АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Структура, функції, класифікація політичної ідеології

Читайте также:
  1. I. Основні риси політичної системи України
  2. Аксіома про потенційну небезпеку. Класифікація небезпек
  3. Алгоритм знаходження функції, оберненої до даної.
  4. Безробіття населення: види, структура, причини
  5. Библиотека для чтения» О. И. Сенковского. Тип, структура, направление журнала.
  6. Види податків і податкових платежів та їх класифікація
  7. Визначення групи кредитних операцій за станом обслуговування позичальником боргу за ними. Класифікація кредитного портфеля
  8. Випадкові події. Класифікація подій
  9. Выполните тест по теме 9 «Предмет, структура, функции социальной философии».
  10. ГІГІЄНІЧНА КЛАСИФІКАЦІЯ ПРАЦІ
  11. Гігієнічна класифікація умов праці
  12. ГЛОБАЛЬНАЯ СЕТЬ ИНТЕРНЕТ: ХАРАКТЕРИСТИКА РЕСУРСОВ, СТРУКТУРА, ПОДКЛЮЧЕНИЕ К СЕТИ.

 

Структура політичної ідеології як системного поняття становить собою поєднання кількох елементів, що мають різний рівень виразності й концептуальної завершеності. Основними є політичні інтереси й цінності, політична доктрина і політична мета.

Політичні інтереси (лат. interesse – бути всередині, мати важливе значення); в конкретній ідеології представлені мотиви діяльності певних суб’єктів політики (класів, соціальних спільнот і груп), що об’єктивно зумовлені насамперед їхнім соціально-економічним становищем та активізовані усвідомленням власних потреб, баченням шляхів їх забезпечення в процесі боротьби за політичну владу та її здійснення. Ідеологічно оформлені політичні інтереси перебувають у стані деякого протиріччя і навіть конфлікту з інтересами інших соціальних і політичних суб’єктів, що тягне за собою й конфлікт ідеологій. Однак некоректним є тлумачення відносин між різноідеологічними інтересами виключно як стану протидії, боротьби. Ідейно і політично зріла партія, яка дійсно прагне забезпечити поступ суспільства, несе відповідальність не лише за реалізацію та захист інтересів того класу чи соціальних верств, чиїм ідеологом вона виступає, але й за долю всього народу, благополуччя та безпеку країни в цілому. Цим визначається необхідність для різних політичних сил йти на компроміси, бути готовими поступися деякою частиною своїх політичних інтересів.

Політичні цінності – це поняття, яке використовують для позначення сутності політично значущих явищ, дій, процесів. За своєю природою політичні цінності становлять синтез індивідуальних, соціально-класових, національно-етнічних і загальнолюдських засад. У ціннісному вимірі конкретно-історичні явища й властивості зводяться до абстрактно-ідеальних словесних форм, типологічних термінів, практичний зміст яких корелюється з критеріями індивідуальної чи групової оцінки. Наприклад, для однієї частини суспільства цінність поняття “соціальна рівність” означає рівність юридичних можливостей членів суспільства в реалізації своїх цілей і здібностей, а для іншої – однакові можливості для усіх громадян в користуванні соціальними гарантіями й суспільним багатством. Те ж саме можна сказати про поняття свободи, народовладдя, прогресу тощо. Між політичними цінностями та політичними інтересами існує складна взаємозалежність: оскільки цінності мають більш абстрактний характер, то ними нерідко ігнорують на догоду інтересам практичної політики; з іншого ж боку, політичні сили за допомогою пропаганди й агітації, засобами морального чи фізичного примусу можуть на деякий час нав’язати суспільству таку систему суб’єктивно-егоїстичних цінностей (наприклад, радикально-націоналістичних, релігійно-фундаменталістських, реваншистських), котрі об’єктивно будуть суперечити інтересам суспільства, спотворювати, віддаляти суспільну мету.



Характеру політичних цінностей можуть набувати не лише реально досяжні, бажані суспільні стани і явища, але й елементи політичної психології – такі, як політичні міфи, стереотипи, символи. Політичний міф (грец. mifos – сказання, легенда) – це форма колективної психіки, стійкий духовний витвір із штучно створеним уявленням про реальні соціально-політичні феномени й події, навмисно чи ненавмисно прикрашені різними припущеннями, вигадками, фантазіями. Міф спирається лише на віру і не може бути перевірений на правильність. За висловом В. Парето, він конструює не розум, а певні афекти (враження). Бувають міфи-ідилії і міфи-жахи, вони можуть виконувати як конструктивну роль (згуртовувати людей), так і деструктивну (фальсифікувати історичну правду, живити невігластво і соціальну апатію). Ідеолого-політичні стереотипи – це породжені суспільною свідомістю стійкі, стандартизовані, шаблонні уявлення про політику. Стереотип скерований на загальне сприйняття, подібність, повторюваність ситуації. Він закріплює політичний досвід суспільства, створює передумови для формування політичних традицій (наприклад, інститути монархій в сучасних демократично розвинутих країнах). Водночас стереотипи є своєрідними “ярликами”, котрі “навішують” на усі об’єкти, що мають хоча би якесь відношення до певної групи, без їх критичної, диференційованої оцінки, за принципом “друзі мого ворога – теж мої вороги”. Політичні символи (грец. simvolikos – знаменуючий, образний, алегоричний) являють собою систему різноманітних знаків, зображень, засобів комунікації, впливу і т. ін. За способом дії на об’єкт символіка може бути візуальною і слуховою, за формою вираження – мовною (політична риторика, ораторство, гасла, заклики), зображальною (політична реклама і антиреклама: плакати, карикатури в громадських місцях, теле-версії), звуковою (гімни, марші), літературною і художньо-мистецькою (твори політичних лідерів, вождів, пропагандистські кінофільми), монументальною (пам’ятники, пам’ятні знаки), офіційно-знаковою (державний прапор, герб, різноманітна емблематика: знаки влади, рангів, знань, нагороди тощо).

Політична доктрина (лат. doctrina – учення) – це основоположна ідея, принцип або сукупність принципів діяльності суб’єктів політичного процесу, те, від чого політики не можуть чи не бажають відступатися в здійсненні стратегії й тактики своєї діяльності, у відносинах і взаємодіях з іншими суб’єктами. Політична доктрина випливає із сукупності політичних інтересів і цінностей, забезпечує їх системність, цілісність, єдність. Вона стабілізує всю конструкцію політичної ідеології, але водночас може призвести до її надмірної жорсткості, позбавити суб’єкта можливостей оперативно реагувати на зміну політичної ситуації й зрештою перетворити його на гальмівний чинник суспільного поступу.

Політична мета. Формулювання мети означає узагальнення, синтез політичних інтересів у вигляді майбутніх (бажаних і можливих) моделей суспільного устрою і порядку. Мета містить у собі елементи наукового аналізу, політичної інтуїції, прогнозу, передбачає наявність політичної волі й готовності до практичних дій в контексті проголошених політичних цінностей. Реалістичність визначеної мети залежить від багатьох обставин: суспільної актуальності, організаційних, інтелектуальних, матеріальних та інших можливостей політичної сили, яка її декларувала, та суспільства в цілому, від ефективності й адекватності використовуваних засобів, від міжнародної ситуації тощо.

Отже, основне призначення ідеології полягає у вираженні та захисті інтересів соціальних груп, класів, суспільства., а її цілями є: а) оволодіння суспільною свідомістю; б) прищеплення їй своїх цінностей; в) регулювання політичної поведінки громадян. Із цих передумови випливають функції ідеології. Оскільки політична ідеологія є компонентом політичної свідомості, то функції останньої є також відображенням й ідеологічних функцій – таких, як: пізнавально-інформаційна, оціночна, нормативно-регулятивна, інтеграційна, мобілізуюча тощо (див. вище).

Але при цьому треба враховувати дві обставини: 1) в ідеологічному контексті деякі з функцій свідомості посилюються (наприклад, мобілізаційна), інші навпаки – слабшають (об’єктивно-пізнавальна); 2) ідеологічний компонент дає змогу виокремити обставини, що вказують на деякі специфічні функції політичної ідеології, як-от:

орієнтуюча (ідейна та цільова орієнтація суспільної свідомості на конкретний вибір, мету, перспективу);

– програмна (визначення типу і форм поведінки, тактичних і стратегічних цілей політичних суб’єктів);

– легітимаційна (політичні сили, офіційна влада, цілеспрямовано пропагуючи систему тих чи інших ідеологічних цінностей, прагнуть оволодіти суспільною свідомістю, сформувати позитивну для себе громадську думку, зажити авторитету в народі);

– амортизаційна (в демократичному суспільстві можливість вільного формування, поширення та компромісного суперництва різноманітних ідеологій (хоча деякі з них можуть бути заборонені законом) створює умови для послаблення соціальної напруги, добровільного вибору громадянами кращих варіантів розвитку, що в разі їх успішної реалізації закріплює оптимістичні настрої в масовій свідомості. Статтею 15 Конституції України визначено: “Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова”.

Здійснення ідеологічних функцій відбувається на таких рівнях:

теоретико-концептуальному; тут формулюються головні положення теорії, визначаються основні ідейні цінності класу, нації, держави, відбувається їх узгодження та зведення в цілісну систему;

програмно-директивному, коли загальнотеоретичні, соціально-філософські ідеали і принципи втілюються в конкретні програми, плани дій, вимоги, гасла стосовно своїх прибічників чи суперників, офіційної влади, опозиції тощо;

– поведінковому (актуалізованому); на цьому рівні виявляється ступінь ефективності тієї чи іншої ідеології, її суспільної придатності, корисності, міра сприйняття ідеологічних настанов рядовими громадянами та їх дотримання самими ідеологами, спроможність останніх на практиці досягти проголошених цілей.

Класифікація ідеології (визначення типів і видів) здійснюється за різними критеріями:

– за соціально-політичною орієнтацією ідеології бувають: праві (види – ліберальна, консервативна та ін.); ліві (комуністична, соціалістична, анархістська); центристські (соціал-демократична, технократична, раціонально-бюрократична);

– за способами і методами досягнення цілей: традиційні, реформістські, радикальні, екстремістські;

– за характером взаємодії одна з одною: відкриті, закриті, , фундаменталістські;

– за соціальною базою і поширеністю: класові, групові, регіональні, державні, універсальні, тоталітарні;

– за ступенем відповідності об’єктивним потребам суспільного розвитку: прогресивна, реакційна тощо.

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 |


Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.007 сек.)