Погляди провідних українських мислителів першої половини ХХ ст

- Михайло Грушевський (1866-1934; “Історія України-Руси”) завершив концептуальне обґрунтування політичної історії українства; вважав, що український та російський народи походять з різних коренів: Україна – з Київської держави та Галицько-Волинського князівства, Московська держава – з Володимиро-Московського князівства; спочатку політичне, державне життя не вважав вирішальним чинником становлення нації, яку вважають бездержавною. Пізніше віддав перевагу державно-політичному чиннику; довів, що політичні процеси протікають під впливом не лише економічних, матеріальних, природно-біологічних, а й психологічних, особистісних, культурознавчих факторів, де визначну роль відіграє еліта);

- В’ячеслав Липинський (1882-1931; “Україна на переломі 1657-1659”, “Листи до братів-хліборобів”) сформулював політичну доктрину українського консерватизму. Політичним ідеалом для України є спадкова монархія на чолі з гетьманом, в якому втілюється українська національна ідея. Початок української державності вбачав у свідомій діяльності Хмельницького. Республіканська парламентська демократія є непридатною для України. Серед трьох методів завоювання влади, які передбачають три політичні режими: демократичний, охлократичний і класократичний, найбільш придатною є класократія, що являє собою режим влади, який реалізується активною меншістю – аристократією. Концепція аристократії ґрунтується на принципі “територіального патріотизму”, який є важливішим за національний чинник, оскільки сприяє поширенню консервативної ідеології, християнської релігії і солідаризму. Хліборобство мало сформувати союз з армією, що сприяло б зовнішньополітичним союзам, зокрема зі східнослов’янськими народами. Двічі за життя змінював свої погляди: у бік демократії (перед першою світовою війною), до конституційної монархії (наприкінці життя).

- Володимир Винниченко (1880-1951; “Відродження нації”, “Заповіт борцям за визволення”) визнав радянську владу в Україні і хотів працювати в її урядових структурах. Повернувшись в 1920 р. з еміграції, він поділяв ідею утворення федерації радянських республік. Пропонував прийняття системи радянської влади в Україні, вважаючи, що такий урок позбавив би більшовиків необхідності захоплювати Україну. Розробив концепцію колектократії, згідно з якою перевага в майбутньому буде за колективними формами власності, які будуть існувати паралельно із приватною владсністю. Колектократія допускає приватну власність, але виключає найману працю. Вважав, що незалежність України потрібно творити в Україні, а не за її межами; був прихильником знищення всякого національного і політичного поневолення. Звинуватив більшовицький тоталітаризм у тому, що: існування УРСР як самостійної, незалежної робітничо-селянської держави має місце тільки в деклараціях; декларативно існує уряд УРСР, він не обраний, а призначений Політбюро ЦК ВКП(б); правляча революційна партія – це машина, якою управляє невелика група людей; партійні організації втратили активність і перетворилися у бездушну, некритичну масу; влада Рад в Україні не існує, тому що принцип централізму виключає її; в Україні все мілітаризоване і централізоване; така політика спонукає українців-комуністів виступати проти національних прагнень свого народу. В еміграції В.Винниченко проаналізував причини поразки української національної еволюції.

- Микола Сціборський (1897-1941; “Націократія”, “ОУН і селянство”, “ОУН і робітництво”) був одним із авторів концепції національної революції. Вважав, що Україна має стати авторитарною республікою. Ввів поняття націократія – режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою всіх суспільно корисних верств.

- Степан Томашівський (1875-1930; “Під колесами історії”, “Українська історія”, “Про ідеї, героїв і політику”) сформулював концепцію монархічної української державності, в основі якої три критерії: 1) географічне розташування українських земель; 2) українська нація як така, що утворилась після розпаду Київської держави; 3) побудова першої української держави – Галицько-Волинського князівства. Наголосив на особливій ролі Галичини й уніатської церкви в майбутніх державотворчих процесах, українському консерватизмі, вестернізації українського руху з акцентом на власних силах.

- Юрій Липа (1900-1944; “Українська раса”, “Українська доба”, “Призначення України”, “Чорноморська доктрина”, “Розподіл Росії”) займався геополітичними доповненнями до політичної доктрини націоналізму. Розглядаючи раси, звертав увагу на психологію і духовні риси. До чинників, які формують расу відніс не тільки духовно-культурні, але й геополітичні (територія, моря, ріки, історичні транзитні шляхи або їх відсутність).

- Микола Скрипник (1872-1933; “Історія пролетарської революції на Україні) був одним із ініціаторів політики українізації в 1920-х роках в Україні. Став ініціатором вивчення національного питання як окремої наукової дисципліни. Ціною власного життя виступив із протестом проти згортання політики українізації.

- Дмитро Донцов (1883-1973; “Історія розвитку української державної ідеї”, “Підстави нашої політики”, “Націоналізм”, “Дух нашої давнини”) заперечував традиційний український націоналізм. Закликав до переорієнтації українства на Захід, бо історичні традиції, національні звички, спосіб життя українців і росіян несумісні. Намагався ідеологічно обґрунтувати українську самостійницьку політику: зовнішню (повна сепарація від Росії) і внутрішню (виховання на засадах західної культури). Сформулював засади ідеології інтегрального (чинного) націоналізму, для якого характерними були волюнтаризм, антидемократизм і елітарність кастового характеру. Вважав, що передумовою створення власної держави є формування української нації як самосвідомої культурної і політичної спільноти. Обстоював думку про придатність більшості засобів (в тому числі й збройних) у боротьбі за виживання нації. Його націоналізм був ідеологічною основою програми революційної ОУН до ІІІ Надзвичайного збору в серпні 1943 р., коли стався відхід від тоталітарних принципів боротьби за українську державу.

Поиск по сайту: