РОЗДІЛ 4. ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

ТЕОРІЯ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ

1. Поняття політичної системи.

2. Місце політичної системи у суспільстві.

3. Типи політичних режимів.

4. Політичні режими в Україні.

Суспільство являє собою складну, саморегулюючу систему, що складається з низки підсистем – економічної, соціально-класової, духовно-ідеологічної. Кожна з них має свої власні підсистеми, своє місце і відіграє свою роль у суспільній системі.

Суспільна система (суспільство) складається також з елементів: соціальні групи, класи, нації, кожному з яких притаманні специфічні інтереси. Ці інтереси далеко не завжди співпадають з інтересами інших суб’єктів, а також з інтересами суспільства. Названі елементи намагаючись задовольнити свої власні інтереси, вступають у політичні відносини. Останні потребують регулювання, без якого не можна забезпечити стабільність і стійкий розвиток усієї суспільної системи в цілому, тобто потребують політичних дій.

Оскільки суспільство є саморегулюючою системою, воно функціонує і розвивається самостійно, а не в результаті регулюючої дії будь-якої сили, що існує поза суспільством. З цього виходить, що суспільна система об’єктивно повинна мати спеціальну підсистему, призначену для управління суспільством. Такою і є політична система.

Визначальною по відношенню до всіх підсистем суспільства, до політичної зокрема, виступає економічна система, оскільки серед багаточислених і різноманітних інтересів соціальних груп детермінуючими є економічні інтереси.

Правлячі соціальні групи неминуче створюють таку економічну систему суспільства, яка б задовольняла, насамперед, їх інтереси. Тому за кінцевим рахунком саме економічна система визначає сутність, характер, структуру і функції політичної системи. Зі свого боку політична система чинить регулятивно-управлінське діяння на економічну систему суспільства, забезпечуючи її стійкість, не допускаючи конфліктних ситуацій, здатних зруйнувати суспільну систему в цілому.

Політична система тісно пов’язана з духовною сферою суспільства. Справа в тому, що інтереси соціальних груп, націй в результаті оформлюються в певних ідеях, теоріях і концепціях, а врешті – в ідеологіях. Тому правлячі соціальні групи створюють такі теорії та ідеології, які не лише відбивають, але й обґрунтовують їхні інтереси, їх політичні дії. Таким чином, духовно-ідеологічна сфера впливає на сутність і характер політичної системи, слугуючи їй.

Пануючі групи запевняють суспільство у справедливості і користі для всього суспільства саме їхньої ідеології. Політична система у своїй регулятивно-управлінській діяльності виходить з цих концепцій, ідеологій, підлегла їм. У свою чергу політична система, керуючи суспільством в цілому, керує також і його духовною сферою, спрямовує його діяльність у потрібне їй русло, примушуючи таким чином підтримувати і зміцнювати політичну систему, забезпечуючи її стійкість і стабільність.

Визначення поняття “політична система”:

Ä Вузькоспеціалізоване визначення політичної системи зводить її до будь-якого одного з її структурних елементів (наприклад система державних органів, система суспільних рухів і організацій, партійна система);

Ä Широке визначення політичної системи включає до неї у якості структурних елементів ще й політичні дії, політичні відносини, політичні ідеї і теорії, політичну свідомість і політичну культуру, тобто майже все, що має відношення до політики.

При всій протилежності цих точок зору їх дещо об’єднує:

1. Політична система розуміється як певний механізм управління;

2. Політична система – це структура, що складається з певних елементів.

Оскільки політична система є суб’єктом регулятивно-управлінської дії на суспільство в цілому, у якості елементів політичної системи можуть виступати лише ті спеціальні інститути, організації, відносини, що призначені для здійснення регулювання і управління.

Політична система суспільства являє собою сукупність суб’єктів управління суспільством. Політична система – це соціальний механізм, через який здійснюється влада.

До числа суб’єктів управління найчастіше відносять:

- державу, як специфічний політичний інститут управління;

- політичні партії як організації, що ведуть боротьбу за політичну владу і здійснення її за допомогою держави;

- громадські організації та рухи (у тому числі й релігійні), які за допомогою впливу на державні органи примушують їх здійснювати управлінські дії в інтересах соціальних груп, представниками яких вони є;

- засоби масової інформації, що впливають на регулятивно-управлінську діяльність решти суб’єктів управління як “четверта влада” у політичній системі суспільства.

До структурних елементів політичної системи слід також віднести:

- трудові колективи (як, наприклад, специфічне політичне явище для країн СНД);

- політичні відносини (відносини між соціальними групами, націями, політичними інститутами, між суспільством, колективом і особою, між державою і громадянами з приводу влади, у зв’язку із виробленням і здійсненням політики;

- політичні норми (сукупність принципів і настанов, які регулюють діяльність політичних інститутів і громадян як суб’єктів політичного життя);

- правові норми (сукупність установлених або санкціонованих державою загальнообов’язкових правил поведінки (норм), дотримання яких забезпечується заходами державного впливу (кримінальне, адміністративне, державне, цивільне право);

- політична свідомість (усвідомлення сфери політики індивідами, групами, класами, іншими спільностями, тобто соціальними суб’єктами. Політична свідомість виступає як сукупність відповідних знань і оцінок;

- політична культура (система знань і уявлень різних класів, верств суспільства та індивідів про владу, політику та управління, а також ступінь їхньої політичної активності, що цими знаннями та уявленнями визначаються).

Функції політичної системи:

1. захист і забезпечення інтересів панівного класу або групи;

2. забезпечення певного захисту і задоволення інтересів інших класів і соціальних груп;

3. поєднання інтересів різних класів і соціальних груп та загальнолюдських інтересів;

4. регулятивно-управлінський вплив на інші системи;

5. визначення мети і завдань, які стоять перед суспільством;

6. вироблення програми життєдіяльності суспільства (забезпечення всього комплексу заходів, що дозволяє досягти певної мети);

7. забезпечення стабільності і стійкості суспільної системи в цілому;

8. мобілізація ресурсів суспільства на досягнення певної мети;

9. розподіл цінностей суспільства;

10. ідеологічна функція (формування політичної культури);

11. захист інтересів суспільства і його безпеки у міжнародних відносинах.

Поняття “політичний режим” охоплює не весь зміст поняття “політична система”, а лише політико-владний, тобто характер відносин між тими, хто володарює і хто підпорядковується.

Зміст поняття “політичний режим” розкривається наступними чинниками:

1) процесуальні аспекти інститутів політичної системи, взаємодія суб’єктів політичного процесу в структурі політичної системи;

2) способи і механізми розподілу влади у політичному просторі;

3) характер відносин між політико-владними і політико-невладними суб’єктами;

4) характер відносин між політичними і неполітичними інститутами.

У вітчизняній політологічній літературі прийнято розглядати політичний режим як елемент форми держави поряд з іншими елементами – формою державного правління та формою державного устрою. Однак такий підхід нелогічний, тому що обсяг поняття “політичне“ ширше, ніж поняття “державне”; у відкритому суспільстві політична влада охоплює не тільки державні інститути; поняття “політичний режим” охоплює процес всіх структурних елементів політичної системи на інституціональному, груповому рівнях.

Політичний режим розкриває характер відносин між:

- державою і громадянами;

- вищими органами державної влади (главою держави, урядом, парламентом, вищими судовими органами);

- державою і органами регіонального і місцевого самоврядування, а у федеративних державах – між державою і суб’єктами федерації;

- державою і партіями;

- правлячими елітними групами і опозицією;

- виборчою системою і формою державного правління;

- партіями і групами тиску;

- ідеологічними і неідеологічними формами політичного процесу.

Сутність політичного режиму визначається тим, що у державі є пріоритетним – права держави чи права особистості, в якій мірі держава визнає, гарантує або обмежує чи фальсифікує права, передбачені Загальною декларацією прав людини і різноманітними міжнародними конвенціями, що стосуються механізму реалізації всієї сукупності політичних, громадянських, соціально-економічних і соціально-культурних прав, чи існують у державі порушення прав людини (мотиви, форми, масштаби).

Характеристика політичного режиму передбачає не тільки юридичні гарантії здійснення прав і свобод громадян, а також ступінь розвинутості структур судового і несудового захисту цих прав, ступінь зрілості інститутів громадянського суспільства, здатних не дозволити політичній владі виходити за рамки правового поля.

Найбільш невдале співвідношення між гілками влади може виникнути при сильних повноваженнях парламенту в порівнянні з виконавчою владою у політично неструктурованому суспільстві (досвід Росії, України в доконституційний період) або при обмежених прерогативах парламенту при значно розширених (авторитарних) повноваженнях президента (Білорусія). Однак незалежно від співвідношення між вищими державними органами виконавчої і законодавчої влади, ступінь демократії залежить від механізму формування судової влади, її спеціалізації, автономії, внутрішньосудового і парламентського контролю. Якщо судова влада залежить від інших гілок влади, не має сильних внутрішніх механізмів контролю, вона може стати інструментом в руках можновладців і плутократів.

Політичний режим також залежить від співвідношення повноважень між центральною владою і суб’єктами федерації, органами самоврядування. Тут важливо врахувати виняткову і спільну компетенції між державними органами, органами суб’єктів федерації, а також автономними областями; компетенції державних органів і місцевого самоврядування; компетенції представницьких і виконавчих органів регіонального і місцевого самоврядування.

Відносини між державою і партіями можуть передбачати різноманітні впливи партій на державу і держави на партії. Крайнощами тут є монополія партії та її зверхність над державою і безпартійне формування державної влади. Невдалим варіантом можна вважати також відсутність партій-лідерів, здатних забезпечити урядову стабільність. Для з’ясування істотної риси політичного режиму має значення вивчення відносин між партійними лідерами, партійною елітою, партійним апаратом і партійною масою, механізмів політичної мотивації, закладених у організаційній структурі партії.

Умови для сприятливого маневрування партійних лідерів у власних інтересах:

- брак сучасних механізмів політичної мотивації;

- інертність політичної маси;

- незнання закономірностей політики політичною масою.

Важливою рисою політичного режиму є відносини між правлячою елітою і опозицією. Тут береться до уваги юридичний статус опозиції, форми легітимності, її типи (партійний, громадський, військовий, революційний, терористичний), а також масштаби опозиційного впливу на суспільство.

Співвідношення виборчої системи і форми державного правління дають змогу найбільш точно відобразити істотні риси сучасних демократичних політичних режимів. При аналізі такого співвідношення чітко простежується, що кожна виборча система може бути ефективною залежно від форм державного правління і політичної культури; найбільш ефективною є пропорційна виборча система при сильній президентській формі правління; в перехідних суспільствах важливо через виборче законодавство стимулювати партійну конкуренцію; для детінізації державної влади важливо вдосконалювати механізми висування кандидатів, виборчих цензів, голосування і відповідальності за порушення виборчого законодавства.

Якщо є цивілізований тиск громадськості на політичну владу з метою захисту своїх інтересів, то забезпечується певний баланс соціальних сил і зростає рівень партійної конкуренції. У випадку домінування інтересів окремих соціальних груп, сильних у майновому, фінансовому чи ідеологічному впливі, партії, прикриваючись “народними інтересами”, апелюють до народних інстинктів, а насправді вимушені виражати стратегію монопольних груп. Соціальна стратифікація, яка відтворює цивілізований тиск громадськості на владу, є більш прискорюючим процесом партійної конкуренції, ніж його стимулювання виборчим законодавством.

Підходи до типологізації політичних режимів:

1) системний (намагається охопити всі системні ознаки режиму);

2) фрагментарний (типологізує режим за конкретними проявами його основних ознак).

ТИПИ ПОЛІТИЧНИХ РЕЖИМІВ (системний підхід):

- тоталітарний режим ґрунтується на тотальному охопленні державою суспільного життя. Тоталітаризм не був характерним для деспотичних і тиранічних режимів попередніх століть, оскільки тоді не існувало таких могутніх технічних і психологічних механізмів контролю за людиною і суспільними інститутами, не було такої концентрації влади в руках політичних угрупувань. Феномен тоталітарного режиму криється у існуванні масової людини – усередненої особистості зі стандартним мисленням, яка знаходить задоволення у тому, щоб діяти “як усі”, не вміє критично мислити, зневажливо ставиться до пізнання, шанує колективізм, підпорядкований “загальному інтересу”, і масового суспільства – суспільства структурно недиференційованого, де існує поділ тільки на “верхи” і “низи”, вождів і маси. Масове суспільство і масова людина породжені такими обставинами: широкою участю мас у політиці у зв’язку із розвитком демократії; відчуженістю людини від можливості реально впливати на політичні рішення; залученням мас до нетрадиційних форм боротьби – страйків, бунтів, масових маніфестацій політичними маргіналами (людьми, які перебувають на межі між низами і верхами як соціально, так і психологічно); пауперизацію значної частини населення внаслідок монополізації економіки, розорення дрібних власників. Тоталітарний режим виникає в кризових ситуаціях, породжених необхідністю форсувати модернізацію суспільства, де існує значна частина знедоленого населення й інтелектуалів-маргіналів, могутні владні, технічні, психологічні можливості мобілізації мас для виходу з даної ситуації. Для тоталітарного режиму характерні такі ознаки: тотальний контроль держави над усіма сферами суспільства, монополізація влади в руках однієї партії, котра цілком підпорядкована вождеві; повне панування однієї ідеології, терористичний поліцейський контроль; мілітаризація суспільного життя і знищення громадянського суспільства; проголошення принципу органічної єдності держави і народу; панування воєнної або планової економіки. Комуністичні режими базувались на привабливих ідеях “інтернаціональної солідарності”, а фашистські – пропагували вищість своєї нації і необхідність світового панування.

- Авторитарний режим характеризується зосередженням необмеженої влади в руках однієї особи або групи осіб, обмеженням прав і свобод громадян. На відміну від тоталітарного режиму він допускає певні елементи демократизму, економічних свобод, існування парламентаризму, навіть боротьбу політичних партій. Якщо при тоталітарному режимі влада намагається контролювати всі без винятку сфери життя, прикриваючись гаслом органічної єдності з народом, то авторитарний режим порівняно із тоталітарним не вдається до тотального насадження ідеології з метою мобілізації народних мас на виконання “великих ідей”, не передбачає примату партії й ідеології над державними інститутами. До авторитарних режимів можна віднести всі попередні абсолютні, а також сучасні монархії у слаборозвинутих країнах, військові диктатури, “патримоніальні тиранії”, де держава є власністю сімейного клану і керується диктатурою особистої влади, а також режими “часткових демократій”, або “опікунські режими”, де панування однієї партії чи хунти співіснує з більш-менш стабільними ізольованими формами плюралізму.

- Демократичний режим [2] включає сукупність ознак, протилежних тоталітаризмові: народний суверенітет, політичний плюралізм, консесуальний тип політичної культури, правові гарантії політичних, громадянських і культурних свобод. Демократичний режим можна кваліфікувати: за формою державного правління – на президентський, парламентський, президентсько-парламентський; за формою демократії – ліберальний, соціал-ліберальний, християнсько-демократичний, національно-демократичний; за етапами становлення демократизації – демократичні режими першої хвилі демократизації (1896-1926 рр.), демократичні режими другої хвилі демократизації (після краху фашистського тоталітаризму (1943-1962 рр.) і демократичні режими третьої хвилі (появляється після 70-х років).