Поняття політичної системи суспільства

Багато політологів вважає, що поняття „політична система” є найбільш загальною категорією політології, вона відображає явище, що входить у визначення основного предмета вивчення цієї науки. І це закономірно, адже поняття „система” є універсальною науковою категорією для багатьох галузей знань. У найпоширенішому його розумінні – це сукупність елементів, що перебувають у відносинах і зв’язках один з одним і утворюють певну цілісність, єдність.

Таким чином, політична система суспільства – це інтегрована, цілісна сукупність інституціональних і неінституціональних явищ і форм політичного життя: суб’єктів, організацій, відносин, норм, ролей, певної політичної культури, що пов’язані з формуванням і здійсненням політичної влади з метою гармонізації суспільно значущих інтересів, забезпечення стабільності і прогресу суспільства.

Характер політичної системи визначається класовою природою суспільства, соціальним ладом, формою правління, державним устроєм, політико-правовим статусом держави, історичними і національними традиціями, рівнем правової культури, розвиненістю структур громадянського суспільства. Отже, політична система суспільства в кожний даний момент постає як конкретна політична ситуація відносно протяжна в часі і стабільна, вона окреслена просторовими межами певної держави і відображає рівень політичної організації даного суспільства. Від стану суспільних відносин залежить міра статичності і динамізму політичної системи.

Суспільствознавці, й політологи зокрема, запозичили термін „система” з інших галузей знань – біології, фізики. Теоретичне обґрунтування категорії „політична система” вперше дав американсько-канадський учений Девід Істон – автор книг „Політична система” (1953 р.), „Системний аналіз політичного життя” (1965 р.) та ін. Д. Істон вдався до аналогії з біологічними системи, що існують за законами саморегуляції і самозбереження. Політична система також може бути вивчена і зрозуміла як специфічний політичний організм, що прагне до самозбереження, виживання і з цією метою досить активно реагує на зовнішні впливи, здатен їм протидіяти, змінюватися сам і змінювати зовнішнє середовище.

У методиці дослідження механізму функціонування політичної системи Д. Істон використав чотири основних об’єкти: 1) сама політична система, 2) зовнішнє середовище, 3) реакція політичної системи на зовнішнє середовище, 4) зворотний зв’язок. Загальна схема цього процесу виглядає так:

1) „взаємодія на вході”: отримання системою інформації з боку суспільства (запити, потреби, вимоги, підтримка);

2) „взаємодія всередині системи”: інформація, що надійшла ззовні, стає частиною системи, осмислюється і обробляється нею;

3) „взаємодія на виході”: отриману від суспільства інформацію політична система повертає йому назад у трансформованих, опрацьованих нею різноманітних формах – у вигляді законів, рішень, програм, обіцянок, матеріальних благ, соціальних гарантій, пільг тощо.

Аналіз процесу життєдіяльності політичної системи дав змогу Д. Істону зробити кілька важливих висновків:

1) сутність політичної системи полягає в тому, що через механізм взаємодії, вона здійснює розподіл цінностей у суспільстві і змушує більшість членів суспільства прийняти його як обов’язковий, принаймні на тривалий час. Якщо ж система неефективно виконує означені дистрибутивні функції, то виникає соціальне напруження, політична криза, що може призвести до глибокої трансформації або розпаду політичної системи;

2) головною ознакою політичної системи є її владний характер, цим вона відрізняється від інших суспільних систем;

3) політична система має свою структуру і власний (системний) метод функціонування, взаємодії внутрішніх елементів;

4) політична система – це достатньо відкрита система, вона завжди зазнає впливів з боку інших суспільних систем, соціальних груп, індивідів;

5) політична система має свій механізм реакцій (відповідей) на впливи зовнішнього середовища, за допомогою якого вона регулює власну поведінку, перебудовує (модифікує) внутрішню структуру, опрацьовує зовнішню інформацію у вигляді суспільно корисних рішень, або ж навпаки – посилює свої агресивні захисні функції, еволюціонує у несприятливому для суспільства напрямі.

Вагомий внесок у вивчення політичних систем зробив у 1960-х рр. американський соціолог і політолог Габріель Алмонд. Він вивчав систему не лише з точки зору її цілісності та внутрішніх і зовнішніх взаємодій, а доповнив дослідження структурно-функціональним аналізом. У розумінні Г. Алмонда, політична система – це певна рольова структура, сукупність конкретних політичних ролей, виконавцями яких є окремі елементи і система в цілому.

Г. Алмонд також брав за основу аналізу відношення „вхід–вихід”, але структурував ці два базові поняття. „Вхідними” він вважав чотири функції: 1) політична соціалізація (отримання та засвоєння індивідами політичної інформації й на цій основі їх залучення в політику); 2) артикуляція (формулювання настроїв, вимог, запитів); 3) агрегування (поєднання індивідуальних і групових інтересів у загальносуспільні потреби); 4) політична комунікація (безпосереднє звернення до політичної системи з вимогами або підтримкою). Функції „виходу” політичної системи утворює тріада: 1) розробка і прийняття рішень; 2) застосування політичних і правових норм; 3) контроль за їх дотриманням. Здійснення функцій „входу” належить недержавним утворенням (індивіди, соціальні групи, партії, ЗМІ), функцій „виходу” – державним органам.

Поиск по сайту: