно з результатами виборів, як наприклад, у Швейцарії, Бельгії, Нідерландах;

- система поляризованого плюралізму, яка призводить до загострення боротьби між політичними силами, передбачає наявність партійного центру, що формує уряд, і двосторонньої деструктивної опозиції. Така система існувала в різні роки у Франції, де роль партійного центру виконувала соціалістична партія (ФСП) та об’єднання на підтримку Республіки (ОПР), лівої опозиції – комуністи (ФКП), а правої – неофашисти (НФ), а також в Італії, де головна роль належала християнським демократам (СДПІ), роль лівої опозиції – комуністам (ІКП), правої – італійському соціальному рухові – національним правим силам (ІСР-НСП);

- атомізована система характеризується наявністю багатьох маловпливових, малочисельних партій та багатьох позасистемних політичних сил. Вона поділяється на системи крайнього плюралізму і авторитарнної псевдопартійності. Перша система існувала у посткомуністичних країнах до виборів на багатопартійній основі і частково збереглася у деяких з них (Україна, Росія Казахстан). Друга система властива деяким країнам Латинської Америки (існує багато партій, між якими точиться гостра боротьба, а реальна влада перебуває у руках військової верхівки).

Поиск по сайту: