Політика як наука і мистецтво

У розуміння політики як науки і мистецтва органічно поєднані дві головні складові політичних відносин: об’єктивна потреба та сукупність суб’єктивних зусиль по її реалізації.

Політика держави, її окремих органів, провідних політичних партій та їхніх лідерів може вважатися науковою, якщо вона базується на глибокому усвідомленні законів суспільного розвитку і здійснюється відповідно до них. При цьому показником, критерієм науковості політики є не її відданість якомусь одному ідейно-політичному вченню, а практичний результат, реальний рівень матеріального і духовного життя суспільства, загальне благо.

Засобами досягнення такої мети є:

– наявність чіткого теоретичного обґрунтування політичної діяльності та визначення її етапів;

– відповідність форм, методів і засобів здійснення політики її цілям;

– врахування рівня готовності населення підтримати політичний курс влади, здатність суспільства бути мобільним чи навпаки схильність дотримуватися усталених звичаїв і традицій;

– врахування реального співвідношення між партіями, класами, соціальними групами;

– достатня матеріальна, інтелектуальна, кадрова забезпеченість розроблюваних чи вже здійснюваних реформ;

– аналіз і тією чи іншою мірою використання досвіду попередників і свого власного.

Прагнучи до наукових засад своєї діяльності, політики стикаються з труднощами:

– досить нелегко спрогнозувати і змоделювати інноваційну ситуацію, оскільки для цього часто не вистачає емпіричного матеріалу, а той, що є, може бути суперечливим;

– політика завжди розвивається в конкретно-історичних умовах, через що суспільно-політичні ситуації дуже несхожі одна на одну, постійно зазнають різноманітних чинників впливу, тому моделі, ефективні учора, назавтра можуть виявитися неприйнятними;

– значний вплив на політику чинить ідеологія. Різні політичні сили, партії постійно ведуть між собою боротьбу, часто прагнуть монополізувати істину, намагаються видати бажане за дійсне, перебільшують власну значимість – усе це зменшує здатність бачити реальні проблеми, може суттєво ослабити сукупний позитивний потенціал влади.

Політичне мистецтво – це духовно-практична творчість у сфері політичних відносин, вияв найвищого вміння у політичній діяльності, воно включає в себе раціональні, інтелектуальні, інтуїтивні, підсвідомі та емоційно-вольові начала.

Роль мистецтва в політиці визначається імовірнісним характером політичного процесу (неповнотою інформації про його вихідні умови, можливістю появи непередбачених чинників, невизначеністю кінцевих результатів і т. ін. Оскільки політичний процес ніколи не може бути повністю раціональним, а ірраціональні, безконтрольні процеси в політиці небажані, то при її організації і здійсненні виникає подвійне завдання: компенсувати нестачу потрібного знання і водночас не перейти меж раціонального, не допустити безвідповідальних дій і рішень.

Вирішення першого завдання пов’язано з диференціацією самого політичного знання на істини науки і знання техніки політичних відносин: розстановки сил, слабкостей і сильних сторін політичних партнерів і опонентів, логіки й психології поведінки мас, груп і окремих осіб тощо. Таке знання визначає політичну тактику, правильний психологічний розрахунок, тонке маневрування, політичну гру, зрештою мудрість політичних рішень, що дає змогу перейти до більш значних, стратегічних дій.

Друге завдання – не опинитися в області ірраціонального – вирішується умінням утримуватися від усього безвідповідального, неосмисленого, випадкового, від містики, упередженості, зведення особистих рахунків.

Вирішення цих двох завдань зближує інтелект політика з емоційною, чуттєвою сферою його особистості. У точці їх поєднання, в області інтуїції, яка межує з підсвідомістю, виникають яскраві імпровізації, прозріння, здогадки, осяяння. На грані знання й інстинктивного вибору політика може перетворитися з рутинної праці в стан емоційного піднесення, пориву, досягти артистизму, коли формується одне з найяскравіших виявів мистецтва – ораторська мова. Синтез інтелекту, волі й емоцій створює харизму політика, уміння захоплювати і викликати довіру аж до безоглядної віри у його здібності і можливості.

Не дарма кажуть, що політика є „мистецтвом можливого”. Щоб усвідомити можливість і реалізувати її недостатньо самих лише знань, інтелекту, бажання. Мистецтво в політиці означає систему специфічних здібностей і умінь, наявність яких характеризує творче ставлення до політичної діяльності:

– уміння приймати нестандартні, адекватні щодо певної ситуації рішення, вчасно міняти курс;

– розбиратися в політичній психології окремих політиків та соціальних спільнот;

– слухати і розуміти інших, йти на виправданий компроміс з опонентами;

– запобігати переростанню політичних суперечностей у кризу влади, перетворювати виниклий конфлікт у дискусію, що має на меті досягнення консенсусу;

– бути комунікабельним, вільно триматися перед аудиторією, застосовувати ораторські прийоми;

– обстоювати власну позицію, знаходити цивілізовані засоби переконання у її правильності;

– передбачати наслідки своїх дій;

– вчасно визнавати власні помилки;

– вчитися не лише на своєму досвіді, а й на чужому, бо помилки в політиці надто дорого обходяться.

Мистецтво політичної боротьби, компромісів не повинне, однак, домінувати над більш глибокими раціональними началами політики. Мистецтво без міри може перейти в політичне шахрайство, маніпулювання людьми, суспільною свідомістю – тоді політика перероджується в політиканство, демагогію, панування амбіцій, властолюбства, інтриг.

Політичне мистецтво має характер певного ідеалу політичної діяльності, але повинне розглядатися як необхідна, актуальна і стратегічна програма освіти й підготовки політиків.

Поиск по сайту: