АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Другої половини ХХ – початку ХХІ століть

Читайте также:
  1. Апочаткування позитивістської філософії у XIX ст. та її відношення до метафізики. Погляди О.Конта та Г.Спенсера.
  2. Архітектура та образотворче мистецтво України в кінці ХІХст. – на початку ХХ ст.
  3. Випадкові змінні х та у стохастично залежні, якщо зміна однієї з них викликає зміну розподілу другої (умовний розподіл однієї з них залежить від значень другої).
  4. Динаміка чисельності музеїв України та кількості їх відвідувачів наприкінці XX – на початку XXI ст.
  5. Етичні ідеї середніх століть. Віра і знання
  6. Етичні проблеми початку XXI ст.
  7. Завдання 4. Визначення тривалості перебування на забрудненій місцевості, часі початку і закінчення робіт
  8. Завдання другої групи складності
  9. ЗАХІДНА СОЦІОЛОГІЯ другої половини ХХ ст.
  10. Історичний епос та козацькі літописи другої половини XVII століття
  11. КРИЗА ДАРВІНІЗМУ НА ПОЧАТКУ XX СТОРІЧЧЯ. СИНТЕТИЧНА ГІПОТЕЗА ЕВОЛЮЦІЇ

Мова піде про теорію постіндустріального суспіль­ства, теорію соціальної держави і так звані альтернативні соціально-політичні течії.

Термін “індустріальне суспільство” ввів у науковий обіг Анрі де Сен-Симон, але засновником відповідної кон­цепції по праву вважається французький філософ та соціолог Огюст Конт. Свого найвищого розвитку та визнання ця теорія досягла у 50–60 роки XX ст. після появи книги Уолта Ростоу “Стадії економічного росту” та лекцій Раймона Арона. Розвитком ідей цих авторів є концепція постінду­стріального суспільства та одна з її новітніх модифікацій – теорія інформаційного суспільства (розробники – Д. Белл, 3. Бжезинський, Дж. Гелбрейт, А. Тоффлер та ін.).

У основі концепції постіндустріального суспільствапокладено прин­цип технологічного детермінізму: вирішальне значення в роз­витку суспільно-економічних структур належить змінам у тех­нічних і технологічних сторонах виробництва. На думку авторів цієї теорії, будь-які зміни техніко-технологічного порядку тягнуть за собою зміну соціальних структур та відносин. Доіндус-тріальне, індустріальне, постіндустріальне та інформаційне сус­пільство – це результати послідовних стадій технологічних змін у виробничих та інформаційних процесах.

У доіндустріальному суспільстві виробництво ґрунтується на застарілих наукових досягненнях й технологіях та на спрощених уявлен­нях про зовнішній світ. Таке виробництво – це натуральне гос­подарство. Соціальна структура у такому суспільстві має стано­во-ієрархічний характер, панують священики та землевласники. Головним регулятором суспільних відносин є традиція.

Для індустріального суспільства характерним є високий рівень розвитку промислового виробництва, що орієнтований на масовий випуск товарів тривалого використання (теле­візорів, автомобілів, пилососів тощо). Головним підґрунтям для переходу до індустріального суспільства вважається промисло­ва революція, що призвела до якісних технічних нововведень у виробництві та управлінні, які, в свою чергу, призвели до зміни характеру виробництва та перетворення всієї суспільної структури. У такому суспільстві виробництво повністю стає товарним, воно зорієнтоване на отримання максимальних при­бутків. Основа організації такого суспільства – капітал і праця, домінуюче місце у соціальній структурі займають капіталісти, банкіри, торговці. Зявляється протиріччя між найманими робіт­никами та капіталістами.



При переході від традиційного суспільства до індустріаль­ного знищуються станові привілеї. Влада набуває централізо­ваного характеру, розвиваються демократичні форми правлін­ня і традиція поступається місцем закону.

Автори концепції постіндустріального суспільства стверд­жують, що залежно від рівня розвитку техніки у суспільстві послідовно панують: спочатку сільське господарство, потім про­мисловість, а вже потім сфера послуг.

Концепція постіндустрі­ального суспільства виходить з того, що на кожній із стадій економічного розвитку панівне становище у суспільстві зай­мають певні соціальні групи. Це – священики та феодали у традиційному суспільстві, бізнесмени – в індустріальному, вчені та фахівці у сфері послуг – у постіндустріальному.

Кожній економічній стадії притаманні також свої специфічні соціальні інститути. У традиційному суспільстві – церква та армія, в індустріальному – промислово-фінансові корпорації, у постіндустріальному – університети та науково-дослідні уста­нови.

При переході від індустріального суспільства до пост­індустріального відбуваються істотні зміни в різних галузях життя. В економіці здійснюється перехід від простого виробництва товарів до обслуговуючої економіки, зростає питома вага сфери послуг, порівняно зі сферою виробництва. У соціальній структурі кла­совий розподіл поступається місцем професійному, при яко­му зберігається природна нерівність людей. У політичній сфері має місце розподіл на правлячу, технократичну еліту та маси населення, якими управляють. Автори концепції постінду­стріального суспільства не заперечують існування у такому суспільстві соціальних і політичних конфліктів, але вважають, що їх природа є зовсім іншою. Якщо в індустріальному суспільстві головний конфлікт пов’язаний із власністю, що зосереджена в руках капіталістів, то у постіндустріальному суспільстві він зумовлений змінами у змісті праці і виступає як конфлікт між знанням та некомпетентністю.

Істотним елементом теорії постіндустріального суспільства є ідеї, що відносяться до процесів розвитку світової спільноти. Головне місце серед них посідає ідея взаємозалежності народів, посилення інтеграційних, глобалізаційних тенденцій.

Різновидом теорії постіндустріального суспільства є концеп­ція інформаційного суспільства. Інформаційна стадія розвитку суспільства характеризується тим, що значно підвищується інте­лектуалізація праці. Культура, освіта та охорона здоров’я втрача­ють своє традиційне призначення
”невиробничої сфери” і транс­формуються в самостійну виробничу силу, що орієнтована на виробництво не тільки матеріальних благ, але й самої людини.

Одним з головних у концепції інформаційного суспільства є положення про посилення нематеріальної мотивації трудової діяльності людей у сучасній виробничій корпорації.

Вважається, що у розвинутих країнах Заходу такий мотив до праці як висока заробітна платня поступово відходить на дру­гий план, а на перший виходять зміст праці, можливість самореалізації, перспективи професійного зростання, психологі­чний клімат у колективі та інші. Один з авторів цієї теорії Дж. Гелбрейт (книга “Нове індустріальне суспільство”) вважає, що важливими мотивами в діяльності техноструктури є ототож­нення та пристосування, тобто добровільна заміна своїх цілей цілями організації та зв’язок з організацією для того, щоб приве­сти її цілі у відповідність із своїми. Це призводить до розвитку різних форм соціальної взаємодії та злагоди – солідаризму та фор­мування органічних людських спільнот – комунітаризму.

Тісно наближеною до теорій постіндустріального та інформаційного суспільства концепція соціальної держави.Термін “соціальна держава” увійшов у політичну та правову літературу після того, як у 1949 році в Конституцію ФРН був включений вислів соціальна правова держава. Німецькі вчені прийшли до вис­новку, що уряд країни має здійснювати політику, спрямовану на забезпечення гідного людини рівня життя, задоволення ос­новних життєвих потреб усіх соціальних груп. Цей принцип поступово був розвинутий до концепції соціальної держави.

Соціальна держава покликана здійснювати політику, спря­мовану на забезпечення блага всіх своїх громадян, підтримку соціально слабких груп населення, ствердження у суспільстві соціальної справедливості. Разом із терміном “соціальна держа­ва” використовується термін “держава загального благоден­ства”. Ці поняття використовуються для визначення одного і того ж явища – держави сучасного демократичного типу в умовах постіндустріального суспільства. Автором концепції такої держави вважається американський економіст Дж. Гелб­рейт. Ідея соціальної держави є конструктивною відповіддю на критику недосконалості держави ліберального типу, що не може забезпечити соціальні права та гідний рівень життя усім громадянам. Ця ідея виходить за межі давніх уявлень про зміст прав індивіда, які класичний лібералізм обмежував лише фор­мальним їх проголошенням та забезпеченням прав усіх грома­дян перед законом.

Згідно з сучасними уявленнями, соціальна держава для до­сягнення своїх цілей має забезпечувати: конституційні гарантії громадянських, політичних, економічних і соціальних прав осо­бистості; багатоукладність економіки; поєднання планових і ринкових механізмів регулювання суспільного виробництва; доступні всім системи освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення; турботу влади про створення умов для зайнятості населення; державну підтримку незаможних категорій грома­дян; організацію боротьби із злочинністю та антигрмадськими явищами; розробку та здійснення державних програм, спрямо­ваних на вирішення істотних соціальних проблем.

Більшість сучасних дослідників вважають, що концепція соціальної держави відбиває закономірність суспільних змін на індустріальній та постіндустріальній стадіях розвитку ви­робництва: трансформацію як західного, так і східного суспільств у напрямку взаємного наближення та взаємопро­никнення. У цій концепції синтезуються найкращі риси як класично-ліберальної, так і державно-соціалістичної моделей суспільного устрою. Можливо, тому практично у всіх країнах світу метою суспільного розвитку проголошується соціальне-демократичне суспільство.

Спроба вийти за межі традиційних ідеологічних систем та усвідомити нові суспільні проблеми з точки зору гуманізму виражена в формуванні сучасних альтернативних соціальних ідей. Носіями альтернативного світогляду є насамперед учасни­ки нових соціальних рухів – таких, наприклад, як пацифізм, фемінізм та антиглобалізм.

Пацифізм(від лат. pacificus – миротворчий) – це не тільки світова громадська ліберально-демократична течія, яка сповідує пасивні методи збереження миру, вважає головним засобом запобігання війнам засудження їх аморального, антигуманного характеру, але й один з напрямів антивоєнного руху, представники якого виступають проти будь-яких воєн, незалежно від того, який вони мають характер і мету.

Перші пацифістські організації, що керуються вірою в можливість відвернення будь-якої війни силою переконання, виникли у Великобританії і США у першій половині XIX ст. (після наполеонівських воєн), але найбільшого поширення набули наприкінці XIX ст., залучивши до своїх лав досить ши­рокі кола громадськості.

На міжнародних конгресах пацифістів (у Брюсселі 1848 р., на Генеральній Асамблеї делегатів громадського миру в Турині 1898 р. тощо), висувалися вимоги заборонити війни, здійснити загальне роззброєння, вирішувати суперечки, які виникають між державами, у міжнародних третейських судах.

Нова хвиля пацифізму почалася після Другої світової війни. В умовах зростання мілітаризму це піднесення стало результа­том усвідомлення того факту, що нова світова війна і застосу­вання ядерної зброї загрожує самому існуванню людства. Най­більшого розмаху пацифістський рух досяг у Західній Європі у 80-х рр. ХХ ст.

Поширення наприкінці 80-х – на поч. 90-х рр. XX ст. “но­вого політичного мислення” (проголошене тодішнім Генеральним секретарем ЦК КПРС М.С. Горбачовим) та докорінні зміни у розкладі пол­ітичних сил на міжнародній арені після розпаду світової систе­ми соціалізму і СРСР дещо зменшили активність пацифістського руху. З 90-х років XX ст. спостерігалося його зближення з масови­ми демократичними силами.

Внесок пацифізму в антивоєнну боротьбу миролюбних сил на Землі є досить значним. Завдяки урахуванню думки пред­ставників пацифістського руху, войовничі політики почасти утримуються приймати крайні, мілітаристські рішення.

Фемінізм (від лат. femina – жінка) – загальна назва руху жінок проти дискримінації за ознаками статі. Йдеться про одну з форм дискримінації – сексизм (англ. sex – стать), що має місце в культурі поряд з расизмом – дискримінацією за расовим етніч­ним принципом та ейджизмом (англ. age – вік) – дискриміна­цією за віком. Прихильники фемінізму вважають, що жінка зай­має у сучасному суспільстві залежне положення. Досить розповсюджена професійна дискримінація та жінок.

Фемінізм не є систематичною ідеологією, що пов’язана єдиною логікою. У сучасній літературі можна зустріти різні інтерпретації цього поняття. Одна з них вважає фемінізм цілісною теорією, що пов’язана з характером глобаль­ного пригнічення жінок та їх повна залежність від чоловіків. Друга наголошує, що це – соціо-політична теорія та практика, яка спрямована на визволення всіх жінок від експлуатації з боку чоловіків. Третя – розглядає фемінізм як соціальний рух, що поєднує у собі стратегічну конфронтацію з гендерно-класовою системою. І, нарешті, четверта інтерпретація тлумачить фемінізм як ідеологію, що знаходиться в діалектичному протиріччі з усіма жінконена­висницькими ідеологіями та діями.

Та незважаючи на різні підходи, в основі феміністських поглядів лежить загальне підґрунтя – розуміння культури захід­ного суспільства як патріархальної за своєю суттю та маску-ліністськи-орієнтованої (від masculinum – чоловік).

Фемінізм вважає, що у сучасному суспільстві чоловіки до­мінують, і ця домінанта є абсолютизацією раціональності і нехту­ванням емоційністю, виявом грубої сили та агресії, пануванням вер­ховної влади та насильством над природою. Соціальні ролі індивідів у сучасному суспільстві нерівні. Жінка, що є носієм та охоронцем загальнолюдських моральних цінностей та особливостей (етнографія розподіляє народи, зокрема, за особливо­стями приготування їжі та виховання дітей – традиційно жіночих занять), у мускулинній культурі є вторинним буттям, або зовсім небуттям. “Людина у такій культурі розуміється як чоловік. Дуже довго жінка була виключена з суспільно­го життя і вважалась носієм якостей, протилежних чоловічім: ірраціональності, емоційності, чуттєвості. Традиційно сутність жінки визначалась через негативні характеристики. Вважа­лось, що жінка – неповноцінна та залежна істота, що стоїть нижче чоловіка, і сенс життя жінки – служити чоловікові та бути йому корисною.

Засновницею фемінізму вважають Мері Волстоункрафт, яка у 1792 р. надрукувала в Лондоні книгу “Захист Прав Жінок”. У цій книзі авторка вперше написала про необхідність включення в раціоналістичну культуру жіночого життєвого досвіду. Вона звертала увагу на згубність системи жіночої освіти того часу і вважала, що чесноти людини мають оцінюватись незалежно від її статі. Дещо пізніше Герріет Мілль і Джон Мілль надрукували ряд есе, в яких обґрунтовували жіночу емансипацію. Вони вважали, що жінка – це людська істота, якій доступна раціональна думка, і вона заслу­говує визнання за нею таких самих природних прав, що й чоловік.

Цілі, сформульовані раннім ліберальним фемінізмом, акту­альні і зараз. Серед них – припинення правової, економічної та соціальної залежності від чоловіків; забезпечення свобод і мож­ливостей в отриманні та удосконаленні освіти; ведення жінками бізнесу на рівні з чоловіками; введення законів та інституцій, які гарантують рівність вибору та можливостей, що вели б до покращення статусу жінки тощо.

У жіночому русі прийнято виділяти два етапи. Перший етап продовжувався з середини XIX ст. до 1960-х років. Жінки бороли­ся за рівні права, насамперед виборчі. З 20-х років XX ст. такі права були надані жінкам у багатьох країнах: у Фінляндії, Нор­вегії, Бельгії, Данії, Германії, Польщі, Канаді, США та ін. Досягнуті успіхи на деякий час загальмували розвиток фемінізму і тільки наприкінці 60-х – початку 70-х років XX ст. жіночий рух перейшов до нового етапу в своєму розвитку. Епіцентром “жіночого відрод­ження” стали США, де у цей час спостерігався активний демокра­тичний рух проти різних типів дискримінації. Жіночий рух набув різних форм, в ньому виділились три головні напрямки: лібераль­ний, радикальний і соціалістичний.

Ліберальний фемінізм орієнтується на досягнення рівності чоловіків і жінок без радикальної зміни патріархальної системи, але з переорієнтацією розподілу праці між статями. Радикальний фемінізм виборює новий суспільний порядок, в якому передба­чається відособлене існування жінок від чоловіків і від патріархальних структур суспільства. Соціалістичний фемінізм розглядає жіночу тему з точки зору класового та расового панування, ра­зом з якими має буде зруйнована й статева дискримінація.

Об’єктивними засадами формування альтернативних соціаль­них ідей є необхідність вирішення комплексу взаємозумовлених проблем, які раніш не були предметом розгляду ідейно-політич­них концепцій. До них відносяться:

економічні проблеми – продовження економічного зростання в нових умовах або відмо­ва від нього, пошук нових джерел енергії, розробка “м’яких” тех­нологій і визначення оптимального співвідношення між концен­трацією та децентралізацією виробництва;

– міжнародні – збереження миру та відмова від ядерної зброї, пошуки форм співіснування Заходу і Сходу та подолання нерівності між Північчю і Півднем;

соціальні – досягнення нової суспільної зго­ди, що пов’язана із змінами у соціальному складі населення, за­безпечення рівноправ'я жінок, ліквідація безробіття;

моральні – розкріпачення особистості, самореалізація та соціальна відпові­дальність;

– політичні – подальший розвиток і втілення демократич­них принципів, політичного плюралізму та демократії участі;

куль­турні – формування субкультур.

Відомо, що більшість цих проблем існувала і раніше, але в 70-і роки XX ст. принципово змінились їх масштаби та гостро­та. Вони набули всесвітнього характеру і примусили теоретиків шукати відповіді на питання поза межами старих ідеологічних концепцій і постулатів.

Ідеологи альтернативних течій шукають відповіді на ці пи­тання не на традиційних шляхах, а у зміні оцінки перспектив розвитку суспільства.

Головним у концепціях альтернативного розвитку є поло­ження про вичерпаність і безперспективність індустріального суспільства. Цей висновок ґрунтується на усвідомленні того, що індустріальний розвиток призводить до концентрації та цент­ралізації виробництва, зрощення великого виробництва та дер­жави і утворення “мегамашини”, що протистоїть індиві­дові і пригнічує його. Теоретики альтернативних течій вважають, що сучасне суспільство не дає можливості особистості не тільки реалізува­ти себе, але й навіть усвідомити свої інтереси. На їх думку, і капіталізм, і соціалізм – це різновиди індустріального суспіль­ства, що орієнтуються тільки на економічне зростання та збільшення споживання.

Велике значення для альтернативних течій має ідея децен­тралізації влади. Крім того, вони вважають, що запобігти еко­логічній катастрофі можливо тільки, загальмувавши технологі­чний розвиток та відмовившись від економічного зростання.

Таким чином, сутність запропонованої альтернативи – сусп­ільство, метою якого є вільний розвиток особистості. А головне завдання сучасного етапу – подолання відчуження в економіці, політиці, культурі, приватному житті. Альтернативні політичні течії прагнуть урахувати не тільки всі досягнення цивілізації, але й небезпечні межі розвитку на шляху цивілізаційного поступу, мобілізу­вати не тільки розум, а й потенціал людських емоцій.

У сучасних умовах відбувається загальноцивілізаційний процес, який справляє величезний вплив на всі сфери людсь­кого буття, – так звана глобалізація (від англ. global – світовий, всесвітній). Антиглобалізм – це соціально-політична течія, що виступає проти глобалізації сучасного світу.

Глобалізація, на думку антиглобалістів, процес неоднозначний.

З одного боку, це об’єктивна інтернаціоналізація технологій і культур, з іншого – глобальний капітал, як особлива, історич­но конкретна форма цього процесу. Світовий антиглобалістський рух виступає не проти глобалізації як об’єктивного проце­су посилення взаємозалежності та взаємозв’язку всіх країн, а проти конкретної сучасної моделі глобалізації. Не проти відкри­того суспільства взагалі, а проти конкретного типу такого сус­пільства. Тому самі антиглобалісти називають себе альтерглобалістами, підкреслюючи альтернативність свого бачення розвитку майбутнього суспільства.

Альтерглобалісти згодні з тим, що на межі сторіч світ роз­вивається в умовах інтеграції технологій, економік та культу, і процес цей має об’єктивний характер. Але вони категорично не згодні з тим, що єдино можливою формою такого процесу є всевладність “глобальних гравців”. Вони стверджують, що сьо­годні йдеться про глобальну гегемонію корпоративного капіталу. Глобальна влада капіталу створює тотальний ринок як простір боротьби глобальних мереж. Вона не просто експлуа­тує найманих робітників, а цілком підкоряє їх особистість. Од­ночасно проходить монополізація ключових ресурсів розвитку та зростання глобального політичного й ідеологічного маніпулю­вання, інформаційний і культурний тиск. Але одночасно всі ці процеси створюють передумови для контрглобалізації та контргегемонії і викликають до життя всебічну альтернативу інтер­національному відчуженню. Відчуження альтерглобалісти трак­тують як процес відриву людини як родової істоти від здійснення перетворень природи та суспільства згідно з законами їх розвитку. Вони вважають, що власні чесноти та здібності людини перетворюються глобалізацією у світ зовнішніх, чужих і непідвласних їй сил. Альтерглобалістський рух пропонує солідарність, співробітництво та відпові­дальність як альтернативи відчуженню, організація руху здійснюється на засадах вільної асоціації та використовує ме­ханізми мережної, консенсусної та партисипаторної демократії. Учасники руху альтерглобалістів – різні громадські об’єднан­ня: профспілки, жіночі, молодіжні, дитячі асоціації; гуманітарні та неурядові організації, наукові та освітні об’єднання тощо. Найбільш відома форма альтерглобалістського руху – протестні акції, що проводяться з початку 1999 року в місцях та під час проведення саммітів агентів глобалізації (СОТ, МВФ та ін.). Прикметними рисами таких акцій є: масовість, інтернаціональний характер, інтеркласовий склад учасників, представництво лю­дей різного віку, однаковість участі чоловіків і жінок.

Один з головних напрямків діяльності альтерглобалістського руху – проведення всесвітніх соціальних форумів. У листопаді 2002 року у Флоренції пройшов перший Європейський соціаль­ний форум альтерглобалістів. У ньому взяли участь 59 тис. людей. А у демонстрації проти війни, що була проведена після фору­му, взяли участь близько мільйона громадян Європи.

У 2003 році пройшли Азіатський і Всесвітній соціальний Форум. Альтерглобалістський рух постійно розвивається та стає значною політичною силою.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 |


Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.009 сек.)