І СВІТОВИЙ ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЦЕС. УКРАЇНА В СИСТЕМІ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

1. Поняття міжнародної політики.

2. Принципи міжнародного права.

3. Сучасний світ і його характерні риси.

4. Україна в сучасному геополітичному просторі.

Зовнішня політика – це комплекс дій, спрямованих на встановлення і підтримку стосунків з міжнародним співтовариством, захист власного національного інтересу та поширення свого впливу на інших суб’єктів міжнародних відносин.

Види зовнішньої політики:

- агресивна (прагнення держави досягнути експансіоністських цілей, спроби розв’язати внутрішні проблеми засобами зовнішньої політики);

- активна (будується на пошуках балансу між внутрішньою та зовнішньою діяльністю держави, успішному виконанні нею ролі суб’єкта міжнародної політики;

- пасивна (властива для слабких в економічному, політичному, військовому плані країн, які намагаються пристосуватися до міжнародного середовища, перевівши свою зовнішню політику на позиції інших держав);

- консервативна (пов’язана із прагненням колишніх “великих” держав зберегти свої впливи на міжнародній арені і досягнутий раніше баланс між внутрішньою та зовнішньою політикою).

Міжнародні відносини – це сукупність різноманітних стосунків (політичних, економічних, дипломатичних, ідеологічних) між національними державами або групами національних держав, а також створеними ними світовими і регіональними організаціями, у процесі взаємодії яких складається певний світовий або регіональний правовий порядок. Міжнародні відносини – сукупність економічних, політичних, ідеологічних, правових, дипломатичних та інших зв’язків між державами й системами держав, між головними соціальними, економічними, політичними силами, організаціями й громадськими рухами, які діють на світовій арені. Міжнародні відносини формуються під впливом зовнішньої політики країн світу, певною мірою регулюючись багатьма міжнародними нормами і цінностями, виробленими людством упродовж його історичного розвитку.

Головні суб’єкти міжнародних відносин:

- національні держави;

- всесвітні й регіональні міжнародні організації (об’єднання для вироблення певних форм, моделей взаємодії національних держав (ООН, МВФ, НАТО);

- недержавні організації:

а) транснаціональні корпорації;

б) партії;

- релігійні організації, туристичні групи.

Сучасний світ поділений на зони політичного впливу держав, угрупувань держав, блоків, які, переслідуючи свої інтереси, нерідко суперничають з іншими. Тому результат взаємодії суб’єктів міжнародного політичного життя може виявлятися в різних тенденціях світового політичного процесу: в тенденціях пом’якшення клімату на міжнародній арені або загострення, протистояння, конфронтації. У цьому полягає суперечливість і нерівномірність розвитку світового політичного процесу, що ілюструють зміни в міжнародних відносинах після другої світової війни між капіталістичною і “соціалістичною” системами.

Типи організаційних структур:

v За геополітичним простором:

- всесвітні (МВФ, ООН);

- регіональні (Рада Європи, Європейський Союз);

v За рівнем суспільного розвитку:

- високорозвинуті (США, Гонконг, Сінгапур, Канада);

- середньорозвинуті (країни Східної Європи і Латинської Америки);

- низькорозвинуті (СНД, Африка);

v За ступенем інтегрованості:

- сильноінтегровані (Європейський Союз, країни якого мають спільні представницькі та урядові структури і прямують до єдиної валютної та митної систем);

- слабко інтегровані (країни СНД).

Міжнародні відносини за сферами суспільної діяльності поділяються на:

k політичні;

k дипломатичні;

k правові;

k культурно-гуманітарні.

Основні форми міжнародної взаємодії:

· співпраця (здійснюється через участь у різних міжнародних організаційних структурах, двосторонні й широкомасштабні договори про дружбу і співробітництво. Стратегічне партнерство передбачає найбільш масштабний і взаємовигідний спосіб взаємодії у різноманітних сферах суспільного життя);

· суперництво (передбачає мирний характер боротьби між державами за вигідну реалізацію свого національного інтересу, починаючи від поширення своїх капіталів і технологій до розміщення військових баз. Суперництво має місце як серед країн, які перебувають у відносинах стратегічного партнерства, так і відносинах конфронтації);

· конфлікт (виникає на міжнародному рівні, коли не вдається врегулювати несумісні інтереси двох або груп держав. Вони можуть виражатися через денонсацію договорів, розрив дипломатичних стосунків, економічну блокаду, провокування внутрішньої дестабілізації шляхом інформаційних диверсій, терористичних актів, військових переворотів, громадянської, локальної, світової воєн).

Конфлікти малої інтенсивності – відносини між державними і недержавними суб’єктами, що пов’язані із дрібними сутичками на кордоні, індивідуальним або невеликим груповим насильством.

Тероризм – здійснення політичної боротьби засобами залякування, насильства аж до фізичної розправи з політичними противниками; дестабілізація суспільства, державно-політичного ладу шляхом систематичного насильства і настрахання, політичних вбивств, провокацій.

Громадянська війна і революція – внутрішні конфлікти у державі між двома або більше сторонами через розбіжності поглядів щодо майбутнього ладу цієї країни. Якщо одна або більше сторін звертаються по допомогу до іноземної держави, конфлікт набуває міждержавного значення.

Війна – великомасштабний конфлікт між державами, що прагнуть досягнути своїх політичних цілей за допомогою організованої збройної боротьби.

Принципи міжнародних відносин:

Ø принцип сили (незалежно від зміни співвідношення у його структурі тих чи інших елементів залишається найважливішим чинником геополітики (геополітика – вчення про державу, що прагне до розширення свого географічного і територіального простору. В сучасному розумінні трактується як наука і політика щодо вивчення міжнародних структур і механізмів їх взаємодії, закономірностей і тенденцій світового розвитку, а також використання її досягнень у практичній політиці національних держав, міжнародних союзів і блоків для забезпечення реалізації своїх геостратегічних і національних інтересів, збереження миру і забезпечення стабільності). До вимірів сили на міжнародній арені відносять:

1. геополітичне становище, яке включає рельєф і клімат, територіальний простір, його сконсолідованість, що виражається у наявності сучасних комунікацій; розташування у певному культурному і політичному ареалі (тобто у сфері впливів країн з точки зору їх геополітичної ваги і культурного розвитку);

2. населення, його кількість, вікова структура, природний приріст, освітній рівень, фахова підготовка;

3. природні ресурси – грунти, води, флора, фауна, корисні копалини, а також високотехнічні й екологічно безпечні засоби природовикористання і природозбереження;

4. економічний розвиток, що передбачає наявність сучасних постіндустріальних галузей, експорт технологій, кількість розміщення своїх підприємств за кордоном, високоосвічені менеджерські кадри;

5. соціально-культурний рівень – передбачає ефективну систему охорони здоров’я та екологічної безпеки, освіти й науки, а також вирівнювання соціальної стратифікації;

6. військова могутність, що виявляється в оснащенні високотехнологічними озброєннями і тактичній грамотності збройних сил, високорозвинутому ВПК. При цьому слід сказати, що цей елемент не є вирішальним у силовому вимірі сучасного світу. Німеччина і Японія не є достатньо сильними у військовому відношенні, зате вони – члени Великої сімки;

7. політичний режим, який забезпечує сприятливі або несприятливі умови для цивілізованого розвитку суспільства;

8. дипломатія, сутність якої полягає в знаходженні ефективного інструментарію для проведення зовнішньої політики держави, створення сприятливих інформаційних та ідеологічних умов для піднесення престижу держави;

9. національний характер, який виражається у таких ознаках, як ставлення до праці, підприємницька активність, правова і моральна нормативність. Національний характер як сукупність рис колективної психіки має вирішальне значення в кризових для суспільства ситуаціях;

10. міжнародний імідж держави, що виражається у сприйнятті держави на міжнародній арені, її миролюбному чи агресивному характері, внутрішній стабільності, здатності відігравати певну роль у балансі геополітичних інтересів розвинутих держав, спроможності швидко трансформуватися відповідно до модерністських тенденцій світового розвитку.

Ø принцип права (передбачає, що національна держава у міжнародних відносинах має спиратися не тільки на свою силу, але й дотримуватися норм міжнародного порядку. Сучасний міжнародний порядок грунтується на принципах і нормах міжнародного права, зафіксованих в статуті ООН, документах Гельсінського Заключного акту, Паризької хартії для нової Європи, а також документів засідань Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ). Сутність цього порядку виражається в таких принципах:

- повага до державного суверенітету і суверенної рівності;

- незастосування сили чи погрози силою;

- непорушності кордонів і територіальної цілісності держави;

- мирного врегулювання спорів;

- право націй на самовизначення;

- сумлінне виконання міжнародних зобов’язань;

- невтручання у внутрішні справи.

Стабільний міжнародний порядок передбачає оптимальне поєднання принципу права і принципу сили або балансу сил. Баланс сил забезпечується здатністю держави або союзу держав протистояти своїм противникам, їх агресивним намірам.

ІСТОРІЯ ПОЯВИ “НОВОГО ПОЛІТИЧНОГО МИСЛЕННЯ”

Упродовж багатьох століть відносини між державами визначалися силою, насильством. У міжнародному житті переважали ворожнеча і нестабільність. Сила була гарантом ієрархічного порядку. З утвердженням капіталізму, інтенсифікацією міжнародних зв’язків, формуванням світового ринку, розвитком засобів зв’язку і комунікацій держави починають укладати численні міжнародні угоди з різних питань. Виникають перші міждержавні організації для вирішення важливих для держав питань (Міжнародний телеграфний союз – 1865 р., Всесвітній поштовий союз – 1874 р), починає діяти інститут міжнародного арбітражу для вирішення суперечок між державами. Але ці міжнародні організації й інститути не могли істотно впливати на характер і стан міжнародних відносин. Конфлікти, суперечки з територіальних, етнічних, релігійних та інших питань здебільшого переростали у війни. За останні 5,5 тис. років мир на землі панував лише 250 років. За цей час відбулося понад 15 тис. війн. У XVII ст.. у Європі у війнах загинуло 3 млн. чол.., у ХVІІІ ст.. – понад 5 млн., у ХХ ст.. – 70 млн. чол.. Війни розглядалися як вивірений шлях досягнення державами своїх інтересів і цілей.

Цілком законними для розширення території і збагачення держав вважали анексію (насильницьке приєднання, загарбання однією державою території іншої держави) і контрибуцію (примусові грошові або натуральні стягнення з переможеної держави на користь держави-переможця). Дипломатія протягом тривалого часу була підпорядкована питанням, пов’язаним із війною, намагаючись забезпечити сприятливі умови для ведення війни, сприяти найефективнішому використанню результатів перемоги (в разі перемоги), домогтися найменших втрат у разі поразки. Її завданням також було документальне закріплення в інтересах держави наслідків перемоги чи поразки у війні. Філософи, історики, політики наводили різні аргументи для доказу природності, закономірності, невідворотності війн.

Право держав на задоволення своїх інтересів шляхом війни навіть знайшло закріплення в низці міжнародних угод. До середини ХХ ст.. війну вважали звичним способом розв’язання суперечок між державами. В середині ХХ ст.. було визнано згубність розв’язання міжнародних конфліктів збройним, насильницьким шляхом.

Головним міжнародно-правовим документом сучасності, в якому визначені основні принципи міжнародного права, передбачені заходи щодо їх дотримання, є Статут ООН, прийнятий 1945 р. 50 державами – засновницями ООН:

1. Підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою застосовувати ефективні колективні заходи для запобігання й усунення загрози миру і придушення актів агресії або інших порушень миру.

2. Розвивати дружні відносини між націями на основі рівноправності й самовизначення народів.

3. Здійснювати міжнародне співробітництво щодо розв’язання міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру і заохочувати розвиток поваги до прав людини і основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії;

4. Бути центром узгодження дій націй у досягненні цих загальних цілей.

Найважливіші принципи сучасної міжнародної політики викладено у “Декларації про принципи міжнародного права” (1970), “Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам” (1960), “Декларації про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держав” (1981). З 1945 по 1980 рр. за допомогою ООН було врегульовано 51 % конфліктів. У 1945-1986 рр. Відбулося до 250 війн, під час яких загинули 35 млн. осіб.

8 грудня 1987 рр. Було досягнуто угоди між СРСР та США про ліквідацію ядерних ракет “земля-земля” радіусом дії від 50 до 5000 км включно. Поступово зійшла нанівець “холодна війна”. 1991 р. СРСР перестав існувати. Після його розпаду ядерна зброя в основному зосередилася на території Росії (в т.ч. і колишні ядерні заряди, що розташовувалися на території України). Однак протиріччя між США та Росією залишаються і поглиблюються.

Скорочення ядерної зброї водночас супроводжується її вдосконаленням. Отримали можливість виробництва ядерної зброї Індія, Пакистан, Ізраїль, Південна Африка, Аргентина. Прагнення заволодіти ядерною зброєю розглядається деякими державами як спосіб гарантувати власну безпеку, оскільки навіть мала держава з ядерною зброєю є серйозною силою навіть для могутнього агресора. США проголосили про розгортання системи протиракетної оборони у космосі.

Враховуючи неможливість повністю виключити війну з практики міжнародних відносин, світове співтовариство виробляє норми міжнародного права, які визначатимуть головні вимоги щодо ведення війни. Ці норми зазначені в Женевській конвенції 1949 р., у додаткових документах до неї 1977 р., у багатосторонніх міжнародних угодах. У них йдеться про захист жертв війни, заборону певних видів зброї масового знищення, режим утримання військовополонених, зокрема поранених і хворих, про поводження під час війни з цивільним населенням, заборону залучення до бойових дій осіб, молодших 15 років.

Кожна країна у зовнішній політиці намагається реалізувати власні цілі, сукупність яких отримала назву “національні інтереси”.

В об’єктивному сенсі поняття “національні інтереси” – це сукупність умов (внутрішніх і зовнішніх), які забезпечують певний геополітичний статус держави, національну безпеку, суспільну стабільність, рівень і якість життя громадян.

У суб’єктивному значенні поняття “національні інтереси” має ідеологічне трактування залежно від політичного режиму, правлячого політичного курсу.

Поняття “національні інтереси” має ряд аспектів:

Æ геополітичний (передбачає збереження суверенітету і територіальної цілісності, а також свого місця і ролі в певному геополітичному просторі або поширення свого впливу шляхом військової економічної та інформаційної експансій, забезпечення балансу сил через міжнародні політичні, правові й економічні інститути. Геополітичний аспект національних інтересів у різних національних держав буває різний. Наприклад, Росія намагається зберегти свої провідні позиції на всій території СНД, протистояти поширенню впливу НАТО і Заходу на Схід, а Україна – відстояти національний суверенітет та інтегруватися в євроатлантичні структури).

Æ Внутрішньополітичний (полягає в забезпеченні політичної стабільності й утриманні влади правлячих сил або крім зазначених цілей – підвищенні життєвого рівня суспільної більшості).

Æ Ідеологічний (передбачає обгрунтування різноманітних ідеологічних версій трактування змісту цих інтересів).

Міжнародні структури:

1. ООН покликана забезпечувати міжнародний мир і безпеку, врегульовувати міжнародні конфлікти. Найважливішим органом ООН є Рада Безпеки, котра складається з 15 членів-держав, з яких п’ять – постійні члени (США, Великобританія, Китай, Франція, Росія) і десять – непостійні, обрані на два роки Генеральною Асамблеєю. Рішення Ради Безпеки є вирішальним у міжнародних спорах і може включати як економічні санкції, так і застосування військової сили проти країни-агресора. Рішення Ради Безпеки з процедурних питань, а також питань, що стосуються мирного врегулювання спорів, приймаються голосами семи членів Ради, серед яких не мусять бути всі постійні члени. Якщо Рада Безпеки вирішує питання, що стосується приборкання агресії, тоді кожний із постійних членів може застосувати право вето, внаслідок якого рішення не буде прийнято. Генеральна Асамблея ООН має тільки давати рекомендації учасникам конфлікту або Раді Безпеки. До прерогатив Генеральної Асамблеї належать: прийняття в ООН членів організації, а також їх виключення; рекомендації щодо підтримання міжнародного миру і безпеки; вибори тимчасових членів Ради Безпеки, Економічної і Соціальної Ради, призначення Генерального секретаря. Генеральний Секретар як головний адміністратор ООН підзвітний Раді Безпеки і Генеральній Асамблеї, наділений правом представляти названим органам будь-яке питання, що стосується міжнародної безпеки; У структурі ООН функціонує Соціальна Рада, яка складається з комісій: з наркотичних засобів, суспільного розвитку, зі становища жінок, із транснаціональних корпорацій, з народонаселення, статистична. Економічна і Соціальна Рада проводить дослідження і складає доповіді з міжнародних питань в соціально-економічній і культурній сферах і дає рекомендації Генеральній Асамблеї, членам Організації та зацікавленим спеціалізованим установам.

2. Міжнародний Суд у Гаазі розглядає судові справи, що їх передають конфліктуючі сторони. Якщо сторона відкидає рішення Суду, інша сторона або сторони можуть передати цю справу в Раду Безпеки;

3. Світовий банк, або Міжнародний банк реконструкції і розвитку (займається проблемами довготермінового економічного розвитку країн, які здійснюють складний процес модернізаційних трансформацій. Пріоритетними для нього є структурні перетворення економіки, системи освіти й охорони здоров’я, що вимагають довгострокового кредитування. Банк спеціалізується на двох типах кредитів: цільові, призначені для фінансування конкретних інвестиційних проектів (наприклад, будівництва доріг), і програмні, покликані допомогти уряду провести структурну перебудову галузей промисловості чи системи зв’язку. У 1946-1974 рр. функціонувала Бреттон-Вудська валютно-грошова система золотодоларового стандарту. Восени 1946 р. було створено Міжнародний валютний фонд (МВФ). У грудні 1946 р. було опубліковано початкові валютні паритети більшості країн – членів МВФ. Навесні 1947 р. він розпочав валютні операції. СРСР не став членом цієї організації з політичних міркувань. З цих самих причин вийшли з цієї організації Польща, Чехословаччина, Куба. Важлива роль належала міжнародним валютно-фінансовим організаціям – Міжнародному банку реконструкції та розвитку, що мав стимулювати приватні інвестиції у західноєвропейських країнах після закінчення другої світової війни, Міжнародній фінансовій корпорації (МФК) і Міжнародній асоціації розвитку (МАР), організованих для інвестування країн, що розвиваються. Бреттон-Вудська система тривалий час характеризувалася відносною стабільністю, сприяла зростанню міжнародних інвестицій, торгівлі. З середини 1960-х років розпочалися труднощі в її діяльності. Роль долара не відповідала реальним співвідношенням у всесвітньому господарстві, структурі міжнародних економічних відносин. Обезцінення долара було пов′язано також з дефіцитом платіжного балансу США. Певний час він покривався не золотом, а на ¾ доларами. Долар нагромаджувався в банках країн Західної Європи, Японії. Майже в 7 разів збільшили свої капітали за кордоном монополії США. Виник новий міжнародний грошовий ринок, так званий ринок євровалют, тобто доларів за межами США, що безконтрольно переміщалися з однієї країни в іншу. У 1976 р. його масштаби оцінювалися в 46,5 млрд. дол.. За умовами Бреттон-Вудської угоди США повинні були за вимогою іноземних банків обмінювати долари на золото. Внаслідок цих операцій золотий запас США в 1970 р. покривав лише 25 % зовнішніх доларових зобов′язань і зменшився з 24,4 млрд. дол.. у 1948 р. до 11,1 млрд. дол.. у 1971 р. Власники доларів прагнули конвертувати їх в більш стійку валюту, зокрема західнонімецьку марку, японську єну. Країни ЄС, Японія поставили питання про зміну паритету США. Становище ускладнюється кризами окремих національних валют.

4. Міжнародний Валютний Фонд (МВФ) займається проблемами ринкових перетворень тих країн, які здійснюють цей процес, акцентуючи при цьому увагу здебільшого на проблемах фінансової стабілізації – скорочення бюджетного дефіциту і приборкання темпів зростання грошової маси. Якщо уряди не дотримуються цих вимог, вони не можуть отримати кредити МВФ.

5. ГАТТ (Генеральна угода про тарифи і торгівлю):

- членство в ГАТТ передбачає добровільне визнання країною – учасником організації правил цієї системи;

- країни, які належать до цієї системи, користуються режимом найбільшого сприяння у торгівлі;

- зниження торгівельних бар’єрів між країнами – членами ГАТТ шляхом переговорів;

- між членами ГАТТ існує принцип “справедливої торгівлі”, згідно з яким країни-учасниці не можуть збільшувати тарифи після того, як вони під час переговорів погодилися на зниження, країни зобов’язані дотримуватися того податкового режиму, який існував в країні, де вироблялися дані товари, використовувати експортні субсидії.

6. ЮНЕСКО (Організація Об’єднаних націй з питань освіти, науки і культури) має за мету сприяти співпраці між народами з допомогою освітніх, наукових і культурних заходів. Організація публікує звіти про стан цих галузей у світі, розробляє і фінансує ряд важливих міжнародних освітніх і наукових проектів.

7. ВООЗ (Всесвітня організація охорони здоров’я) діє у таких напрямках: контроль і боротьба з інфекційними хворобами, допомога національним службам здоров’я, профілактика явищ, пов’язаних з екологією.

8. Велика сімка (США, Великобританія, Канада, Німеччина, Японія, Італія, Франція), яка представлена на найвищому рівні головами урядів і міністрів закордонних справ;

9. Європейський Союз (ЄС) (об’єднує 12 держав: Бельгію, Данію, Німеччину, Францію, Грецію, Ірландію, Італію, Люксембург, Нідерланди, Португалію, Великобританію, Іспанію). Початком інтеграційних процесів в Європі стало утворення в 1952 р. за Паризькою мирною угодою Європейського об′єднання вугілля і сталі (ЄОВС). До нього ввійшли Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. Ця організація, об′єднавши кам′яновугільну, залізорудну, металургійну помисловість, контролювала 60 % виплавлення сталі, 50 % видобутку вугілля в Західній Європі. В 1957 р. було підписано Римську угоду:

- Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург заснували Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС) та Європейське Співтовариство з Атомної енергії (Євроатом);

- Передбачалося ліквідувати митні кордони між країнами для вільного пересування людей, товарів, капіталів, послуг;

- Планувався поступовий перехід до єдиної економічної, соціальної політики та паспортні унії;

- Євроатом мав координувати розвиток атомної енергетики.

У 1958 р. для ЄЕС та Євроатом були утворені Комісія (виконавчий орган), Рада Міністрів (законодавчий орган), Європейський парламент (консультативний орган). З 1967 р. ці установи стали спільними і для ЄОВС. Бюджет ЄС формувався з внесків його членів.

З 1 липня 1968 р. учасники ЄС почали застосовувати єдиний тариф на ввезення товарів з третіх країн. Було вироблено єдину сільськогосподарську політику.

1969 р. – нарада в Гаазі винесла постанову про включення монетарної сфери в інтегральний процес.

У 1970-х роках НТП посилив інтеграційні процеси в європейських країнах, які сприяли їх економічному суперництву з Японією та США. Назріла проблема створення для ЄС єдиної валютної системи.

У 1973 р. в ЄС вступили Великобританія, Ірландія, Данія. У 1987 р. почався, а в 1993 р. завершився процес утворення Єдиного спільного ринку. На сучасному етапі до ЄС входять 15 країн. У 1981 р. в ЄС вступила Греція, у 1986 – Іспанія і Португалія, у 1995 – Австрія, Швеція Фінляндія. Кандидатами на вступ до ЄС є деякі країни колишнього соцтабору – Польща, Чехія, Естонія. Схиляються до поступового входження до ЄС й фактично всі нові незалежні держави європейської частини колишнього СРСР.

В політико-правовому аспекті ЄС має такі органи: Європарламент, Рада Міністрів, Суд, Комісія. В економічному аспекті ЄС прагне до створення спільного ринку, який передбачає знесення всіх митних бар’єрів, вільне переміщення товарів, капіталів і осіб, взаємне визнання наукових і професійних ступенів та дипломів, лібералізацію і вирівнювання фінансових служб банків, інвестицій, страхувань, запровадження єдиних стандартів у промисловості. У грудні 1991 року на нараді в Маастріхті досягнуто домовленості щодо здійснення великої інтеграції - введення єдиної спільної європейської валюти. В одних країнах референдуми підтвердили ці домовленості (Франція, Німеччина, Великобританія, Італія), в інших – заперечили (Нідерланди). З 1 січня 1999 р. спільну європейську валютну одиницю – євро введено в обіг. Протягом 1970-1990-х років продовжувала свою діяльність Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ). До неї входили: Австрія, Ісландія, Ліхтенштейн, Норвегія, Фінляндія, Швеція, Швейцарія. Між державами було скасовано митні бар′єри на кількісні перевезення товарів. Однак у цій спільності відсутні єдині зовнішні тарифи. Кожна країна з державами провадить самостійну економічну політику: товари цих країн не можуть вільно пересуватися усередині ЄАВТ (за винятком продовольчих товарів ЄС). Стосунки ЄАВТ з ЄС дуже перспективні. ЄС і ЄАВТ планують формування єдиного спільного ринку для всієї Європи. Між ними підписано угоду про Європейську економічну зону, яка повинна об′єднати 380 млн. населення Європи. ЄС є найбільш інтегральною організацією у світі у правовому, політичному і економічному аспектах.

10. ЄАВТ (Європейська асоціація вільної торгівлі) (економічна організація типу митного союзу; створена у 1960 р. Членами є Норвегія, Швейцарія від 1960 р., Ісландія від 1970, Ліхтенштейн від 1991; в минулому: Данія і Велика Британія (1960-1972), Португалія (1960-1985), Австрія та Швеція (1960-1994), Фінляндія (1986-1994).

11. Європейська комісія з питань атомної енергії (існує від 1958 р. поряд з ЄЕС та ЄОВС. Одне з трьох інтегруючих європейських об’єднань – має тих же членів, що й ЄЕС та ЄОВС. Від 1967 р. існують спільні органи держав-учасниць. Метою організації є спільне мирне використання ядерної енергії, розвиток досліджень у цій галузі).

12. ЄОВС (Європейське об’єднання вугілля і сталі) (створене у 1952 р. з метою створення спільного ринку й ведення спільної політики в ділянці видобутку вугілля й металургійної промисловості. Найстарша з 3 європейських інтегруючих організацій (ЄЕС та Євроатом). До них входять одні і ті ж держави. Від 1967 р. існують спільні керівні органи).

13. ЄЕС (Європейське економічне співтовариство) (існує від 1958 р. на підставі Римської угоди 1957 р. Найважливіша з трьох існуючих європейських інтегруючих спільнот (ЄОВС та Євроатом). Головною метою є економічний розвиток країн-учасниць, зміцнення співпраці між ними, вільне переміщення товарів, осіб, послуг і капіталу. Від 1993 р. на підставі угоди про Європейський Союз почало називатися Європейським Союзом. Членами є: Бельгія, Франція, Голландія, Люксембург, ФРН, Італія, від 1973 Данія, Ірландія, Велика Британія, від 1961 Греція, від 1986 Іспанія, Португалія, від 1995 Австрія, Фінляндія, Швеція).

14. Європейський банк реконструкції та розвитку (утворений у 1991 р., штаб-квартира у Лондоні. Метою є фінансова підтримка економічних змін у країнах Центр.-Сх. Європи та державах колишнього СРСР; умовою допомоги є дотримання засад демократії та пошана до прав людини у цих державах).

15. Європейський інвестиційний банк (агентство Європейського Союзу (до 1993 р. ЄЕС) заснований у 1958 р. Штаб-квартира у Брюсселі. Надає інвестиційні кредити з власних фондів, гарантує позики, надані іншими банками для фінансування проектів модернізації та розвитку країн ЄС і пов’язаних із ними держав.

16. ОБСЄ (Організація безпеки і співробітництва в Європі) (метою є підтримання миру в Європі на основі відмови країн-учасниць угоди від взаємних територіальних претензій).

17. НАТО (військово-політичний блок, створений у 1949 р. у відповідь на блокаду з боку СРСР західного Берліну і загальне посилення протистояння у Європі. НАТО об’єднує такі країни: Бельгію, Великобританію, Нідерланди, Грецію, Данію, Іспанію, Ірландію, Канаду, Люксембург, Німеччину, Норвегію, Португалію, Туреччину і США. На нараді НАТО в Мадриді було дано згоду на прийняття до цієї структури у 1999 р. Польщі, Чехословаччини, Угорщини.

18. Організація країн – експортерів нафти (ОПЕК);

19. Організація американських держав (ОАД) – країни Латинської, Центральної Америки і США;

20. Організація африканської єдності – ОАЄ, яка об’єднує 50 держав, що відстоюють свої права;

21. Асоціація південно-східних азіатських держав (АСЕАН), до якої входять країни: Індонезія, Малайзія, Філіппіни, Сінгапур, Таїланд.

Поиск по сайту: