ПАРТІЙНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ

Дослідники партійного життя в Україні здійснюють типологізацію українських партій швидше на підставі їхніх декларованих статутів, аніж на підставі врахування сукупності ознак партійного процесу. Тому поняття про реальний стан партійного життя здебільшого відображає ідеальну модель, довільно запозичену в західній партології. Стан партійної думки в Україні грунтується тільки на порівнянні програмних документів партій за схемою загального дослідження. Тому характеристика українських партій та партійної системи на основі досягнень існуючих партологічних досліджень не дає цілісного уявлення про цей феномен, далека від повного і завершеного відображення його істотних ознак.

В Україні немає одностайності щодо типологізації партій за їхніми ідеологічними засадами і політичними платформами. Складність відображення партійного життя в Україні характеризують дві обставини. Перша відображає недосконалість методологічних і методичних досліджень. Друга полягає, по-перше, у невизначеності й незавершеності ідеологічних систем, їхній схожесті та електичності; по-друге, у частих змінах ідеологічних пріоритетів у партійних платформах; по-третє, у регіональних розбіжностях структури однієї партії або групи партій ідеологічної спрямованості.

Ліві сили виступають проти міжнародних фінансових корпорацій як таких, що пропонують руйнівний для української економіки варіант реформування, а також проти купівлі-продажу землі, приватизації колгоспно-радгоспної власності. Серед лівих існують розбіжності стосовно міжнародної орієнтації: одні виступають за оновлений союз, інші – за тісну співпрацю в рамках СНД, а також щодо конституційного процесу і антикризових заходів.

Соціально-ліберальний напрям також строкатий за ідеологічними орієнтаціями. Одна його частина орієнтується на стратегічне партнерство з Росією і країнами СНД, висуває ідею двомовності та подвійного громадянства, федеративного устрою України, інша обстоює ті самі погляди, що й націонал-демократи. Пріоритетними завданнями для соціал-лібералів є рішуче здійснення економічних реформ як основи для поліпшення добробуту людей і зміцнення державності. Вони розглядають державу як інструмент забезпечення правових умов для гідного життя і безпеки людини, а не як найвищу цінність.

До неоконсервативного напряму належать націонал-демократичні, християнсько-демократичні сили. Їхній консерватизм виявляється в прагненні поєднати національно-культурні традиції з сучасними реформами. Крім цього, на відміну від деяких соціально-ліберальних угрупувань, партії неоконсервативного напряму послідовніше орієнтуються на інтеграцію з економічними і військовими структурами Заходу та вихід із СНД.

Ще одна відмінність між ліво- і правоцентристськими силами полягає в тому, що останні більше акцентують увагу на проблемах державності, ніж реформуванні існуючого суспільного ладу, на пріоритеті національного підприємництва над іноземним (хоч ці пріоритети в певних ситуаціях, якщо їх не конкретизувати, можуть набувати антиреформістського спрямування).

Політичні сили консервативного спрямування ще не сформувалися, оскільки немає соціально-класової структури, яка б сповідувала цінності європейського консерватизму (власності, сім’ї, релігії, чіткого порядку). Тому часто консерватизм українських партій тяжіє до консервування віджилих структур і способів взаємодії.

Націоналістичний напрям – найбільш строкатий ідеологічно. Якщо УНА-УНСО твердо стоїть на позиціях інтегрального націоналізму, то КУН сповідує погляди демократичного націоналізму з елементами соціал-демократії у соціально-економічних проблемах. Проголошення пріоритетності прав нації над правами особи, розуміння нації як етнічної категорії, антикомунізм і антилібералізм, орієнтація на власний шлях розвитку, глибоке відмежування від Росії, а також обмеження впливів “ліберального” Заходу, протекціонізм щодо національного виробництва, забезпечення могутності держави шляхом збереження ядерної зброї – ось істотні риси ідеологічних орієнтацій цього напряму.

Що стосується типології за організаційною структурою, то більшість партій в Україні мають характер масових та “партій виборців”. Останній тип більш характерний для партій соціал-ліберальної орієнтації.

Методи і засоби діяльності політичних партій поступово еволюціонують від переважно авангардистських до переважно парламентських. Проте в діяльності багатьох партій (не тільки лівої і правої орієнтації) дуже часто використовуються позапарламентські методи боротьби (демонстрації, страйки, пікети, мітинги). Політичним організаціям більш потрібні радикалізм та популізм, аніж центризм. І тому не дивно, що часто гору беруть ідеологічні принципи та дешевий популізм, а не бажання конструктивної співпраці. Юридичний статус українських партій регулюється Законом України “Про об’єднання громадян”, що визначає політичну партію як об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, головна мета яких – участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування. Проте цей Закон має ряд суттєвих недоліків, які гальмують розвиток багатопартійності в Україні: не визначає механізму формування органів влади на партійній основі; закріплює хибний принцип “загальної департизації”, згідно з яким заборонене членство в партіях не тільки працівникам силових структур, органів суду і прокуратури, що є цілком природним, а й президентові, працівникам органів виконавчої влади; заборонено створювати політичні організації в органах місцевого та регіонального самоврядування; відсутня стаття про фінансування політичних партій згідно з результатами виборів.

Здебільшого в Україні партії орієнтуються на ті соціальні групи, які ще не сформувалися. Цим політологи намагаються пояснити причину ізольованості партій від суспільних верств. Партійна система в Україні перебуває в стадії переходу від атомізованого до поляризованого плюралізму.

Для нинішньої української партійної системи характерні:

1) слабка взаємодія партій із соціальними групами, відсутність стратегії вибору власного електорату;

2) розрив між партійним керівництвом і масами, відсутність менеджерського принципу внутріпартійного управління;

3) суперечність між стратегічними цілями і тактичними засобами;

4) дефіцит у партійних рядах управлінських та політичних кадрів;

5) слабкий інноваційний потенціал політичних лідерів;

6) наслідування багатьма партіями організаційної структури КПРС і ОУН-УПА, що не сприяє реалізації політичних потенцій особистостей;

7) недостатня фракційна діяльність партій в органах представницької влади;

8) законодавче обмеження умов для піднесення престижу партійної діяльності, відсутність стимулювання партійної конкуренції;

9) неспроможність партій розробити конкретні механізми реалізації власних програмних засад.

Поиск по сайту: