ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ І ПОЛІТИЧНІ ВІДНОСИНИ. КОНФЛІКТИИ ТА КРИЗИ У СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ

1. Поняття політичної діяльності.

2. Принципи, типи, види політичної діяльності.

3. Сутність конфліктних і кризових ситуацій.

4. Види конфліктів.

5. Динаміка політичних конфліктів та криз, механізм їх подолання.

Політичний процес – це функціональна характеристика політичної системи, зміст якої визначається виконанням суб’єктом політики своїх специфічних ролей і функцій. Політичний процес можна представити як сукупність влади і форм діяльності політичних суб’єктів, що прагнуть реалізувати свої цілі в політичній сфері; як певну послідовність політичних дій і подій; як функціонування політичної системи в часовому вимірі та зміну її станів.

Види політичного процесу:

- світовий (випадки, коли міжнародна співдружність виступає як цілісна система держав із притаманними інтересами, з певними політичними структурами, діяльність яких є ланкою світового політичного процесу);

- регіональний (політичний процес, що відбувається на терені окремих географічних регіонів);

- національний (у державницькому розумінні, тобто внутрішньодержавний).

Політичний процес – сукупна діяльність суб’єктів політики – державно-владних структур, партій, соціально-класових груп, еліт і окремих осіб, завдяки якій забезпечується функціонування і розвиток політичної системи.

Політична діяльність – це сукупність дій як окремих індивідів, так і великих суспільних груп (класів, націй, партій, суспільних організацій), спрямованих на реалізацію їхніх політичних інтересів, насамперед завоювання і утримання влади. Політична діяльність – це індивідуальна чи колективна, спонтанна чи організована діяльність соціальних суб’єктів, яка прямо чи опосередковано випливає з інтересів великих суспільних груп і цінностей, що їх вони поділяють.

Види політичної діяльності:

- політична участь (масові акції з метою формування певних позицій, вимог, настроїв, а також формування державних і муніципальних органів влади. Це, зокрема, участь у виборах, референдумах, демонстраціях, маніфестаціях, мітингах, зборах тощо);

- політичне функціонування (професійна політична діяльність, спрямована на розробку правових норм, управління різноманітними політичними інститутами. Сюди належать парламентська, державно-управлінська, муніципально-управлінська діяльності, партійний менеджмент і виборчий маркетинг (засіб організації діяльності). Політичне фенкціонування забезпечує створення і вдосконалення політичних інститутів та регулювання і вдосконалення суспільних відносин:

А) до першого виду діяльності відносяться розробка та прийняття конституції, утворення органів влади через вибори або насильницьке захоплення, законотворча діяльність щодо визначення статусу центральних і місцевих органів влади, створення політичних організацій (партій, лобістських груп, рухів) та вироблення нарм їх діяльності (програм, статутів, декларацій тощо);

Б) другий вид діяльності – регулювання і вдосконалення суспільних відносин, що стосується окремих сфер суспільного життя: економічної політики (бюджетної, кредитної, податкової, регулювання грошового обігу), соціальної політики (встановлення мінімальної заробітної плати, соціальне страхування, допомога малозабезпеченим), культурної політики (визначення пріоритетів держави в галузі освіти, науки, засобів інформації), міжнародної політики, політики щодо забезпечення законності і порядку).

За вектором суспільного спрямування політична діяльність може бути:

- Інноваційна (зорієнтована на впровадження нових політичних інститутів):

1) реформістська (процес поступового перетворення суспільної системи або її окремих елементів);

2) революційна (різка і швидка зміна суспільної системи шляхом насильного або мирного захоплення влади. Часто глобальні реформи називають революціями зверху).

- Стабілізуюча (спрямована на збереження всього цінного в існуючих структурах, недопущення деструктивних змін);

- Консервативна (націлена на збереження старих інститутів і форм взаємодії);

- Реакційна (зацікавлена у відновленні інститутів минулого).

Політичні відносин и – це реальні практичні стосунки, взаємозв’язки соціальних суб’єктів, у яких відбиваються їхні інтереси і здійснюється політична діяльність – співробітництво чи боротьба, вибори, референдуми, війни.

Типи групових інтересів суб’єктів політичних відносин:

- спільні (переважають там, де виникає спільна для усіх або багатьох груп потреба у розв’язанні певної проблеми: у створенні системи комунікацій, у розвитку торгівлі, в дотриманні прав людини, загальнолюдських моральних норм. Особливий випадок становить збіг інтересів у подоланні загрози існуванню суспільства, що спонукає до спільних дій населення під час війни, чужоземної інтервенції, природної катастрофи. Такі інтереси задовольняються об’єднаними зусиллями різних зацікавлених груп на підставі тимчасової або довготривалої згоди (консенсусу);

- взаємно-заперечні (інтереси тих, хто хоче здобути владу, і тих, хто не хоче її віддавати. Сам зміст цих інтересів створює бар’єр на шляху їх взаємного задоволення. У таких випадках можна зустріти різні види силового протиборства);

- паралельні (існують, не перетинаючись, що дає змогу задовольняти одні без особливих втрат для інших. Наприклад, країни і народи Центральної Америки можуть розв’язувати свої проблеми, практично не зачіпаючи суттєві інтереси країн Індокитаю. Інтереси молоді, що шукає роботу, і інтереси пенсіонерів, які не працюють, також співіснують паралельно).

Форми взаємодії групових інтересів:

- конфлікт;

- згода.

Взаємодія суб’єктів політичного процесу не може відбуватися без конфліктів, в основі яких лежить зітнення інтересів з приводу розподілу влади, панування і престижу, а також матеріальних ресурсів.

Засновниками теорії політичного конфлікту вважають К.Маркса і А.де Токвіля. Підходячи до суспільних процесів із різних методологічних позицій, обидва вчені підкреслювали неминучість консолідації у соціальних групах і конфліктів між ними. Однак згідно з поглядами К.Маркса, такі соціальні групи – це класи, а згідно з поглядами А.де Токвіля – територіальні спільноти й добровільні асоціації – елементи громадянського суспільства. Відмінним було й те, що К.Маркс розглядав конфлікт і консенсус як альтернативні способи поведінки, абсолютизуючи роль політичних конфліктів у минулому та мріючи про безконфліктне майбутнє, а Токвіль стверджував, що демократія створює умови для досягнення балансу між силами конфлікту та консенсусу.

Значний внесок у теорію конфліктів зробили соціологи кінця ХІХ-поч. ХХ ст.., що належали до напряму соціального дарвінізму (Г.Спенсер, У.Самнер, Л.Гумплович). Саме в цей період німецький філософ і соціолог Г.Зіммель увів у науковий обіг термін “соціологія конфлікту”. З 1950-х років виникають сучасні теорії конфліктів: соціальних, політичних, а також конфліктів як усезагальнюючого феномену, що характеризує світ живої і неживої природи, індивідуального і суспільного життя людини.

Л.Козер розробив концепцію “позитивного конфлікту”, згідно з якою “чим більше є незалежних один від одного конфліктів, тим краще для єдності суспільства”. Р.Дарендорф вказав, що не конфлікт, а його відсутність треба розглядати як суспільну аномалію. К.Боулдінг опрацював “загальну теорію конфлікту”, формалізувавши це поняття, побудувавши моделі розвитку конфліктів на основі врахування спільності їх елементів у будь-якій сфері”.

Соціальний конфлікт – це зіткнення протилежних інтересів, цінностей, прагнень, що веде до протиборства груп, які їх захищають. Соціальний конфлікт стає політичним, якщо він зачіпає владні інституції або такі проблеми перерозподілу ресурсів, які не можуть бути вирішені без залучення фактора влади.

Види політичного протиборства:

- горизонтальне (структурне) – між окремими групами інтересів;

- вертикальне – між групами інтересів і владою.

Специфіка політичного конфлікту полягає в тому, що це особливий вид відношень, де взаємодіють політичні інтереси і їх носії, а також використовуються політичні методи їх розв’язання.

Оскільки носіями політичних інтересів є як окремі впливові особи (зокрема політичні лідери), держава, окремі соціальні спільності, політичні партії, так і їх угрупування, об’єднані формальними договірними відносинами або без них, то вони у даному випадку виступають ще й як суб’єкти політичного конфлікту.

Політичні інтереси у конфліктній ситуації є не що інше, як інтереси по відношенню до держави, до державної, або іншої ефективної у соціальному відношенні влади (у разі, якщо державна влада невзмозі дані інтереси задовольнити).

Розглядаючи політичні конфлікти на різних рівнях соціальної орієнтації, необхідно виділити такі явища як світові війни, “холодну війну”, вони являють собою протистояння держав, що базуються на економічній, військово-політичній, ідеологічній та інших засадах.

Типи конфліктів:

- Міжсистемні (суперечливі відносини в гострій формі між різними соціально-економічними, соціально-політичними формами, системами у розвитку суспільства (між капіталістичною і соціалістичною); небезпека цього конфлікту полягає в тому, що його історична тривалість неодноразово ставила світ на межу знищення всього людства);

- Зовнішньополітичні (міжнародні) (конфлікти між державами, які можуть виникати як на воєнній, так і на іншій основі (наприклад, “митні війни”, “фінансові війни”, всілякі зовнішньополітичні та зовнішньоторгові акції). Причинами їх можуть бути як порушення тих чи інших державних інтересів, що базуються на загальнонаціональній основі, так і інтересів правлячих кіл цих держав;

- Регіональні (прояв у гострій формі протиріч економічного, політичного, ідеологічного характеру між групами держав на регіональному рівні. Регіональні конфлікти (наприклад, так звані “локальні війни”) – це одна із гострих проблем всього світового співтовариства. Небезпека регіональних конфліктів полягає в тому, що вони можуть привести до нестабільності міжнародну обстановку в цілому. Це трапляється тому, що втручаються “треті сторони”, що надає конфлікту небажаного поширення. Це, в свою чергу, може призвести до непередбачених наслідків);

- Внутрішньодержавні (існують у суспільстві, державно-політичній системі, громадсько-політичній системі, громадсько-політичній організації тощо. Такі конфлікти обумовлені різними інтересами своїх суб’єктів, особливо у питаннях політичної влади, кадрової політики, розподілу політично вагомих посад);

- Міжнаціональні (виникають на міжнаціональній основі, конфлікти, пов’язані з територіальними, мовними, міжконфесійними проблемами, які з тих чи інших причин не вирішувалися. Міжнаціональні конфлікти мають комплексний характер, що поєднує неврегульованість територіальних проблем, порушення можливостей для самостійного, суверенного державного розвитку, економічну дискримінацію тих чи інших етнічних спільнот, конфесійні проблеми);

- Міжпартійні (особливо у період підготовки і проведення виборчих кампаній);

- Міжособові (конфлікти, пов’язані із взаємовідносинами визначних осіб у політичній діяльності. Якщо ці конфлікти передбачають загострення взаємовідносин на основі антипатій, психологічної або моральної несумісності, антагоністичності між представниками різних політичних партій, то вони можуть привести до непередбачуваних наслідків. Міжособові конфлікти можуть мати місце й між представниками однієї політичної партії, тому, що соціальна база партії може бути дуже складною: в ній можуть бути різні течії, фракції, які віддзеркалюють різні інтереси, особисті зв’язки, симпатії, антипатії).

Типи політичних конфліктів:

- конфлікт інтересів (переважає в економічно розвинених країнах, стабільних державах, де нормою політичного життя є боротьба групових інтересів навколо розподілу економічних благ);

- ціннісні конфлікти (боротьба навколо уявлень про те, що є правильним або важливим, до яких цілей треба прагнути. Такі конфлікти найбільш характерні для країн, що розвиваються, для держав із нестабільним суспільним і політичним ладом, для перехідних суспільств, до яких тепер належать посткомуністичні країни);

- конфлікти ідентифікації (характерні для суспільств, у яких індивіди оттотожнюють (ідентифікують) себе лише з окремою групою (етнічною, релігійною, мовною), а не із суспільством загалом. Конфлікти ідентифікації виникають в умовах протилежності рас, етнічної протилежності, мовних або релігійних протилежностей.

Консолідація – це форма політичної взаємодії, що веде до об’єднання зацікавлених груп для досягнення спільних цілей. Консолідація може набувати форми виборчого блоку, об’єднання фракцій у парламенті на підтримку того чи іншого питання порядку денного, узгоджених масових дій заради здійснення тиску на уряд чи парламент.

Повстання – масовий відкритий збройний виступ певного класу або соціальної групи проти існуючої влади, панівних класів і груп, національного і релігійного гноблення. Найбільш гостра форма повстання – збройне повстання. Повстання характеризується тим, що панівні класи не віддають владу без опору, вдаються до насильства. Із збройного повстання нерідко починається революція.

Путч – специфічна форма збройної боротьби за владу, яка спирається на військових, частину армії, які виступають безпосереднім інструментом захоплення влади або засобом психологічного тиску на уряд, на підтримку вимог його повної відставки і передачі влади військовим. Для них характерні тенденції до утвердження тоталітарних форм правління, створення горизонтальних та вертикальних воєнізованих структур управління для контролю за ситуацією в країні і боротьби з інакодумцями. Оскільки путчисти не мають широкої підтримки в масах, вони використовують репресивні заходи. Характерним для них є прагнення поставити армію у привілейоване становище у суспільстві і забезпечити тим її лояльність до нової влади. На відміну від заколоту путч не може перерости у масове збройне повстання проти старої влади. Путчем може бути й спроба перевороту.

Заколот – збройний виступ ворожих державній владі сил, спрямований на захоплення влади, зміну форми правління або відокремлення частини території. Заколот має більш широку соціальну базу, ніж путч, проте за рівнем розмаху і залучення мас він не досягає значення збройного повстання, хоч в умовах всебічної кризи суспільства може в нього перерости. Заколот може мати як прогресивну, так і консервативну спрямованість.

Переворот – насильницький перехід політичного управління до рук представників армії. Характер перевороту, його політична спрямованість залежить від того, які сили – прогресивні чи реакційні - і з якою метою його здійснюють, інтереси якого класу вони виражають.

Змова – таємна угода вузького кола осіб про збройний виступ з метою послаблення або повалення влади, підриву існуючого ладу. Змова військових, як правило, здійснюється реакційними соціальними прошарками, які не можуть розраховувати на підтримку народних мас. Демократичне суспільство виключає змову як форму боротьби за владу.

Громадянська непокора – ненасильницькі виступи соціальної групи, партії проти суспільно-політичного порядку, проти існуючих соціальних норм (правових, морально-етичних правил людського співжиття). Громадянська непокора дістає свій вияв у мітингах, демонстраціях, політичних страйках, а також у протистоянні урядові.

Політичний страйк – колективна відмова страйкарів продовжувати роботу до задоволення висунутих ними політичних вимог. Політичний страйк може супроводжуватися демонстраціями, сутичками з урядовими військами, поліцією. Політичні страйки бувають локальними і загальними (охоплюють одну або більше галузей економіки), національними (у масштабах всієї країни) і міжнародними.

Функції конфлікту:

- сигнальна (характеризує конфлікт як показник певного стану суспільства. Там, де виникає конфлікт, у суспільних відносинах щось потребує серйозних змін. Тим самим конфлікт сприяє встановленню соціально необхідного стану рівноваги. Однак стан рівноваги – завжди відносний і тимчасовий, оскільки в ньому визрівають і чекають свого вирішення нові конфлікти);

- інформаційна (розгортання, перебіг, повороти конфліктної ситуації несуть певну інформацію про причини, що її породили та про співвідношення сил у суспільстві. Вивчення цієї інформації – важливий засіб пізнання суспільних проблем і процесів);

- диференціююча (процес соціальної диференціації, що відбувається під впливом конфлікту, часто руйнує старі соціальні структури, змінює співвідношення їх елементів, визначає нові форми взаємозв’язку);

- інтеграційна (у протистоянні із іншими групами зростає консолідація усередині групи, підвищується ступінь групової ідентифікації усередині групи, підвищується ступінь групової ідентифікації її членів);

- динамічна (конфлікт відкриває дорогу змінам, примушує рухатися вперед, розвивати політичну систему).

Вищий ступінь у розвитку конфліктної ситуації обіймає криза. Криза (в перекладі з грецької - “переломний момент”) - це етап найбільшого загострення конфлікту, це важкий перехідний етап, який може призвести до занепаду однієї або й обох ворогуючих сторін або до їх примирення.

Форми криз:

~ політична криза (втрата довір’я мас до своїх державних і політичних лідерів, які продемонстрували своє невміння вирішувати проблеми, пов’язані у першу чергу з розвитком економіки, соціальної сфери, культури політичними засобами, це передумова глибоких соціально-економічних, соціально-політичних змін у суспільстві);

~ урядова криза (ситуація, в якій даний склад уряду в силу подібності його членів не може вирішувати конкретні завдання, що стоять перед ним, скомпрометований участю в тих чи інших негативних діях, а також ситуація, коли має місце недовіра до нього законодавчого органу (парламенту).

~ криза партії (ситуація, коли партія втратила свої соціально-політичні ідеали, програмну мету, орієнтири, авторитет і вплив серед мас. Вона настає при відриві партійних лідерів від реального життя, при порушенні єдності поглядів партії в основних світоглядних питаннях, при відсутності партійної дисципліни, а також при компрометації партійних, загальнолюдських моральних принципів окремими партійними лідерами.

Фактори, що обумовлюють політичну кризу:

1. Відчуження народних мас від держави, від органів державної влади та місцевого самоврядування;

2. Ступінь громадської самосвідомості мас;

3. Інформованість мас про реальний стан справ;

4. Ступінь активності опозиційних до уряду і правлячого режиму політичних структур;

5. Позиція засобів масової інформації;

6. Нерішучість, некомпетентність відповідальних осіб.

Прояви політичної кризи:

~ нездатність держави та її органів виконувати свої безпосередні функції;

~ невиконання законів і ухвал держави;

~ падіння авторитету посадових осіб;

~ виникнення сумніву в масах щодо доцільності, компетентності тих чи інших державних інститутів чи самої політичної системи;

~ протистояння між опозицією і політичними партіями.

Причини загострення конфлікту:

- Втягування у протиборство і протиріччя, які не мали місця раніше, великої кількості соціальних груп;

- Збільшення кількості проблем, завдяки яким виникла конфліктна ситуація;

- Розгалудження зони конфлікту;

- Загострення взаємних вимог конфліктуючих сторін.

Стадії конфлікту:

1) перша стадія (прихована):

- початкова фаза (нагромадження незадоволення через глибокі розбіжності інтересів і цінностей);

- друга фаза (починається з інциденту, який штовхає конфліктуючі сторони до боротьби. Відбувається не тільки усвідомлення протилежності інтересів і цінностей конфліктуючих сторін, а й формується їхня психологічна готовність до боротьби.

2) конфліктна (гостре протистояння між конфліктуючими сторонами, яке виражається у взаємному прямому чи опосередкованому блокуванні намірів, інтересів, цілей. На цій стадії відбувається зіставлення сил конфліктуючих сторін, оцінка їхніх шансів у боротьбі. Під силою розуміють здатність суб’єкта конфлікту реалізувати свої цілі всупереч волі опонента. Розрізняють фізичну силу (в тому числі технічні засоби насильства), інформаційну форму застосування сили, соціальний статус, інші ресурси (гроші, територія, ліміт часу, кількість прихильників). Конфліктуючі сторони на цій стадії можуть обирати такі лінії поведінки:

а) досягнення своїх цілей за рахунок іншої сторони і тим самим доведення конфлікту до кризової ситуації, яка призведе до війни, революції, партизанської війни, тероризму;

б) зниження рівня напруги, переведення конфліктної ситуації в більш приховану фазу за рахунок взаємних поступок;

в) пошук способів повного розв’язання конфлікту.

3) розв’язання конфлікту (перебудова свідомості, при якій образ ворога перетворюється на “образ партнера”, а психологічна установка до боротьби – на орієнтацію до співпраці. Часткове розв’язання конфлікту змінює тільки зовнішню поведінку, але зберігає внутрішню установку до продовження протиборства:

а) консенсус (досягнення взаємної згоди);

б) компроміс (відкладення конфлікту на основі взаємних поступок).

Стадії переростання конфлікту у кризу:

- передкризовий стан (сторони конфлікту лише тільки сформувались, окреслили взаємні претензії та вимоги, процес загосторюється, є небезпека його виходу з-під контролю. У такому випадку криза поки що не настала. У випадку нерозв’язання передкризової ситуації конфлікт переростає у форму зрілої кризи;

- зріла криза (спроба конфліктуючих сторін вирішити свої проблеми із застосуванням нових (порівняно із передкризовим станом) форм, методів, сил. Це можуть бути: демонстрації, мітинги, маніфестації, блокади, захоплення урядових установ, військове втручання, екстремістські виступи);

- післякризовий стан (настає за умови, коли знайдено вихід, що послабить напругу) або соціальна катастрофа.

Соціальна катастрофа – ситуація, коли найважливіші економічні і політичні інститути перестають діяти, громадяни стають практично беззахисними перед бідами неконтрольованої економіки і різкого зростання злочинності. Соціальна катастрофа призводить до різкого падіння продуктивності праці, рівня життя широких верств населення, відкидає країни, в яких мав місце такий процес, на багато років назад. Наслідки соціальної катастрофи залежать від рівня розвитку країни: чим вищим був рівень розвитку країни, її економічної системи і органів управління, тим важчими будуть наслідки соціальної катастрофи.

Способи розв’язання конфлікту:

- під час переговорів пріоритет повинен надаватись обговоренню тих питань, що призвели до конфлікту;

- учасники конфлікту повинні прагнути зняти психологічну і соціальну напругу, демонструючи взаємну повагу один до одного;

- сторони переговорів повинні створити атмосферу публічного рівноправного обміну думками, відкрито обговорювати взаємно незручні питання;

- учасники переговорів повинні прагнути до компромісу. Компроміс передбачає насамперед взаємні поступки або поступки слабшій стороні, або тій стороні, яка зуміла обгрунтовано довести свої вимоги тому, хто добровільно відмовився від частини своїх вимог.

Напрями виходу з кризової ситуації:

- революційний (вихід з кризової ситуації шляхом якісної перебудови існуючої системи);

- центристський (ставить своєю метою можливість досягнення компромісу, встановлення консенсусу між представниками конфліктуючих сторін);

- консервативний (орієнтує на повернення кризи у докризову ситуацію).

Види політичного співробітництва:

- політична згода;

- політичний союз;

- політичний блок.

Управління конфліктом – врегулювання, розв’язання, придушення, а також ініціювання певних конфліктних ситуацій в інтересах суспільства в цілому чи окремих його суб’єктів. Політична гегемонія встановлюється через встановлення політичної ізоляції чи політичної нейтралізації. Політична стабільність – це стан динамічної рівноваги політичних сил.

Політичне рішення є основною ланкою і одночасно результатом політичної дії зокрема і політичного процесу в цілому.

Фази прийняття політичних рішень:

- на першій фазі відбувається фіксація вимог, пов’язаних із проблемою задоволення потреб, інтересів, цінностей індивідуальних і групових суб’єктів політики у різних політичних документах (резолюціях, деклараціях, заявах, маніфестах), а також організація масових акцій (маніфестацій, демонстрацій, пікетувань). Ця фаза передбачає масовий характер політичних дій з метою привернення громадської уваги до існуючих проблем.

- на стадії підготовки рішення відбувається складний процес погодження різних позицій зацікавлених сторін.

- на стадії прийняття рішення використовуються правила колективної дискусії, в якій беруть участь представники влади, політичних організацій, експерти. Рішення найчастіше приймається консенсусом чи голосуванням. Консенсус використовується для досягнення групової згоди. Спосіб голосування передбачає надання переваги позиції, яку підтримує більшість. Як правило, такий спосіб прийняття рішень часто супроводжується помилками. У сучасних західних демократіях вплив виборців на процес прийняття політичних рішень не є визначальним, оскільки партіям надається перевага у висуненні кандидатів, а виборцям залишається право тільки висловити свою підтримку певній партії.

Види політичних рішень:

- За суб’єктами прийняття (закони і постанови парламентів, нормативні акти центральної виконавчої влади, рішення місцевих органів влади і самоврядування, рішення політичних партій і груп тиску);

- За терміном дії і масштабністю цілей (стратегічні, тактичні і оперативні). Стратегічні рішення охоплюють загальні і перспективні цілі суспільного розвитку. Тактичні рішення стосуються безпосередньо виконання стратегічних рішень, а оперативні – поточних політичних завдань;

- За ступенем соціальних наслідків (функціональні, що забезпечують стабільність соціальної системи, і дисфункціональні, що порушують рівновагу).

Види виборчих систем:

- мажоритарна (це такий порядок визначення результатів голосування, коли обраним вважається кандидат (або список кандидатів), який отримав більшість голосів у виборчому окрузі);

- Пропорційна (це такий порядок визначення результатів голосування, за якого розподіл мандатів між партіями, які виставили своїх кандидатів у представницький орган, проводиться згідно з кількістю отриманих партією голосів);

- Змішана - це такий порядок визначення результатів голосування, в якому поєднані елементи мажоритарної і пропорційної систем.

Поиск по сайту: